Публікації за тегом: Оповідання

У цьому розділі пропонуємо твори наших юних авторів, які пробують свої сили у літературі. Можливо, їх оповідання чи казочки - недосконалі з точки зору літературних критиків, але вони наповнені глибоким смислом, який ми хочемо донести усім нашим читачам.

 

 

 

 

"Ранок. П'ять хвилин тому почався урок. У коридорах порожньо й тихо. Та ось хряскають вхідні двері. Спершу лунко — у вестибюлі,— потім глухіше — по коридору — дріботять швидкі кроки: якийсь неборака запізнився. Прочинились у кінці коридора двері якогось класу, і тоненький винуватий голосок жалібно писнув: "Можна?" Щось докірливо каже з класу вчителька. Двері зачиняються. І знову нікого. День почався. Порожньо й тихо в коридорах. Тільки шкільний кіт Сократ, весь у крейді й чорнильних плямах, виходить з-за рогу й поважно йде самісінькою серединою коридора. Він користується нагодою. Він добре знає, що, коли продзвонять на перерву, доведеться йому, задерши хвоста, чимдуж чкур-ляти звідси й "потім усю перерву гасати по школі, у уникаючи палких проявів дружби любителів природи. 4 Сократ іде й меланхолійно позирає на двері класів..." (Всеволод Нестайко)

 

"Всі хлопці заздрили Василеві. Ще б пак не заздрити! Синичка, яку він вирвав з кігтів шуліки, зовсім звикла до хати. Василь вирубав для неї велику гілку і причепив до стіни. Там синиця і лазила, мов акробат. Годував її Василь. Насипле насіння конопляного, синичка і клює його. Всіх комах синиця в хаті виловила. Лазить вона всюди, в кожну щілину зазирає. Помітить таргана, то вже не втече! Націлиться своїм довгим, чорним, тонким дзьобом — і немає таргана. Проковтнула його синиця. Тепло в хаті. А надворі завірюха гуде, снігу намело так багато, що й тинів не видно. Все позамітало. Цілий ранок Василь з батьком сніг одкидали, стежки прочищали. Прийшов до Василя його товариш Миколка. Дивилися хлопці, як синичка весело стрибає. А Миколка й каже..." (Олександр Копиленко)

 

"Хочу розповісти про дівчинку, яку ти недавно бачив. Пам’ятаєш, у магазині: вона сердилась, аж ніжкою тупала, бо мама не хотіла їй купити... ой, забула що. Чи то іграшку, чи хустинку-носовичка, чи щось інше. А оце дівчинці (звуть її Улянкою) захотілося нової парасольки.
— Купи! — смикала вона маму за рукав.
— Нащо її тобі, Улясю, в тебе є парасолька.
— Але не така. Та без квіток, і не червона. Купи!..." (Зірка Мензатюк)

"Із широкого яру виходжу я до тернику, з якого вітер недавно оббив білі ніжні пелюстки цвіту. ІІереді мною розквітлий пишнии кущ шипшини, весь у рожевих зорях. У кущ сховався від мене великий рожевогрудии сорокопуд. Цей злодюжка не хоче підпускати людину близько до себе. Я сів спочити. Зірвав пухнасту кульку кульбаби, подув на неї. У повітря знялися парашутики, а під кожним парашутиком висить насіннячко кульбаби. От воно й полетіло за вітром, доки десь не впаде на землю. А де впаде, там з нього розцвіте жовта квітка кульбаби. Сиджу я, не ворушусь. Мене приховав височенький уже бур’ян. Не помітивши мене, по бур’яну підіймається вгору малесенька миша..." (Олександр Копиленко)

 

"У горах Карпатах на полонині Цадул росла маленька арніка. Навколо стояла тисяча різних трав і тисяча квітів, вони лепетали під вітром і слухали казки про Чугайстра. А маленька арніка цілі дні дивилася на сонце. "Яке воно миле й усміхнене! — говорила рослинка.— Я б хотіла бути схожою бодай на найтонший його промінець!" "Що ти кажеш! — шелеснув кмин.— Хіба можна квітці рівнятися до сонця? Цвіти, як я: скромно, зате суцвіть багато!" "Або як я: пахну, наче мед!" — хвалився медівник. "Ні, краще, як я! — порадила польова гвоздика і показала рожеву квітку-зірочку".
Сонце слухало їх з висоти і голубило кожну зеленинку..." (Зірка Мензатюк)

"Тико і Волохан", "Хвиля-напасниця", "Волохан сміливий і прудкий", "Волохан сповіщає мисливців", "Волохан не любить лихих людей", "Водій", "Пурга", "Де Умк?", "Умкова рукавиця", "Волохан веде" - такі оповідання містяться у пропонованій ілюстрованій книжечці Миколи Трублаїні "Волохан". 

"Білочка", "Спека", "На баштані", "Перша наука", "Дивовижна дружба", "Їжачок", "Їдальня на дереві" - кілька оповідань Олександра Копиленка з різних збірок.

Умовилися ми з Василем піти на цілий день на річку. Окунів ловити та на качок полювати. Любить такі мандрівки мій допитливий малий приятель. Обіцяв Василь раненько до мене зайти, та щось довго його немає. Я вже й зібрався, наготував усе, погодував своїх вихованців — пташок та білку. Думав, доведеться самому йти — мабуть, мій Василь заспав, хоч такого з ним ніколи не було. Коли умовлялися вдвох іти по рибу чи на полювання, Василь ніколи не спізнювався, а часом і мене будив. Такий завзятий він мисливець та рибалка! Аж ось, зрештою, хтось тихенько постукав у двері. Відчиняю двері; бачу, що Василь якусь новину приніс. По очах бачу, бо вони переможно посміхаються і блискають.

Оповідання Олександра Копиленка для дітей про весну та природу: "Весна іде", "Сади ідуть", "Найвеселіший місяць", "Покинуте гніздо".

Оповідання Олександра Копиленка про осінь: "Ластівка", "Хіба від нічого тікають?", "Жовкне листя".

"... Біжить їжак. "Оце,— каже,— нитки несу. Дома жінка і чотири дочки, голки свої, нитки матимуть,— хай вишивають рушники". Дорогою — автобуси, мотоцикли, ще й віз торохтить колесами. їде дід Микола,— поросят продав, тепер везе бочку соснову. Баба в ній наквасить капусти, буде до пиріжків, до вареників, на капусняк та й так до картоплі. Їде Катруся — з новим свищиком. Я-ак свисне в нього — всі страховища повтікають, і не буде чого боятися..." (Зірка Мензатюк)

"Був собі автобус. "Ну і що? — скажеш ти.— Автобусів тисячі." Воно правда: у світі немало цікавіших речей. Та незвичайні пригоди трапились саме з простим приміським автобусом, до всього ще й не новим. Отож був собі веселий деренчливий автобусик з потертими сидіннями і припилюженими боками. Його колеса добре знали й асфальт, і кам’янисті гірські шляхи, адже бігав він з далекого села до Коломиї, тоді з Коломиї знов у село, і так щодня туди-сюди, туди-сюди. Часом він їхав майже порожній, а то набивалося стільки людей, що ніде й повернутися, знадвору ж просили: посуньтеся на півчоловіка! І в автобус втискалося ще з десяток пасажирів з кошиками й бесагами, ліжниками й дубовими бочечками, свіжими коломийськими калачами, коробками з чобітьми, новими каструлями, з молдавським виноградом і ванільними булками дітям на гостинці. Все це неодмінно поміщалось, і, що цікаво, люди ніколи не сварилися. Навпаки, вони ще й підсміювалися над тиснявою та над своїм торгуванням, бо, як ви, напевно, здогадалися, так завізно бувало у ярмарковий день..." (Зірка Мензатюк)

"Молода яблунька у приміському саду зацвіла цього року вперше. Була вона вже височенька, цвіту на гілках розсипалось рясно-рясно, і вона невимовно пишалася ним.
— От побачите,— шелестіла то до одної, то до другої своєї сусідки — старих розлогих яблунь,— побачите, скільки плодів буде в мене восени. Великих, одне в одне, жовто-рум’яних, адже я — сорту золотий ренет. Правда, гарна назва?
— Правда,— відповідали літні дерева, тепло усміхаючись на її слова..." (Зірка Мензатюк)

"Весь третій клас давно вже чекає сутички між Костем і Марком. Давно нахвалявся Кость розправитися з Марком. Костя боялися в третьому класі. Він верховодив у веселих, а часто й нетовариських витівках. Бив слабших за себе і кривдив дівчат. Навколо нього гуртувалася ціла компанія хлопців, що слухняно виконували накази свого ватажка. І Костеві подобалося, що його всі слухали, підкорялися йому. Школярі не чіпали Костя, знаючи вдачу цього задерикуватого хлопця.
Зимою з'явився в школі Марко. Його батько переїхав працювати на станцію з якогось іншого місця, і Марко прийшов прямо в третій клас. Перед початком уроку Марка обступили школярі і зацікавлено оглядали новака..." (Олександр Копиленко)

Ілюстровані оповідання Володимира Перепелюка про птахів зі збірки «Ось вони які»: «Болотяна модниця», «Ворон-крук», «Гість з Варшави», «І таке буває», ««Консерваторія» шпаків», «Крилаті коти», «Куличок як кулачок, або Рибалочка», «Наш «колібрі»», «Подільські снігурики», «Пташка-писанка», «Синича дружба», «Співець і природолюб», «Степова красуня», «Степовий соловейко», «Тьотя», «Червоні кульки», «Чубарочка».

 

 

"Не щастить мені з собаками! Багато років я полюю і стільки ж років мрію мати доброго мисливського собаку. Та не щастить мені! А значно цікавіше й веселіше вештатись по болотах з рушницею, коли в тебе ще є й собака. Така думка не виходила мені з голови, коли приїхав я в місто Чернігів улітку 1933 року. Двоє моїх знайомих і я намірились з Чернігова поїхати на хутір Тупичів постріляти качок, а може, й тетеруків. Один з моїх знайомих вже їздив туди одного разу і розповідав про величезну кількість дичини на болотах серед могутніх поліських лісів. Він і спокусив мене на цю далеку подорож, бо жив я тоді в Харкові. Приїхав я в Чернігів днів на два раніше і чекав своїх товаришів. Тут і трапилось так, що один місцевий мисливець запропонував мені купити в нього собаку..." (Олександр Копиленко)

"Проминувши город, хлопці вибігли на луки до лісу. Біля самого тину росли кущі бузини, терну, шипшини. Здіймалася вгору на тонких стеблах густа кропива. Тому між кущами лазити було небезпечно: кропива жалила ноги, руки, навіть обличчя. Хоч як обережно йдеш, однаково не врятуєшся. Кропива мала страшних ворогів в особі Василя, Миколки та ще кількох хлопців, що вийшли бавитися на луки. В кожного з них у руках шаблюка, вирізана з деревини, з дротяною ручкою. Тільки у Василька справжня, залізна. Хлопці прийшли воювати зі своїм; ворогом — з кропивою. Вишикувавшись рівненько, піднявши шаблі, вони з бойовими вигуками кинулися вперед. Примчали до кущів і почали нещадно рубати зелені стебла кропиви. Вигукували: "Тепер будеш жалити? Будеш сверблячкою колоти, говори?" Але кропива мовчала, тільки голівки хилилися, зрубані хоробрими вояками. Знищивши в одному місці, Василь кинувся в друге й почав тут винищувати ворога. Кілька разів рубнув — так і повалилися голови кропив’яні. Розмахнувся ще раз і не рубнув. Рука спинилася, і Василь глянув здивовано..." (Олександр Копиленко)

Оповідання Ярослава Стельмаха: "Конкурс пісні", "Як ми до Генки ходили", "Вабик", "Про козу", "День народження", "Нахаба", "Санчата", "Санько-брехун".

"Зміни в моїй сім’ї примусили мене розширити подвір’я за рахунок саду. І тут найбільш не повезло нашій старій бабуні-сливі. Як не крутили ми, як не вертіли, а все ж виходило, що треба її зрізати. Але як ти піднімеш на неї руку, як вона багато літ пригощала нас пахучими, солодкими сливами? І трапилося так, що коли ми, узявши пилку, сокири, лопати, вийшли, щоб викорчовувати сливу, то так і зупинилися біля дверей хати. На самісінькій вершині сиділа пташка й так співала, що ми боялися ворухнутися. І яка пташка! Писанка! Вона сиділа грудьми до сонця й ніби саме йому співала свою пісню щастя й радості." (Володимир Перепелюк)