Василь Сухомлинський
КАЗКИ ШКОЛИ ПІД ГОЛУБИМ НЕБОМ
(збірка оповідань та казок для дітей)
Василь Сухомлинський
Іванова хата горить
Петро й Степан працювали в полі. Коли це бачать: у селі пожежа. І здається їм, що горить саме там, де вони живуть, Петро й Степан.
— Це, мабуть, наші хати горять,— каже Петро.
— Їдьмо скоріше додому,— каже Степан. Та й запріг коней у воза.
Петро й Степан погнали коней до села.
В’їхали в село, питають:
— У кого пожежа?
— Іванова хата горить.
Петро полегшено зітхнув і, зупинивши коней, каже:
— Отже, далі не поїдемо. Треба у поле вертатися.
— Як вертатися? — дивується Степан.
— Та горить же не в нас,— розсудливо каже Петро. — Навіщо ж час марнувати? Робота ж у полі стоїть.
Степан із подивом поглядає на Петра:
— А ти хіба поспішав тільки свою хату рятувати? Петро мовчить. Залишив його Степан з кіньми, а сам побіг пожежу гасити.
А Петро сидить на возі й не знає, що йому робити — за Степаном бігти чи в поле їхати.
* * *
Іменинний обід
Ніна живе у великій сім’ї. В неї мати, батько, двоє братів, дві сестри і бабуся.
Ніна найменша: їй восьмий рік. Бабуся — найстарша: їй вісімдесят два роки.
Обідають усією сім’єю. Та от у бабусі тремтять руки.
Несе вона ложку до рота, ложка дрижить і з неї капає на стіл.
Незабаром у Ніни день народження. Мама сказала, що на її іменини в них буде святковий обід. Хай Ніна запросить усіх своїх подруг.
Ось і гості прийшли. Мама застеляє стіл білою скатертиною. А Ніна й думає: це ж і бабуся за стіл сяде. А в неї ж руки тремтять...
Подруги сміятимуться. Розкажуть потім у школі: у Ніниної бабусі руки тремтять.
Ніна тихенько й каже:
— Мамо, хай бабуся з нами за стіл не сідає.
— Чому? — здивувалась мати.
— У неї руки тремтять. Капає на стіл...
Мама зблідла. Не сказала й слова, зняла зі столу білу скатертину й сховала в шафу.
Довго мама сиділа мовчки, потім сказала:
— У нас бабуся нездужає. Тому іменинного обіду не буде. Поздоровляю тебе, Ніно, з днем народження. Моє тобі побажання: будь людиною.
* * *
Камінь
У лузі, під гіллястим дубом, багато років жила криниця. Вона давала людям воду.
Під дубом біля криниці відпочивали подорожні.
Одного разу сюди прийшов хлопчик, який любив пустувати. Він подумав:
«А що воно буде, коли я візьму оцей камінь і кину його в криницю? Ото, мабуть, булькне дуже».
Підняв камінь, кинув його в криницю. Булькнуло та ще й дуже. Хлопчик засміявся і побіг, забувши про свої пустощі.
Камінь упав на дно криниці й закрив джерело.
Вода перестала прибувати. Криниця засохла.
Засохла трава навколо криниці, і дуб засох, бо підземні струмки потекли кудись в інше місце.
На дубі перестав мостити гніздо соловейко. Він полетів на інший луг. Замовкла соловейкова пісня.
Сумно стало в лузі.
Минуло багато років. Хлопчик став дідусем.
Одного разу він прийшов на те місце, де колись був зелений луг, стояв гіллястий дуб, співав соловейко, вабила подорожнього студена криниця.
Не стало ні лугу, ні дуба, ні соловейка, ні криниці. Довкола пісок, вітер здіймає хмару пилюки.
«Де ж воно все поділося?» — задумався дідусь.
* * *
Кам’яне серце
В однієї жінки народився син. Душу вклала вона в свою дитину. Боялась, як би пилинка на нього не сіла, як би вітерець не подув.
Дуже хвилювалась мати, щоб син її не брав близько до серця горе, страждання, біль людей.
Наблизилась смертна година дідуся — мати взяла й відвезла сина до сестри у сусіднє село. Забрала, коли дідуся вже поховали.
Питає син:
— Де ж дідусь?
— Поїхав у гості,— відповідає мати.
Побачив хлопчик одного разу, як сусідська дівчинка пальця порізала. Мати зразу ж схопила сина за руку, відвела додому.
Зимою син приніс дятла з пораненим крилом, запитує, як допомогти пташці.
Мати відібрала її кудись занесла й сказала:
— Птаху вилікували, вона жива-здорова, полетіла.
Хлопчик ріс, а мати затуляла його від життя. Не знав він, що таке горе, страждання, біль, образа, смуток. Виріс хлопчик, став юнаком.
Якось захворіла мати, злягла. Послала сина в аптеку по ліки. Пішов син, дає записку, що мати написала.
— Ліки будуть готові за п’ять хвилин,— каже аптекар.
— Поки ви готуватимете,— відповідає син,— я з хлопцями у футбол пограю.
«Це людина з кам’яним серцем»,— подумав про юнака аптекар.
* * *
Каяття
Костя й Павло — брати. У неділю мати дала їм хлібину й сказала:
— Сходіть, хлопці, на пасіку до діда Юхима. Понесіть йому хліба й чисту сорочку.
Узяли вони хліб і чисту сорочку й рушили. Пасіку вивозили на літо до лісу, там і жив дід Юхим до самої осені.
Дідусь дуже зрадів, що хлопці прийшли. Він розповів їм про свою роботу, показав, як працюють бджоли.
А потім сів на пеньку та й каже:
— Наливайте, хлопці, в тарілку меду та й їжте.
Хлопці швиденько налили меду повну тарілку.
Розрізали хлібину, яку щойно дідові принесли, та й ну уминати.
Вони сиділи за столиком, мовчки вмочали у мед великі шматки хліба і їли. А дід сидів на пеньку й мовчав.
На пасіці стало тихо, тільки чути було, як дзижчать бджоли.
Хлопці виїли мед. Від хлібини залишився маленький окраєць. А дід Юхим питає:
— Може, ще їстимете? — Ні, спасибі,— кажуть хлопці й збираються йти.
Дід усе на пеньку сидить, мовчить, інколи усміхнеться — немовби до власної думки.
Костя й Павло глянули на окраєць, що від хлібини лишився. Та й посхиляли голови, зніяковіли. Тихо сказали дідусеві «До побачення!» й рушили додому.
Як вийшли з лісу, посідали на стежці. І довго мовчали. Вони дивились на ліс, де з ранньої весни до пізньої осені живе дід Юхим.
Потім хлопці тяжко зітхнули, встали й пішли додому.
* * *
Квітка сонця
На високому стеблі — велика квітка з золотими пелюстками. Вона схожа на сонце.
Тому й називають квітку соняшником. Спить уночі соняшник, схиливши золоті пелюстки. Та як тільки сходить ранкова зоря, пелюстки тремтять. То соняшник жде сходу сонця. Ось уже сонце викотилося з-за обрію.
Соняшник повертає до нього свою золоту голівку й дивиться, дивиться на червоне вогняне коло. Усміхається соняшник до сонця, радіє. Вітає його:
— Добрий день, сонечку, я так довго чекав тебе!
Сонце піднімається усе вище й вище, пливе по небу. І соняшник повертає за ним свою золоту голівку.
Ось воно вже заходить за обрій, і соняшник востаннє усміхається його золотому промінню. Зайшло сонце.
Повертає соняшник голівку туди, де завтра зійде сонечко. Спить золота квітка й сниться їй ранкова зоря.
* * *
Кінь і вершник
У маленькому будинку жив Скульптор. Він вирізував з дерева людей, тварин, казкових птахів і навіть квіти з тонкими прозорими пелюстками.
Поряд зі Скульптором жив Хлопчик. Мама цього Хлопчика випалювала з дерева вугілля, продавала його на базарі, тим і жили.
Хлопчик часто приходив до майстерні Скульптора, сідав на ослін й дивився, як з дерева народжуються життя і краса.
Одного разу привезли з лісу велику колоду. Розпиляли на дві частини. Одну принесли в майстерню, а іншу залишили лежати у дворі, недалеко від будиночка Хлопчика.
Багато днів працював Скульптор. На очах у Хлопчика з дерева народився кінь. Він був наче живий, рвався уперед, та невидимий вершник стримував його.
— А де ж вершник? — запитав Хлопчик.
— Вершник залишився в іншій половині дерева, — відповів Скульптор, і його руки затремтіли. Він був старий і слабкий тілом, щоденна важка праця виснажила його.
І Скульптор передчував, що кінь — це його останнє творіння.
Хлопчик побіг до матері. Він хотів сказати: «Мало» понесіть у майстерню другу половину колоди, у ній заховався вершник».
Та другої половини вже не було. Мама розрубала колоду й випалила з неї вугілля.
— Для чого ж ви, мамо, спалили вершника? — запитав зажурений Хлопчик.
Мама розгублено дивилася на сина.
* * *
Кінь утік...
Це було в четвертому класі. Всі схилились над зошитами. Учитель дав задачі для самостійного розв’язування, і діти уважно працювали.
Віталик сидів на останній парті. Він уже закінчував розв’язувати задачу, як раптом йому на парту впала записка.
«Це знову, мабуть, від Петрика,— подумав Віталик.— Знову просить ковзанів. Що ж я йому весь час даватиму свої ковзани?»
— Іване Петровичу,— сказав Віталик,— мені хтось записку кинув... Хіба ж можна записки на уроці писати?
— Записки на уроці писати не можна,— сказав Іван Петрович.— Але якщо вже тобі хтось написав, то розповідати про неї вчителеві — недобре, Віталику.
Записка — це ж таємниця, яка мусить бути відома тільки тобі й твоєму товаришеві. А ти розголошуєш цю таємницю. Візьми записку, заховай, на перерві прочитаєш...
Віталик почервонів. Тепер він зрозумів, що вчинив негарно.
У класі запанувала тиша. Дехто з хлопців час від часу підводив голову, дивився на Віталика, і в тих поглядах хлопчик бачив подив і обурення.
Віталик розгорнув записку й прочитав: «Віталику,— писав Петрик,— я намалював вогнегривого коня. Якщо хочеш, дам тобі».
На перерві Віталик підійшов до Петрика.
— Давай коня... — сказав Віталик.
— Утік кінь... — тихо відповів Петрик.
* * *
Клен зітхнув...
Старий Клен усю зиму спав. Крізь сон чув завивання хуртовини й тривожний крик чорного ворона. Холодний вітер гойдав його віти, нагинав їх.
Та ось одного сонячного ранку відчув Старий Клен, ніби до нього доторкнулося щось тепле й лагідне. Прокинувся. А то до нього прилинув теплий Весняний Вітер.
— Годі спати,— зашепотів теплий Весняний Вітер. — Прокидайся, Весна наближається.
— Де ж вона — Весна? — запитує Клен.
— Ластівки на крилах несуть,— каже теплий Вітер... — Я прилетів із далекого краю, від теплого моря.
Весна йде полями — заквітчалась квітами. А ластівки на крилах несуть барвисті стрічки.
Клен зітхнув, розправив плечі. Зазеленіли бруньки. Бо йде Весна-Красуня.
* * *
Кмітливий скляр
З вечора на ставку плавали качки. Прийшов Юрко вранці до ставка і бачить диво дивне. Весь ставок покритий тонким склом.
А під склом вода грає. Питається Юрко в тата:
— Хто це покрив ставок склом?
Сміється тато й каже:
— Є такий умілий, кмітливий скляр. Прийшов і засклив ставок одним величезним склом. Живе той скляр далеко на півночі. А тепер до нас завітав.
— Хто ж той скляр? — запитав Юрко.
— Мороз.
* * *
Коли засинають зорі
Удосвіта вийшов Петрусь із татом надвір.
Тато їхав у поле на роботу й пообіцяв узяти його з собою.
Небо вже посвітлішало, на сході зайнялася рожева смуга. Петрусь задивився на зорі. Вони мерехтіли на проясненому небі. Петрусеві здавалося, що хтось гасить їх одну за од-ною.
Ось на небі лишилась одна-однісінька зірка. Петрусь і просить:
— Татку, хай наш кінь Буланко ступає тихо-тихо...
— Чому? — дивується татко.
— Я хочу побачити мить, коли зірка гасне...
— Добре, тільки дивись пильно-пильно... бо мить та дуже коротка,— мовить тато. Він спинив коня. Петрусь сидів непорушно, широко відкривши очі.
Він боявся кліпнути, боявсь опустити повіки.
От зірка вже ледве-ледве блимає, мов світлячок на узліссі перед сходом сонця.
«Буду дивитись, очей не зімкну ні на мить, і зірка ніколи не згасне»,— думає Петрусь, і серце радісно тремтить у його грудях.
Та якось не стримався... опустив повіки. Ледве-ледве... То була така малесенька мить! Менша від макового зернятки, менша від росинки на бджолиній лапці.
Та коли відкрив повіки, зірки вже не було...
— Я знаю, тату, коли засинають зорі,— тихо прошепотів Петрусь.
— Коли? — питає тато.
— Як тільки закриваються повіки...
* * *
Колиска
Надворі стояв лютий холод. Гілки на яблуні тремтіли від морозу. До однієї гілочки приліпився маленький згорточок. Дівчинка, що годувала синичку, побачила цей згорточок і сказала:
— Яка маленька брунька!
«Люди називають мене брунькою», — подумав Хлопчик, загорнутий у пелюшки. Зима сповила його, укрила від холоду й сказала: «Чекай весни».
Прийшла Весна. Вона розповила Хлопчика-Листочка. Піднявся він у своїй крихітній колисочці. Розпрямив ручки, звівся на ніжки й зазеленів.
Не днями, а годинами ріс Хлопчик-Листочок. Ось він став як горобине яйце, ось він уже більший голубиного. Ніжиться Хлопчик-Листочок на сонечку, купається під дощем.
Невдовзі вже дорослий Юнак-Листок гордо тріпотить на весняному вітрі і все тягнеться вгору і вгору.
Дивиться одного разу на світанку Юнак-Листок собі під ноги й бачить щось крихітне, брунатне, прозоре — як мурашина голівка. Приліпилось це крихітне, брунатне, прозоре до ніжки Юнака-Листка.
— Хто ти такий? — питає Юнак-Листок.
— Я твоя колиска,— відповідає крихітне, брунатне, прозоре. — Ось тут ще й пелюшечки твої залишилися.
Великий зелений Юнак-Листок, що досі тріпотів на весняному вітрі, нахилився вниз і замислився. Йому згадалося щось неймовірно рідне й близьке. Йому згадалась колиска.
Він став ніжним і сумним.
* * *
Кому ж іти по дрова?
Край села живе вдова з трьома синами. Два сини вже юнаки, високі, ставні, красиві. А третій — підліток, Юрко — маленький, тоненький, мов очеретина.
Було це взимку. Випав глибокий сніг, дме північний вітер, тріщить мороз. Мати й каже — немовби сама до себе, але так, щоб і сини чули:
— Холодно, діти. А топити нічим... Кому ж по дрова йти?
Мовчать старші сини, похнюпили голови, дивляться в землю й нігтями піч колупають.
— Я піду по дрова, мамо,— сказав найменший, Юрко.
— А морозу ж ти не боїшся? — питає мати й на старших синів поглядає.
— Ні, не боюсь,— каже та й одягається.
— Ну, що ж, іди, Юрку,— важко зітхнула мати й поцілувала сина.
Пішов Юрко. І в хаті стало так тихо, мов усе живе, що є тільки в світі, прислухалося й думало: що ж воно буде? І вітер надворі притих.
Два старші сини підвели голови, подивилися на матір, і сказали:
— Ми теж підемо до лісу, мамо.
— Ідіть,— прошепотіла мати. Й зітхнула з полегшенням.
* * *
Краплина роси
Рано-вранці на квітці троянди прокинулась Краплина роси.
— Як я тут опинилась? — думає Краплина. — Увечері я була високо в небі.
І захотілось їй знову в небо.
Пригріло Сонечко. Випарувалась Краплина, піднялась високо-високо у блакитне небо, до самого Сонечка.
А там тисячі інших краплинок. Зібрались усі в чорну хмару і затулили Сонечко.
— Чого це ви заховали мене від людей? — розгнівалось Сонечко.
І послало на хмару вогненну стрілу.
Вдарила вогненна стріла, загримів грім. Злякалася чорна хмара й розсипалась. Пішов дощ. Упала Краплина на землю.
— Дякую тобі, Краплино,— промовила Земля. — Я так скучила за тобою.
* * *
Краплинки роси
Цвіте рожевий мак. Уночі впала роса. Прокинулася вранці квітка, побачила на своїх пелюстках краплини роси. Питається краплинок:
–– Хто ви такі?
Вони й відповідають:
— Ми народжуємось із теплого нічного вітру. Ми — росяні краплинки.
Здивувалася квітка. Думає:. «Що ж робитимуть росинки?» А вони сидять на пелюстках. Зійшло сонце, і в кожній краплині загорілося по маленькому сонечкові.
Сонце піднімалося над землею. Росинки ставали все менші. Ось вони одна за одною і зникли.
— Куди ж ви йдете від мене? — запитала квітка.
— До сонця, до сонця! — відповіли краплинки роси.
* * *
Краса, Натхнення, Радість і Таємниця
Пішов маленький Хлопчик до лісу. По дорозі зустрів Діда, що повертався з лісу.
Старий був зморений, але радісно посміхався.
— Чого Ви радієте, Дідусю? — запитує Хлопчик. — Мабуть, у лісі є щось дуже хороше?
— Так, Хлопчику, у лісі є Краса, Натхнення, Радість і Таємниця.
Я їх побачив, і мені захотілось жити ще багато-багато років.
Хлопчик побіг до лісу.
Подивився навколо себе. Все красиве: і дуб могутній, і ялинка ошатна, і верба плакуча, й береза білокора.
А найкрасивішою Хлопчикові видалася маленька квіточка фіалки. Вона підняла поверх трави свою синю голівку з фіолетовим очком, яке запитливо поглядало на Хлопчика.
— Це Краса,— прошепотів Хлопчик.
Прислухався і почув далеко-далеко тиху пісню горлиці: тур... тур...
І в ту ж мить згадались Хлопчикові ласкаві й добрі материнські руки. Захотілось заспівати пісню про маму.
— Це Натхнення,— прошепотів Хлопчик.
Ще уважніше подивився Хлопчик навколо. Яскраво сяяло сонечко, високо в синьому небі літали птахи, до самого обрію пливли зелені хвилі лісу.
— Як добре, що я все це бачу й почуваю,— подумалось Хлопчикові. — Світ — це Радість, жити — це Радість.
— А де ж Таємниця? Довго, дуже довго придивлявся й прислухався Хлопчик, але Таємниці не помітив.
Пішов Хлопчик до лісу і наступного дня. Знову назустріч Дід.
Розказав Хлопчик, як він відкрив для себе Красу, Натхнення і Радість, а ось Таємницю — не довелось.
— Дідусю, а де ж Таємниця?
Старий загадково посміхнувся й відповів:
— От доживеш до сивого волосся — тоді й зрозумієш Таємницю.
* * *
Куди ж воно поділося — учора й позавчора?
Учитель і хлопчик любили дивитись, як заходить сонце.
Щодня вечірньої години вони приходили на околицю села, сідали на високій степовій могилі й дивилися, як сонце котиться за обрій.
Ось уже третій день хлопчик бачив одне й те ж: над вогненним диском сонця у блакитному небі плаває легенька хмаринка. І позавчора, і вчора, й сьогодні...
— Учителю,— питає хлопчик, — скажіть, будь ласка, чи ту саму хмаринку ми бачимо ось уже три дні?
— Ні, не ту саму. Вчора не та, що позавчора, сьогодні не та, що вчора.
Хлопчик замислився. Вогненний диск сонця опускався за обрій.
Ось від нього лишилась тільки багряна смужечка, потім — одна іскрина, потім і та згасла.
— Учителю,— питає хлопчик, — куди поділося учора й позавчора?
Учитель всміхнувся. Він обняв хлопчика й ніжно погладив його по голівці.
* * *
Лагідна рука
В Андрійка помер дідусь. Тиждень хлопчика не було в школі.
Коли після похорону й поминок Андрійко прийшов до класу, у нього було тяжко на душі.
Ні на хвилину він не міг забути: ніколи більше не розповість йому дідусь казки, ніколи не приголубить.
Андрійко сидів мовчазний і задумливий. До класу зайшов учитель Андрій Юхимович. Він поклав на стіл журнал і зошити й став перевіряти домашнє завдання.
Коли вчитель підійшов до Андрійка, хлопчик тихо мовив:
— У мене сьогодні немає завдання...
Андрій Юхимович поклав свою руку хлопчикові на голову. Лагідну, добру, ніжну руку.
— Але я на завтра все пороблю, Андрію Юхимовичу.
— Гаразд,— тихо сказав учитель.
* * *
Ластівки прощаються з рідним краєм
Багато років під стріхою однієї хатини жили ластівки. Весною вони поверталися з вирію, ластів’ят виводили, а восени відлітали в теплі краї.
У хатині жили батько й мати, була в них дівчинка Оленка. Вона з нетерпінням чекала теплого весняного дня, коли з’являлися ластівки. Це було для Оленки справжнім святом.
Улітку дівчинка любила дивитись, як ластівки годують пташенят, вкладаються спати.
А восени, коли вони відлітали, Оленці ставало сумно: мовби розлучалася з дорогими друзями.
За кілька днів до відлітання ластівки збиралися великою зграєю, сідали на телеграфних дротах напроти двору й довго там сиділи. Оленці здавалося, що ластівки сумують.
Вона прислухалась до їхнього тривожного щебетання й думала: «Чому це вони так довго сидять?»
І маму питала:
— Чому?
— Вони прощаються з рідною землею. Бо дорога до теплого краю далека й важка.
Оленка підходила до зграйки ластівок, що сиділи на дротах. Їй дуже хотілося, щоб ластівки і з нею попрощалися.
* * *
Легенда про Золоте Зернятко Істини
У батька було два сини. Коли вони виросли й могли вже тримати в руках заступа, батько сказав їм: «Беріть заступи, підемо копати поле».
Копають вони й копають, і видалася праця братам важкою і незрозумілою.
— Для чого ми копаємо? — питають вони. — І взагалі, для чого ми живемо на світі?
Батько й каже синам;
— Бачите цю велику гору? — І показав рукою на величезну гору, вершина якої вкрилася хмарами.
— Бачимо,— відповіли сини.
— У цій горі — Золоте Зернятко Істини. Можливо, десь у глибині, можливо, на поверхні — ніхто не знає. Кажуть люди: хто знайде це Зернятко, той зрозуміє, для чого людина живе на світі, для чого працює, для чого копає землю і сіє хліб, споруджує будинки і думає про зірки. Ідіть, сини, шукайте Золоте Зернятко Істини.
Підійшли брати до гори, а вона величезна й висока, за день не обійдеш навколо, за три дні не зійдеш на вершину. Як же шукати Золоте Зернятко Істини?
Стали брати біля підніжжя гори. Старший — з одного боку, молодший — з іншого. Почали копати гору, пересипаючи землю жменя за жменею. Золотого Зернятка не було.
Молодший брат підійшов до старшого і каже:
— Я більше не буду копати. Не хочу стати рабом цієї гори. Старший відповідає:
— Хоч і все життя доведеться копати, а я все-таки знайду Золоте Зернятко Істини. Тому що я не раб, а вільна людина. А ти раб, бо не хочеш дізнатися, для чого ми живемо на світі, для чого копаємо землю і сіємо хліб, споруджуємо будинки й думаємо про зірки.
Пішов молодший брат, поселився на березі річки — курінь збудував, рибу ловить і юшку варить.
А старший брат копає і копає, кожну жменю землі у порох розтирає, Золоте Зернятко Істини шукає.
Десять років копав старший брат гору, жодного дня не відпочивав. Нарешті, на одинадцятий рік, коли вся гора була розкопана й пересипана на нове місце, знайшов старший брат на самому дні гори Золоте Зернятко Істини. Воно було маленьке, як мачинка. Поклав старший брат Зернятко на долоню, і яскраве світло Істини осяяло весь світ. Дізнався старший брат, для чого людина живе на світі, землю копає і ниву засіває, споруджує будинки й про зірки думає.
Пішов старший брат по землі, побудував Щастя для всіх людей. І став Могутнім і Непереможним.
Тому що він — Вільна Людина.
А молодший брат живе в убогому курені, одяг на ньому порвався, відро, в якому він юшку варив, продірявилося, їсть він сиру рибу і водою болотною запиває. Тому що він безвільний раб — раб свого ледарства, неробства і невігластва. Тому що справжня свобода — в умінні працювати день і ніч для того, щоб пересунути гору з місця на місце, побудувати Щастя для людей.
* * *
Ледар і Сонце
У жарку літню днину пішов Ледар до лісу.
Ліг на тінистій галявині й заснув у м’якій траві.
Доки він спав, Сонце піднялось у саму височінь. На галявині затанцювали сонячні промені.
Ледар відчув, як Сонце припікає в голову і в ноги.
Піднятися б Ледареві й лягти в тінь, на прохолодну траву, але ж ліньки.
Каже Ледар Сонцю:
— Сонечко, пересунься, будь ласка, трохи вбік, мені жарко.
Сонце розсміялось:
— Чи годиться, щоб Сонце пересувалось, куди Ледареві заманеться! Хіба тобі важко лягти в тінь?
Ледар розсердився й закричав:
— Отже, ти не хочеш пересунутися?
— Не можу,— відповіло Сонце.
— Ах, так,— сказав Ледар. — Знай же, я на зло тобі буду лежати саме тут, на осонні!
* * *
Ледача подушка
Маленькій Яринці треба зарані встати, до дитячого садка йти — а не хочеться, ой, як не хочеться.
Увечері питає Яринка:
–– Дідусю, чому вранці вставати не хочеться?
Навчіть мене так спати, щоб хотілося вставати і йти у садочок.
— Це подушка в тебе ледача,— каже дідусь.
— А що ж їй зробити, щоб не була така ледача?
— Знаю я таємницю,— шепоче дідусь. — Ото саме тоді, як вставати не хочеться, візьми подушку, винеси на свіже повітря і добре вибий її кулачками — вона й не буде ледача.
— Справді? — зраділа Яринка. — Я завтра так і зроблю.
Ще ні світ, ні зоря, а треба збиратися у садочок.
Не хочеться вставати Яринці, але не треба нарешті подушку провчити, лінощі з неї повибивати.
Схопилась Яринка, мерщій одяглася, взяла подушку, винесла надвір, поклала на лавку, — та кулачками її, кулачками.
Повернулася до хати, поклала подушку на ліжко та й ну вмиватися.
Кішка долі нявчить, за стіною вітер гуде, дідусь у вуса посміхається.
* * *
Лижі й ковзани
Восени батько купив Борисові ковзани.
А його другові, Євгенові, подарував батько лижі.
Думає Борис, що краще — ковзани чи лижі? Мабуть, лижі. Адже на лижах можна кататися скрізь — і в селі, і в лісі. А на ковзанах — тільки на ставку.
От і каже Борис Євгенові:
— Поміняємось, Євгене? Я дам тобі ковзани, а ти мені лижі.
Помінялись.
Настали морози, а снігу немає. Замерз ставок. Катається Євген на ковзанах, а Борис сидить дома з лижами.
Узяв Борис лижі, поніс до Євгена й каже:
— Не будемо мінятись... Поверни мої ковзани, візьми свої лижі.
Євген нічого не сказав, віддав Борисові ковзани, а лижі забрав.
Того ж дня пішов сніг. Цілу добу кружляли лапаті сніжинки, білим килимом устеляли землю. Засипало снігом і лід на ставку.
Катається Євген на лижах, а Борис сидить дома з ковзанами. Минає тиждень, два. Щодня йде сніг.
Узяв Борис ковзани, прийшов до Євгена й каже:
— Ні, Євгене, таки поміняймось... Дай мені лижі, а собі візьми ковзани.
— А як завтра сніг розтане? — запитав Євген.
* * *
Лисенятко-першокласник
У Лисиці був синок — руденьке Лисенятко.
Він навчався у першому класі. Щоранку мама проводжала сина до школи.
Лисенятко було не дуже старанним учнем. Йому не хотілось ранком прокидатися, умиватися, чистити зуби, снідати.
От Лисенятко й вирішило: не піду сьогодні до школи.
— Мамо,— прошепотіло жалібно вранці,— у мене зуб болить.
Воно думало, що мама скаже: «Бідне моє Лисенятко, лежи у ліжечку, не ходи до школи, зараз я тобі солодкої кашки дам».
А мама говорить:
— Зубний біль — це дуже небезпечна хвороба. Зараз піду до Ведмедя — зубного лікаря. Хай прийде й вирве хворий зуб.
Лисенятко злякалось. Кому це хочеться, щоб вирвали здоровий зуб.
І воно промовило:
— Мамо, зуб уже перестав боліти. Я хочу до школи. Та спочатку вмиюсь, почищу зубки й поснідаю.
Мама усміхнулась:
— От і добре, що хвороба пройшла. А солодка кашка уже на столі.
* * *
Лисиця й Мишка
У Лисиці народилося п’ятеро лисенят. Дуже любила їх мати.
Щодня ходила на полювання й приносила їм що-небудь смачненьке: то пташку, то зайчика, то мишку, а то й жабеня чи жука.
От побачила раз Лисиця недалеко від себе мишачу нору. Ледве встигла сховатися Мишка з мишенятками.
Сіла тоді Лисиця біля тієї нори й чатує: «Все одно вийдеш, Мишко, з нори, або дітки твої вийдуть. Ось я й схоплю вас».
Довго Лисиця пильнувала. Уже й Мишці з мишенятами їсти захотілось, а Лисиця сидить.
От і надумала Мишка злякати Лисицю. Вона й каже їй з нірки:
— Лисичко, тікай, Вовк з лісу біжить. А Лисиця знай собі посміхається.
Мишка знову з нірки:
— Лисичко, тікай, бо мисливець іде з рушницею.
А Лисиця лише посміхається.
Тоді Мишка як крикне:
— Лисичко, Вовк до твоїх лисенят у нору поліз!
Лисиця й побігла своїх лисенят рятувати.
* * *
Лисиччині ліхтарики
Одного разу хитра лисичка поверталася додому. Йшла вона лісом. Була ніч. Темно-темно у лісі — нічого не видно. Вдарилася лисичка лобом об дуб — і так їй болить.
Ось вона й думає: треба якось дорогу в лісі освітити.
Знайшла пеньок-трухлячок. Світиться він у темряві.
Розіклала шматочки пенька-трухлячка — засвітилися білі ліхтарики. Стало у лісі видно, аж сич здивувався: що це таке, невже вночі день настав?
Хитра лисичка йде лісом та й усміхається. А зайчик за дубом сховався й виглядає.
* * *
Ліхтарник
Серед зелених луків і густих лісів текла ріка. Повноводна, глибока, але тиха, спокійна. Багато віків несла вона свої чисті води. По річці плавали човни і навіть маленькі кораблики.
Жив на березі ріки старий ліхтарник. Увечері він сідав у човен, плив на середину ріки, запалював ліхтар. До світанку мерехтів вогник, показував шлях мандрівникам.
Ласкаво хлюпались об берег хвилі — раділа ріка: люблять її люди і вона їм потрібна.
Але ось людям знадобилось багато дощок для столів і стільців. Повирубували вони ліси вздовж берегів ріки.
Здалось також людям, що зелені луки — це нікому не потрібна розкіш. Негайно повсюди розорали луки, посіяли кукурудзу.
Повисихали прохолодні джерела, задихнулась від спраги ріка й померла. Кілька років на тому місці, де плавали човни й кораблики, напровесні дзюрчав струмок, а потім і він висох.
Перетворилось річище в капустяне поле. Про річку нагадував тільки стовп, до якого ліхтарник за звичкою кожної весни прикріплював ліхтар.
Але над ним все рідше збирались хмари. Гарячі вітри прилетіли з пустелі й постукали до будинків людей.
Як тільки на землю спускалися сутінки, старий ліхтарник йшов на капустяне поле й запалював на стовпі ліхтар.
Маленький Сергійко запитав одного разу:
— Дідусю, для чого ви запалюєте ліхтар? Адже ріки давно немає.
— Щоб люди краще бачили свою дурість.
* * *
Людина з Гарячим Серцем
Вузенькою стежечкою йшли два мандрівники. З одного боку стежки хвилювалось синє море, з іншого — височіли сиві гори.
Йшли мандрівники довго. Вони шукали Красу. Один з них був Людиною з Гарячим Серцем, інший — Людиною з Холодним Серцем.
Людина з Гарячим Серцем подивилась на море, і її очі стали радісними й ласкавими. Вона сказала:
— Яке воно сильне, могутнє й вічне — море.
А Людина з Холодним Серцем додала:
— Так, багато води.
Підійшли мандрівники до сірого каменю. У Людини з Гарячим Серцем очі наповнилися радістю.
— Дивись, яка прекрасна квітка! Адже це і є та Краса, яку ми шукаємо.
— Де ти бачиш квітку? — здивувалася Людина з Холодним Серцем. — Це ж сірий камінь. Ось і тріщина на ньому, і порохом він припав...
— Так, це камінь, але там, усередині — квітка троянди,— заперечила Людина з Гарячим Серцем. — Треба лише дістатися до неї, звільнити її з кам’яного полону.
Людина з Гарячим Серцем багато днів тесала сірий камінь. А Людина з Холодним Серцем сиділа на березі й з нудьгою дивилася на море.
Нарешті з-під уламків каменя з’явилась квітка Дивовижної краси. Здавалось, весь світ навколо замовк, вдивляючись в Красу, яку звільнила людина з кам’яного гніту.
Навіть гори піднялись вище. Навіть хвилі морські затихли, і безкрайнє море стало схоже на дзеркало.
Лише Людина з Холодним Серцем була байдужа. Вона доторкнулася пальцем до чарівної квітки й промовила:
— Так, міцний камінець...
* * *
Людина незламна
У пустелі Чоловік помирав від спраги...
Він — один-однісінький, нещасний,— знемагаючи від нестерпного болю, заплющив очі і приліг на гарячий пісок. Чоловік знав, що помирає.
За ним по п’ятах йшла Смерть — кістлява стара з косою. Чоловік розплющив очі й побачив її поруч з собою.
Смерть посміхнулась, відкривши свій страшний чорний рот, й сказала:
— Перед смертю ти можеш задовольнити своє останнє бажання, Людино,— випити ковток холодної джерельної води.
Але якщо тобі стане мужності й терпіння, ти можеш замість ковтка води побажати щось інше. Чого б ти не побажав, інше твоє бажання також буде виконано.
І Смерть піднесла до його спраглих губ студену воду.
Чоловік каже:
— Я хочу дізнатися, як у пустелі добути воду?
Відкрий мені цю таємницю, коли ти її знаєш, і бери моє життя.
Смерть була вражена.
— Добре,— відповіла вона,— я відкрию тобі таємницю, але що це тобі дасть? Адже довідавшись, як добути воду, ти зараз же помреш.
— А це вже моя справа,— сказав Чоловік, і в його очах засвітились вогники надії.
Смерть побачила вогники такої могутньої сили духу, такої віри в життя, такої надії на майбутнє, що з жахом відступила від Чоловіка.
Вона пішла і зникла в мороці пустелі.
А Чоловік у цю ж мить почув, як під товщею піску, на якому він лежав, дзюрчить джерело.
Він розкопав пісок, утамував спрагу і пішов до людей, щоб негайно розповісти їм, де ховається джерело життя.
* * *
Людина принесла життя
У зеленому степу — сірий похмурий острівець. Це — Мертве поле. З незапам’ятних часів на ньому нічого не росло, бо ґрунт був перенасичений сіллю.
Над розпеченою землею стояло гаряче повітря. Ні билинки, ні коника, ні квіточки — нічого живого не було на Мертвому полі.
Ніколи не співав над Мертвим полем жайворонок, облітав його стороною крук, і небо над ним було не голубе, а сіре.
Та ось прийшла на Мертве поле Людина. Принесла корзину цілющого чорнозему, висипала. Принесла другу, третю, десяту.
Йшли дні, місяці, йшли роки, а Людина з ранку до ночі все носила і носила на Мертве поле чорнозем. Вона засипала Мертве поле й посіяла на ньому пшеницю.
І сталося диво. Мертве поле зазеленіло. Зашуміла, заколосилася пшениця. Засюрчав коник, сіре небо стало голубим, над достигаючими колосками заспівав жайворонок.
Жайворонки всього світу прислухались до його пісні.
* * *
Лялька з відбитою ручкою
У маленької дівчинки була лялька. Колись давно, граючись, дівчинка ненароком відбила в іграшки руку. І відтоді перев’язувала кожного дня покалічену руку.
Лялька Зоя усміхалась — їй подобались клопоти дівчинки.
Одного дня мама принесла дівчинці з крамниці нову ляльку Ліну — у блакитній розкішній сукні, з великою русою косою.
Пальчики на руках у ляльки були тоненькі. На пальчику — каблучка. Очі відкриваються й закриваються.
Покладе дівчинка ляльку — вона каже: «На добраніч». Підведе — вітається: «Доброго ранку».
Цілісінький день не розлучалась дівчинка з Ліною. Позаплітала коси, вплела в них нові стрічечки. Поклала в ліжечко. Ліна сказала: «На добраніч».
Раптом чує дівчинка: хтось тихенько плаче. Та це ж Зоя. Дівчинка залишила її на дивані, лицем до стіни й забула. Зої було сумно, гірко.
Відчула вона себе самотньою й заплакала.
Соромно стало дівчинці. Підняла вона Зою, притиснула до серця, поцілувала. Перев’язала покалічену ручку.
Усміхнулась Зоя, відкрила губки й щось прошепотіла. Це вона сказала дівчинці:
— Адже я твоя, так? Не забувай мене ніколи.
* * *
Маківка і Джміль
Увечері Макова квітка стулила пелюстки.
Спить цілу ніч Маківка. Уже й день настав, уже й сонце зійшло, а вона все спить, не розтуляє пелюсток.
Коли це десь з-за яблуні вилетів волохатий Джміль. Летить, гуде. Почула квітка, що Джміль наближається, і розкрилася.
Прилетів Джміль та й сів між пелюстками. Радіє Макова квітка. Бо тепер повна коробочка маку буде.
Ось чому Маківка так довго не розтуляла пелюсток.
Вона чекала Джмеля.
* * *
Мама послала
Ігор із хлопцями грав у м’яча на вигоні.
І хвалився:
— Я найвлучніший!
Хлопці сміялися:
— Ігоре, ти хвалько.
А Ігореві хотілося довести, що він найвлучніший.
Він і каже:
— Бачите, он у дворі висить біла сорочка. Кину м’яч — і поцілю.
А то був двір бабусі Ярини, вона жила поруч з Ігоревими батьками.
Кинув Ігор м’яча — і залишилась на сорочці чорна пляма.
Бачила бабуся Ярина, хто кинув м’яч. Пішла до Ігоревої матері й пожалілася.
Приходить Ігор додому, а мати вже знає про шкоду. Вона й каже Ігореві:
— Бабуся старенька. Із силою випрала вона сорочку, повісила сушити. А ти забруднив її. Знову бабусі треба прати...
Ігор стоїть, похнюпив голову.
— Піди до бабусі, попроси вибачення,— каже мати. Пішов Ігор до бабусі Ярини.
Стоїть бабуся на подвір’ї, підходить до неї Ігор, став і мовчить.
— Що ти хочеш сказати, Ігоре? — питається бабуся.
— Мати послала, щоб я попросив у вас вибачення...
Бабуся мовчала. Тільки дивилась на хлопця. Потім зітхнула тяжко й пішла до хати...
* * *
Мамин кавун
Мама залишає Костика на господарстві, сама йде на цілісінький день на роботу.
А йому наказує:
— Сиди дома, годуй курей; як спека спаде, полий капусту на городі.
День сьогодні в Костика видався і щасливий, і важкий. Щасливий, бо вранці, як тільки мама з дому, прийшов дід Мусій і приніс два кавуни.
На баштані кавуни ще зелені, Костик це добре знає. Хлопець розпитує діда, де він узяв, а той мовчить та тільки всміхається.
— Оце твій,— поплескує дід менший кавун,— а це мамин.
А як же інакше? Мама більша — їй і кавун більший.
— Зараз порізати твій кавун чи сам поріжеш? — питає дід Мусій.
— Зараз, діду, зараз,— нетерпляче просить Костик.
Дід ріже кавуна. А він червоний і пахучий.
Костик смакує, їсть поволі, щоб надовго було, а дід сидить мовчки й інколи усміхається. Усмішка дідова якась дивна — невесела.
Дід пішов. Костик доїв кавуна. Ще раз пообгризав скибки. Сходив погуляв, повернувся. Хотів ще раз пообгризати скибки, та вже нічого було гризти.
Мамин кавун лежав на лаві. Костик намагався не дивитись на нього, але час від часу немов хтось голову повертав до кавуна.
Щоб той не спокушав, Костик вийшов надвір.
Сипнув курям ячменю, витяг відро води з криниці.
Сів під шовковицю та й сидить.
А його щось наче тягне в хату. Він одчинив двері, вмостився на лаві, поплескав долонькою кавуна.
«А як половинку з’їсти?» — подумав.
Та від цієї думки Костикові стало соромно. Йому пригадалась невесела дідова усмішка. Невесела вона була того, що він не почастував дідуся — не дав йому жодної скибочки.
Від сорому Костикові захотілося піти з хати. Він вийшов у садок і сів під шовковицею. Там він довго сидів і дивився на білі хмари в голубому небі. Дивився — поки й заснув.
Прокинувся Костик увечері. Сонце сідало спочити.
«Скоро й мама прийде»,— подумав Костик та й побіг у хату — треба ж її з дідовим гостинцем зустріти.
Коли це й мама на подвір’я. Костик їй кавуна підносить.
— Це вам, мамо,— радісно каже він.
Мама заходить до хати, ріже кавуна й припрошує:
— Їж, Костику.
— Ні, це вам, мамо,— благає Костик,— їжте ж, будь ласка.
Такої ласки мама ще не знала.
Вона з подивом подивилася в радісні очі сина й узяла червону, як жар, скибку.
* * *
Материне поле
У матері було два сини — старший і молодший.
Коли оженилися сини, наділила мати кожного з них нивою. Були ці ниви поруч.
Сталося так, що старшому синові дісталася нива на крок ширша, ніж молодшому.
Затаїв молодший син образу, бо на три мішки менше пшениці збирав щороку, ніж старший.
З кожним роком образа все глибшала, аж поки не переросла в ненависть. Зненавиділи брати один одного.
Стали уникати зустрічей. Коли старший працював на ниві, молодший не показувався у полі. Коли молодший був на ниві, старший сидів дома.
А мати жила далеко, за лісом, У неї була там своя нива, на якій вона працювала, скільки здужала.
Через людей чула, що її сини ненавидять один одного. Кілька разів приїздила їх помирити, але нічого не виходило.
Не хотів і слухати старший син, щоб півкроку поля віддати молодшому.
Та ось одного спекотного літнього дня, напередодні жнив, дійшла до синів звістка: прилетіла з чужого далекого краю чорна сарана, сіла на материну ниву й поїла хліб дощенту.
Приходить старший син до молодшого та й каже:
— Ти чув, брате, про материне горе?
— Чув,— відповідає молодший син.
— Що ж думаєш робити?
— Миритися нам треба, ось що,— каже молодший син.
— Так, я тому й прийшов до тебе,— радісно мовить старший брат. — Коли на материному полі горе — треба забути нам про сварку й закопати в землю ненависть.
Пішли брати в поле, стали на межі, викопали яму й поховали в ній ненависть.
А тоді й подумали:
— І для чого нам ця межа? Хай поле наше буде спільне. А зібраною пшеницею ділитимемося!
Так і зробили брати: перекопали межу. Скосили пшеницю, обмолотили, поділили натроє. По одній третині залишили собі, а одну матері відвезли.
Бо коли на материному полі горе — треба забувати про суперечки, образи, ненависть.
* * *
Метелик і квітка
Летів білий метелик над річкою. А хтось кинув у воду червону квітку. Пливе квітка.
Побачив метелик червону квітку. Сів на неї, сидить, крильцями водить. Квітка пливе й метелик пливе.
Летіла над водою ластівка, аж здивувалася: що це таке? Коли це метелик навчився плавати?
Доторкнулась ластівка крилом до води. Сколихнулась вода, сколихнулася квітка, загойдався метелик.
Весело йому річкою пливти.
* * *
Миколі стало легше
По дорозі до школи Микола наздогнав на містку бабусю Марину. Він добре знав, що старенька живе недалеко від них.
Бабуся несла білий вузлик. На містку він розв’язався й додолу посипалась цибуля. Великі червоні цибулини порозкочувалися, а одна з них шубовснула у воду.
Бабуся розгубилася й не знала, що робити.
А Миколі стало смішно. Він голосно зареготав. Бабуся Марина глянула на хлопця й похитала головою. В її очах він прочитав докір.
Прийшов Микола до школи й не може забути бабусю. Тільки тепер йому вже не смішно. В його пам’яті тремтить докірливий погляд бабусиних очей.
Щось немов стиснуло хлопцеві серце. Йому хотілося зараз же піти до бабусі й попросити пробачення.
— Ось увечері й піду,— подумав він.
Минув вечір, минув другий, минуло ще два дні. Коли це мати приходить додому й каже:
— Бабуся Марина померли...
Ці слова шпигонули Миколу. У грудях його ворухнулося щось гаряче, серце забилося швидко-швидко. Руки затремтіли.
— Що з тобою? — питає мати.
Микола, плачучи, розповів усе, що сталося. Мати зітхнула й каже:
— Ховатимуть бабусю — іди за труною. Як опускатимуть у могилу — кинь жменьку землі й скажи:
«Простіть мене, бабусю».
— Хіба ж вона тепер почує? — тихо крізь сльози питає Микола.
— Вона не почує, але сонце тобі світитиме ясніше.
Коли бабусю Марину опустили в могилу, Микола кинув жменьку землі й тихо сказав:
— Простіть мене, бабусю.
І засяяло сонце ясніше, небо стало світліше. Миколі зробилося легше.
* * *
Мишкові купили велосипед
Мишкові купили велосипед. А живе він поруч зі школою. Між їхньою садибою і шкільною — сад, так що й їхати ніде.
Мишко привів свій велосипед, мов коня на вуздечці.
Хлопці оточили Мишка. Обмацували колеса, педалі, руль, фару. Велосипед усім подобався. Усі заздрили Мишкові.
— Що ж, катайся,— сказав Федько й відійшов убік,— так немовби йому зовсім не хотілось кататись.
— Ти думаєш, мені справді дуже хочеться на ньому кататись? — байдуже запитав Мишко. — Бери, пробуй.
Федько, не вірячи своїм вухам, схопив велосипед, сів на нього й помчав шкільним стадіоном. Катався аж до дзвінка на урок.
На першій перерві катався Іван, на другій — Степан, на третій — Сергій, на четвертій — Оля.
Залишилися кататися й після уроків. Велосипед переходив з рук у руки. До четвертої години накаталися всі.
Мишко привів велосипед о пів на п’яту, мов коня на вуздечці.
— Де це ти досі катався? — здивувалась мати. — Хіба ж так можна?
— А я й не катався...
— Як — не катався?
— Хлопці каталися... Й дівчатка...
Мама полегшено зітхнула й сказала, немовби сама до себе:
— Найбільше, чого я боялась, що ти сам кататимешся.
* * *
Мій жайворонок у віконце полетів...
У матері було сім синів — найстаршому дев’ять років, а наймолодшому — три.
Спекла мати кожному синові по пшеничному жайворонку — і собі один.
Виймає мати із печі жайворонків, ставить на стіл, а діти сидять рядочком, очей з них не зводять. Рум’яні жайворонки, пишні.
Сидять на столі й у відчинене віконце виглядають, наче полетіти збираються.
— Йдіть, діти, на вулицю, погуляйте хвилинку, хай жайворонки схолонуть,— каже мати.
Пішли шестеро синів на вулицю, а найменший — Мізинчиком називала його мати — залишився: жайворонки пахли так смачно, що не міг Мізинчик від них відійти.
Сів Мізинчик біля столу й рука його сама потягнулась до жайворонка. Узяв гарячого жайворонка, підніс до рота, запрацювали зубки — й нема пташки.
Злякався Мізинчик, вибіг на подвір’я і почав гратися разом з братами.
Покликала мати дітей, прийшли семеро братів, сіли за стіл, поділила мати жайворонків. Дісталось кожному по жайворонку, а матері й не дісталось.
— А де ж ваш жайворонок? — питає найстарший брат, материн перший помічник.
— А мій жайворонок у віконце полетів,— відповіла мати і зітхнула. Обперлась на стіл, задумалась.
Із очей Мізинчика закапали сльози.
* * *
Молоко ж чисте...
Учитель сказав дітям:
— Намалюйте, діти, корову...
Першокласники схилились над своїми альбомами.
Маленька Марійка намалювала скраєчку аркуша маленьку-маленьку корову.
Учитель підходить до Марійки й питає:
— Чого ж це ти таку маленьку корову намалювала? Он скільки білого паперу лишилось...
— Це не білий папір,— каже Марійка. — Це молочко. А молочко ж чисте...
Вона обережно провела долонею по білому аркуші, змітаючи пилинки.
* * *
Моя мама пахне хлібом
Одного дня у дитячий садок привели двох новачків — Толю й Миколку. Привели їх мами.
Хлопчики познайомились. Толя й питає Миколку:
— Де твоя мама працює?
— А хіба ти не знаєш? — дивується Миколка. — Вона ж так пахне ліками. Моя мама — лікар. Занедужає людина — мама й вилікує.
Без лікаря люди не могли б жити.
А твоя мама де працює?
— А хіба ти не знаєш? — дивується Толя. — Вона ж так пахне хлібом. Моя мама — пекар. Вона годує людей. Без хліба не міг би ніхто жити.
— І лікар? — питає здивовано Миколка.
— І лікар не міг би,— з гордістю каже Толя.
* * *
На кладці
Через річку кладка. Така вузенька, що тільки один може перейти, а двом тісно.
І розминутися ніяк.
З одного берега по кладці йде чоловік у білій сорочці. Йде й весело співає.
З протилежного берега по кладці йде чоловік у чорній сорочці. Йде, схиливши голову,— сумний, невеселий.
Зійшлися на середині річки. Чоловік у чорній сорочці каже:
— Я дуже поспішаю, дай мені дорогу, повернись на берег, а потім перейдеш річку.
— Куди ж ти поспішаєш? — запитав чоловік у білій сорочці.
— У мене вдома велике горе. Син помер.
— Я теж поспішаю,— сказав чоловік у білій сорочці.
— Куди ж ти поспішаєш?
— У мене вдома велика радість. Син народився.
Довго стояли мовчки на кладці обидва чоловіки, дивилися в очі один одному.
Потім чоловік у білій сорочці тихо сказав:
— Тобі треба бути вдома швидше.
Сказав це чоловік у білій сорочці, повернувся назад і пішов на берег — туди, куди треба йти чоловікові в чорній сорочці.
* * *
Навіщо кажуть «Спасибі»
Дрімучим лісом ішли два подорожні.
Дідусь і хлопчик. Було жарко, хотілося пити.
Нарешті вони прийшли до струмка.
Тихо дзюрчала холодна вода. Мандрівники нахилились, напилися.
Дідусь сказав:
— Спасибі тобі, струмочку.
Хлопчик усміхнувся.
— Чого ти усміхнувся, хлопче? — запитав дідусь.
— Навіщо ви, дідусю, сказали струмкові «Спасибі»? Він же не живий, не дізнається про вашу подяку, не почує ваших слів.
— Це так. Якби води напився вовк, він міг би й не дякувати. Ми ж не вовки, а люди. Розумієш, навіщо людина говорить «Спасибі?»
А знаєш, кого це слово вшановує, звеличує, підносить?
Хлопчик замислився. Він ще ніколи не думав над цією мудрою істиною. Тепер саме був час: дорога через ліс ще довга.
* * *
Найкрасивіше і найпотворніше
Хлопчикові загадали в школі написати твір: «Що ти знаєш про найкрасивіше і найпотворніше?»
Довго думав Хлопчик і не міг вирішити, що ж на світі найкрасивіше, а що — найпотворніше. Йому здавалося, що найкрасивіше — це квітка бузку.
А найпотворнішою видавалась жаба. Пішов до Дідуся, питає: «Чи ж то так?» Дідусь відповідає: «Ні, не так».
— Найкрасивіше,— каже Дідусь,— це праця людська. А найпотворніше те, що пускає цю працю на вітер. Йди, походи кілька днів по землі й ти побачиш і те, й інше.
Пішов Хлопчик. Йде полем. Бачить, пшеничне поле жовтіє, нива — колосок до колоска.
— Оце і є найкрасивіше,— думає Хлопчик. — Адже це праця людська.
Йде далі. Підходить до школи.
Бігають діти, граються. Одна дівчинка їсть хліб з маслом. Не доїла, кинула на землю, побігла до подруг.
— Це найпотворніше,— здогадався Хлопчик. — Адже вона людську працю пускає за вітром.
* * *
Найласкавіші руки
Маленька дівчинка приїхала з мамою до великого міста.
Пішли вони на базар. Мама тримала доньку за руку.
Дівчинка побачила стільки цікавого, що від радощів заплескала в долоні і... загубилась у натовпі. Загубилась й заплакала.
— Мамо! Де моя мама?
Люди обступили дівчинку, питають:
— Як тебе звати, дівчинко?
— Олею. — А як маму кличуть? Скажи, ми її зараз же знайдемо.
— Маму кличуть... мамою... мамусею...
Люди всміхались, заспокоювали дівчинку і знову питали:
— Скажи, які у твоєї мами очі — карі, голубі?..
— Очі у неї... найдобріші...
— А коси? Яке волосся у мами — чорне, русяве?
— Волосся... найкрасивіше...
Знову всміхнулися люди. Питають:
— Скажи, які в неї руки.» Може, якась родимка у неї на руці, згадай.
— Руки у неї... найласкавіші...
Пішли люди й оголосили по радіо:
«Загубилась дівчинка. У її мами найдобріші очі, найкрасивіше волосся, найласкавіші в світі руки».
І мама зразу ж знайшлась.
* * *
Найлінивіший в світі Кіт
Кіт лежав на підвіконні. Дівчинка поставила перед ним дві тарілки — одну з сметаною, іншу — з молоком.
Кіт подумав: «Це дівчинка принесла мені частування. А що ж краще: сметана чи молоко?» Кіт хотів подумати, що смачніше, але не міг думати — такий був лінивий.
Раптом у відчинене вікно залетів горобець. Сів на стіл, скльовує якісь крихти. Зараз перед котом уже були молоко, сметана й горобець. Та хіба ж це легко вирішити, що смачніше? Кіт зіб-рався подумати, що ж найсмачніше, але думати було важко. Він закрив очі й заснув.
Це був найлінивіший в світі Кіт.
* * *
Найщасливіша людина на землі
Жила в одному українському селі стара-престара жінка. Виростила вона сім синів і сім дочок.
У кожного сина й у кожної дочки — по семеро онуків, у кожного онука — по три правнуки.
Лише в одної онучки Віри, що вийшла заміж кілька років тому, не було дітей.
Теплого літнього дня Праматері — так називав її весь рід — виповнився сто один рік.
Прийшли поздоровити її з днем народження діти, онуки, правнуки.
Стали навколо неї в яблуневому саду, поклонились низько до землі, побажали доброго здоров’я, проникливого погляду, тонкого слуху і справедливого слова.
Подивилась Праматір на всю рідню й бачить; усі прийшли, а Віри немає. Заболіло старе серце.
Тільки хотіла запитати: «А Віри чому немає?», як прибігла сусідка, поклонилась Праматері й каже:
— У Віри народився син.
Зітхнула з полегшенням Праматір. Радість засяяла в її очах. Подивилась Праматір на своїх близьких і сказала:
— Я помираю, бо такого щастя у мене ніколи більше не буде.
І померла найщасливішою людиною на землі.
* * *
Намисто з чотирма променями
Побачило Сонечко хвору Дівчинку в ліжку.
Дівчинка лежала, очі її були закриті, вона тихо стогнала.
Жаль стало Сонечкові Дівчинку. Нахилилось воно над її голівкою й тихо прошепотіло:
— Візьми, Дівчинко, чарівне намисто з чотирма променями. Чотирьох нещасних ти можеш зробити Щасливими. На кого спрямуєш промінь — той і стане щасливим.
Відкрила очі Дівчинка, бачить — лежить на постелі чарівне намисто, чотири промені грають на стіні.
«На кого ж направити щасливі промені? — думає Дівчинка. — Хто у нас нещасливий?»
Подумала і важко зітхнула: нещасними були бабуся, дідусь, тато й мама. У бабусі зуб болить, у дідуся ліжко скрипить, татко горілку п’є, мама сльози ллє.
Спрямувала Дівчинка чарівний промінь на бабусю — і зуб у неї зразу ж перестав боліти.
Спрямувала промінь на дідуся — ліжко перестало скрипіти.
Спрямувала промінь на тата — перестав тато горілку пити.
Спрямувала промінь на маму — перестала мама сльози лити, радісно посміхається.
Про себе, про свою хворобу Дівчинка забула. А коли всі стали щасливими, вона стала найщасливіша, і хвороба залишила її.
* * *
Народження егоїста
Андрійко — єдиний синок у мами з татом.
Милуються Андрійком і дідусь з бабусею.
— Ти у нас найкрасивіший,— каже мама.
— Ти у нас найрозумніший,— каже тато.
— Ти у нас найщасливіший,— каже бабуся. — Ти у нас найудачливіший, — каже дідусь.
Відвели Андрійка до школи. Запросила вчителька дітей у клас. Саджає за парти.
Хотіла було посадити Андрійка за другу парту, так він підняв такий плач, що вчителька одразу ж передумала, й сів хлопчик за першу парту.
Почався урок. У класі — четверо вікон. У перше вікно заглядає мама — не намилується, як Андрійко за партою сидить.
У друге вікно заглядає тато — не намилується, як Андрійко руку піднімає. У третє вікно заглядає бабуся, не намилується, як Андрійко рота відкриває.
У четверте заглядає дідусь — не намилується, як Андрійко до трьох лічить.
Поглядає навколо Андрійко, і здається йому, що увесь світ заради нього, Андрійка, обертається.
Здається йому, Андрійкові, що він — орел, а всі навколо нього — комашки. Їм, комашкам, по землі повзати, а йому, орлові, в небесах ширяти.
І ніхто поки що не думає, як орел цей з висоти небесної на землю упаде, себе покалічить і іншим горя завдасть.
* * *
Народився братик
В Оленчиної матусі народився хлопчик.
Радіє Оленка: тепер у мене є братик.
Прокинулася вночі Оленка, бачить — схилилась мама над колискою та й співає колискової.
Заворушилася заздрість в Оленчиній душі. Тепер, думає, мама вже не любитиме мене так, як раніше.
Бо треба ж і Петрика любити.
— Мамо,— каже Оленка вранці,— ой, як люблю я вас...
— А чого ти мені це говориш? — непокоїться мати.
— Бо хочу, щоб ви мене любили не менше, як Петрика...
Мама полегшено зітхнула й каже:— Піди, Оленко, Сонця запитай, як воно ділить своє тепло між людьми.
Вийшла Оленка та й питає. А Сонце каже:
— Для кожної людини — все моє тепло. Від першої до останньої іскринки.
* * *
Не варіть курчат
Малий Тарасик підстеріг, коли квочка встала з гнізда.
Він мерщій заглянув у гніздо й побачив велике диво: з яєчка виглядало курча.
Квочка напилася води й знов умостилася на яєчках, а Тарасик сидів, мов зачарований.
Він не міг діждатися, коли квочка знов устане. Йому кортіло дізнатися, що там робиться. Невже з кожного яєчка вилізе курчатко?
Так воно й сталося. Наступного ранку квочка сиділа вже не в решеті, а на підлозі. Під нею пищало двадцятеро курчаток.
Зачудований Тарасик тільки хотів запитати матір про диво дивне, аж бачить: мати у руці тримає троє яєчок.
Одне з них вона вже опустила в окріп, а друге ось-ось має опустити.
— Мамо, що ви робите! — скрикнув Тарасик.
Здивована мати обернулась.
— А що ж я роблю?
— Не варіть курча! — крізь сльози просить хлопчик. — Там же курчатка...
Мати усміхнулась.
— У цих яєчках немає курчаток,— каже вона.
— А де ж вони беруться? — питає Тарасик, витираючи сльози.
* * *
Не журіться, тату
Миколка, повернувшись зі школи, сказав:
— Тату, сьогодні батьківські збори...
Пішов тато на збори. А Миколка сів готувати уроки. Коли все поробив, зібрався було йти погуляти. Але не встиг, бо тато повернувся зі зборів. Сів тато край столу, схилив голову. Мама з тривогою дивиться на засмученого тата. Миколка стоїть біля столу, дивиться у вікно.
— Що ж говорили на зборах? — питає мама.
Тато й каже:
— Про Петрика сказали: добре задачі розв’язує.
Мишко вірша написав. Марійка й Наталя малюють — ой які ж гарні малюнки показував учитель.
Степан із дерева соловейка ножиком вирізав... Василько — пустун великий: по трубі на дах виліз і не побоявся пройти від краю до краю...
— А про Миколку що-небудь говорив учитель? — питає схвильована мама.
— Про Миколку нічого не сказав учитель,— зітхнув батько.
— Не журіться, тату,— каже Миколка. — Завтра я вилізу на найвище дерево...
* * *
Не забувай про джерело
Учитель питає: «Бачите, діти, ось цей спалений сонцем пустир у долині?»
— Бачимо,— відповідають діти.
— То ж послухайте бувальщину. Ось тут, на місці цього пустиря, багато років тому був глибокий ставок, аж до села, що розкинулось ген під горою. Можна було випливти човном на середину й веслувати аж до он тих дубів, їх тоді там багато було, а тепер три лишилося, та й ті всихають... На березі верби росли.
У лісі водились білки.
То старовинне козацьке село. Викопали тут ставок запорожці після битви під Жовтими Водами. І поселились на його березі. Та стали помічати, що ставок мулом заносить.
Зійшлися селяни на раду й ухвалили: кожен, хто скупався в ставку чи помилувався його красою, мусить набрати відро мулу й винести аж туди, за балку, й висипати в поле.
Люди й дотримувались цієї ухвали. Над ставом, на вербових кілках, висіли дерев’яні відра. Для дорослих чоловіків — великі, як половина нинішньої бочки. Для жінок, підлітків — менші, для дітей — маленькі. Тільки той, що був у матері на руках, не віддячував працею за радість і задоволення.
Ставок ставав чистіший і глибший. Та ось хтозна звідки приїхала в село сім’я — батько, мати, четверо синів і дві дочки. Усіх їх прозвали Неприкаяними.
Поселились вони на околиці, недалеко від ставка. І дорослі й діти з весни до осені купалися у ставку, а за відра й не брались. Спочатку люди якось не звертали на те уваги. А потім стали помічати, що чимало підлітків так само робить: купаються, а мулу не виносять.
Старі люди брались повчати молодь: «Що ж ви робите?»
А підлітки їм:
— Раз Неприкаяним можна, то й нам не гріх...
Лихий призвід — людям заохота. Багато підлітків, а потім і дорослих стали приходити купатися після смеркання, щоб ніхто не бачив...
Старі хитали головами, та вдіяти нічого не могли.
Дерев’яні відра, що висіли на вербових кілках, розсохлись, розсипались, а потім зникли.
Старий звичай забули.
Кожному думалось: «На мій вік вистачить». Та ставок мілів, перетворювався на болото, заростав бур’яном.
Настав час, коли вода тут затримувалась тільки весною. А потім і того не стало.
І ставок щез.
Тільки спогад про нього зберігся.
Подумайте над цією бувальщиною, діти. Напившись води, не забувайте про джерело, з якого вона витікає.
* * *
Не загубив, а знайшов
Коли синові виповнилось дванадцять років, батько дав йому новий заступ і сказав:
— Йди, сину, в поле, відміряй ділянку в сто ступенів уздовж і сто упоперек та скопай.
Пішов син у поле, відміряв ділянку й почав копати. А копати він ще не вмів. Важко було спочатку, доки приловчився копати й до заступа приладився.
Наприкінці робота пішла все краще й краще. Та коли син загнав заступ в землю, щоб перекинути останній шматок ґрунту, він зламавсь.
Повернувся син додому, а на душі неспокійно: що скаже батько за поламаний заступ.
— Простіть мене, батьку,— сказав син. — Я зламав заступ.
— А копати ти навчився? Копати тобі в кінці було важче чи легше?
— Навчився, і копати в кінці мені було легше, ніж спочатку.
— Отже, ти не загубив, а знайшов.
— Що ж я знайшов, батьку?
— Бажання трудитися. А це найдорожча знахідка.
* * *
Ніч та біла сорочка
Жив з мамою маленький-маленький хлопчик. Він недавно навчився говорити.
У хлопчика сніжно-біла сорочка.
Мама випрала її і повісила на дворі сушитись. Надходила ніч.
Хлопчик і каже матері:
— Мамо, я піду заберу сорочку.
— Навіщо? — дивується мама.
— Ніч торкнеться до білої сорочки... Сорочка почорніє... Що я одягну?
За матеріалами: Василь Сухомлинський. "Казки Школи під Голубим Небом". Казки, притчі, оповідання. Упорядник О. В. Сухомлинська. Художник М. В. Перевальська. Київ, видавництво "Радянська школа", 1991 р., 191 с.
Більше творів Василя Сухомлинського на "Малій Сторінці":
