Збірка оповідань та казок Василя Сухомлинського "Казки школи під голубим небом" (назви за абеткою - від О до Т)


Василь Сухомлинський

КАЗКИ ШКОЛИ ПІД ГОЛУБИМ НЕБОМ

(збірка оповідань та казок для дітей)

 

Василь Сухомлинський. Збірка оповідань та казок. Казки школи під голубим небом

 

Завантажити текст оповідань та казок Василя Сухомлинського зі збірки "Казки школи під голубим небом", назви за абеткою - від О до Т (txt.zip)

 

Читати  першу частину збірки оповідань та казок Василя Сухомлинського "Казки школи під голубим небом" (назви за абеткою - від А до З)

Читати попередню частину збірки оповідань та казок Василя Сухомлинського "Казки школи під голубим небом" (назви за абеткою - від І до Н)

 

Образливе слово

Одного разу Син розсердився і згарячу сказав Матері образливе, грубе слово. Заплакала Мати. 
Схаменувся Син, жаль стало йому Матері. Ночей не спить — мучить його совість: адже він образив Матір.
Йшли роки. Син-школяр став дорослою людиною.
Настав час їхати йому в далекий край. 
Поклонився Син Матері низько до землі й говорить:
— Простіть мене, Мамо, за образливе слово.
— Прощаю,— сказала Мати й зітхнула.
— Забудьте, Мамо, що я сказав вам образливе слово.
Задумалась Мати, геть посмутніла. На її очах з’явились сльози. Каже вона Синові:
— Хочу забути, Сину, а не можу. Рана від колючки загоїться й сліду не залишиться. А рана від слова заживає, проте слід глибокий зостається.

 

* * *

 

Огірки навколо колодязя

Живе в нашому селі Максим Сурмило.
Є в нього й дітки, до школи ходять.
Колись, у давні часи, мабуть, ще дід Максимів викопав серед двору колодязь. Така добра вода в ньому, що люди з усього кутка брали воду.
Та ось не сподобалося Максимові, що люди до його двору ходять, з колодязя воду беруть, хвірткою стукають. Заборонити б — так боїться Максим: лаятимуть люди. 
І він ось що придумав.
Як тільки зійшов сніг, скопав Максим навколо колодязя землю й огірки посіяв. Зійшли вони, розрослися, зелені та рясні, вкрили землю густим килимом. 
Прийде хто з сусідів по воду, подивиться на огірки та й назад: чи ж можна огудину топтати.
Так і перестали люди до Максима ходити. А щоб якось нарікання відвернути, він і сам став по воду аж до річки плентатися. 
Тихо стало в дворі. Та ось діти прийшли якось зі школи заплакані.
— Чого ви плачете? Що трапилось? — питає мати. — Над нами усі сміються... Кажуть... Кажуть...
— Що ж вони кажуть?
— Кажуть, що наш батько нелюд...
Мати зітхнула, сіла біля вікна й довго дивилась на зелені огірки.

 

* * *

 

Одне-однісіньке в світі макове зернятко

Несла бабуся з городу спілі маківки.
— Куди це нас несуть? — злякано зашепотіло в якійсь маковій коробочці одне цікаве зернятко.
Воно висунуло свою крихітну голівку у віконце, щоб глянути довкола, і випало з маківки.
Перед ним відкрився дивовижний світ. Угорі, десь далеко, під хмарами, шумить верховіття велетенських рослин. 
А над ними — ще більші рослини, а там, далі, такі великі, що й не видно, де вони кінчаються.
Цікавому маковому зерняткові стало страшно.
Йому здалося, що воно лишилося одне-однісіньке в цілому світі.
Зернятко заплакало. Потім заснуло. Бачило якісь дивовижні сни: немовби з неба на землю падають велетенські білі ковдри...
Прокинулося цікаве макове зернятко від тепла.
Воно лежало на м’яких подушках. Усе довкола співало.
Цікавому маковому зерняткові захотілося поглянути, хто там співає. Воно підвело оченята й з подивом помітило, що замість голівки в нього — зелений паросток. Паросток піднявся над землею й розділився на листочки. Листочків ставало все більше й більше.
І от уже цікаве макове зернятко — висока, гілляста рослина. На вершечку її зацвіла велика рожева квітка.
Усе це його дивувало й тішило. Але найбільшу радість відчуло цікаве макове зернятко, як побачило поруч іще одну рожеву квітку.
— То я не одне-однісіньке в світі! — гукнуло цікаве макове зернятко й засміялося.

 

* * *

 

Оля-чарівниця

У нашій шкільній теплиці зустрілися осіння й весняна квітки. Ось як це сталося.
Перенесли ми до теплиці осінні квіти — хризантеми. Зацвіли вони — біло, фіолетово, рожево. А біля них зеленів паросток бузку. 
Наближався Новий рік. Надворі йшов сніг, шумів зимовий вітер, а в теплиці було затишно й тепло. 
Одного сонячного ранку зацвів бузок. Відкрила бузкова квітка блакитні оченята, побачила білу хризантему й питає здивовано:
— Ти ж осіння квітка, хризантемо. Чом ти цвітеш?
Хризантема каже:
— А ти ж весняна квітка. Чом ти цвітеш? Надворі ж лютий мороз.
Глянула бузкова квітка — справді, надворі зима.
— Це все Оля зробила,— каже хризантема. — Це вона посадила нас тут. Якби не Оля, ми б і не зустрілися. Не зустрілася б весна з осінню.

 

* * *

 

Осінні сни клена

Ми пішли до лісу подивитись на осіннє вбрання дерев. Зупинились біля високого клена. Посідали. Яка краса відкрилася перед нами! 
Стоїть клен у яскравому барвистому вбранні, а листочки ж ні затремтять, ні зашепотять.
Дивіться, діти: клен спить. І сниться йому все, що бачив од весни до осені. Ось жовтий листочок — мов золота кульбабка. 
Весною клен був зачарований її красою. Запам’ятав. А як заснув, то й пригадав весну — листочок його й пожовтів.
А там, бачите, листочок — мов ранкова зоря — рожевий і ласкавий. А цей — як вечірня заграва на вітряний день. 
На цій гілочці — яскравий і красивий, немов крило вивільги. Мабуть, сиділа колись тут вивільга, а зараз приснилося кленові її крило.
Ми принишкли й милувалися красою. Усі наче боялися потривожити чарівний сон клена.

 

* * *

 

П’ять дубів

Дмитрик і Сергійко ходили з учителем до лісу. Вчитель викопав їм по три маленькі дубочки й сказав:
— Несіть додому, посадіть біля хати.
Приніс Дмитрик. Викопав ямку, посадив дубок.
Узяв другий дубок, глянув і здалося йому, що корінець кволий.
Викинув Дмитрик того дубка на дорогу.
Глянув на третій дубок. І здалося Дмитрикові, що гілочки в нього слабкі.
Викинув Дмитрик і того дубка на дорогу.
А Сергійко посадив свої три дубки, виходить на дорогу, аж бачить — два саджанці у пилюці лежать. Підняв їх, посадив поряд із трьома дубками.
Поливає Сергійко дубки, ростуть вони, зеленіють. А Дмитрик забув про свій дубок. Засохло маленьке деревце.
Минуло багато років. Стали Дмитро і Сергій дорослими людьми. У Дмитра уже синок є — Дмитрик, а в Сергія — Сергійко.
Питається якось Дмитрик батька:
— Тату, чому біля Сергійкової хати росте п’ять дубів, а біля нашої жодного немає.
Мовчить батько. Мовчить.

 

* * *

 

Пекар і Кравець

Засперечалися Пекар і Кравець: чий труд важливіший і потрібніший людям?
Пекар і каже Кравцеві:
— Що станеться, як я не спечу хліба?
Та без хліба ж ні шахтар у шахту не спуститься, ні тракторист за кермо не сяде, ні ти, Кравче, ножиць до рук не візьмеш.
— А що станеться,— відповідає Кравець,— як кравців не стане? Хто одяг шитиме? Без одягу ні шахтар у шахту не спуститься, ні тракторист за кермо не сяде, ні ти, Пекарю, до своєї пекарні не підеш.
Так і не прийшли до однієї думки — чий же труд важливіший і потрібніший людям.
— Я обійдусь і без тебе, Кравче,— сказав Пекар.
— А я без тебе обійдуся, Пекарю,— відповів Кравець.
Пішли вони кожен на свою роботу. Працює Пекар день, працює другий — можна без Кравця обійтись.
На третій день повісив Пекар піджак біля печі, рукав і присмалився, та так, що й попілець посипався. Почухав потилицю Пекар. Що ж його робити? Піджак з одним рукавом. До Кравця треба йти...
А Кравець тим часом попрацював день без хліба — їв борщ і кашу. Попрацював другий без хліба... А на третій — так живіт підтягло, що й ножиці випали з рук. Треба йти до Пекаря по хліб. 
Вийшли вони з дому одночасно — Пекар і Кравець. Пекар ішов до Кравця, а Кравець до Пекаря.
Зустрілися. Пекар тримає в руці піджак без рукава, а Кравець — порожній кошик.

 

* * *

 

Перед Справедливим Суддею

В одній країні був такий звичай: коли людині приходив час помирати, вона з’являлась перед Справедливим Суддею, і той вирішував, що залишиться на землі після неї: повага людей, любов, шана, вічна слава чи всього-на-всього маленька згадка.
От прийшов час помирати Працьовитому. Прийшов він до Справедливого Судді. 
Суддя й питає:
— Скільки років прожив ти на світі?
— Дев’яносто дев’ять,— відповів Працьовитий.
— Показуй свої роки.
А Працьовитий кожного року саджав по одному дереву. Скільки років прожив — стільки і дерев виросло. Повів Працьовитий Справедливого Суддю показувати дерева.
Багато днів пройшло, поки дивився Справедливий Суддя на ліс, що виростив Працьовитий. Передивився і каже:
— Добре ти прожив життя. Нехай залишається по тобі вічна слава.
Спокійно помер Працьовитий.
Прийшов час помирати Неробі.
— Скільки років прожив ти на світі? — запитав Справедливий Суддя.
— Дев’яносто дев’ять,— відповів Нероба.
— Покажи свої роки. А Неробі й показати нічого. Побачив Справедливий Суддя перед собою пусте місце.
— Ну, що ж, нехай залишиться по тобі забуття,— вирішив Справедливий Суддя.
Нероба помер, і в ту ж мить люди забули його.

 

* * *

 

Перестелимо постіль дідусеві

У п’ятирічного Юрка — батько, мати й дідусь Микола.
Уранці батько йде на роботу, а дідусь вирушає на ранкову прогулянку.
Мама каже Юркові:
— Ходімо, Юрку, перестелимо постіль дідусеві.
Юркові дуже, ой як дуже подобається ця робота: дідусеві м’яко буде лежати у постелі, й він усміхатиметься уві сні.
Вони з матір’ю знімають з дідусевого ліжка пухову подушку, вибивають її серед двору й знову кладуть на місце.
Одного разу Юрко з татом їздив на далекий острів, що серед Дніпра. Поїхали вони на світанку, цілий день мандрували по острову, а повернулися додому аж увечері.
Повечеряли, лягли спати. Уночі мати чує: підвівся Юрко з постелі, сів на ліжку й плаче.
— Що тобі, синку? — занепокоїлась мати.
— Дідусеву постіль сьогодні не перестеляли?..
— Ні... Так це ж один день... Нічого не станеться,— запевняла мати.
— Але ж дідусеві твердо спати... Ви ж самі казали, що в нього кісточки старі і на фронті він поранений...
Ледве заспокоїла мати Юрка.
Наступного дня перестеляли дідусеву постіль двічі — уранці і ввечері.

 

* * *

 

Петрик і Павлик

Біля столу сидять батько з матір’ю. Мати шиє, батько щось читає. Петрик бавиться на дивані: коника сідлає, в далеку дорогу збирається, про мандрівку за синє море мріє...
Глянула мати у вікно й каже батькові:
— Тітку Марфу чорт несе.
Петрик мерщій розсідлав коня, підвівся, щоб глянути у вікно на те диво дивне, та вже було пізно.
Тітка Марфа стукала в двері.
Мати сказала:
— Увійдіть, будь ласка.
Коли тітка Марфа завітала до хати, мама ласкавим голосом запросила її сісти. 
Тітка сіла, важко зітхнула й промовила:
— Ледве дійшла. Так ноги болять, так болять.
Петрик довго дивився на тітку Марфу й здивовано запитав:
— Тітко Марфо, хіба ви самі йшли?
— Та не їхала ж, а йшла,— відповіла тітка й усміхнулась.
— А ви ж, мамо, казали, що тітку Марфу чорт несе,— дорікнув Петрик.
Материне лице нараз спалахнуло, потім зблідло.
Вона похилила голову й дивилась на шитво. Батько затулився газетою. Тітка Марфа підвелася й тихо вийшла. У хаті запала гнітюча тиша.
Минуло багато років. Петрик став дорослий. Тепер у нього є дружина й синок Павлик.
Якось у гості до Петра прийшла стара мати. Погостювала. А тут і вечір. Мати й роздумує вголос:
— Що його робити: чи додому йти, чи заночувати у вас. Сутеніє, а дорога далека.
— Ідіть, мамо, додому,— каже син Петро. А Павлик саме на дивані бавився: коника сідлав, у далеку дорогу збирався, про мандрівку за синє море мріяв.
Як почув, що батько виряджає бабусю, мерщій і своє вставив:
— Я вам, бабусю, коника дам... Сідайте на нього й їдьте.
Бабуся одягалася, а з її очей капали сльози.

 

* * *

 

Петро і Марійка

Сестричка Марійка піде наступного року до школи.
У Петра велика біда: лінощі. Щоб навчитися добре читати, треба взяти книжку, розгорнути її і читати вголос. Читати півгодини, читати щодня.
А Петрові не хочеться брати книжку до рук. Не хочеться читати. Гуляти ж веселіше. 
Прийде Петро зі школи, покладе книжки, пообідає і — надвір. Восени — у м’яча, взимку — на ковзанах. А книжки лежать.
Минуло півроку.
Всі діти вже добре читають, а Петро ледве слово докупи складе.
Приходить якось учителька до Петрової матері й каже:
— Як Петро не читатиме щодня, залишиться на другий рік у першому класі.
Сидить Петро біля столу. Соромно йому.
А Марійка тут своє:
— От добре, залишайте Петра на другий рік, я з ним разом до школи ходитиму.
Почервонів Петро, аж сльози в очах затремтіли.
Марійка далі веде:
— Я вже добре вмію читати.
Взяла Марійка зі столу книжку — читає, аж дзвенить.
— Ти читаєш, як найкращі мої учні! — хвалить учителька.
Пішла вчителька додому. А Петро сидить біля столу й думає:
"Не хочу бути слабшим за Марійку! Заставлю себе..."
Розгорнув книжку... Надворі сніг блищить, сонце сяє, ковзани на лід просяться, горобці цвірінькають... Так хочеться гуляти. 
Але як подумає Петро, що в одному класі з Марійкою доведеться вчитися, страшно йому стає... І читає, читає...Тепер приходить Петро зі школи, пообідає і, гляди, за шапку. А Марійка й питає:
— То як, будемо в одному класі?..
Петро зараз же кидає шапку й сідає за книжку.

 

* * *

 

Пихата літера

Жив на світі Мудрий Чоловік. Він придумав літери. Вирізав їх із березової кори, поклав до козубця й думає:
«Ось піду завтра до людей, навчу їх читати й писати».
Минула ніч. Зібрався Мудрий Чоловік йти до людей. «Треба,— думає,— розмістити літери так, щоб легко було вчитися читати». Розкладає літери: А, Б, В...
Усі літери лежать спокійно, чекають своєї черги. Тільки одна Я не може стерпіти. Все сунеться Мудрому Чоловікові в руки, нагадує про себе:
«А я куди?» Розгнівався Мудрий Чоловік і каже:
— З тобою буде немало біди. Сиди, будь ласка, й чекай своєї черги.
Та літері Я не терпиться. Вона сама лізе Мудрому Чоловікові в руки й каже:
— А мене чому забуваєш?
Подумав Мудрий Чоловік і сказав:
— Я буде на останньому місці.

 

* * *

 

Півень і сонце

Дрімає Півень на сідалі. Прокинеться, солодко позіхне й знову дрімає. А на зорі завжди співає: ку-ку-рі-ку! Прокидаються кури, худоба.
Півень і каже:
— Ба, як проспівав — і ранок настав. Якби не я, то й не розвиднилось би. А так-таки!
Так повторювалося багато разів. Та ось Півень розгнівався на людей — мало дали йому зерняток.
Потім і надумав: «Влаштую ж я вам.
Не проспіваю вранці — і не зійде сонечко. Що ви станете робити?»
Прийшла ніч. Посміхається уві сні Півень сам до себе, зловтішається:
«Ось буде вам біда». Прийшов час співати, а Півень мовчить. Заплющив очі і спить. 
Прокидається і бачить: сонце яскраво світить. Кури повставали з сідала. Соромно стало Півневі.

 

* * *

 

Підлога буде чиста... А душа?

Марійка приходить додому, бачить: підлога в кімнатах чиста, аж блищить.
— Як у нашому класі після уроків,— каже Марійка.
Чого це після уроків,— дивується мати. — А під час уроків?..
— Ми витираємо підлогу після уроків. Бо приходить комісія й ставить нам оцінку за чистоту. Навіщо ж витирати на перервах?
— «Мудрі» у вас порядки,— всміхається мама.
Тільки закінчили вони розмовляти, як хтось постукав.
Мама відчинила двері. До хати ввійшла сусідка — стара-престара бабуся Христина. 
Бабусі дев’яносто дев’ять років. У неї сім синів, три дочки, сорок п’ять онуків, сто три правнуки.
Мама низько вклонилась бабусі Христині, взяла її під руку й повела до світлиці.
Марійка вжахнулась; надворі дощ, взуття бабусине в болоті, де вона пройшла, там зосталися сліди. 
Довго сиділа біля столу бабуся Христина. Мама частувала її чаєм.
Як тільки бабуся пішла, Марійка й каже:
— А ми б до класу з такими брудними черевиками не впустили... Підлога ж мусить бути чиста...
— Підлога буде чиста, доню... А душа? — тихо питає мама.

 

* * *

 

Пісню нікому не вбити!

У Країні Зелених Луків жив веселий народспівун.  Він вирощував хліб і співав пісень.
У кожного жителя була маленька сопілочка.
Та ось у Країну Зелених Луків відкілясь прийшов Живоїд — Ненависник Радості. 
Як тільки хто заспіває або заграє на сопілці, він підкрадається, хапає пісню — і в рот. Ось чому прозвали його Живоїдом.
Там, де він проходив, помирали пісні.
Усі пісні проковтнув Живоїд. Залишилась у Країні Зелених Луків лише одна сопілка — маленький хлопчик закопав її в землю і пошепки сказав:
— Помовч, і тоді ми з тобою переможемо Живоїда.
Усе мовчить у Країні Зелених Луків. Радіє Живоїд — Ненависник Радості. І сонечко більше не сяє...
Раптом там, де хлопчик зарив сопілку, зазеленіла, заколосилася пшениця. Заспівали колоски, як сопілки. 
Співає земля, співає небо, співає вся Країна Зелених Луків. Зраділи люди, вирізали нові сопілки і заграли.
А Живоїд — Ненависник Радості лежав на осонні, об’ївшись пісень. Почув, як усе співає, і лопнув від злості.

 

* * *

 

Пісня Великого Сірого Каменя

Івась і Тарас ішли з школи разом, але тільки до Великого Сірого Каменя, що лежав край дороги з незапам’ятних часів.
Від Великого Сірого Каменя Івась ішов собі на Тополину вулицю, а Тарас — на Вишневу.
До Великого Сірого Каменя іти від школи хвилин десять. 
За цей час можна розповісти одну казку. То хлопці чергувалися: сьогодні розповідає Івась, завтра — Тарас.
А тут сталося незвичайне: на п’ятому уроці одержав двійку Івась, а на шостому — Тарас. Обом поставили їх у щоденники...
Хлопці вийшли з школи сумні, невеселі. Сьогодні Івасева черга розповідати казку, але він мовчить.
Ось уже й Великий Сірий Камінь.
— Підемо разом на Тополину вулицю,— каже Івась.
— А потім на Вишневу,— каже Тарас.
Так і пішли хлопці разом.

 

* * *

 

По одному ковтку — найслабкішим

Теплого червневого дня пішли діти до лісу. І сталося так, що тільки один Мишко взяв пляшку води, більше ніхто.
У лісі було душно. Всім хотілося пити.
Вчителька й каже:
— Треба берегти воду. Немає близько ні криниці, ні струмка. Будемо давати по одному ковтку найслабкішим. А сильні й витривалі потерплять.
Поставили пляшку з водою в траві під дубом. Довго ходили в лісі, шукали квітку, про яку розповідала вчителька. 
У цієї квітки блакитні пелюстки, як весняне небо, а всередині — золота краплинка, мов росинка на сонці. Знайшли одну-однісіньку квітку, жаль було її зривати.
Зібралися на галявині, слухали казку вчительки, а потім кожен розповідав свою. Пити хотілось усе дужче, але хіба міг хто наважитись підійти до пляшки? 
Адже подумають: ось найслабкіший! Усі трималися, терпіли. Про воду ніхто не згадував.
Сонце схилилось над лісом. З яру повіяло прохолодою. Уже й додому пора. Діти рушили додому.
Мишко ніс пляшку води. Він запитав:
— Хто хоче пити?
Усі мовчали.

 

* * *

 

Подарунок бабусі

Увечері Олег, онук-першокласник, сказав бабусі:
— Завтра у нас останній день занять. Найкращих учнів будуть нагороджувати книжками.
— А тебе нагородять? — запитала бабуся.
— Якщо поставить Марія Іванівна п’ятірку з арифметики. У мене були в чверті і п’ятірки, і четвірки.
Наступного дня бабуся з хвилюванням чекала онука з школи. Ось він відчиняє двері, кладе на стілець сумку. Очі хлопчика не випромінюють радісних вогників. 
"Не поставила вчителька п’ятірку з арифметики",— подумала бабуся і зітхнула. Відклала вона плетіння, підійшла до Олега й сказала йому тихо-тихо:
— Що я тобі покажу, якби ти тільки знав...
— Що? — запитав Олег, його згаслі очі засвітились тим життєрадісним світлом, яке завжди заспокоювало стареньку.
Бабуся взяла Олега за руку й повела в сад. Прийшли вони до густих хащів дикого винограду. 
Бабуся розсунула чагарник і показала гніздо. Олег побачив у гніздечку диво-вижну пташку — вивільгу.
Таким радісним свого онука бабуся ще ніколи не бачила. Цю радість вона зберігала для нього вже багато днів.

 

* * *

 

Поздоровляємо

Урок у другому класі. Галя підносить руку.

— Що ти хочеш сказати, Галю? — питає Ганна Олексіївна.
— У Марійки братик народився,— сповіщає Галя.
А Марійка — це її подруга. Діти оглядаються з цікавістю на Марійку. Дівчинка аж знітилася.
— Як це добре! — каже Ганна Олексіївна. Вона підходить до Марійки й цілує її. — Поздоровляємо Марійчину маму з сином, а Марійку — з братиком.
У класі тихо-тихо.
— А що це означає — поздоровляємо? — питає Микола.
— Це означає, що в Марійчиної мами, у татка й у самої Марійки — велике щастя. Народилась людина — й принесла щастя багатьом людям.
У Марійчиної мами народився син.
У Марійчиного тата народився син.
У Марійки народився брат.
У Марійчиного дідуся народився онук.
У Марійчиної бабусі народився онук.
У дядька Марійчиного народився небіж.
А в нас з’явився новий приятель.
Он скільки людей стало щасливішими.
Он скільком людям приніс Марійчин братик щастя.От чому ми поздоровляємо Марійчину маму і Марійку.
Поздоровляємо — це означає: радіємо разом з Марійчиними мамою й татом, бабусею і дідусем, з її дядьком.
Діти радісно загомоніли:
— Поздоровляємо... Поздоровляємо...
Прибігли вони до мами зворушені, схвильовані. Віддали їй рожеве яблуко.
У маминих очах засяяла радість.
Мама розрізала яблуко й дала обом дівчаткам по половинці.

 

* * *

 

Покинуте кошеня

Хтось виніс з хати маленьке сіре кошенятко й пустив його на дорогу. Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. 
Проходять люди, дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: бідне кошенятко, та й іде собі.
Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилося воно до куща та й сидить — тремтить. 
Поверталась із школи маленька Наталочка. Чує — нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла додому.
Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.

 

* * * 

 

Поле і луки

З давніх-давен живуть поруч поле і луки.
З ранньої весни до пізньої осені на поле приходить людина. Оре землю, сіє, знищує бур’яни, збирає урожай, знов оре...
Вона радіє, коли на полі вродить колосиста пшениця.
А на луках трава росте. Весною цвітуть квіти, літають бджоли. Пасуться корови й вівці. Зеленіють луки з весни до осені.
Якось поле й питається луків:
— Скажіть, будь ласка, чого це так — ніхто вас не оре й не засіває, а зеленієте від весни до осені?
Луки й кажуть:
— Нас напуває весняна вода. Вона дає нам силу.
Поле каже:
— А я зеленію, бо засіває мене праця людська.

 

* * *

 

Похорон бабусі Марії

В одній школі працювала сторожем тітка Марія. Коли минуло їй п’ятдесят п’ять, вона не пішла на пенсію. «Важко буде мені без дітей жити»,— сказала вона.
Збігло ще п’ятнадцять років. Стала тітка Марія старенька. Ласкаво її називали діти: бабуся Марія.
Вона щосвітанку зустрічала дітей. А після уроків зачиняла школу.
Коли виповнилось бабусі Марії сімдесят чотири, вона занедужала. Недовго пролежала й померла.
Сумувало за бабусею Марією усе село. Бо дитинство всіх проходило під її ласкавим оком.
На похорон зійшлися старі й малі. Діти несли перед її труною шкільний дзвінок.
Той дзвінок, яким вона багато років кликала до праці й дозволяла йти відпочивати.
Тієї хвилини, коли перші жмені землі впали на труну, першокласниця Ніна підняла шкільний дзвінок і задзвонила.
Уперше за стільки років дзвінок лунав сумно.

 

* * *

 

Прекрасна пісня Жайворонка

Ішла Людина пшеничним полем. Раптом з-під її ніг випурхнув Жайворонок. 
Піднявся високо-високо й заспівав гарну пісню.
Чує Людина в цій пісні дивну казку про срібні струни, натягнуті від сонця до землі. 
Про золоте сонечко, що ввечері йде відпочивати до казкового саду. 
Про веселку — золотий міст, яким на землю сходять ковалі-велетні по залізо й вугілля.
Слухає Людина чарівну пісню Жайворонка і йде все далі й далі — туди, куди летить пташка,— до лісу. 
Побачив Жайворонок, що Людина вже на узліссі, та й залетів у пшеницю, сховався.
Там його гніздечко. Жайвороненята чекають не дочекаються матері. Вони запитують:
— Мамо, про що ти співала в своїй пісні?
— Про Людину. Я просила її: йди, Чоловіче, подалі від мого гнізда. Не злякай моїх пташенят.
— І сподобалась твоя пісня Людині?
— Дуже. Вона йшла за піснею аж до самого узлісся.

 

* * *

 

Прийшла мама

Зимовий вечір. За вікном гуде, виє завірюха. Мама ще не повернулася з роботи.
І маленька Зоя жде. Вона прислухається до завивання завірюхи.
Зої здається, що за вікном великий, страшний звір. Ось він стукає у вікно. Зоя заплющує очі.
Прийшла мама. Підходить до Зої, обняла, поцілувала.
— Тобі не страшно було, доню? — питає мама.
— Ні, не страшно! — радо відповідає Зоя.
За вікном тепер уже не виє завірюха. Тихо шумить вітер. Мов ласкава хвиля на ставку. 
Ось вона лагідно доторкнулась до шибки. Зоя підходить до вікна. Над землею весело кружляють білі сніжинки.

 

* * *

 

Протоптали стежку

Уночі була хуртовина. Намело кучугури снігу.
Рано-вранці до школи йшло троє дітей — Юрко, Михайлик і Ніна. 
Скрізь на подвір’ях видно було людей. Чоловіки, жінки, юнаки і підлітки відкидали лопатами сніг, прокидали стежки.
Ось хата бабусі Марії. Вона живе одна-однісінька.
Зупинились діти біля бабусиного подвір’я. Нікого не видно.
— Як же бабуся до колодязя йтиме? — каже Юрко. — Снігу стільки...
— Давайте протопчемо доріжку від хати до колодязя! — радить Михайлик.
Діти пішли на подвір’я бабусі Марії по глибокому снігу. Від воріт до хати йти було дуже важко. 
А від хати до воріт трохи легше. 
Пройшлися вдруге, втретє, учетверте...
Протоптали стежку від воріт до хати і від хати до колодязя.
Спітнілі, втомлені і радісні поспішали діти до школи. 
Вони думали: «Ось зараз бабуся Марія вийшла на подвір’я, побачила протоптані стежки. Радіє. І дякує нам...»
Раділи і діти. Бо думали про це.

 

* * *

 

Пташина комора

Восени в степу не змовкало пташине щебетання. Пташки злітались на скошене поле, дзьобали зернятка.
А на узліссі стояла Горобина, рясно обліплена червоними гронами. Стоїть Горобина й дивується: чому до неї не летять птахи.
Питається вона у Дрозда.
— Дрозде, чого ти не покуштуєш моїх ягід?
— Почекай, Горобинонько, вони знадобляться у тяжку годину. На твоїх гілках — наша пташина комора.
Випав сніг. Білим килимом вкрились поля. Занесло кучугурами висохлу траву. І вдень, і вночі співає свою журливу пісню холодний вітер.
Рано-пораненьку прокинулась Горобина від пташиного щебетання.
Бачить — налетіли до неї дрозди й дятли.
— От і пташина комора знадобилась,— защебетав Дрозд. — Пригощай нас, Горобинонько, своїми ягодами.

 

* * *

 

Права й Ліва рука

Поміж морквою виріс бур’ян. Пішла Маринка на город, бур’ян вириває. Та все Правою рукою. А Ліва нічого не робить.
Права рука втомилася й питає Ліву руку:
– Чому ти байдикуєш? Дивись, як я працюю, уже всі жилочки болять. А ти нероба.
Соромно стало Лівій руці. Стала й вона рвати бур’ян. Швидко так і закінчила Маринка роботу.

 

* * *

 

Правда буває гірша за неправду

Мама послала Сергійка до сусідів позичити солі. Сергійко довго не повертався. Уже й борщ закипів, а його немає. 
Нарешті прийшов, приніс у баночці солі.
Мама й питає:
— Чого це ти так довго ходив?
— А я снідав,— каже Сергійко.
— Як снідав? — дивується мати.
— А вони запросили мене снідати...
— І що ж ти їм відповів?
— Нічого... Сів і поснідав.
— Який же ти нечема, Сергійку! — розгнівалась мати. — Треба було сказати: дякую, я не голодний.
— Але ж мені їсти дуже хотілося... Сказати — не голодний... Це ж неправда. Хіба ж неправду можна говорити?
— Правда буває гірша за неправду,— каже мати.
А Сергійкові тепер думай: як же це так?

 

* * *

 

Про що думала Марійка

Маленькі діти гралися в піжмурки. Це така гра, коли всі ховаються, а один шукає.
Той, хто шукає, мусить знайти всіх.
Заховалася маленька синьоока Марійка під високою вербою та й жде. 
Шукає Миколка.
Ось він знайшов Ларису. Та скрикнула, засміялася й побігла.
Потім знайшов Петрика. І той скрикнув, засміявся й побіг...
Бігають діти, сміються, а Марійку ніхто не шукає.
«Чого ж це про мене забули?» — думає вона.
Усе-таки боляче Марійці: «Стоятиму під вербою літо, стоятиму осінь, зиму стоятиму. Засну, вкриє мене сніг і пробудить весна. Стану тоненькою вербичкою, шукатимуть мене тато й мама, шукатиме й Миколка, шукатиме Лариса, шукатиме Петрик. І ніхто мене не знайде, і всі сумуватимуть».
Так думала Марійка, і з її очей на траву впали дві сльозини. 
Тої ж миті, як сльозини доторкнулися трави, хтось торкнувся до Марійчиної руки. То був Миколка. Він шукав Марійку і знайшов її.
Марійка радісно скрикнула, а з верби злетіли чорні птахи й полетіли далеко-далеко.
То відлетіли сумні Марійчині думки.

 

* * *

 

Пурпурова Квітка

Серед ночі розпустилася Квітка троянди. Розпрямились ніжні пурпурові пелюстки.
Народилась нова квітка. Вона була ще не дуже гарна, бо пелюстки не зовсім розпростались, а один то й зовсім залишався прим’ятим.
Квітка подивилась на зірки, що мерехтіли в небі, стрепенулась й прошепотіла:
— Уже світає. Треба показатися сонцю у всій красі. На нас, на пурпурові наші пелюстки буде дивитися увесь світ.
Пелюстки затремтіли. Прим’ята пелюсточка випрямилась. На пурпурне тло впала краплина роси, здригнулася і теж стала пурпуровою, заграла переливами пурпурових барв.
— Дивіться,— сказала Квітка пелюсткам,— навіть небо на сході стає пурпуровим. Це від нашої краси. Увесь світ буде пурпуровим.
І Квітка застигла в чеканні.
Та пурпурове небо блідло, червоніло, потім стало рожево-блакитним.
Квітка троянди здивовано озирнулася. Вона побачила зелене дерево, а на ньому — білу свічку.
— Ти хто? — запитала Квітка.
— Я — каштан, Квітка каштана.
— А чого ти не пурпурова? Чому ти біла, небо — блакитне, дерево — зелене?
— Якби в світі все було однакове, не було б краси,— відповіла Квітка каштана.

 

* * *

 

Ремісник і Різець

Майстер працював Різцем по дереву — вирізував Троянду. Різець маленький, стальний, блискучий. У руках Майстра він був слухняним і вправним.
Не закінчивши роботу, Майстер кудись пішов, і Різець залишився на столі. В майстерню зазирнув Ремісник. Бачить, лежить блискучий ножик. 
А поряд — незакінчена Троянда. Взяв Ремісник Різець і хоче вирізати пелюстки Троянди. Але нічого в нього не виходить. Кришить Різець Троянду, псує роботу Майстра.
Здивувалась Троянда, каже:
— Різцю, чого ти раптом так погано почав працювати?
Різець відповідає:— Я просто шматочок криці. Я стаю Різцем, коли мене бере в руки Майстер. А коли торкається Ремісник — я не Різець, а просто ножик.

 

* * *

 

Сашків корабель

Сашко зробив з картону корабель. Виніс його надвір. Підійшов до великої-великої калюжі.
— Це Чорне море,— сказав Сашко. — Хай плаває по ньому мій корабель.
Пустив хлопець корабель на «Чорне море». Поплив корабель по морських хвилях. 
Усе далі й далі пливе корабель. Ось уже й береги ледве мріють, а він пливе й пливе. 
Уже й сонце зайшло, а корабель пливе. Доплив корабель до середини «Чорного моря». 
Вечоріє, кличе мати Сашка додому.
— Хай і вночі пливе корабель,— подумав Сашко й пішов додому.
Приходить вранці до «моря», а «море» замерзло.
І корабель стоїть посеред замерзлого «моря».
— Мамо,— каже матері схвильований Сашко,— корабель у кригу вмерз.
— Почекай, сонце розтопить кригу, й корабель попливе.
— Ні, не буду я чекати,— відповів Сашко. — Буду визволяти корабель. Йому ж треба пливти.
Узяв Сашко маленьку лопаточку й пішов визволяти корабель.

 

* * *

 

Святкове вбрання

На узліссі стоїть старезний дуб. Видно йому і липи гіллясті, і берестки кремезні, і клени співучі. 
Бачить і поле широке, а на ньому трактор ниву оре.
Усі дерева вже поскидали листя. Один дуб стоїть на узліссі в своєму барвистому вбранні. Пишається багряним листям. 
Сів на дуб дятел та й питає:
— Дубе, чому ти не скидаєш свого вбрання? Уже зима не за горами, сніги не за морями.
А дуб і каже:
— Не хочеться розставатися зі своїм убранням. Хай зима на нього подивиться.
Ось і зима прийшла з-за далеких гір. Застелила білим килимом землю. 
Стоїть дуб у своєму святковому вбранні — аж зима здивувалася.

 

* * *

 

Сергійкова квітка

Сьогодні передостанній день навчання. Четверо хлопчиків прийшли до школи рано-ранесенько. 
Посідали під високим дубом і стали хвалитися батьківськими подарунками.
Петро показав хлопцям ножик. Це був чудовий ножик з мідною колодочкою, а на колодочці намальований кінь і на ньому вершник.
— Добрий ножик,— сказали хлопці.
— Це мій ножик,— похвалився Петро.
Максим показав хлопцям ліхтарик. Такого ліхтарика вони ніколи не бачили. На білій ручці його було вирізьблено дивовижного птаха.
— Добрий ліхтарик,— сказали хлопці.
— Це мій ліхтарик,— похвалився Максим.
Гриць показав металевого соловейка. Доторкнувся до нього губами, подув, і той заспівав.
— Добрий соловейко,— сказали хлопці.
— Це мій соловейко,— похвалився Гриць.
Хлопці чекали: а що ж у кишені в Сергійка?
Сергійко сказав:
— Ходімо зі мною. Він повів хлопців у гущавину чагарника й показав квітку. Вона цвіла під кущем акації. 
Це була прекрасна квітка. На її блакитних пелюстках тремтіли краплини роси, і в кожній краплині горіло по маленькому сонцю.
— Яке диво! — зітхнули хлопці.
— Але ж це не твоя квітка,— сказав Петро. — Ти ж не можеш узяти її з собою...
— А навіщо-мені брати квітку з собою? — запитав Сергійко.
— Ти ж не можеш її на щось поміняти,— доводив Максим.
— А навіщо мені квітку міняти? — усміхнувся Сергійко.
— Пхе, і я можу сказати: це моя квітка,— мовив Гриць.
— А хіба від цього вона стане гіршою? — здивувався Сергійко.

 

* * *

 

Сива волосинка

Маленький Михайлик побачив у косі матері три сиві волосинки.
— Мамо, у вашій косі три сиві волосинки,— сказав Михайлик.
Мама усміхнулась і нічого не сказала.
Через кілька днів Михайлик побачив у материній косі чотири сиві волосинки.
— Мамо,— сказав Михайлик здивовано,— у вашій косі чотири сиві волосинки, а було три... Чого це посивіла ще одна волосинка?
— Від болю,— відповіла мама. — Коли болить серце, тоді й сивіє волосинка...
— А від чого ж у вас боліло серце?
— Пам’ятаєш, ти поліз на високе-високе дерево? Я глянула у вікно, побачила тебе на тоненькій гілці.
Серце заболіло й волосинка посивіла. Михайлик довго сидів задумливий, мовчазний.
Потім підійшов до мами, обняв її і тихо запитав:
— Мамо, а коли я на товстій гілці сидітиму, волосинка не посивіє?

 

* * *

 

Сині оченята

Крізь сухий торішній листок пробився зелений пролісок. Гострий, мов стрілочка. Розправив листочки. 
Між ними затремтіли двоє синіх очей — дві квіточки. Глянули оченята навколо. Що ж вони побачили?
Велике, червоне коло, немов клубок вогню.
— Що це таке? — запитали Сині Оченята.
— Це сонце,— відповів Джміль.
Потім Сині Оченята побачили високі дерева, голубе небо, журавлиний ключ. 
Сонце піднімалося все вище, ось воно вже посеред неба. Ось уже опускається, наближається до землі, стало ще червоніше.
— Чого це сонце стало червоне? — запитали Сині Оченята. — Бо воно прощається із землею,— сказала Оса.
Сонце сховалося. Стало темно.
— Чого це потемнішало? — злякано запитали Сині Оченята. — Нам страшно.
— Не бійтесь,— сказав маленький Комарик. — Спіть. Пройде ніч, і знову настане день.

 

* * *

 

Синій олівець

Батько дав третьокласникові Федькові синій олівець. Федько приніс до школи батьків дарунок і показав Юркові. 
Юрко провів олівцем на папері лінію і замилувався синьою барвою. Він і каже Федькові:
— Давай поміняємось: я дам тобі залізного лева, а ти мені — синій олівець.
— Невже ти віддаси за синій олівець залізного лева? — дивується Федько. Він знає, що Юркові ще торік залізного лева купили. Це дивовижна істота.
Хоч лев і залізний, але немов справжній. У ньому всередині пружина. Як завести її, то лев стрибає. 
Одного разу Юрко завів і поставив залізного лева на зелену траву. Лев стрибнув раз, вдруге, втретє — навіть горобці, що на даху сиділи, повтікали.
Юрко віддав залізного лева за синій олівець.
Тепер Федько став господарем залізного лева.
Хлопець заводив його і милувався, як той стрибає. Кішка побачила дивну залізну істоту, що на підлозі плигала, жалібно занявчала й сховалась за шафу.
— Ось яка в мене страшна звірюка! — хвалиться Федько.
А Юрко став малювати синім олівцем. Першого дня намалював степ і високу могилу на обрії. Усе було синє, як весняне прозоре небо.
Федько замилувався синім степом. Але залізний лев здавався йому незрівнянно кращим.
Потім Юрко намалював сад. Це був незвичайний казковий сад — сині яблуні, сині виноградні грона, сині груші.
Федько не міг відірвати очей від казкового саду.
Йому чомусь тепер не хотілось дивитися, як стрибає залізний лев.
Потім Юрко намалював далекі сині гори і над ними високо в небі — синій місяць. Федько тяжко зітхнув. Йому було боляче.
"Навіщо я помінявся? — думав Федько. — Залізний лев тільки плигає, а синій олівець... О, синім олівцем можна... що тільки не можна створити синім олівцем!.."
Четвертого дня Юрко приніс новий малюнок. Це була синя казка. У дивовижному синьому морі плавав синій птах, над ним у синьому небі пливла синя хмаринка.
Побачив цей малюнок Федько і заплакав.
Дома він не міг дивитися на залізного лева, здатного тільки стрибати.
Федько заховав залізного лева в скриню на самісіньке дно.

 

* * *

 

Скажи людині: «Доброго дня!»

Лісовою стежечкою ідуть батько й маленький син. Довкола тиша, тільки чути, як десь далеко вистукує дятел та струмочок лісовий дзюрчить у лісовій гущині.
Аж тут син побачив: назустріч їм іде бабуся.
— Тату, куди бабуся йде? — питає син.
— Зустрічати або проводжати,— каже батько й усміхається. — Ось як ми зустрінемося з бабусею, ти й скажеш: «Доброго дня, бабусю!»
— Навіщо ж казати ці слова? — дивується син. — Ми ж зовсім її, не знаємо.
— А ось зустрінемось, скажемо бабусі ці слова, тоді й побачиш, навіщо.
Ось і бабуся.
— Доброго дня, бабусю! — каже син.
— Доброго дня! — каже батько.
— Доброго вам здоров’я! — відказує бабуся й усміхається.
І хлопчик побачив: усе довкола змінилось. Сонце засяяло яскравіше. Верховіттями дерев пробіг легенький вітерець, і листя заграло, затремтіло. У кущах заспівали пташки — раніше їх і не чути було.
На душі в хлопчика стало легко.
— Чому це воно так? — питається син.
— Бо ми побажали людині доброго дня.

 

* * *

 

Скільки ж я ранків проспав...

Завтра починаються літні канікули.
Василько й питає батька:
— Тату, що я робитиму влітку?
— Відпочиватимеш і працюватимеш, — каже батько.
— Завтра підеш зі мною в поле. Добре?
— Добре! — радіє хлопець.
Васильків батько — агроном. Він устає до сходу сонця і їде в поле.
Ось Василько чує, як хтось торкає його за плече.
Ой, як не хочеться вставати! Але ж сьогодні з батьком вони їдуть у поле. 
Підвівся, глянув довкола. Надворі ще темно. На небі зірки сяють, а на сході ясніє.
Тут Василько вмився, поснідав з батьком. Вийшли вони на подвір’я. 
Син і питає:
— Тату, що то таке? Чого небо червоне? Невже там пожежа?
Батько усміхається:
— Невже ти ні разу не бачив, як сходить сонце?
— Не бачив,— каже Василько.
— Дивись,— мовить батько. — Побачиш раз — захочеться щодня бачити.
Вони стояли на околиці села. Перед ними жовтіло пшеничне поле. 
Сонячні промені світилися у крапельках роси. У блакитному небі співав жайворонок.
Василько стояв, мов зачарований.
— Ой, як гарно,— нарешті промовив,— невже це щодня так гарно?
— Щодня,— каже батько.
— Скільки ж я ранків проспав... — зітхнув Василько.

 

* * *

 

Склянка води

Юрків дідусь занедужав. Дідусеві вісімдесят п’ять років. Він знає багато цікавих казок та дивних бувальщин, які любить слухати Юрко.
А зараз дідусь лежить і важко дихає. Мама наказала:
— Сиди, Юрку, біля дідуся, доглядай за ним. Попросить води — подай свіжої, попросить відчинити вікно — відчини.
Юрко сидів біля постелі хворого дідуся, читав книжку. За півдня дідусь разів зо три попросив води.
Набридло хлопцеві сидіти. Поклав книжку на стіл, тихо вийшов з хати й побіг до хлопців грати у м’яча.
Кілька годин гуляв Юрко на стадіоні, вже й сонце до заходу схилилось. Та неспокійно було в нього на душі. Щось немов гнітило його. 
Покинув Юрко гру, побіг додому.
Ледве відчинив двері, підійшов до ліжка — й упав на коліна. Дідусь лежав мертвий. А в склянці не було й краплини води.
Потім усе життя Юрка мучили докори сумління.
Він думав: дідусь, мабуть, помер тому, що не було води. Йому хотілось пити, а в склянці — ні краплини. А він у м’яча грав з хлопцями.
— Роби не те, що хочеться, а те, що треба,— навчав Юрко свого сина.

 

* * *

 

Сонце і Сонечко

Восени заховалось Сонечко під корою дерева. Спить собі комашка, не страшні їй ні морози люті, ні вітри студені. 
Спить Сонечко, і сниться йому теплий сонячний день, легенька хмарка на блакитному небі, яскрава веселка.
Серед зими трапилась тепла сонячна днина. Тихо в лісі, вітру немає. Нагріло Сонце міцну кору. Жарко стало Сонечкові. 
Прокинулась комашка, солодко позіхнула, визирнула з-під кори. Хотіла вже було розправити крильця й полетіти, та Сонце застерегло:
— Не вилазь, Сонечку! Сховайся у свою теплу постіль. Рано тобі ще літати — загинеш. Мої промені теплі, та мороз підступний — уб’є тебе. 
Ще будуть і завірюхи, й вітри холодні, й морози тріскучі. Сонечко послухалось доброго слова. Подихало свіжим повітрям і залізло знову в свою теплу постільку.

 

* * *

 

Соромно перед соловейком

Оля й Ліда, маленькі першокласниці, пішли до лісу. Після втомливого шляху вони сіли на траві відпочити й пообідати.
Витягли з сумки хліб, масло, яєчка. Коли дівчатка вже пообідали, недалеко від них сів на дерево соловейко й заспівав. 
Зачаровані прекрасною піснею, Оля й Ліда боялись поворухнутись.
Соловейко перестав співати.
Оля зібрала недоїдки й шматки газети, кинула під кущ.
Ліда зібрала недоїдки, загорнула в газету й поклала в сумку.
— Навіщо ти забрала сміття? — запитала Оля. — Це ж у лісі... Ніхто не бачить...
— Соромно перед соловейком... — тихо відповіла Ліда.

 

* * *

 

Співуча пір’їнка

Є на світі дивовижний птах — Стрепет. Він співає... чим, як ви думаєте, діти? Він співає крилом. Має він у своєму крилі особливу співучу пір’їнку. 
Летить Стрепет, і коли захочеться йому співати, то розправляє крила так, що співуча пір’їнка висувається і настроюється на спів. 
Лунає тонкий свист. Схожий він і на звучання найтоншої струни, коли по ній водити смичком, і на пісню вітру в тонкій стеблині очерету.
Та ось трапилось лихо. Загубив Стрепет співучу пір’їнку. Випала вона й упала на землю. Захотілось Стрепетові поспівати, а співучої пір’їнки немає.
Маленький Сергійко знайшов на землі співучу пір’їнку Стрепета, підняв її, побіг — і пір’їнка заспівала.
Почув Стрепет спів своєї пір’їнки, прилетів до хлопчика й просить:
— Хлопчику, віддай мою співучу пір’їнку. Я не можу жити без пісні.
Повернув Сергійко Стрепетові співучу пір’їнку.
Багато років прожив на світі чоловік, що виріс з маленького Сергійка. 
Часто він згадував Стрепета, думав: «У кожної людини є своя співуча пір’їнка.
Нещасливий той, у кого такої пір’їнки немає».

 

* * *

 

Спляча книга

На полиці, серед книг про далекі країни й небачених звірів, стояла велика, цікава Книга. В ній розповідалось про могутнього богатиря. Літери в Книзі палали, як розпечене залізо. 
Як тільки доторкнеться її палаюче, вогненне слово до серця людини, в ньому спалахує вогник. І людина, у чиєму серці горить цей вогник, стає могутньою й непереможною.
Але пройшов не один рік, як Книгу читали. Щотижня велику Книгу знімала з полиці Господиня, обережно витирала порох з палітурки і знову ставила на полицю. 
Книга чекала — ось її прочитають, але ніхто її навіть не відкривав.
Часто до Господаря приходили гості. Він любив показувати книги: дивіться, які красиві палітурки у моїх книг.
Почали вогненні букви тьмяніти. Втратили силу гарячі слова. Могутній богатир, про якого розповідалось у Книзі, заснув.
Зараз на полиці стояла не Вогненна, а Спляча книга.

 

* * *

 

Старий пень

Росло в лісі велике гіллясте дерево. Весною воно вкривалося зеленим листом, білими квітками. Прилітали до квіток бджоли і джмелі. 
Поселилися на дереві співучі пташки. 
Щовесни повертались вони з теплого краю, знаходили своє дерево й весело щебетали: "Доброї весни, рідне дерево, ось ми й прилетіли до тебе". 
Радісно жилося дереву, бо багато було в нього друзів.
Минули роки. Постаріло дерево, засохло. Прийшли до лісу люди, спиляли його й кудись повезли.
Залишився тільки пень. Від суму й самотності покрився він сірим пилом. 
Боляче йому було, коли пригадував, як зліталися до нього бджоли й джмелі, як співали пташки... 
Прилетіли, правда, якось пташки весною, покружляли над пнем, защебетали тривожно та й полетіли. 
Пень заплакав із туги. Так захотілося йому чиєїсь прихильності, дружби.
Настала осінь. Якось прибіг до пня їжак. Вирив ямку та й носить сухі листочки, жмутки пахучого моху — стеле зимову постіль. 
Зрадів старий пень, лагідний такий до їжака. І їжак з пнем став ласкавий. Подружилися вони, розповіли один одному про своє життя. 
Аж помолодів пень, зацвів зеленим мохом. Бо є тепер у нього друг.

 

* * *


Суниці для Наталі

У третьому класі вчиться маленька Наталя.
Вона довго хворіла. А це вже прийшла до школи. Бліда, швидко втомлюється.
Андрійко розповів своїй мамі про Наталю. Мама й каже:
— Цій дівчинці треба їсти мед і суниці. Тоді вона стане бадьора, рум’яна... Понеси їй суниць, Андрійку.
Андрійкові хочеться понести суниць Наталі, але чомусь ніяково. 
Він так і сказав мамі:
— Соромно мені, не понесу...
— Чому ж тобі соромно? — дивується мама.
Андрійко й сам не знає, чого йому соромно.
Наступного дня він усе ж таки взяв із дому пакуночок суниць. 
Коли вже закінчились уроки, він підійшов до Наталі. 
Віддав їй пакуночок із суницями й тихо сказав:
— Це суниці. Ти їж, і щоки будуть у тебе рум’яні.
Наталя взяла пакуночок із суницями. І сталося дивне. Щічки її стали червоні, як мак. 
Вона ласкаво подивилася Андрійкові в очі й прошепотіла:
— Дякую...
— Чому ж це щічки у неї стали рум’яні? — подумав Андрійко. — Вона ще ж не їла суниць...

 

* * *

 

Суперечка двох книг

На бібліотечній полиці стояли поряд дві книги. Одна в шкіряній палітурці, назва написана золотими літерами. Це книга про Великого Завойовника.
Інша — в тоненькій сіренькій обкладинці. Це книга про Плугатаря й Сівача.
Каже книга про Завойовника:
— Люди стають розумними тільки тому, що читають мене. Якби не було Завойовників, не було б Могутності й Слави.
Книга про Плугатаря й Сівача питає:
— А де ж той Завойовник, що ти про нього розповідаєш? Про якого саме Завойовника в тобі написано?
— Він пройшов увесь світ. Перед ним тремтіли народи. Він спалив тисячу міст, підкорив сто народів.
— І де ж він зараз?
Книга про Великого Завойовника мовчала.
— А я знаю, де твій Завойовник,— сказала книга про Плугатаря й Сівача.— Його поглинула безвість. А мої — Плугатар і Сівач — живуть вічно.

 

* * *

 

Сяюча Вершина й Кам’яниста Стежина

Мандрівник стоїть біля підніжжя високої-високої гори. Її Вершина вкрита вічним снігом, а внизу, на підніжжі, квітнуть троянди. 
Мандрівникові треба піднятися на високу Вершину. Він рушає в дорогу. Йде день, йде другий. До Вершини веде вузенька Кам’яниста Стежина. 
Дивиться Мандрівник на Вершину. Вона здається недосяжною, сяє у променях сонця.
Вночі Мандрівник спав серед холодного каміння.
Ранком прокинувся і знову побачив перед собою Сяючу Вершину. Під променями сонця, що вставало, вона здавалась рожевою. 
Пішов Мандрівник Кам’янистою Стежиною. Важко йому дихати, ледве ноги переставляє, бо на Стежині то камінь гострий, то яма, то вибоїна.
Зітхнув Мандрівник, витер піт і питає:
— Скажи, Кам’яниста Стежино, чому так важко йти по тобі?
— Бо я веду до Сяючої Вершини,— відповіла Кам’яниста Стежина.

 

* * *

 

Сьома дочка

Було в матері сім дочок. Ось поїхала мати в гості до сина, а син жив далеко-далеко.
Повернулась додому аж через місяць.
Коли мати увійшла до хати, дочки одна за одною стали говорити, як вони знудьгувалися за нею.
— Я скучала за вами, немов маківка за сонячним промінням,— сказала перша дочка.
— Я ждала вас, як суха земля жде краплину дощу,— промовила друга дочка. 
— Я плакала за вами, як маленьке пташеня плаче за пташкою,— сказала третя.
— Мені тяжко було без вас, як бджолі без квітки,— щебетала четверта.
— Ви снились мені, як троянді сниться краплина роси,— промовила п’ята.
— Я виглядала вас, як вишневий садок виглядає соловейка,— сказала шоста.
А сьома дочка нічого не сказала. Вона роззула матусю й принесла їй води — помити ноги.

 

* * *

 

Та й поклала кладочку

Біжить лісовою стежечкою маленька мурашка. Біжить вона по їжу, бо вдома дітки маленькі її чекають. 
Коли це стежечку перетнув струмок. А на тому боці пахучі зернята лежать. 
Як же добратися до тих зерняток? 
Бачить мурашка — на березі струмка росте висока стеблина. 
Зрізала мурашка стеблину — бо в неї зуби такі гострі, як ножі. 
Впала стеблина через струмок. Перелізла мурашка по ній на той берег. 
Ось і зернята пахучі. Чекайте, дітки, матуся вже їсти несе.

 

* * * 

 

Таня усміхається!

У Тимка-третьокласника велика радість: народилася сестричка Таня.
Мама не відходить від колиски, усміхається до Тані, а вона все спить або ж плаче. 
Коли дівчинка починає плакати, мама бере її на руки.
Тимкові хочеться, щоб Таня подивилась на нього.
Він схиляється над сестричкою, показує їй ведмедика, але та немовби й не бачить нічого.
— Чому вона не хоче дивитися на мене? — запитує маму здивований Тимко.
— Вона ще маленька,— відповідає мама,— ось як усміхнеться — тоді вже буде і на тебе дивитися, і на ведмедика.
Тимко щоранку підходить до Тані, чекає, чи не всміхнеться сьогодні сестричка.
І ось одного ранку дитина всміхнулась. Тимко радісно скрикнув:
— Мамо, Таня усміхається!
Мама прибігла, схилилась над донею, а вона й до неї усміхається.
— Біжи, Тимку, в поле до тата, скажи, що Таня усміхається.
Побіг Тимко. А тато пшеницю сіяв. Біжить хлопчик, рукою махає. Зупинив тато сівалку, жде Тимка.
Тривожні очі в тата.
— Тату, Таня усміхається! — закричав Тимко.
У ту ж мить очі тата стали радісні. Він усміхнувся, обняв і поцілував Тимка. 
І всі люди, що працювали в полі, теж усміхнулись.

 

* * *

 

Татусь — це не борода, а очі

У маленької Оленки тяжко захворів татусь.
Його поклали в лікарню.
Якось Оленка прокинулась уночі, чує — мама плаче. Дівчинка й собі заплакала. Без татуся — горе.
Мама щодня ходить до татуся в лікарню. Сьогодні вона прийшла весела, радісна: через тиждень татусь повернеться додому.
Минув тиждень. Мама поїхала за татусем. Сидить Оленка вдома, жде — не діждеться.
От і мама відчиняє двері. До кімнати заходить якийсь чоловік — немовби й знайомий, і ніби чужий.
З чорною бородою. За тим чоловіком — мама. Весела, радісна.
Чоловік усміхнувся, взяв рушник, затулив бороду. Оленка й сплеснула в долоні:
— Та це ж татусь! Як я скучила за вами!
Вона обняла й поцілувала його. Рушник упав — став татусь чорнобородий.
— Ти не боїшся бороди, Оленко? — питає мама.
— Ні, не боюсь. Татусь — це не борода, а очі.

 

* * *

 

Тепер ти станеш Учнем Людським

Дала мати синові паперові картки з буквами — від А до Я. Прочитала букви й сказала:
— Вчи, сину. Вивчиш азбуку — читати навчишся. Умітимеш читати — Учнем Людським станеш. Станеш Учнем Людським — з кожним днем розумнішатимеш.
Почав син учити азбуку. Та сталося якось, що найбільше сподобалась йому буква Я. Читає її й читає.
Мати каже йому:
— Читай, сину, інші букви. Я — це остання буква.
Але синові не хочеться братися за інші букви. 
— Я, я, я , — говорить він матері, і здається йому, що немає на світі кращого слова.
— Що нам світить і гріє? — питає мати.
— Я, я ! — відповідає син.
— Що дає життя спраглій землі?
— Я, я ! — відповідає син.
Злякалася мати: той, хто любить себе, хто милується собою, не може бути й найменшим листочком на гіллястому дереві людського роду.
Як же врятувати сина?
Уночі; коли син спав, узяла вона картку з буквою Я та й сховала.
Прокинувся син, став пригадувати свою наймилішу букву, та не пригадає ніяк.
Почав син учити букви: А, Б, В, Г — і до кінця...
Власне, всі букви. Тоді і я пригадалось,— але тепер воно стало маленьке-маленьке й сором’язливе.
— Що нам світить і гріє? — питає мати, коли син вивчив усю азбуку й навчився читати.
— Сонце, — відповідає син.
— Що дає життя спраглій землі?
— Дощ,— відповідає син.
— Тепер ти станеш Учнем Людським,— каже мати.

 

* * *

 

Тепер я знаю, яка красива Білорусія!

До українських школярів приїхали в гості білоруські діти.
Маленька українка Оксана подружилася з білоруською дівчинкою Марисею.
Повела Оксана Марисю в поле. До самого виднокола розкинулось безмежне поле пшениці. Жовте поле, мов золото. А над ним блакитне небо.
Марися стояла перед безмежним пшеничним полем, захоплена його красою.
«Яка красива Україна!» — тихо сказала вона Оксані.
Марися стала розповідати про Білорусію: перед вікнами її хати отаке ж безмежне поле льону, а льон синій, як небо.
Оксана слухала розповідь Марисі, але не могла уявити: як же це воно — поле синє, як небо, а над полем синє небо. То ж увесь світ у Білорусії синій?
Наступної весни Оксана приїхала в гості до Марисі.
Рано-вранці вони вийшли з Марисиної хати. До самого виднокола розкинулось синє поле квітучого льону. Синє поле, як небо. А над ним — синє небо.
— Тепер я знаю, яка красива Білорусія,— сказала захоплена Оксана. — Земля ваша красивіша за небо, а немає ж нічого кращого від ясного синього неба.

 

* * *

 

Тихо, бабуся відпочиває

Прийшла зі школи маленька Галинка.
Відчинила двері, щось хотіла весело сказати мамі. А мама насварилася на неї пальцем і шепче:
— Тихо, Галинко, бабуся відпочиває. Цілу ніч вона не спала, боліло серце.
Галинка тихенько підійшла до столу, поклала книжки. Пообідала й сіла за уроки. 
Читає книжку тихо-тихо про себе, щоб не розбудити бабусю.
Відчиняються двері, заходить Оля, Галинчина подружка. 
Вона голосно й каже:
— Галинко, послухай...
Галинка насварилась на Олю пальцем, як мати на неї, і пошепки мовить:
— Тихіше, бабуся відпочиває. Цілу ніч вона не спала, боліло серце.
Сіли дівчатка до столу й розглядають малюнки.
А з бабусиних очей впали дві сльозинки.
Коли бабуся прокинулась, Галинка й питає:
— Бабусю, а чого ви плакали уві сні?
Бабуся усміхнулась, приголубила Галинку. В її очах світилась радість.

 

* * *

 

Тополі в степу над шляхом

У степу над шляхом ростуть три тополі. Одна висока, стара і дві молоді, гнучкі. 
Розповіла мені бабуся: це тут колись росла тільки одна тополя — оця велика. Сумно стало їй одній край дороги. 
Якось ішов дорогою мандрівник та й сів спочити під тополею. 
Вона й просить його: «Чоловіче добрий, відріж од мене дві гілочки, посади їх поряд. Хай виростуть коло мене дві топольки — мені радість буде».
Відрізав добрий чоловік дві маленькі гілочки, посадив їх, ще й полив. Зазеленіли вони, стали молоденькими тополинками. 
Поливають їх рясні дощі, гойдає вітер. Радісно стало старій зі своїми дочками. Шелестять тихо три тополі. Про щось гомонять. 
Мабуть, про те, як сумно жити одному і як добре жити в гурті.


За матеріалами: Василь Сухомлинський. "Казки Школи під Голубим Небом". Казки, притчі, оповідання. Упорядник О. В. Сухомлинська. Художник М. В. Перевальська. Київ, видавництво "Радянська школа", 1991 р., 191 с.

 

Читати наступну частину збірки оповідань та казок Василя Сухомлинського "Казки школи під голубим небом" (назви за абеткою - від У до Я)

 

Більше творів Василя Сухомлинського на "Малій Сторінці":

Василь Олександрович Сухомлинський - видатний український педагог, письменник і публіцист.У 1926 - 1933 роках В.О. Сухомлинський навчався у Василівській семирічній школі, де був одним з кращих учнів. Вчився добре, старанно, любив читати, гарно малював. Щоб зібрати гроші на книги, фарби, зошити, разом з однолітками та братами ходили на Новий рік посівати та щедрувати, а літом працював у колгоспі. У дитячому садку, який діяв в колгоспі на період літніх канікул йому доручали бути помічником вихователя. Він доглядав малюків, розповідав їм казки, читав книжки, проводив веселі ігри. Тому і вибір професії був не випадковий.

Останні коментарі до сторінки
«Збірка оповідань та казок Василя Сухомлинського "Казки школи під голубим небом" (назви за абеткою - від О до Т)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми