Збірка оповідань та казок Василя Сухомлинського "Казки школи під голубим небом" (назви за абеткою - від А до З)


Василь Сухомлинський

КАЗКИ ШКОЛИ ПІД ГОЛУБИМ НЕБОМ

(збірка оповідань та казок для дітей)

 

Василь Сухомлинський. Збірка оповідань та казок. Казки школи під голубим небом

 

Завантажити текст оповідань та казок Василя Сухомлинського зі збірки "Казки школи під голубим небом", назви за абеткою - від А до З (txt.zip)


 

А вона усміхається

Осінній заморозок прийшов ясної місячної ночі. Підійшов до куща троянди, дихнув холодом. Впали на землю рожеві пелюстки. Скрутилося листячко.
Пішов заморозок лугом. Де пройшов — пожовкла трава. Підійшов до зеленого клена, дихнув — листя пожовтіло. Сів відпочивати під горобиною — листя стало багряне, мов небо на вітряний день при заході сонця.
Довго ходив заморозок садками й полями. Забув лише підійти до маленької ромашки. Стоїть вона при дорозі, на тополю дивиться й дивується: чому це листя на ній пожовкло.
Зійшло сонце. Пестить своїм промінням білу ромашку. А вона усміхається.

 


* * *

 

А серце тобі нічого не наказало?

Андрійко прийшов зі школи й побачив заплакану матір. Він поклав книжки й сів за стіл. Чекає обіду.
— А тата відвезли в лікарню,— каже мати. — Занедужав батько.
Вона ждала, що син занепокоїться, стривожиться.
Та син був незворушний, спокійний.
Мати великими очима дивилась на Андрійка.
— А нам завтра до лісу йти,— каже Андрійко. — Завтра ж неділя. Учителька наказала, щоб усі прийшли до школи о сьомій ранку.
— Та й куди ж ти підеш завтра?
— До лісу... Як наказала вчителька.
— А серце тобі нічого не наказало? — спитала мати й заплакала.

 


* * *

 

А хто ж вам казку розповідає, бабусю? 

Петрик і Миколка звикли, що бабуся Марія дає їм вечеряти, стелить постіль і вкладає спати. Як покладе онуків у постіль, сідає на стілець і розповідає їм казку.
Бабусина казка заколисує маленьких онуків. Вони засинають.
А вранці прокидаються і бачать: бабуся Марія вже порається на кухні. Готує їм сніданок.
Одного разу Миколка питає:
— Бабусю, а коли ви спите?
— Як вас покладу...
— А встаєте коли?
— Як вам ще лишається три години спати.
— А хто ж вам казку розповідає, бабусю?
Бабуся Марія усміхнулася й нічого не відповіла.
А Миколка думав: «А все-таки, хто ж розповідає бабусі казку?»

 


* * *

 

Бабусин борщ

У бабусі дві онучки. Живуть вони у великому місті, а на літні канікули приїздять до неї в гості.
Радіє бабуся онучкам. Пригощає їх черешнями, свіжим медом і варениками. Та дівчаткам найбільше хочеться борщу: мама розповідала, що бабуся борщ варить смачний-пресмачний.
Зварила бабуся борщ — зі свіжими помідорами, капустою і сметаною. Та от біда... Забувати стала.
Поки варила — двічі посолила. Поставила на стіл дві миски борщу та й припрошує онучок:
— А чи солила — й не пам’ятаю... Стара вже... От сіль у сільниці — добавляйте собі на смак.
З’їли дівчатка по ложці борщу.
Ой, який же солоний! Зглянулись між собою, усміхнулись непомітно.
Ложка за ложкою — виїли та й ще попросили. Та все дякують бабусі.
А вона радіє.
— А чи солила ж я борщ? — питається бабуся.
— Ми й не помітили,— каже Ніна. — Такий смачний, що про сіль і не подумали. 
— Отже, солила,— з полегкістю зітхнула бабуся. — А завтра це діло вам доручу: боюся, що забуду посолити.
— Добре, бабусю,— і знову зглянулись. І непомітно всміхнулись.

 


* * *

 

Бабусині руки

Бабуся плете панчохи. Швидко рухаються її старі, натруджені руки. Ось вони зустрілись — права і ліва. Допомагають одна одній. Ось вони зупинились, радяться про щось. 
Порадились — і знову за роботу. Ще швидше почали плести. А ввечері пальці однієї руки потискують пальці іншої. Це вони дякують один одному за веселу працю.
Та ось бабуся захворіла. Лежить у ліжку, підкралась до неї недуга.
А мама говорить:
— Це роки уклали бабусю у постіль.
Руки стали нерухомі. Лежать поряд на грудях, одна близько одної. Тихенько ворушаться пальці. Це рукам хочеться одна до одної. Але роки не дозволяють. 
Наблизилась права рука до лівої, взялась пальцями за пальці. І завмерла. Це вона скаржиться на біль.
Помаленьку бабуся стала поправлятися. Ожили її руки. Ще не встає з ліжка, а руки вже не можуть обійтися одна без одної. Плетуть панчохи. 
Але чого вони все частіше радяться між собою? Невже вони забули, як плести?

 


* * *

 

Бабуся і Петрик

Теплого весняного дня бабуся Марія повела свого онука до лісу.
Петрик був хлопчик ледаченький. Бабуся дала йому нести вузлик з їжею та водою. А Петрикові вузлик здався дуже важким. 
Бабуся взяла його й понесла сама, а Петрикові дала тільки пляшку з водою.
Ось прийшли до лісу, сіли відпочити. Аж бачать, до куща прилетіла маленька пташка. У дзьобику вона принесла волосинку. 
Петрик тихенько підвівся й заглядає в кущ. А там — велике волосяне гніздо.
Пташка справно кудись літала, швидко поверталася до гнізда. І щоразу приносила по волосинці.
Петрик дивувався, аж дух йому перехоплювало.
— Бабусю,— пошепки питає він,— невже ото вона по волосинці наносила, що збудувала таке велике гніздо?
— Атож, по волосинці,— каже бабуся. — Така працьовита пташка. Петрик задумався.
А згодом мовить:
— Бабусю, я ваше пальто з лісу нестиму...

 


* * *

 

Бабуся Мотря й Андрійко

В одній початковій школі у другому класі вчиться Андрійко. Він сидить біля вікна.
За вікном — колодязь. До колодязя приходить по воду бабуся Мотря, що живе поблизу школи.
Побачить Андрійко бабусю Мотрю і каже вчительці;
— Маріє Петрівно, бабуся Мотря по воду прийшла.
— Біжи допоможи їй витягти відро.
Андрійко біжить, допомагає бабусі витягти відро й швидко повертається до класу.
Сьогодні на уроці арифметики контрольна робота.
Ніяк не виходить в Андрійка задача. Аж бачить... — Маріє Петрівно,— радісно гукає Андрійко,— бабуся Мотря по воду прийшла.
— Біжи допоможи їй витягти відро.
Андрійко побіг. Минуло п’ять, десять, двадцять хвилин, а його немає. Уже й дзвоник пролунав — Андрійко не повернувся. 
Зібрала Марія Петрівна зошити з контрольною роботою. Заходить Андрійко до класу — розпашілий і мокрий.
— Де ти був? — питає вчителька.
— Бабусі Мотрі воду носив. Аж десять відер приніс. І підлогу помив...

 


* * * 

 

Безрідний Дятел

В одному веселому, радісному гаю жили дятли. Кожен дятел з дятлихою мали гніздо. Влітку вони виводили маленьких пташенят. 
Як тільки малята повилітають із гнізда, батько й мати вчать їх знаходити жучків під корою дерев.
Жив у гаю Безтурботний Дятел. Не було в нього ані дятлихи, ані гнізда.
Влітку він літає собі, пісні співає, жучків шукає.
На зиму перелетів Дятел в інший гай. Усі дятли здивувались, питають:
— Звідки ти прилетів, Дятле? Де твій гай? Де твоя дятлиха, де твої дятленята? 
Безтурботний Дятел у відповідь застукав дзьобом по дубу й заспівав:
Я співун, я літун,
Безтурботний говорун.
Де хочу, буваю,
Куди хочу, літаю.
Немає у мене дятлихи,
Немає малих дятленят.
Краще жити без клопоту.
Ось так. Ось.
Дятлам стало зрозуміло. Вони сказали:
— Якщо у тебе немає ні дятлихи, ні дятленят, то в тебе немає і свого гаю. Ти безрідний.
З того часу Безтурботного Дятла так і прозивають: Безрідний.

 

* * *

 

Біла пір’їнка

На солом’яній стрісі сиділа зграйка горобців. Вони заклопотано цвірінчали про свої гороб’ячі справи.
Аж тут прилетів до них чужий — невідомий їм, не бачений ще на солом’яній стрісі. Був він якийсь не схожий на інших горобців. 
Маленька голівка набундючена, шия коротенька, дзьобик вередливий.
Та найголовніше — біла пір’їнка в хвості. Серед сірого пір’я вона виділялась особливо яскраво.
— Дивіться, дивіться, — зацвірінчали всі,— до нас прилетів небачений Горобець з білою пір’їнкою в хвості.
Злетілися цікаві з сусідніх стріх, сіли біля горобця з білою пір’їнкою та й питають:
— Звідкіля ти прилетів?
— Із-за моря... — відповідає Горобець з білою пір’їнкою в хвості.
Тим часом кожному хотілося ближче сісти, щоб добре його роздивитися.
Кілька разів горобчики доторкнулись дзьобиками до білої пір’їнки. Хтось найцікавіший смикнув її, і вона випала, а вітер підхопив та й поніс далеко-далеко.
І горобець перестав бути незвичайним. Зробився такий же сірий, як і всі, що народилися й виросли в солом’яних стріхах. І голівка стала така сама, й шийка, і дзьобик.
Зацвірінчав чужий — і всі аж дзьобики порозкривали від здивування.
— Так це ж звичайний, домашній горобець! — зацвірінчали. — А ми, дурні, повірили білій пір’їні.

 

* * *

 

Білі полотна

Це було восени. Світили зорі. Тихо стояв ліс. Заснули пташки. Перед самим світанком прийшла до лісу бабуся Морозиха.
Принесла білі полотна, розіслала на зеленій траві. Забіліли галявини, аж посвітлішало в лісі. Сіра сова думала, що вже ранок, та й заховалася під сучок.
Зачервоніло небо на сході. Зійшло сонечко. Де ж поділися білі полотна? Немає. Блищать на траві срібні крапельки роси. 
Де ж бере бабуся Морозиха стільки білих полотен? Чи принесе вона їх і цієї ночі? І хто їх тче — білі полотна?

 

* * *

 

Блакитні журавлі

Зоя вийшла сьогодні з дому радісна, весела.
Учора ввечері тато й мама довго сиділи біля її ліжка, розповідали казки. А коли їй захотілося спати — поцілували й сказали:
— Хай присниться тобі ясне сонечко.
Зої й снилося ясне сонечко.
А її однокласник Дмитрик вийшов із дому смутний і задумливий. Учора ввечері тато й мама сварилися. Мама плакала. 
Дмитрикові довго не спалося. Коли він заснув, побачив уві сні заплакані матусині очі.
Йдуть до школи Зоя і Дмитрик.
Зоя щось весело щебече, а Дмитрик ніяк не второпає, про що вона розповідає.
Аж тут Зоя гукає:
— Дивись, журавлі! Весна наступає. Які ж вони гарні — блакитні журавлі! Бачиш, Дмитрику? Блакитні...
— Не блакитні, а сірі... — тихо каже Дмитрик.
— Та ні, блакитні! — захоплено повторює Зоя.
Ось уже й школа. Зоя хвалиться учителеві:
— Коли ми йшли до школи, у небі летів ключ блакитних журавлів. А Дмитрик каже, що вони сірі. Хіба журавлі сірі?
Учитель уважно й лагідно подивився у Дмитрикові очі:
— Для тебе, Зою, блакитні... А для Дмитрика — сірі... Та не впадай у відчай, Дмитрику. Прилетять і твої блакитні журавлі.

 


* * *

 

Бо за морем — чужина

Один добрий господар — Хлібороб — мав родючу ниву. Щороку сіяв на ній пшеницю. 
Було, як тільки вона доспіє, скосить її, а на стерню прилетить Журавель — колоски збирає. І дякує Хліборобові, що такої доброї пшениці надбав.
Та ось настав тяжкий рік. Ціле літо не було дощу.
Ледве викинула колос пшениця та й згоріла на пні.
Прилітає Журавель, а Хлібороб сидить над засохлою нивою.
— Що ж ти тепер робитимеш, Хліборобе? — питає Журавель.
— Оратиму та сіятиму пшеницю,— каже Хлібороб.
Задумався Журавель, не вірить, А Хлібороб справді ниву оре, пшеницю сіє.
Минула зима, настала весна. Зазеленіла нива. Та знову спіткало Хлібороба велике горе. Знову за все літо не випало на землю жодної краплини дощу.
Ледве викинула колос пшениця та й згоріла на пні.
Прилітає Журавель, а Хлібороб сидить над засохлою нивою. Худий, чорний, тільки очі блищать. Коло нього діти й дружина — теж худі та чорні, бо їсти нічого. Сидять над засохлою нивою, а біля них мішечок із зерном стоїть.
— Що ж ти тепер робитимеш, Хліборобе? — питає Журавель, як і минулого року.
— Оратиму та сіятиму пшеницю,— каже Хлібороб.
— Навіщо ти сили марно тратиш і зерно губиш? — запитує Журавель. — Спечіть хліба з тієї пшениці, що залишилася, та їжте, бо з голоду помрете. Та линьмо зі мною за море, там і земля родюча й посухи немає.
— Не підемо нікуди,— каже Хлібороб. — Не підемо нікуди,— кажуть діти.
— Не підемо нікуди,— каже мати.
— Чому не підете? Ви ж голодні, вже два роки — посуха.
— Бо за морем — чужина,— каже Хлібороб.
— За морем — чужина,— каже мати.
— Не хочемо на чужину! — плачуть діти.

 


* * *

 

Борщ із свіжою скибкою хліба

В однієї матері було два сини — Працьовитий і Ледачий.
Одного разу поїхав Працьовитий син поле орати. А Ледачий син пішов у садок під грушею лежати...
Мати думає:
— Що б його смачне на обід синам приготувати?
Зварила борщу з свіжою капустою, сметаною, кропом і буряками. А до борщу спекла хліба — свіжого, пахучого.
Сіла мати біля столу, жде синів. Ось уже й сонце стало на вечірньому прузі, а Працьовитого сина немає. 
Ледачому ж уже під грушею не лежиться, хочеться їсти, та знає він, що обідати мати дає обом їм разом.
Ось приїхав Працьовитий син. Умився, переодягся, сів за стіл, і Ледачий його брат сів.
Насипала мати дві миски борщу, покраяла хлібину.
Запахло в хаті борщем і свіжим хлібом.
Їсть Працьовитий син та дякує матері:
— Ой, смачний же ви борщ зварили.
З’їв Працьовитий син миску борщу і попросив ще.
А Ледачий син з’їв одну ложку — скривився, другу — зажурився, а як третю з’їв — на стіл схилився, ложку поклав і питає у матері:
— Мамо, чому це борщ такий несмачний?
— Їдь, сину, завтра в поле, — відповіла мати,— то й борщ буде смачним, і хліб пахучим...

 


* * *

 

Бо я — Людина

Вечоріло. Битим шляхом йшли двоє подорожніх — батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу.
Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі.
Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу. 
Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:
— Дивись уважно, синку. Треба обійти камінь.
Ось і те місце, де батько двічі спіткнувся й забив ногу. Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. 
Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.
— Дідусю, — запитав хлопчик, — ви не бачили тут каменя?
— Я прибрав його з дороги.
— Ви також спіткнулися й забили ногу?
— Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.
— Чому ж ви прибрали камінь?
— Бо я — Людина.
Хлопчик зупинився у задумі.
— Тату, — запитав він, — а ви хіба не людина?

 


* * *

 

Важко бути людиною...

Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невеликий хутірець, що лежить у долині за кілька кілометрів од села. Втомлені, знесилені діти ледве дійшли до хутірця. 
Зайшли в крайню хату, попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик.
Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати. Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили.
Відійшли з кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала:
— А ми ж не подякували жінці за воду.
Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.
— Що ж...— каже Роман,— це не велика біда.
Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?
— Варто,— наполягає Марійка. — Хіба тобі самому не соромно перед собою, Романе?
Роман усміхнувся. Видно, що йому не соромно.
— Ви як хочете,— каже Марійка,— а я повернуся й подякую...
— Чому? Скажи, чи ж обов’язково треба це зробити? — питає Роман... — Адже ми так потомилися...
— Бо ми люди... Якби ми були телята, можна було б і не вертатися...
Вона рушила до хутірця. За нею пішли всі.
Роман постояв хвилину й, зітхнувши, теж поплівся за гуртом.
— Важко бути людиною... — сказав він.

 


* * *

 

Велика склянка

У маленькій сільській школі два класи. На великій перерві діти йдуть до шкільної їдальні. Куховарка бабуся Марія готує для них молоко. 
На велику дерев’яну тарілку вона ставить двадцять п’ять склянок молока.
Бо в кожному класі — двадцять п’ять учнів. На стіл бабуся Марія кладе по двадцять п’ять шматків білого хліба з маслом.
У їдальні двадцять чотири звичайні склянки, а двадцять п’ята — велика, удвічі більша від звичайної.
Спочатку заходить у їдальню перший клас. Діти біжать до дерев’яної тарілки. Мерщій до великої склянки тягнеться кілька рук, комусь вдається її вхопити. 
Ті, кому не пощастило, заздрять щасливчикові.
Бабуся Марія дивиться на дітей, хитає головою й тихо каже:
— Які невиховані ці діти...
Потім заходить другий клас. Діти, не поспішаючи, розбирають звичайні склянки. Велика залишається на тарілці.
Бабуся Марія каже:
— Чого ж великої склянки ніхто не бере?
Підходить котресь несміливе і, ніяковіючи, бере велику склянку.
Бабуся Марія лагідно усміхається і тихо каже:
— Які виховані ці діти...

 

* * *

 

Велике відро

До школи прийшло чотирнадцятеро діток поливати сіянці яблунь — шкілку. Особливо щедро їх треба поливати восени, коли земля стає суха від літньої спеки.
Учитель поставив біля шкілки чотирнадцять відер. Тринадцять маленьких, а чотирнадцяте — велике.
Діти швиденько розібрали маленькі відерця. Залишилось одне — велике. І один учень без відра зостався — маленький синьоокий Мишко. Він був повільний, задумливий.
— Що ж, Михайлику,— мовить учитель,— бери велике, носитимеш по піввідра.
Діти стали поливати яблуньки. Усі носять маленькими відерцями, а Михайлик — великим. І набирає не по піввідра, а повне.
Усім носити легко, а Мишкові важко.
А одна дівчинка й каже:
— Не треба гав ловити, Михайле. Скоріше було б маленьке відерце брати.
А хтось і засміявся.
Ось і закінчили поливати.
Учитель каже:
— Тепер ідіть у сад, нарвіть собі по повному відру яблук і несіть додому. Пригостите своїх рідних.

 

* * *

 

Велике й мале

У корови Лиски народилося телятко. Воно ще маленьке, але вже вибрикує. Припало до матері, напилося молока — захотілося йому погуляти.
Пішло подвір’ям, дивиться — сидить маленьке звірятко. Доторкнулось телятко писком до маленького звірятка, а на ньому пух м’якенький, ще м’якший, ніж материне вим’я.
Маленьке звірятко дивиться на величезного звіра — на теля, саме примружилось і сидить собі тихо-тихо.
—    Хто ти? — питає телятко.
— Я стара кролиця,— відповідає маленьке звірятко.
— Невже ти стара кролиця? — дивується телятко. — Отже, у тебе й дітки є.
— Є в мене маленькі дітки — кроленята. А ти хто?
— Я маленьке телятко,— відповідає телятко. — Я тільки що народилось.
— Невже ти тільки що народилось? — дивується стара кролиця. — Дивно: ще маленьке, а вже таке велике...
— А ти вже стара мати, а така маленька! — ще більше дивується телятко. — Невже все на світі таке дивне?

 


* * *

 

Верба над ставком

Оксанка гуляла біля ставка. Знайшла вербовий прутик та й увіткнула в сиру землю.
А сама пішла додому. Потім Оксанчині батьки переїхали до міста. Там Оксанка й училася в школі. 
Минуло десять років. Навідалась Оксанка до рідного села. Була вона вже дівчиною, високою, з чорною косою. 
Ось прийшла якось до ставка. Побачила високу гіллясту Вербу, що схилилася над водою. 
Здивувалася Оксана й питає:
— Вербо, де ти взялася?
А Верба й каже:
— Ти мене посадила маленьким прутиком.
— Яка ж ти велика стала,— тішиться Оксана. — Я тебе й не впізнала.
— А я тебе впізнала,— тихо мовила Верба.

 

* * *

 

Висока гора до неба

В одної бідної й нещасної жінки народилось двоє синів-близнюків. Коли синам виповнилося сім років, 
Мати дала їм відра, взяла за руки й сказала:
— Ходімо, сини, здобувати розум.
Ішли вони день, йшли другий, а на третій прийшли до високої гори.
— В оцій горі,— сказала Мати,— маленькими золотими піщинками розсипано розум. 
Щоб здобути його, треба назбирати повне відро золотих піщинок.
І дала синам по маленькій ложечці.
Близнюки були дуже схожі один на одного: сині очі, чорні брови, біле личко... Але вдачею були різні.
Один Працьовитий, другий — Ледачий.
Ледачий узяв відро, ложечку й каже:
— Піду до річки — ловитиму рибу та юшку варитиму.
А Працьовитий сів під високою горою та й пересипає ложечкою землю з місця на місце. Набере, висипле, гляди, інколи й упаде золота піщинка. Він ту піщинку й покладе у відро.
Минуло доволі років. Ледачий згадав свого Працьовитого брата. Піду, думає, подивлюся, чи він хоч живий.
День іде, другий, а на третій приходить до гори.
Але гора зовсім не там, де була раніш. Стоїть біля неї Працьовитий брат, а біля нього відро, повне золотих піщинок.
Здивувався Ледачий. Усе ж зрозумів, що його Працьовитий брат пересипав цілу гору й здобув розум. А він, Ледачий, тільки й навчився ловити рибу та юшку варити.
— Що ж ти тепер робитимеш? — питається Ледачий брат Працьовитого.
— Піду здобувати Матері щастя.
— За золото купиш? — питається Ледачий брат.
— Щастя не купується, а здобувається працею,— відповів Працьовитий. Потім підняв відро із золотом, махнув ним — і піщинки розлетілися по землі.

 


* * *

 

Від верби до тополі, від тополі до верби

Є в нашому селі широка, тиха вулиця. В одному кінці її росте тополя, в іншому — верба. Від верби до тополі — вниз, а від тополі до верби — вгору. А гора ледве помітна.
Узимку на цій вулиці — ковзанка. Хлопці катаються на ковзанах. 
Прийшли на ковзанку й брати — Юрко і Павлик. Юрко — старшенький. Павлик менший за брата на два роки. У них — санчата. Легкі, із залізними полоззями.
Юрко й каже Павликові:
–– Будемо кататись на санчатах...
— Добре,— погоджується Павлик. — Але як же кататись? Тут гори немає...
— Я возитиму тебе від верби до тополі, а ти мене від тополі до верби, — каже Юрко.
— Добре,— тішиться Павлик.
Сів Павлик на санчата, везе його Юрко від верби до тополі, аж підстрибує. Санчата біжать швидко.
Ось і тополя. Сів на санчата Юрко. Тепер Павлик везе. Санчата їдуть поволі.
— Чого це я не можу так швидко тебе везти, як ти мене? — питає Павлик.
— Того, що ти менший. Ти ще слабосилий, — каже Юрко.
Соромно Павликові бути слабким. Усю силу прикладає, щоб Юрка швидко везти.
Так і возили вони один одного: Юрко Павлика від верби до тополі, а Павлик Юрка — від тополі до верби.
На сухому пеньку проти сонечка сидів дід Карпо.
От Юрко везе Павлика й хвастається перед дідом:
— Дивіться, дідусю, який я сильний. Саночки аж біжать... А Павлик слабкий.
— Хоч він і слабкий, та чесний,— каже дідусь. — А ти хоч і сильний, та вже обманюєш слабшого.
Юрко зупинився, приголомшений.
А Павлик питає діда:
— Дідусю, чого Юрко нечесний?

 

* * *

 

Відломлена гілка

Уздовж паркової алеї біг хлопчик. Був ясний весняний день, на деревах співали пташки, серед квітів літали барвисті метелики. Хлопчикові було весело. Він біг, розмахуючи руками.
Уздовж алеї росли маленькі липки, їх недавно посадили. На гілочках зеленіли ніжні пахучі листочки.
Хлопчик зривав їх і кидав собі під ноги. Тішився собі. От зупинився біля однієї липки. Та не листочок відірвав, а цілу гілочку відчахнув. Гілочка впала додолу. 
Хлопчик на хвильку зупинився, глянув на тремтячі листочки. Глянув і на липку. З північного боку зяяла ранка...
Хлопчикові стало жалко липки, та жалість у його серці жила недовго. Бо надворі був такий радісний, сонячний день... Хлопчик переступив гілочку й побіг далі.
Минуло багато-багато літ. Хлопчик виріс, став дорослий. Потім діти його повиростали й стали дорослі. А колишній хлопчик став дідусем.
Ось теплого весняного дня прийшов він до того парку, де бігав у дитинстві малим пустотливим хлоп’ям. Уздовж алеї росли високі стрункі липи.
Тільки одна була мовби поранена з північного боку.
У неї ніби руки не було. Замість гілки — глибокий шрам.
Дідусь зупинився. Упізнав липу. Це він давно колись відчахнув її гілочку. І ось тепер на високому стрункому дереві не було великої гілки. 
Менше листя зеленого, менше цвіту липового, менше співу бджолиного — бо він зламав гілочку. Менше й радості в світі.
Дідусь зітхнув. Він стояв на алеї й дивився на рівну доріжку, якою біг маленький хлопчик.

 


* * *

 

Віл і Садівник

На поле прийшли Віл і Садівник. Віл, запряжений у плуг, орав поле. Поволі переставляв ноги. Тягти плуг було нелегко, та він звик коритися Господареві. 
Віл знав: якщо зупиниться, то Господар боляче ударить батогом та ще й увечері сіна покладе менше.
А Садівник копав заступом невелику кам’янисту ділянку під виноградник. Віл чув уранці розмову Господаря із Садівником. 
Господар пропонував Садівникові виорати ділянку під виноградник Волом.
Садівник відповів:
— Ця кам’яниста земля навіть Волові не під силу. Тільки людина може її подужати.
І ось зараз Віл побачив: копає Садівник землю й співає. Копає й співає. З нього піт ллється, а він співає і співає. Очі у нього веселі, радісні.
— Садівнику, тобі важко? — спитав Віл, порівнявшись з ним.
— Ой, як важко... — відповів Садівник. — То чому ж ти співаєш і очі в тебе радісні?
— Бо я бачу цю мертву, кам’янисту ділянку вже скопаною. Бачу на ній квітучий виноградник. Бачу радість в очах людей, яких пригощатиму виноградом.
— Як же ти все це бачиш? — запитав здивований Віл. — Адже цього немає.
— Якби людина бачила тільки те, що вже є, вона не була б людиною. Людина бачить своє майбутнє...
— Навчи мене, Садівнику, бачити те, чого немає.
— Добре,— відповів Садівник,— зараз я звільню тебе від ярма.
— Але без ярма й батога я не зможу орати поле! — скрикнув Віл.
Садівник тільки руками розвів і подумав: «Той, кого ярмо і батіг примушують працювати, не зможе побачити майбутнього».

 

* * *

 

Він зненавидів красу

У матері був трирічний син. Дуже любила вона єдину дитину. Що не захочеться синочкові, мама зразу ж кидається виконувати його бажання.
Побачив син за вікном квітучу троянду, питає:
— Що це таке?
— Квітка троянди,— відповідає мама.
— Хочу квітку троянди,— вимагає хлопчик. Не просить, а вимагає.
Мати йде, зрізає квітку й приносить синові. Потримав хлопчик троянду в руках, зім’яв пелюстки й кинув на підлогу.
Побачив син на паркані горобця, питає:
— Хто це такий?
— Горобець,— відповідає мама.
— Хочу горобця,— вимагає хлопчик.
Пішла мати до сусідських дітей, просить:
— Спіймайте горобця, куплю вам цукерок.
Упіймали діти горобця, одержали цукерок. Принесла мати пташку. Взяв хлопчик горобця, почав гратися, придавив його за шийку, пискнув горобчик і замовк. Кинув син мертву пташку. 
Почув син, як хтось грає за вікном на сопілці. 
Сподобалась йому гра, питає він у матері:
— Що це таке?
— Це пастух грає пісню на сопілці.
— Хочу пісню, хочу пісню, вона така красива! — зажадав хлопчик.
Пішла мати до пастуха, просить:
— Йди, пастуше, до мого хлопчика любимого, хоче він, щоб йому належала ця прекрасна пісня.
— Ні,— відповідає пастух. — Пісня — це краса. Не може один володіти нею. Пісня потрібна всім.
Ні з чим прийшла мати до сина, переказала йому слова пастуха.
І син зненавидів красу, перестав любити й розуміти прекрасне.

 

* * *

 

Вогнегривий коник

Вирізав батько Юркові коника з дерева. Та такого гарячого, баского. Б’є копитами коник, ось-ось поскаче.
Поставив Юрко його на вікно й ліг спати. Коли це бачить: підняв коник голову, затремтіла вогняна грива. 
Зіскочив з вікна Вогнегривий і пострибав по долівці.
Прокинувся Юрко, а коник знов на вікні стоїть.
Підійшов хлопчик. Коник уже заспокоївся, тільки ноги тремтять та вогняна грива ще тепла.

 

* * *

 

Вогник у вікні

Школа стоїть на околиці села. Микола живе за яром, за кілометр од школи.
Йому з хати видно, як світиться вікно в школі. На вікні стоїть акваріум з рибками. Вдень і вночі воду підігріває електрична лампочка — її й видно Миколі.
Стояли люті морози. Одного разу навіть до школи малюки не поприходили — так було холодно. Сидів Микола якось увечері дома й милувався тремтячим вогником у шкільному вікні.
Коли це вогник погас. «Лампочка перегоріла,— здогадався Микола. — Рибки до ранку загинуть, мороз он який».
Микола одягнув пальто, шапку й рукавиці та й подався до школи. Була вже ніч. Знайшов сторожа, попросив ключа. Відчинив школу, зайшов до класу, на вікні якого стояв акваріум. 
Вода була вже холодна. Микола вийняв лампочку, що перегоріла, і вставив нову.
— Грійтеся, рибки,— тихо сказав Микола, зачинив школу й пішов додому.
Ще тричі взимку доводилось приходити хлопцеві серед ночі до школи — рибок рятувати. Тепер він не боявся ні морозу, ні темноти.
— Ти став мужній, Миколо,— сказав учитель.

 


* * *

 

Вороненя і Соловей

Вивела Ворона одне-єдине пташеня — Вороненя. Любила своє дитя, балувала його смачними черв’ячками.
Одного разу полетіла Ворона по їжу й пропала. Уже й сонечко піднялося вище дерева, на якому жили Ворона з Вороненям, а матері все немає.
Заплакало Вороненя. Плаче, сльози струмками ллються на землю. Птахи, що жили у лісі, замовкли» жаль їм бідну пташку.
Почув Соловей плач Вороненяти. Затріпотіло від жалю Солов’їне серце. Залишив своє гніздечко Соловей, прилетів до воронячого гнізда, сів поряд з Вороненям і заспівав свою чудову пісню. 
Навіть вітер стих, ніби заслухався.
А Вороненя ніби й не чує Солов’їного співу, заходиться від плачу.
Та ось почуло Вороненя: десь удалині залунав материн голос: кар, кар... У ту ж мить воно перестало плакати, каже Солов’ю:
— Чуєш, це моя, моя мама співає! Замовкни, будь ласка, не пищи!
— Кар, кар, кар... долинуло зблизька, і Соловей замовк. Він перелетів на сусіднє дерево й задумався...
У той вечір ліс не чув Солов’їного співу.

 

* * *

 

Вранці на пасіці

Був сонячний весняний ранок. З вулика вилетіла бджілка. Покружляла над пасікою та й понеслася вгору. Дивиться — на землі щось біліє. Спустилася — а то яблуня цвіте. 
Знайшла найпахучішу квітку, сіла на її пелюстки та й п’є солодкий сік. 
Напилася ще й діткам своїм набрала. Знову піднялася, полинула. Летить над лугом, аж бачить: на зеленому килимі багато золотих сонечок. Спустилася бджілка. Перед нею — цвіте кульбаба. Квітки великі, пахучі. 
Знайшла бджілка найпахучішу квітку. Сіла на золоте сонечко. І набрала багато-багато меду.
Повернулася бджілка додому. Віднесла мед у вулик, вилила в мисочки маленькі. Та й до подружки своєї. Розповіла їй про яблуню, про кульбабу. Та й полетіли вони разом.
А сонце світило над усім світом. Воно гріло і яблуню, і зелений луг, і ставок. І бджоли радісно співали, бо є сонце. І золоті сонечка квітів.

 


* * *

 

Гаряча квітка

Того року була рання весна. В середині квітня зацвіли сади.
Настав травень.
Одного ясного ранку Оля вийшла в сад і побачила велику квітку. Вона прибігла до мами й радісно сказала:
— Мамо, червона троянда зацвіла.
Мама прийшла, подивилась на червону квітку й усміхнулася. Потім глянула на небо — й занепокоїлась.
З півночі сунула чорна хмара. Повіяв вітер, хмара заступила сонце. Стало холодно.
Мама з Олею сиділи в кімнаті й з тривогою дивилися у вікно.
Мов білі метелики — закружляли сніжинки. Все довкола побіліло. Згодом вітер ущух. Сніжинки вже спадали м’яко, тихо, поки й зовсім перестали.
Мама з Олею вийшли в сад. На зеленому листі — снігові шапки.
Землю вкрив білий килим. Тільки троянда червоніла, мов велика жарина. На ній блищали крапельки роси.
— Вона гаряча, їй не страшно, — мовила Оля й радісно посміхнулась.

 


* * *

 

Горбатенька дівчинка

Другий клас розв’язував задачу. Тридцять п’ять учнів схилились над зошитами. Коли це у двері хтось тихо постукав.
— Будь ласка, відчини двері й подивись, хто там стукає,— мовить учитель.
Чорноокий хлопчик, що сидів за першою партою, живенько відчинив двері. До класу зайшов директор школи з маленькою дівчинкою. 
Тридцять п’ять пар очей впилися в незнайому дівчинку.
Вона була горбатенька.
Учитель затамував подих і повернувся обличчям до класу. 
Він дивився у вічі пустотливих школярів і мовчки благав: хай не побачить дівчинка у ваших очах ні подиву, ні насмішки.
У їхніх очах була тільки цікавість. Вони дивилися на незнайому дівчинку й лагідно всміхалися.
Учитель полегшено перевів дух.
— Цю дівчинку кличуть Олею,— каже директор. — Вона здалеку приїхала до нас. Хто поступиться їй місцем на першій парті? Бачте, яка вона маленька?
Усі шість хлопчиків і дівчаток, що сиділи за передніми партами, піднесли руки.
— Я...
Тепер учитель був спокійний: клас витримав іспит.

 


* * *

 

Гроза у лісі

Одного разу в неділю пішли до лісу всією сім’єю: тато, мама, Толя й маленька Софійка. У лісі було дуже гарно. Мама показала галявину, на якій цвіли конвалії.
Поруч з галявиною ріс кущ шипшини. На ньому цвіла перша квітка — рожева, пахуча. Вся родина сіла під цим кущем. Тато читав цікаву книгу.
Коли це почувся гуркіт грому. Впали великі краплини дощу, а потім линуло, як з відра.
Тато накрив своїм плащем маму. Мама накрила своїм плащем Толю. Толя накрив своїм плащем Софійку.
А Софійка питає:
— Мамо, чого це вас накрив своїм плащем тато, ви накрили своїм плащем Толю, а Толя накрив своїм плащем мене?
— Того, що кожен мусить захищати слабшого,— каже мама.
— А я чому нікого не захищаю? — питає Софійка. — Виходить, що я найслабша?
— Так, ти найслабша,— каже мама.
— Не хочу я бути найслабшою!
Софійка зняла з голови хустку й накрила квітку на шипшиновому кущі.
— Квітка ж слабша за мене, — промовила вона.

 

* * *

 

Дві сторінки книги

На столі лежала велика, красива книга.
В ній писалося про Великого й Мудрого.
Особливо гарна була Титульна Сторінка.
На ній золотими літерами була написана назва книги. Під назвою намальовано мармуровий пам’ятник Великому й Мудрому, написано його ім’я, а з самого низу вставало намальоване сонце.
Загордилась Титульна Сторінка, каже:
— Усі інші сторінки — ніщо проти мене. У мені вся краса. Люди тільки тому й читають цю книгу, що перша сторінка така гарна.
Почула ці похваляння Остання Сторінка й каже:
— Хай прочитають люди й самі скажуть, що хорошого в цій книзі.
Приходили люди — ті, що вирощують хліб і створюють машини,— читали книгу й говорили:
— Титульна сторінка красива, а книга пуста.
І перестали відкривати книгу. Остання Сторінка й говорить:
— Про Великого й Мудрого і книга повинна бути мудра. Хай нікого не обдурює красива Титульна Сторінка.

 

* * *

 


Деркач і Кріт

З далекого теплого краю повертався на північ, на свою батьківщину, маленький Деркач. Це пташка така сіренька. Влітку Деркач виводить у нас пташенят, а взимку відлітає до Африки.
Важко летіти Деркачику, маленькі в нього крильця. Тому він де летить, а де й пішки йде. Ось і зараз: спустився на землю, лапками ступає і тихо пісеньку співає про далекий північний край, про гніздечко під кущем верби на зеленому лузі — там його мила батьківщина.
Йде собі, йде і раптом зустрічає Крота. Сидить Кріт у норі, висунув писочок й питається Деркачика:
— Хто ти такий? Куди йдеш?
— Я птах, Деркач, повертаюсь на батьківщину з теплих країв.
Розповів Деркач Кротові про свою далеку північну батьківщину і про теплу африканську землю. 
— Чому ж ти не поселишся на цій теплій землі і не живеш там завжди? — питає здивований Кріт. — Чому ти кожен рік мандруєш тисячі кілометрів? Адже ти до крові поранив ноги. Тебе всюди підстерігає шуліка. Що ж примушує тебе переносити ці поневіряння? Що тебе кличе на холодну північ?
— Рідна земля, — відповідає Деркачик.

 

* * *

 

Дивний мисливець

Живе у нашому селі дід Максим. Усі кажуть: дід мисливець. Як тільки починається полювання на зайців чи на качок, дід щодня йде з рушницею до лісу. Виходить з дому рано-вранці, а повертається ввечері.
Але що це за дивний мисливець! Ніколи не несе додому ні зайця, ні качки. Приходить з порожньою торбою.
Одного разу приніс дід Максим зайченя маленьке. Знайшов під кущем. У зайченяти була зламана ніжка. Дід приклав до ніжки дві гілочки і забинтував її. За тиждень ніжка зрослася, і дід відніс зайченя в поле.
Чого ж це дід Максим такий невдаха?
Пішли одного разу слідом за дідом, захотілося подивитись, як же він полює. Бачать: поклав дід рушницю, а сам ходить лісом та й розкладає під кущами сіно зайцям.
Зрозуміли тоді, чому дід Максим дивний мисливець.

 

* * *

 

Дівчинка і Ромашка

Сонячним ранком маленька Дівчинка вийшла погратися на зеленій галявині. Раптом вона почула: хтось плаче... 
Прислухалась. Плач долітав з-під каменя, що лежав в кінці галявини. 
Нахилилась Дівчинка до каменя й питає:
— Хто там, під каменем плаче?
— Це я, Ромашка,— почувся тихий, слабкий голос. — Звільни мене, Дівчинко, гнітить мене камінь.
Відкинула Дівчинка камінь й побачила ніжну стеблинку Ромашки.
— Спасибі тобі, Дівчинко,— сказала Ромашка, зітхнувши на повні груди. — Ти звільнила мене з-під кам’яного гніту.
— Як же ти потрапила сюди, під камінь?
— Підманув мене камінь, — розповіла Ромашка. — Була я маленькою насіниною. Восени шукала теплого куточка. 
Камінь дав мені притулок, обіцяв оберігати мене від холоду й спеки.
А коли я захотіла побачити сонечко, він ледве не задавив мене. Я хочу бути твоєю, Дівчинко.
— Гаразд, будь моєю, — згодилась Дівчинка.
Подружились Дівчинка і Ромашка.  Щоранку Дівчинка приходила до Ромашки, і вони разом зустрічали сонечко.
— Як добре мені бути твоєю, Дівчинко,— часто говорила Ромашка.
— А коли б ти виросла у лісі або при дорозі? Якби ти була нічиєю?
— Я б померла від горя,— тихо сказала Ромашка. — Але я знаю, що нічиїх квітів не буває. Вони завжди чиїсь. 
Ось той Маковий Дзвіночок — він товаришує з Сонечком. 
А ось та маленька квіточка Незабудка — вона подруга Весняного вітру. Ні, квітка не могла б жити нічиєю.

 

* * *

 

Дівчинка і Синичка

Прийшла холодна зима.
Маленька Наталя почепила на яблуньці годівничку для Синички й щодня приносила насіння коноплі. Синичка чекала дівчинку.
Весною Синичка сказала Наталі:
— Тепер не принось мені насіння. Я знайду собі їжу. До побачення — до зими!
— До побачення, Синичко.
Знову зима все засипала снігом. Прилетіла Синичка до годівнички, а там також сніг.
Тривожно стало пташці. Питає вона у яблуньки:
— Яблунько, скажи, чому нема Наталі? Невже вона забула про мене?
— Ні, не забула. Вона хворіє.
Тяжко стало на душі у Синички. Сіла вона на гілочці й думає: «Полечу до дівчинки. Треба чимсь її втішити. Але де я візьму подарунок? Навкруги ж сніг, сніг, сніг».
І тоді вирішила Синичка понести Наталі пісню.
Прилетіла до її хати, влетіла у відчинену кватирку, сіла біля ліжка хворої і заспівала.
Наталі стало легше. 

 

* * *

 

Дід Осінник

У темному лісі живе дід Осінник. Спить на сухому листі й сторожко прислухається до пташиного співу. Як тільки почує сумну журавлину пісню — курли-курли — підводиться й каже:
— Прийшла моя година. Відлітають до теплого краю журавлі.
Виходить з лісу дід Осінник — сивий, у сірому дощовику. Де пройде, там листя жовтіє й опадає на землю. Виходить на узлісся, сідає, прихиляється до дуба й тихо-тихо щось мугиче.
Це не пісня, а осінній вітер... Коли дід співає, його борода росте, розвівається за вітром. Ось вона вже простяглась луками. Посіріли луки.
— Осінній туман,— кажуть люди.
І не здогадуються, що це ж борода діда Осінника.

 


* * *

 

Дідусь і Андрійко

Поліз Андрійко на шовковицю: привабили чорні, солодкі ягоди. Навтішався вволю, а тут дощ пішов.
Пересидів Андрійко дощ. Хотів злазити додолу, аж дивиться — сидить під шовковицею дідусь Петро.
Вийшов дідусь після дощу в сад — у білій сорочці і голова біла, як молоко.
«Що ж його робити? — думає Андрійко. — Злізу — струшу на дідуся краплі з листя, змокне він під дощем, захворіє».
Сидить Андрійко, притулившись до гілки, боїться поворухнутись. Жде, коли дідусь до хати піде.
А дідусь не йде.
Уже й сутеніти почало, коли дідусь підвівся, глянув на шовковицю й побачив Андрійка. Здивувався дідусь та й питає:
— Чому ти там сидиш так тихенько, внучку?
— Боюся краплі на вас струсити, дідусю...
— Злазь, Андрійку...
Дідусь відійшов, Андрійко й спустився з дерева.
Дідусь пригорнув Андрійка і поцілував.
«Чого це дідусь такий добрий сьогодні?» — подумав онук.

 

* * *

 

Дідусь і Смерть

Був собі Дідусь. Було йому вже сто років. 
От дізналася Смерть, що живе такий старий-старесенький Дідусь. 
Прийшла до нього й каже :
— Час уже помирати, Дідусю.
— Дай приготуватися до смерті,— каже Дідусь.
— Добре,— погодилася Смерть. — Скільки тобі часу треба на те?
— Три дні, — каже Дідусь.
Цікаво стало кощавій: що ж робитиме Дідусь, як він готуватиметься до смерті?
Настав перший день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ямку й посадив дерево.
— Що ж він другого дня робитиме? — думає Смерть.
Настав другий день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ще одну ямку, посадив ще одне дерево.
— Що ж він третього дня робитиме? — з нетерпінням думає Смерть.
Настав третій день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ще одну ямку й посадив ще одне дерево.
— Навіщо ти дерева садиш? — питає Смерть. — Ти ж завтра помреш.
— Людям на добро,— каже Дідусь.
Злякалася Смерть і втекла в темний ліс.

 

* * *

 

Для цього треба бути Людиною

Людина пішла на могилу Батька. Повиривала бур’ян. Потім викопала яму і посадила кущ троянди.
На стеблині трави сиділа Бабка. Вона уважно спостерігала за роботою Людини й думала:
«Що це вона робить? Для чого саджає кущ троянди? Адже тут не город і не квітник».
Минуло кілька днів. Людина знову прийшла на цвинтар, полила троянду. 
Посміхнулася, побачивши на трояндовому кущі першу квітку.
— Людино,— не втерпіла Бабка,— що це ти робиш? Навіщо насипала цей горбок? Навіщо саджаєш на ньому квіти, поливаєш їх, вириваєш бур’ян? Що у тебе під цим горбком?
— Тут мій Батько,— відповіла Людина. — Це його могила.
— А що таке Батько? — знову запитує Бабка. — Що таке могила?Людина почала пояснювати, але Бабка нічого не могла зрозуміти. 
Просить вона:
— Людино, скажи мені, що треба зробити, щоб зрозуміти все, про що ти розповідаєш?
— Для цього треба бути Людиною,— відповіла Людина.

 

* * *

 

До діда Федора по лопату

Послав батько семирічного сина Мишка до сусіда, діда Федора:
— Піди, сину, попроси в діда лопату на півдня. Бо наша зламалась.
Прийшов Мишко до діда, каже:
— Дайте, діду, лопату, просили батько...
А дід своє діло робить, Мишка немовби й не чує, не бачить. Мов і немає нікого перед очима.
Мишко ще раз:
— Діду, дайте лопату, батько просили.
Дід знову мовчить. Вернувся Мишко додому й питається батька:
— Тату, що це сталося з дідом Федором?
Батько подивився уважно у вічі синові:
— А ти сказав дідові «Доброго дня»? Чи запитав його про здоров’я?
— Ні,— каже Мишко.
— Вертайся до дідуся, привітайся, запитай: «Як ваше здоров’я, дідусю?» Вибачся за свою нечемність.
Як дід пробачить... тоді попроси лопату.
Батько пояснив синові, як і що казати.
Мишко знову пішов до діда Федора. Сказав усе, як батько велів. Коли просив пробачення, трохи не заплакав: дідусь видався йому таким суворим.
Потім дідусь усміхнувся, погладив Мишка по голові, дав лопату й сказав:
— Піди до яблуні, що біля криниці, зірви собі яблуко. Вибирай, яке найкраще.

 

* * *

 

Добре слово

В однієї жінки була маленька донька Оля. Коли дівчинці виповнилося п’ять років, вона тяжко захворіла: простудилась, почала кашляти й танула на очах.
До нещасної матері почали приходити родичі: Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. Кожен приносив щось смачне й поживне: липовий мед і солодке коров’яче масло, свіжі лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. 
Кожен говорив: «Треба добре харчуватися, треба дихати свіжим повітрям і хвороба втече в ліси й на болота ».
Оля їла мед у стільниках і солодке коров’яче масло, лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Але нічого не допомагало — дівчинка вже ледве вставала з ліжка.
Одного дня біля хворої зібрались усі родичі.
Дідусь Опанас сказав:
— Чогось їй не вистачає. А чого — і сам не можу зрозуміти.
Раптом відчинились двері і в хату ввійшла прабабуся Олі — столітня Надія. Про неї родичі забули, бо багато років сиділа прабабуся Надія в хаті, нікуди не виходила. 
Але прочувши про хворобу правнучки, вирішила навідати її.
Підійшла до ліжка, сіла на ослінчик, взяла Олину руку в свою, зморшкувату і маленьку, й сказала:
— Немає в мене ні медових стільників, ні солодкого коров’ячого масла, немає ні свіжих лісових ягід, ні горіхів, немає ні перепелиних яєчок, ні курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя правнучко, один-єдиний подарунок: сердечне бажання. Єдине бажання залишилось у мене в серці — щоб ти, моя квіточко, видужала й знову раділа ясному сонечкові.
Така величезна сила любові була в цьому доброму слові, що маленьке Олине серце забилось частіше, щічки порозовішали, а в очах засяяла радість.
— Ось чого не вистачало Олі,— сказав дід Опанас. — Доброго слова.

 

* * *

 

Добре, що сонечко сяє

В неділю Юрко прокинувся дуже рано й весело сказав матері:
— Мамо, сьогодні ми йдемо до лісу!
— Надворі дощ,— каже мати. — Ллє, як з відра. Не підете до лісу.
Юрко виглянув у вікно: на подвір’ї — калюжі, небо облягли сірі хмари.
Юрко сів біля столу й заплакав...
У понеділок Юрко також прокинувся рано. Відчинив вікно. Сонячний промінь осяяв кімнату.
Юрко знову заплакав.
— Чого ж ти сьогодні плачеш? — дивується мати.
— Сьогодні до школи треба йти, з лопатою. Ділянку будемо копати.
Мати сіла біля сина й тяжко зітхнула:
— Добре, що сонечко сяє... Якби й сьогодні дощ, звідки б я знала, що ти в нас ледар?

 

* * *

 

Дуб на дорозі

З півночі на південь, між двома великими містами, люди почали будувати дорогу.
Задумали її широку й рівну, пряму й красиву — щоб нею їздили автомашини й автобуси.
Люди вже нагортали високий земляний насип, обкладали його камінням, заливали асфальтом. Дорога пролягала через степи й луги, уздовж річок.
Одного разу прийшли будівельники в поле. Тут росли невеликі чагарі. Інженер показував, де прокладати майбутню дорогу, а робітники забивали в землю кілочки.
Коли це робітники зупинились, поклали кілочки на землю. Там, де мала пролягати дорога, стояв високий дуб. Товстий, міцний, могутній — мов степовий вартовий.
До робітників підійшов інженер. Він не сказав ні слова.
Робітники теж мовчали.
Інженер довго дивився на план дороги, потім перевів погляд на дуба й зітхнув.
Робітники теж важко зітхнули.
— План змінювати не можна, — сказав інженер.
— Дуба теж рубати не можна, — сказали робітники.
Інженер витяг кілочок, відійшов метрів за сто від дуба й забив його в землю.— Тепер нас ніхто не осудить,— сказав він.
Минуло кілька років. З півночі на південь пролягла широка асфальтова дорога. Рівна, як стріла. 
Та в одному місці вона вигнулась підковою. Їдучи автобусом, люди радісно всміхаються. 
Часто можна почути:
— Благородне серце в тих людей, що будували цю дорогу.

 

* * *

 

Дуб під вікном

Молодий лісник побудував у лісі велику кам’яну хату й посадив дуба під вікном.
Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.
І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що затулив вікно. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня — лісникова внучка. 
— Зрубайте дуба, дідусю,— просить онучка,— темно в кімнаті.
— Завтра вранці почнемо... — відповів дідусь.
Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев’ятьох онуків, покликав онучку-красуню й каже:
— Будемо хату переносити в інше місце.
І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент.
З ним пішли три сини, дев’ять онуків і внучка.

 

* * *

 

Дуб-пастух

На узліссі стоїть самотній дуб. Міцний, кремезний. Старий, мов дід-пастух. Мабуть, і виріс він на узліссі, щоб бачити, як ростуть його побратими в лісі.
Та ось налетіла гроза. Вдарила вогняна стріла в стовбур дуба. Затремтіли гілки. Загорілось верховіття. Лив дощ, а дуб горів — аж палахкотів... Обгоріла його вершина. 
Засумував ліс — хто ж тепер буде нашим пастухом?
Але дуб не загинув. Через рік зазеленіли молоді пагони, де обгоріли гілки. Вкрився старий дуб кучерявим листям. А вершина була суха. Летіли з теплого краю лелеки. 
Бачать — сухе верховіття. Сіли на нього й змостили там гніздо. Зрадів старий дуб. Тепер він не самотній.
Коли заходить сонце, лелека стоїть у гнізді на одній нозі й дивиться кудись далеко-далеко. Туди, де сховалось сонечко. Це він видивляється, чи не буде часом грози. 
Спокійно стоїть лелека. І дуб зітхає спокійно.
Зашумить зеленим листом і засинає.

 


* * *

 

Є ще одне найніжніше деревце...

Мама з Катрусею поливають яблуньки в саду. Десять яблуньок, під кожну — по десять голубеньких відерець. Щоб зеленіли, квітли й родили.
Катруся вже закінчує перший клас, вона добре вміє лічити. І ось за її підрахунками виходить: під яблуньку вже вилили десять голубеньких відерець, а мама виливає одинадцяте.
— Скільки ж треба вилити під кожну яблуньку? — питається Катруся.
— Десять,— відповідає мама.
— А чого ж ви під кожну яблуньку виливаєте ще й одинадцяте відерце? — дивується Катруся.
— Бо є ж ще одне — найніжніше деревце... — каже, усміхаючись, мама. — Його теж треба полити...
Щоб вічно зеленіло.
— Що ж це за деревце?
— Совість.

 

* * *

 

Життя

Бабуся Марія помирала. Вона багато прожила, багато виходила доріг своїми ногами, виростила п’ятеро синів і п’ятеро дочок, виняньчила тридцять п’ять онуків і десять правнуків.
Тепер прийшов її час.
До постелі бабусі Марії підходили один за одним сини, дочки, онуки й правнуки. Підходили прощатися.
Бабусине ліжко стояло біля вікна. За вікном співали пташки, літали метелики, дзижчали бджоли. Біля самого вікна зліпила гніздечко ластівка. Вона годувала своїх пташенят. 
До бабусі часто приходила найменша правнучка — трирічна Оля. Бабуся розповідала їй, як ластівка будувала гніздо. 
Оля дивилась, як пташка носить пташенятам їжу, і все питала:
— Чи скоро пташенята виглядатимуть з гнізда?
— Скоро. Через кілька днів.
І ось мама привела Олю попрощатися з бабусею. Оля розуміла, що бабусю віднесуть на цвинтар, що любимої людини більше не буде. 
Але які сили творять людину й забирають її у небуття — дівчинка не могла збагнути й плакала.
— Прощайте, бабусю,— вимовила Оля слова, яких навчила її мама, й поцілувала суху, зморшкувату руку.
І в цю ж мить із ластівчиного гнізда визирнуло жовтороте пташеня, поглянуло допитливим оком на людей і дзвінко запищало.
Оля підняла голову, й очі її, повні сліз, посміхнулись. Посміхнулася мама, посміхнувся батько, посміхнулась бабуся.
— Прощай, Оленько, — тихо, з посмішкою сказала бабуся.

 


* * *

 

Жменя пшениці

Старий хлібороб дід Карпо привіз до млина мішок пшениці.
Ось уже й черга його підійшла. Приніс дід Карпо мішок до коша, в який засипають зерно, розв’язав і став пересипати з долоні на долоню добірну пшеницю. 
В його очах сяяла радісна усмішка.
Тоді висипав зерно у кіш і аж зітхнув, немов розлучався з дорогим другом.
Коли пшениці в коші було вже мало, дід узяв жменю зерна й висипав собі в кишеню.
Дома скопав грядку, висіяв ту пшеницю з кишені й сказав зернятам:
— Живіть...

 

* * *

 

Звичайна людина

Стоїть у сухому степу колодязь. Поруч з колодязем — хатка. У ній живуть дідусь з онуком.
Біля колодязя на довгій мотузці відро.
Їдуть подорожні, завертають до колодязя, п’ють воду, дякують дідусеві.
Перетерлась мотузка, упало відро в глибокий колодязь.
Немає в дідуся другого відра. Нічим води витягти, щоб попити.
День не п’ють води дідусь і онук, два дні не п’ють. Мучаться від спраги.
На третій день уранці проїжджає повз дідусеву хатину подорожній з настороженими очима. На возі в нього побачив дідусь відро, прикрите соломою.
Глянув подорожній з настороженими очима на колодязь, глянув на дідуся з онуком, ударив коней батогом і поїхав далі.
— Що це за людина? — питає онук дідуся.
— Це не людина,— відповідає дідусь. Опівдні проїжджає повз дідусеву хатину подорожній з байдужими очима. 
Дістає з воза відро, прив’язує до мотузки, витягує води, п’є сам і дає попити дідусеві й онукові, решту води виливає у сухий пісок, відро забирає й рушає далі.
— Що це за людина? — питає онук дідуся.
— Це не людина, — відповідає дідусь.
Увечері проїжджає повз дідусеву хатину подорожній з добрими очима. 
Дістає з воза відро, прив’язує до мотузки, витягує води, вгамовує спрагу і їде далі, а відро з водою так і залишається стояти на цямрині.
— Що це за людина? — питає онук.
— Звичайна людина, — відповідає дідусь.

 


* * *

 

Зелена коса, червона комора

Поклала бабуся в землю насінину моркви. Не забарився і теплий весняний дощик.
Проросла насінина. В землю поліз червоненький корінець, а до сонця піднявся зелений пагінець. Ростуть і ростуть — корінець і пагінець.
Ідуть дощі, земля п’є воду. Зелений пагінець став кучерявою косою. А корінець усе довшає й довшає.
Незабаром він став уже такий, як пагінець. А потім і товстішати став. Ось уже як бочечка — кругленький, червоний.
Дощ іде та й іде, а червоному корінцеві все мало та й мало. Питається якось зелена коса:
— Хто там піді мною в землі? Що все мало йому дощу, ніяк не нап’ється.
А з-під землі чується голос:
— Я червона комора. У мене цукру багато. Я сік солодкий роблю.
— Он як,— дивується зелена коса. — Того й поглядають на мене так ласо дітки. Потягнуть за косу — доберуться до солодкої комори.

 

* * *

 

Зелені рукавички

Сьогодні в другому класі з’явилася нова учениця, Зоя. Вона маленька, синьоока, з білими кісками.
Зараз зима, лютує мороз. Зоя прийшла в зелених рукавичках. Поклала їх у коридорі, біля пальтечка.
Хлопчики й дівчатка привітно зустріли Зою. Дали їй цікаву книгу з малюнками.
Після уроків Зоя не знайшла зелених рукавичок. Їй соромно було сказати своїм новим товаришам, що рукавички десь поділися. Невже їх хтось украв...
Верталася Зоя з школи мовчазна, задумлива. Поки додому дійшла, то й руки померзли. Мама спитала:
— Де ж рукавички, Зою?
— Ой, мамо,— сказала Зоя, — ішла я через міст, підійшла до глибокого яру... Скинула на хвилинку рукавички, а вітер підхопив їх та й поніс у яр...
— Яка ти необережна,— дорікнула мама. — Добре, що в тебе є ще три пари рукавичок: зелених, червоних, білих. Які ти надягнеш завтра?
— Зелені, мамо...

 


* * *

 

Зламана яблунька

Бігаючи подвір’ям школи, Мишко посковзнувся й упав на маленьку яблуньку, що цієї весни посадили.
— Мишко яблуньку зламав! Мишко яблуньку зламав! — закричали діти, побігли до вчительки й зараз же розповіли їй усе так, як було.
— Хіба ти не бачиш, куди біжиш? — докоряла вчителька. — Що ж тепер робити? Яблунька померла. Стирчатиме зламаний стовбурець.
Мишко зробився мовчазний і задумливий. Він приходив до школи задовго до уроків, дивився на зелений рядочок яблуньок. 
Тільки одна була суха, скалічена. Мишкові тяжко було на неї дивитись.
Якось учителька повела їхній клас у садочок.
— Діти,— сказала вона,— давайте порахуємо, скільки тут яблуньок, груш, вишень.
Мишко пішов уздовж яблуневого рядка. Він добре знав, що тринадцять живих яблуньок і одна мертва. 
Та ось ледве підійшов до сухого стовбурця, як з подиву мало не скрикнув: від засохлого стовбурця відійшла зелена гілочка.
— Яблунька оживає!..— сказав він схвильовано.
Підійшла вчителька.
— Так, оживає,— сказала вона. — Це буде твоя яблунька. Добре, Мишку?
— Добре,— зрадів Мишко і побіг до колодязя.
— Куди ж ти? — запитала вчителька.
— Поллю свою яблуньку.

 


* * *

 

Знайшов винного

Мама посилає п’ятирічного Петрика в крамницю й наказує:
— Оце тобі п’ятдесят копійок — поклади в праву руку, щоб не забув купити хлібину. А ці п’ятдесят копійок поклади в ліву руку, щоб не забув: купиш собі морозива.
Побіг Петрик швиденько. Через кілька хвилин повертається — крамниця ж недалечко — доїдає морозиво.
— А хліб де? — питає мама.
— Не купив.
— Чого ж не купив?
— Бо гроші загубив.
— Гроші загубив? Треба було хліб купити, а морозива не брати.
— Так я ж загубив ті п’ятдесят копійок, що були в правій руці,— каже Петрик. — А в лівій руці гроші не загубились...
Мати похитала головою.
Сіли вечеряти. Мати насипала супу.
— Мамо, а хліба?..
— Немає. Ти ж гроші загубив.
Петрик узяв ложку в ліву руку й став їсти суп.
— Чого це ти їси лівою? — здивувалась мама.
— Нехай права знає, я к губити гроші.

 

* * *

 

Золотий Гребінець

Була собі одна бабуся. І мала вона онука Яшка й півника Золотого Гребінця. Яшкові було п’ять років, а півникові два з половиною.
Сплять собі ото бабуся і Яшко, аж тут Золотий Гребінець у сінях як заспіває:
— Ку-ку-рі-ку!
Бабуся і Яшко й прокидаються.
— Ранок настає,— каже бабуся,— бо Золотий Гребінець співає. Треба вставати, за роботу братися.
Бабуся встає, і Яшко встає.
Бабуся випускає півника. Золотий Гребінець іде на подвір’я, шукає у смітті поживу. Бабуся чистить картоплю, а Яшко замітає хату.
Яшко питається у бабусі:
— Бабусю, ранок настає тому, що Золотий Гребінець співає?
— Еге ж, Яшку, тому й світає, що півник співає.
— А якби півник не співав, то й ранку не було б?
— Мабуть, не було б,— каже бабуся.
Та от застудився Яшко, занедужав. Треба лікувати його, а грошей немає.
Узяла бабуся півника в кошик та й збирається на ярмарок.
— Продам його,— каже , — та ліків куплю. Сидить Золотий Гребінець у кошику, дивиться на Яшка пильно-пильно. Жаль стало Яшкові півника.
— Бабусю, — просить Яшко крізь сльози,— не продавайте Золотого Гребінця. Нікому ж буде співати, все ніч та й ніч буде, ніколи й ранок не настане...
А вночі ой як тяжко...
Золотий Гребінець підняв голову з кошика й весело заспівав.
Яшко усміхнувся, і йому легше стало.

 

* * *

 

Зрубали вербу

Над ставом росли дві верби. Усе, було, дивляться у воду. Тихого ранку їхнє листячко ні ворухнеться, ні зашепотить. 
А коли на гілку сідала пташка, воно тремтіло. Верба дивувалася: хто ж це прилетів?
Одного разу прийшов до ставка чоловік із сокирою. Підступив до однієї верби, замахнувся, рубонув.
Полетіли тріски. Здригнулась верба, застогнала. А листочки тривожно й питають один одного: що це він робить?
Упала верба. Занімів ставок, мовчить очерет, закричала тужливо пташка. Сіра хмарина заступила сонце, і стало похмуро.
Лежить зрубана верба. А листочки перешіптуються та вербу питають:
— Чого це ми лежимо на землі?
Де цюкала сокира, там виступили сльози. Чисті, прозорі, вони падали на землю.


За матеріалами: Василь Сухомлинський. "Казки Школи під Голубим Небом". Казки, притчі, оповідання. Упорядник О. В. Сухомлинська. Художник М. В. Перевальська. Київ, видавництво "Радянська школа", 1991 р., 191 с.

 

Читати другу частину збірки оповідань та казок Василя Сухомлинського "Казки школи під голубим небом" (назви за абеткою - від І до Н)

Читати третю частину збірки оповідань та казок Василя Сухомлинського "Казки школи під голубим небом" (назви за абеткою - від О до Т)

Читати четверту частину збірки оповідань та казок Василя Сухомлинського "Казки школи під голубим небом" (назви за абеткою - від У до Я)

 

 

Більше творів Василя Сухомлинського на "Малій Сторінці":

Василь Олександрович Сухомлинський - видатний український педагог, письменник і публіцист.У 1926 - 1933 роках В.О. Сухомлинський навчався у Василівській семирічній школі, де був одним з кращих учнів. Вчився добре, старанно, любив читати, гарно малював. Щоб зібрати гроші на книги, фарби, зошити, разом з однолітками та братами ходили на Новий рік посівати та щедрувати, а літом працював у колгоспі. У дитячому садку, який діяв в колгоспі на період літніх канікул йому доручали бути помічником вихователя. Він доглядав малюків, розповідав їм казки, читав книжки, проводив веселі ігри. Тому і вибір професії був не випадковий.

Останні коментарі до сторінки
«Збірка оповідань та казок Василя Сухомлинського "Казки школи під голубим небом" (назви за абеткою - від А до З)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми