На сайті
Дошка оголошень Додати оголошення

Василь Сухомлинський. "Байдужий пеньок" - добірка оповідань та казок


Василь Сухомлинський. Байдужий пеньок. Добірка оповідань і казок. Малюнок Лариси Гармизи.

До цієї добірки Василя Сухомлинського увійшли такі оповідання і казки:

 

"Байдужий пеньок" 
"Він тільки живий красивий"
"Відлітають журавлі" 
"Гвинтик" 
"Де беруться краплинки" 
"Жайворонок сонечку допомагає" 
"Краплина води" 
"Кульбабка" 
"Мильна бульбашка" 
"Ніна і Гусак" 
"Оленчин горобчик" 
"Осіння квітка й весняна квітка" 
"Пелюстка і Квітка" 
"Петрик, Собака й Кошеня" 
"Пихата жаба" 
"По волосинці"  
"Ранковий вітерець" 
"Розділена радість" 
"Скупий"
"Сонячний день узимку" 
"Хлопчик і сніжинка" 
"Це горобці плачуть від холоду"  
"Як Їжачок готувався до зими" 
"Як дізнаються муравлики, що буде дощ" 
"Як метелик плавав у ставку" 
"Як починається осінь" 

 

 

Завантажити текст добірки оповідань та казок Василя Сухомлинського (txt.zip)

 

Василь Сухомлинський

Байдужий пеньок

Стоїть у лісі старий-престарий Пеньок. Мохом обріс, гріється на сонечку.
Поселився під Пеньком Їжак. Клопочеться собі в нірці, а Пеньок мружиться, крекче, гріється на сонечку.
— Будемо з тобою дружно жити, добре? — питає раз його Їжак.
— Добре, — відповідає байдужно Пеньок. Він замружив очі, позіхнув і гріється собі на сонечку.
По другий бік під Пеньком поселилася Гадюка.
— Будемо з тобою дружно жити, добре? — питає раз вона.
— Добре, — відповідає байдужо Пеньок. Він замружив очі, позіхнув і гріється на сонечку.
Та ось якось Їжак побачив, що поруч із ним живе Гадюка. Напав на неї і в кривавій сутичці переміг. Виповз, ліг на Пеньок. Відпочиває.
— Що це у вас там за шум був? — питає Пеньок.
— Це я Гадюку вбив, — відповідає Їжак.
— Добре, — каже байдужно Пеньок. Він замружив очі, позіхнув і гріється собі на сонечку.

 

* * *

 

Відлітають журавлі

Був ясний осінній день. Тихо надворі, у повітрі пливуть павутинки. А в блакитному небі — ключ журавлів. Пролетіли журавлі над селом, потім повернулись, покружляли й знову полетіли. Але за селом, недалеко від лісу, сіли журавлі на землю. Довго сиділи, немов радились про щось. Чому це журавлі кружляли над селом, а потім сіли біля лісу? Бо вони вирушають у далеку дорогу. Летять у теплий край. Та хоч і теплий, але чужий. Бо батьківщина там, де народився, зріс і почав літати. Тож їм і тяжко розлучатися зі своєю вітчизною.

 

* * *

 

Він тільки живий красивий

Великий красивий метелик Махаон сів на червону квітку канни. Сів і ворушить крильцями.
До Махаона підкрався хлопчик, впіймав його. Тріпоче крильцями Махаон, але вирватися не може. Хлопчик пришпилив його великою шпилькою до паперового листка. Крильця метелика поникли.
— Чому ти перестав тріпотіти крильцями, Махаоне? — запитує хлопчик
Махаон мовчить. Хлопчик поклав листок з мертвим Махаоном на підвіконня. Через декілька днів дивиться — крильця висохли і розсипались.
— Ні, він тільки живий красивий, — сказав розчарований хлопчик. — Коли крильця його тріпочуть на квітці канни, а не на листку паперу.

 

* * *

 

Гвинтик

Юрко готував домашнє завдання з граматики. Він переписав кілька речень. Треба було ще підкреслити іменники, але Юрко поспішав. Він швиденько згорнув зошит і побіг до хлопців грати в м'яча.
Увечері батько перевірив зошити й помітив, що там не все гаразд.
— Чого ж ти не закінчив роботи? — питає сина.
А Юрко не знає, що й казати.
— То дрібничка, то гвинтик...
— Слухай, що я тобі розповім,— мовив тоді батько.
— На заводі збудували великий літак. Багато людей працювало, щоб усе якнайкраще зробити. Лишалось загвинтити під крилом один маленький гвинтик. Загадали робітникові. А він забув. Так і передали літак на аеродром. Літак був пасажирський. Полетів літак у перший рейс. В ньому сиділо п'ятдесят пасажирів. Але ж він був без одного-однісінького гвинтика... На віражі* крило зламалось, літак упав і розбився. Загинули люди.
Ось що буває, коли хтось забуде про мале-е-енький гвинтик.

* Віраж — поворот.

 

* * *

 

Де беруться краплинки

Бігла Оленка по льоду. Падали сніжинки. Ніби плавали в повітрі.
Одна сіла на рукав. Дивиться Оленка на пухнасту сніжинку. Шестикутна зірочка така гарна, блискуча. Ніби казковий майстер її вирізьбив з срібної пластиночки. Наблизилась Оленка до сніжинки. Дивиться, милується нею.
І бачить диво: сніжинка стала краплиною води.

 

* * *


Жайворонок сонечку допомагає

В дрімучому лісі і в глибокому яру ще лежить холодний сніг. Спить підсніжник під торішнім листком. Синіє лід на ставку.
Тільки на схилах горбків розтав сніг, побігли струмочки. В синьому небі заграло ясне сонечко.
Вийшла з хати маленька дівчинка Маринка і побачила сіру пташечку в небі. Пташечка співала, ніби срібний дзвіночок на крилах піднімала, а він тремтів, тремтів.
— Мамо, що це за пташечка співає? — запитала Маринка.
— Жайворонок, — відповіла мама.
— Чому ж він так рано прилетів? Чому так радісно співає? Ще ж сніг лежить…
— Жайворонок сонечку допомагає, — відповіла мама.
— Як же він допомагає? — Здивувалась дівчинка.
— Коли жайворонок летить в синє небо, воно стає теплішим.

 

* * *


Краплина води

Був жаркий липневий день. До колодязя під високим дубом наближалася група школярів. Вони поверталися з туристського походу. Їм дуже хотілося пити. І чим ближче був колодязь, тим більше прискорювали вони крок.
А з другого боку до колодязя наближалася бабуся. Вона йшла здалека, дуже втомилася. І бабуся, й туристи підійшли до колодязя одночасно.
На зрубі стояло відро з холодною водою. Діти оточили його й один за одним пили воду. А бабусю відтіснили. Вона відійшла до дуба й зажурено стояла, схилившись на дерево.
Коли туристи напилися води й пішли собі, глянула бабуся їм услід і задумливо похитала головою. Той, хто поспішить випити краплину води перш ніж нап'ється дідусь, бабуся, батько, мати, виросте негідником.

 

* * *

 

Кульбабка

На луках виросла жовта кульбабка. От вона одцвіла, й замість жовтої квіточки в неї з'явилася біла шапочка. У шапочці багато пушинок. 
Стеблинка промовляє до пушинок:
— Як тільки подме вітер — летіть, вибирайте вологий грунт і сідайте. Пускайте корінчики й ростіть.
Пушинки не барилися, сідали на хвилю вітерця й розліталися по луках.
Та ось пухнаста Шапочка кульбабки побачила на небі чорну хмару. Злякалася Шапочка. Склала свої пушинки, як парасольку. 
Побралися пушинки одна за одну. Повіяв вітер, закружляв вихор, але біла шапочка стоїть, не пускає жодної пушинки.
— Не летіть зараз, — каже їм Шапочка. — Занесе вас буря у воду чи болото — пропадете.

 

* * *

 

Мильна бульбашка

Хлопчик сидів біля відчиненого вікна й пускав мильні бульбашки. Вони були легкі, красиві. Сонечко грало на бульбашках всіма кольорами веселки: жовтим, синім, зеленим, оранжевим, фіолетовим... Легенький вітерець підхоплював бульбашки, й вони летіли над квітником, над кущами бузку. їм хотілося піднятися вище за дерева, та ледве торкалися листя — вони лопались.
А одна велика Мильна Бульбашка, підхоплена вітром, полетіла у синє небо. Побачила Мильну Бульбашку Ластівка, полинула до неї, летить поруч і дивується:
— Яке на вас гарне плаття! Яка ви красива! Ви чарівна пташка!
— Так, я чарівна пташка,— згорда відповіла Бульбашка.— Поглянь, одежа на мені веселкою грає.
Доторкнулася Ластівка до одежі — Мильна Бульбашка лопнула.
— Де ж це вона поділась, та чарівна пташка? — здивувалася Ластівка. 
Тільки бризки полетіли.

 

* * *

 

Ніна і Гусак

П'ятирічна дівчинка Ніна йшла з дому в дитячий садок.
На стежці, якою йшла Ніна, сидів великий білий гусак. А поруч з ним сиділо з десяток менших гусей і десятків зо три гусенят.
Ніна з острахом глянула на гусака. Який він великий і страшний, який у нього довгий дзьоб.
Боязко оглядаючись, Ніна зійшла зі стежки, щоб обминути гусака. А гусак підняв голову, зашипів, підбіг до Ніни й ущипнув її за ногу. Гуси весело ґелґотіли.
Ніна заплакала і втекла додому.
Вона розповіла мамі про те, як на неї напав гусак.
Мама сказала Ніні:
— Не треба боятися, він і не нападатиме. Дивись на нього сміливо, йди на нього, не обминай.
Ніна знову пішла тією ж стежкою. На стежці сидів гусак, а поруч з ним — гуси й гусенята.
Ніна сміливо глянула на гусака. Гусак сидів на стежці і ніби ждав, що ж воно буде.
А Ніна все йшла до нього і йшла стежкою й дивилася сміливо, думаючи: не боюсь я тебе, гусаче.
Гусак злякався, зійшов з стежки, побіг, оглядаючись, по траві, а за ним побігли гуси й гусенята.
А Ніна сміливо йшла стежкою.
Гуси про щось тривожно заґелґотіли. 


 
 

* * *

 

Оленчин горобчик

Маленькій Оленці дуже хотілося впіймати горобчика. Але той не давався в руки. Тоді вона надумала склеїти горобчика з сірого пір'я.
Розрізала в подушці маленьку дірочку. Набрала сіренького пір'я. З тіста зліпила голого горобчика, обмазала вишневим клеєм. Натулила пір'ячка.
Ось і горобчик готовий — сіренький, з тоненьким дзьобиком, з чорними оченятами, як макові зернятка. Посадила Оленка горобчика на підвіконні. Насипала йому пшонця, поставила водички.
Мовчить горобчик. Накришила хліба — мовчить горобчик.
Але ось надворі над вікном зацвірінчала горобчиха до своїх діток.
Підняв голівку Оленчин горобчик, повернувся до відчиненого вікна, розправив крильця...

 

* * *

 

Осіння квітка й весняна квітка

У нашій шкільній теплиці зустрілися осіння й весняна квітки. Ось як це сталося.
Перенесли ми в теплицю осінні квіти — хризантеми. Зацвіли вони — білі, фіолетові, рожеві. А біля них зеленів паросток бузку. Наближався Новий рік. Надворі йшов сніг, шумів зимовий вітер, а в теплиці було затишно й тепло. Одного сонячного ранку зацвів бузок. Відкрила Бузкова квітка блакитні оченята, побачила білу Хризантему й питає здивовано:
— Ти ж осіння квітка. Чом ти цвітеш? Надворі ж лютий мороз. Глянула Бузкова квітка — справді надворі зима.
— Це все Оля зробила, — каже Хризантема. — Це вона посадила нас тут. Якби не Оля, ми б і не зустрілися. Не зустрілася б весна з осінню.

 

* * *

 

Пелюстка і Квітка

На грядочці виросла гарна квітка жоржини. Біла, як мармур, духмяна. Літають над нею бджоли й джмелі, беруть нектар.
У квітці сорок дві пелюстки. І ось одна з них загордилася:
— Я найкраща. Без мене і квітка не квітка. Я найголовніша. Ось візьму й піду — що мені?
Напружилася, вилізла з квітки, скочила на землю. Сіла в кущі шипшини й дивиться, — що ж квітка робитиме? А квітка байдужки собі, усміхається сонцю, згукує до себе бджіл і джмелів.
Пішла собі Пелюстка. Аж зустрічає Муравлика.
— Ти хто? — питає Муравлик.
— Я Пелюстка. Найкраща. Найголовніша. Без мене квітка не квітка.
— Пелюстка? Знаю пелюстку я в квітці, а на двох тоненьких лапках не знаю.
Ходила Пелюстка, ходила до вечора й засохла. А квітка цвіте.
Ось така, бачте, казка. Квітка і без однієї пелюстки квітка. А пелюстка без квітки — ніщо.

 

* * *

 

Петрик, Собака й Кошеня

Маленький хлопчик Петрик ішов стежкою в саду. Бачить, біжить назустріч кудлатий собака.
Петрик злякався, хотів тікати. Та раптом до його ніг притулилось маленьке кошеня. Воно втекло від собаки й просило Петрика: захисти мене, хлопчику, від цього страшного звіра. Стоїть Петрик, дивиться на кошеня, а воно підняло голівку і жалібно нявчить.
Петрикові стало шкода кошеняти. Він узяв його на руки і хоробро пішов собаці назустріч.
Пес зупинився, злякано глянув на Петрика і сховався у кущах.

 

* * *

 

Пихата жаба

Сподобалося жабі, як журавель співає. Сидить вона в болоті, слухає журавлиний спів і думає: "Навчуся і я співати по-журавлиному. Буду не така, як усі жаби. Хай дивується увесь жаб'ячий рід".
Довго вчилася вона співати по-журавлиному і таки навчилася. Розмовляють із нею по-жаб'ячому, а вона мов не розуміє — відповідає по-журавлиному. Розгнівалися жаби й дорікають своїй подружці:
— Ти ж така жаба, як і ми, чого ж ти не хочеш розмовляти по-жаб'ячому?
Жаба задерла голову й каже:
— А може, у мене виростуть крила, і я полечу, як журавель!..

 

* * *

 

По волосинці

Теплого весняного дня бабуся Марія повела свого онука Петрика до лісу.
Першокласник Петрик був ледаченьким хлопчиком. Збираючись до лісу, бабуся дала йому нести вузлик з їжею й водою. Петрикові вузлик здавався дуже важким. Бабуся понесла їжу сама, а Петрикові дала тільки пляшку з водою.
Прийшовши до лісу, бабуся з внуком сіли відпочити. Вони побачили, як до куща прилетіла маленька пташка. В дзьобику вона принесла волосинку. Петрик підвівся й глянув на кущ. Він побачив велике волосяне гніздо.
Пташка швидко літала до гнізда, щоразу приносила по волосинці.
Петрик від подиву й хвилювання стояв, широко відкривши очі.
— Бабусю,— пошепки запитав він, — невже вона по волосинці носила й збудувала таке велике гніздо?
— Так, по волосинці, — відповіла бабуся. — Це працьовита пташка.
Петрик стояв задуманий. Через хвилину він сказав:
— Бабусю, я нестиму з лісу ваше пальто...

 

* * *

 

Ранковий вітерець

Була тиха літня ніч. Усе спало. І вітерець заснув, прилігши під кущем верболозу. Та ось запалала ранкова зірниця. Прокинувся вітерець, вибіг із-за куща.
Побіг берегом ставка. Збудив очеретину. Зашепотіла очеретина, загойдалась. А на очеретині спав метелик. Прокинувся й метелик. Полетів до села. Уже й на ранкову зорю займається. Ось уже й сонечко скоро зійде. Прилетів метелик до троянди. Сів на квітку, прокинулась квітка. Поглянула навколо себе, а вже сонечко світить.

 

* * *

 

Розділена радість

У Катрусі сьогодні велика радість. Понад рік хворів її татко.
В лікарні лежав, три операції переніс. Мамі і Катрусі було тяжко. Не раз, бувало, прокинеться Катруся вночі й чує: мама тихо плаче.
А сьогодні татко вже на роботі. Здоровий і бадьорий.
Радісно сяють Катрусині очі. Прийшовши до школи, зустріла дівчинка в дворі двох своїх однокласників, Петрика і Гришка. Зустріла й поділилась радістю:
— Наш татко видужав...
Петрик і Гришко, глянувши на Катрусю, здивовано знизали плечима й, нічого не сказавши, побігли ганяти м'яча. Катруся пішла до дівчаток, що гралися в класи.
— Наш татко видужав, — сказала вона, і радість засяяла в її очах.
Одна з дівчаток, Ніна, з подивом запитала:
— Видужав — ну й що з того?
Катруся відчула, як із грудей до горла підкотився важкий клубок і дихати стало важко. Вона відійшла до тополі на кінці шкільного подвір'я і заплакала.
— Чому ти плачеш, Катрусю? — почула вона тихий, ласкавий голос Кості, мовчазного хлопчика, її однокласника.
Катруся піднесла голову й, схлипуючи, відповіла:
— Наш татко видужав...
— Ой, як же це добре! — зрадів Костя. — Біля нашої хати в бору вже зацвіли проліски. Зайдемо після уроків до нас, нарвемо пролісків і понесемо твоєму таткові.
Радість засяяла в Катрусиних очах. 

 

 
* * *

 

Скупий

На околиці села жив Скупий. Посадив він на своєму городі виноград. Мало хто вирощував його в цих місцях, люди дивилися на кущі винограду як на диковинку. Через два роки на кущах з'явилися перші грона. Налилися солодким соком. Стали великими, про­зорими.
Ішла одного разу повз виноградник мати з трирічним хлопчиком. Побачив хлопчик виноградні грона і питає:
— Мамо, що це таке?
— Виноград.
— А що це таке? Навіщо він? Який він?
— Він солодкий. Немає ягоди, смачнішої за виноград.
Схотілося дитині винограду. Мати просить:
— Дайте, будь ласка, хоч одне гроно дитині, нехай покуштує.
Не дав Скупий дитині грона. А дав однісіньку ягідку, і то його очі спохмурніли: шкода було і ягідки.
Пішла мати з дитиною. А Скупий поставив навколо виноградника високий-високий паркан. Закрив парканом не тільки виноградні кущі, а й хату. Радий Скупий і спокійний: ніхто тепер не побачить його винограду, ніхто не попросить. Та не догледів, як одна гілочка повилася парканом, досягла вершини й зацвіла на ній. Зав'язалися грона на паркані, налилися солодким соком ягоди.
Знов тією самою дорогою йшла та сама мати з дитиною. Побачив хлопчик виноградні грона на високому паркані й зрадів:
— Дивіться, мамо, виноград. Чому він виріс так високо?
— Він не хоче, щоб його закривали від людей парканом.
— Які гарні ягоди! — промовив хлопчик.
Ці слова почув Скупий, що стояв за парканом. Він страшенно розгнівався навіть за те, що хлопчик побачив виноград. Від злості серце його розірвалося. Скупий помер, але ніхто в світі не знав про цю смерть, тому що вона закрита була від людей високим парканом.
Минув рік, весняне сонце збудило землю, зазеленів виноград. Живим пагонам так хотілося до сонця, такий ненависний був ви­сокий паркан, що вони повалили його. Він упав на землю, і людям відкрилася чудова краса. Ягоди виблискували під яскравим сонцем, в кожній ягоді відбивалося небо, сонце, прекрасна земля. Люди прийшли на виноградник і стали господарями, а про Скупого назавжди забули.

 

* * *

 

Сонячний день узимку

Зійшло сонце й освітило дивовижну картину: дерева стоять у ліловому інеї, ніби на них за ніч виросли маленькі, немов пташиний пух, листочки. Я підійшла до верби. Доторкнулася до гілочки — й на мене посипалися легенькі пушинки. Ні, не буду більше доторкатися до тебе, вербо, красуйся в своєму чарівному вбранні.
Коли це до мене прилетіла синичка. Щось защебетала й сіла на товсту гілку верби. «Як ти сіла, синичко, що не збила жодної пушинки?»
«Синичко, — прошу я, — зроби так, щоб оця краса збереглася назавжди. Щоб не повіяв вітер, не облетів ніжний пух.»
Синичка відповідає: «Якби ця краса була завжди, то не бачила б ти більше ніякої краси. Ні ранкової зірниці, ні пісні соловейка.»
Я пішла додому, сіла біля вікна, взяла олівець і намалювала на великому аркуші всю цю красу: біле вбрання верби, блакитне небо, ясне сонечко і добру синичку.

 

* * *

 

Хлопчик хотів приголубити сніжинку 
(Хлопчик і сніжинка)

З неба летіла додолу сніжинка. Вона була легка, ніжна, прозора, мов пушинка. І красива, мов зірка.
На землі стояв хлопчик. Він бачив, як падає сніжинка, і думав: «Ось вона впаде комусь під ноги, і її затопчуть».
Ні, не треба падати сніжинці на землю. Не треба її затоптувати.
Хлопчик простягнув долоню. Він захотів приголубити сніжинку. А вона впала на добру, теплу його руку й розтала. Хлопчик із жалем дивиться на долоню. А там блищить крапелька, мов сльозинка.

 

* * *

 

Це горобці плачуть від холоду

Зимового ранку пішла маленька Яринка до саду. Надворі був великий мороз. Ніде не видно пташок. Навіть горобців немає.
— Де ж горобці поховалися? — подумала Яринка.
Прийшла до хати, стала під стріхою. Почула, як там зацвірінчав горобець. А потім на землю впали крижані крапельки, мов маленьке намисто.
— Що воно таке? — подумала Яринка.
І здогадалася: це горобці плачуть від холоду, горобині сльози замерзають і падають додолу крижаним намистом.
Бідні горобчики!

 

* * *

 

Як Їжачок готувався до зими

В лісі жив Їжачок. Змайстрував він собі хатинку в дуплі старої липи. Тепло там, сухо.
Ось наступила осінь. Падають жовті листочки з дерев. Незабаром і зима прийде.
Почав Їжачок готуватися до зими. Пішов в ліс, наколов на свої голочки сухого листя. Приніс до своєї хатинки, розстелив його, стало ще тепліше.
Знову пішов в ліс Їжачок. Назбирав грушок, яблук, шипшини. Приніс на голочках в хатинку і склав у куточку.
Ще раз пішов Їжачок в ліс. Знайшов грибочки, висушив і теж склав в куточку.
Тепло і затишно Їжачкові, а одному так сумно. Захотілось йому знайти товариша. Пішов в ліс, зустрів Зайчика. Але не хоче зайчик іти в хатинку Їжачка. І сіра Мишка не хоче, і Ховрашок. Тому, що у них свої нірки є.
Зустрів Їжачок Цвіркуна. Сидить Цвіркун на стеблі, тремтить від холоду.
— Іди до мене жити! — запросив звірок його.
Пострибав Цвіркун до Їжачка. Взимку Їжачок Цвіркунові казки розповідав, а Цвіркун пісні співав.

 

* * *

 

Як дізнаються муравлики, що буде дощ

У лісі мурашник. Навколо нього кипить життя. Муравлики усе кудись біжать, звідкись повертаються.
Та ось муравлики занепокоїлися. Зачиняють дверцята маленькими грудочками землі й листочками.
— Муравлики, що сталося? — питає Метелик. — Чого ви дверцята зачиняєте?
— Наближається негода, от ми й готуємось. Зачиняємо дверцята, щоб не залило водою наших кімнаток.
— А звідки ви знаєте, що негода насувається? — цікавиться Метелик.
— Далеко-далеко пливе по небу холодна чорна хмара. Від неї повіває стуленим вітром. От ми й чуємо той холодний дух.

 

* * *

 

Як метелик плавав у ставку

Летів білий метелик над ставком. А хтось кинув у воду червону квітку. Пливе квітка. Побачив метелик червону квітку. Сів на неї, сидить, крильцями водить. Квітка пливе, і метелик пливе.
Летить ластівка над водою, дивується: «Що це таке? Як метелик навчився плавати?» Доторкнулась ластівка крилом до води. Сколихнулась вода, сколихнулась квітка, загойдався метелик. Весело йому пливти в ставку.

 

* * *

 

Як починається осінь

Осінь — це дочка Діда Мороза. Старша дочка, бо є ще в нього молодша доня — Весна. В Осені коси заквітчані пшеничними колосками й червоними кетягами калини. Ходить Осінь лугами, берегами. Де зітхне, там холодом війне. Любить Осінь ночами сидіти на березі ставка. А вранці над водою підіймається сивий туман і довго не розходиться. Оце й починається Осінь.
Бояться Осені пташки. Як тільки побачать її ластівки, злітаються і про щось тривожно радяться. А журавлі піднімаються високо в небо й тривожно курличуть.
Любить Осінь заходити в садки. Доторкнеться до яблуні — яблука жовтіють.
А дятли радіють, зустрівшись з Осінню: голосно кричать, перелітають із місця на місце, шукають поживи на деревах.
Сьогодні теплий, сонячний день. Низько стоїть сонце — світить, але не дуже гріє. Сіла старша донька Діда Мороза під стогом сіна, розплітає косу, гріється. Співає пісню про срібні павутинки.

Василь Сухомлинський. Байдужий пеньок. Добірка оповідань і казок. Малюнок Лариси Гармизи.

Джерело: http://abetka.ukrlife.org/ Малюнки Лариси Гармизи.

 

 

Більше творів Василя Сухомлинського на "Малій Сторінці":

Василь Олександрович Сухомлинський - видатний український педагог, письменник і публіцист.У 1926 - 1933 роках В.О. Сухомлинський навчався у Василівській семирічній школі, де був одним з кращих учнів. Вчився добре, старанно, любив читати, гарно малював. Щоб зібрати гроші на книги, фарби, зошити, разом з однолітками та братами ходили на Новий рік посівати та щедрувати, а літом працював у колгоспі. У дитячому садку, який діяв в колгоспі на період літніх канікул йому доручали бути помічником вихователя. Він доглядав малюків, розповідав їм казки, читав книжки, проводив веселі ігри. Тому і вибір професії був не випадковий.

Останні коментарі до сторінки
«Василь Сухомлинський. "Байдужий пеньок" - добірка оповідань та казок»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар