Збірка оповідань та казок Василя Сухомлинського "Казки школи під голубим небом" (назви за абеткою - від У до Я)


Василь Сухомлинський

КАЗКИ ШКОЛИ ПІД ГОЛУБИМ НЕБОМ

(збірка оповідань та казок для дітей)

 

Василь Сухомлинський. Збірка оповідань та казок. Казки школи під голубим небом

 

Завантажити текст оповідань та казок Василя Сухомлинського зі збірки "Казки школи під голубим небом", за абеткою - від У до Я (txt.zip)

 

Читати  першу частину збірки оповідань та казок Василя Сухомлинського "Казки школи під голубим небом" (назви за абеткою - від А до З)

Читати другу частину збірки оповідань та казок Василя Сухомлинського "Казки школи під голубим небом" (назви за абеткою - від І до Н)

Читати третю частину збірки оповідань та казок Василя Сухомлинського "Казки школи під голубим небом" (назви за абеткою - від О до Т)

 

 

Усі книжечки гарні...

Мама дала Настусі карбованець і сказала:
— Піди до книгарні й купи собі дві книжечки. Там є гарні книжечки — про пташок і метеликів, про звірят і рибок...
Пішла Настуся. А там книжок — ой, скільки ж там книжок! Стоїть Настуся перед полицею, в очах у неї сяє радість. 
Бо Настуся вже вміє читати. Дивиться вона на книжечки й читає: ця — про їжачка, ця — про котика. А ось ця — про горобчика, а ця — про ластівку. А он та — про ягнятко, а та — про сірого бичка.
Задумалась, занепокоїлась Настуся: «Що ж робити? Грошей у неї тільки на дві книжечки, а книжечок он скільки! Купиш про їжачка, про котика, а горобчик, ластівка і ягнятко? Хіба ж можна без них додому йти? Купиш про ягнятко й про ластівку, а їжачок і котик?»
Боляче стало Настусі... Так боляче, що аж заплакала дівчинка...

 

 

* * *

 

Усмішка

Був травневий сонячний ранок. На зелених луках, що починалися зараз же за селом, квітли жовті кульбабки, дзвеніли бджоли й гуділи джмелі, у блакитному небі грав на срібних струнах жайворонок.
Цієї тихої ранкової хвилини з хати вийшла маленька дівчинка. У неї були блакитні очі, біле, мов спіла пшениця, волосся. Вона почимчикувала зеленими луками. 
Побачила барвистого метелика й усміхнулась. Їй стало так радісно, що захотілося, аби цілий світ бачив її усмішку.
Усміхалася дівчинка й тупала за метеликом. Він летів повагом, не поспішаючи.
Коли це дівчинка побачила діда. Він ішов їй назустріч. Погляд його був похмурий, брови насуплені, в очах — злість. Дівчинка несла назустріч дідові усмішку. 
Вона сподівалася: ось зараз і дід усміхнеться. Невже в такий радісний день можна бути похмурим і непривітним? 
Уже в глибині її душі піднялася маленька хвиля страху, але вона всміхалась, вона несла назустріч дідові свою усмішку й закликала його: усміхніться й ви, дідусю!
Та дід не усміхнувся. Погляд його залишався похмурий, брови — насуплені, очі — злі.
Страх оволодів серцем дівчинки. Усмішка згасла на її лиці. І тої ж хвилини їй здалося, що затьмарився, спохмурнів цілий світ. Зелений луг посірів.
Жовті сонечка кульбабок перетворилися на фіолетові плями, блакитне небо стало бліде, а срібна пісня жайворонка тремтіла, мов той струмок, що ось-ось пересохне.
Дівчинка заплакала. За хвилину дід уже був далеко. Вона бачила тепер його спину, але й спина здавалася їй злою і непривітною.
Дівчинка йшла собі луками далі. Її серце затремтіло, коли вона побачила — знову назустріч хтось іде. Придивляється — аж то бабуся старенька з ціпком дибає.
Дівчинка насторожилась і запитливо глянула в її очі. Бабуся усміхнулась. І така була добра та щира її усмішка, що цілий світ навколо дівчинки знову ожив, заграв, заспівав, переливаючись усякими барвами. 
Мов маленькі сонця, знову заясніли кульбабки, задзвеніли бджоли й загули джмелі, заграв на срібних струнах жайворонок.
Дівчинка усміхнулася, перед її очима знову затремтіли барвисті крильця метелика. Вона пішла за метеликом, а бабуся спинилась на хвилинку і, дивлячись їй услід, щось тихо прошепотіла.

 

* * *

 

У кого радість, а в кого й горе

П’ятикласники зібрались їхати на екскурсію до Канева. Раділи діти: багато побачать нового, цікавого. Побувають на могилі Тараса Григоровича Шевченка.
Збиралася їхати й Галя. Та ось у неї тяжко захворіла мама. Приходить Галя до школи заплакана.
— Чого це ти така сумна? — питають товариші.
— Мама дуже хвора. Не поїду я на екскурсію.
Тяжко стало на душі в дітей. Як же можна радіти, веселитися, коли в товариша горе?
І вирішили діти: почекаємо, поки в Галі одужає мама, тоді й поїдемо на екскурсію.
Минуло три тижні. Галина мама одужала — і весь клас поїхав на екскурсію. Поїхала й Галя.
Коли в тебе радість, у другої людини може бути горе. Розуміти чуже горе — це велика людська краса.

 

* * *

 

Усі добрі люди — одна сім’я

У другому класі був урок малювання. Діти малювали ластівку.
У двері класу хтось постукав. Учитель відчинив двері. 
На порозі стояла заплакана жінка — мати маленької білокосої, синьоокої Наталочки.
— Прошу вас,— сказала мати вчителеві,— відпустіть дочку з уроку. Бабуся померла.
Вчитель підійшов до столу й тихо сказав:
— Діти, сталося велике горе. У Наталочки померла бабуся.
Наталочка зблідла. Очі її наповнилися сльозами. Вона схилилась на парту й тихо плакала.
— Іди, Наталочко, додому. По тебе мама прийшла.
Поки дівчинка збиралась додому, вчитель сказав:
— І в нас не буде сьогодні уроків.
Бо в сім’ї нашій велике горе.
— Це ж у Наталоччиній сім’ї? — перепитав Микола.
— Ні, в нашій людській сім’і, — сказав учитель. — Усі добрі люди — це одна сім’я. 
І коли хтось у нашій сім’ї помер — ми осиротіли.

 

* * *

 

Усі могили — людські

Мама, тато, Оля і Сергійко щосуботи відвідували дідусеву могилу. 
Цвинтар на пагорбку, там сухий грунт — пісний, кам’янистий і неродючий. 
Мама, тато, Сергійко й Оля брали з дому чотири поливалки — дві дорослі, як казали дітям, і дві дитячі. 
Набирали води, несли на пагорбок, поливали кущ троянди на дідусевій могилі. 
Поруч з могилою дідуся — чиясь забута, заросла бур’яном могила.
Сторож каже, що тут похована безрідна бабуся. Не було в неї ні близьких, ні далеких родичів. 
Тато сказав:
— Повириваємо на могилі бур’ян.
Бур’яни повиривали, а наступної суботи мама принесла маленький горщик з паростком троянди. 
Квітку посадили й поливали щоразу, коли приходили до дідусевої могили.
— Чого ми поливаємо квіти на чужій могилі? — запитав Сергійко.
— Чужих могил немає,— відповів тато. — Усі могили — людські.

 

* * * 

 

Флейта і Вітер

У саду на лавці сидів Музикант. Він грав на флейті. До його чудової пісні прислухалися і пташки, і дерева, і квіти. Навіть Вітер приліг під кущем і з подивом слухав гру на флейті. 
Грав Музикант про сонце в голубому небі, про біленьку хмаринку, про сіреньку пташку — жайворонка і про щасливі дитячі очі.
Замовкла пісня, поклав Музикант флейту на лавку й пішов до хати. Підвівся Вітер з-під куща, прилетів до флейти та й подув з усієї сили.
Загула флейта, мов осіння негода під стріхою. Подув Вітер ще дужче, а флейта не грає — гуде та й гуде.
«Чому ж це так? — думає Вітер. — Я залюбки можу вирвати дуба з корінням, скинути дах з хатини. Чого ж флейта не підкоряється мені, не грає?»

 

* * *

 

Хай будуть і Соловей, і Жук

У саду співав Соловей. Його пісня була прекрасна. 
Він знав, що її люблять люди, і тому з погордою поглядав на квітучий сад, на яскраве блакитне небо, на маленьку Дівчинку, що сиділа в саду й слухала його пісню.
А поряд літав великий рогатий Жук. Літав і гув.
Соловей обірвав пісню й каже з прикрістю Жукові:
— Припини гудіти. Ти заважаєш мені співати. Твоє гудіння нікому не потрібне. Було б краще, якби тебе, Жука, взагалі не було.
Жук з гідністю відповів:
— Ні, Соловею, без мене, Жука, світ не обійдеться. Як і без тебе, Солов’я.
— Оце так мудрість! — розсміявся Соловей. — Отже, й ти потрібний у світі? Ось запитаємо у Дівчинки, вона скаже, без кого світ збідніє, без тебе, чи без мене.
Полетіли Соловей і Жук до Дівчинки, питають:
— Скажи, Дівчинко, кого треба залишити в світі — Солов’я чи Жука?
— Хай будуть і Соловей, і Жук,— відповіла Дівчинка. І, подумавши, додала. — Як же можна без Жука.

 

* * *

 

Хай хтось інший...

П’ятий клас зібрався на екскурсію. Вона мала бути дуже цікава.
— Цілий день будемо в лісі,— сказала вчителька. — І їсти зваримо, й книгу цікаву прочитаємо, й відпочинемо.
Діти з нетерпінням чекали неділі. У суботу всі залишилися в школі й учителька ще раз нагадала, що кожному треба взяти у свій речовий мішок.
— Візьміть хліба, сирої картоплі, сала, крупи... — радила вона, учні записували. — Візьміть пляшку або термос з водою. Не забудьте взяти голку з ниткою...
— А навіщо брати голку з ниткою? — питає Микола.
— Всяке може статися у поході. Може, в кого ґудзик відірветься.
Звечора всі діти приготували речові мішки. Усе повкладали в них. От тільки... «Навіщо я братиму ту голку з ниткою? — кожен подумав. — Хай хтось інший візьме. 
Вдома ж у мене ніколи ґудзики не відриваються...»
До сходу сонця всі зібралися на шкільному подвір’ї. Дружно рушили до лісу. Весело було і в дорозі, і в лісі.
Микола поліз на дерево: захотілося йому зрізати чудернацький сучок. Та коли спускався додолу — зіскочив. Тої ж миті відлетів ґудзик од штанів.
Підтримуючи рукою штанці, Микола пішов до хлопців. Щось їх питав, а вони тільки хитали головами й знизували плечима.
Учителька помітила: щось негаразд з Миколою.
— Щось трапилось, Миколо? — питає вона.
— Та ось... ґудзик одірвався.
— То приший...
— Голки немає...
Ось тут і з’ясувалося, що голки не взяв ніхто. Кожен думав: хтось інший візьме.
Так до вечора й тримав Микола штани в руках.
І коли додому йшов, теж тримав.

 

* * *

 

Хай я буду вашою, бабусю...

На краю села живе старенька бабуся Марина.
— У неї немає нікого-нікогісінько,— часто говорить матуся маленькій Марійці.
Марійка з матусею живуть через дорогу від бабусі Марини.
Устане вранці Марійка, гляне на бабусине подвір’я: сидить старенька на стільчику, гріється на сонці й пильно-пильно дивиться на неї, Марійку.
Марійка біжить до бабусі, вітається:
— Доброго дня, бабусю.
— Доброго здоров’я, Марійко,— радісно відповідає бабуся,— Посидь біля мене, дитино.
Марійка посидить трохи, послухає казку. Але довго сидіти не хочеться.
Ваблять луки — он скільки метеликів там літає. Вабить річка — який пісочок чистий там на березі, яка вода тепла...
Марійка збирається йти, а бабуся зітхає.
— Чого ви зітхаєте, бабусю?
— Бо ні до кого й слова промовити. Одна я, однісінька...
— Хай я буду вашою, бабусю,— тихо шепоче Марійка й цілує її в старечу, зморщену щоку.
— Добре, дитинко, будеш моя,— усміхається бабуся Марина.
До вечора Марійка бігає в лузі, грається, милується метеликами. 
А про бабусю не забуває. Побігає, тоді й прибіжить на бабусине подвір’я й защебече:
— Я не забула, що я ваша, бабусю! Тільки в лузі бігати хочеться!

 

* * *

 

Хліб — то праця людська

Узяв онук у хаті шматок хліба, пішов у садок і став ним спілі груші з дерева збивати.
Підходить дідусь і питає:
— Що це ти робиш, онучку?
Онук похнюпився, не насмілиться очей підвести.
Знав, що робить недобре, але сподівався, що ніхто не бачитиме.
— Візьми той хліб,— звелів дідусь.
Підняв онук шматок хліба.
— Є в тебе чиста хусточка?
Витяг онук з кишені чисту хусточку.
— Загорни хліб у хусточку.
Онук загорнув.
— Так і неси цей шматок хліба до хати, поклади його поруч зі своїми книжками. Хай лежить він доти, доки ти виростеш і народяться у тебе діти. Заповідай тоді своїм дітям і внукам, що хліб — це святиня і знущатися над ним — великий гріх.
— Дякую вам за науку, дідусю,— тихо каже онук і несе шматок хліба в хусточці до хати.
Той шматок хліба він зберігав багато літ. Як виросли його два сини й стали розуміти, що таке праця і честь, він сказав їм:
— Найдорожча цінність — хліб. Його виростив ваш прадід. Бережіть і шануйте хліб,— бо то праця людська.

 

* * *

 

Хлопчик і Дзвіночок Конвалії

Прийшла весна. Із землі визирнула зелена стрілочка. Вона швидко росла, потім розділилась на два листочки. 
Листочки стали великими. Між ними з’явився паросточок.
Він піднявся, прихилився до одного листочка, а рано-вранці зацвів срібний Дзвіночок. Це був Дзвіночок Конвалії.
Побачив Дзвіночок Конвалії маленький Хлопчик.
Його так вразила краса квіточки, що він не міг відвести від неї очей. 
Хлопчик простяг руку і хотів зірвати квітку. Дзвіночок шепоче:
— Хлопчику, для чого ти хочеш мене зірвати?
— Ти мені дуже подобаєшся. Ти такий гарний.
— Добре,— сказав Дзвіночок Конвалії і тихенько зітхнув. — Зривай, але спочатку скажи, який я красивий.
Хлопчик задивився на Дзвіночок Конвалії.
Квітка була прекрасна. Вона була схожа на ранкове небо і на лазурову воду ставка, і ще на щось дивовижно красиве. 
Хлопчик усе це почував, але словами сказати не вмів.
Він стояв біля Дзвіночка Конвалії, зачарований красою квітки.
Стояв і мовчав.
— Рости, Дзвіночку,— тихо мовив Хлопчик.

 

* * *

 

Хризантема й Цибулина

Неподалік від хати виросла Хризантема.
Під кінець літа вона розквітла ніжно-рожевим цвітом. Хризантема милувалася собою. Її квіти шепотіли: «Які ж ми гарні».
А поряд з Хризантемою росла Цибуля. Звичайна ріпчаста Цибуля. Її зелена стеблина вже зів’яла.
А від спілої цибулини йшов міцний цибулиний дух.
Хризантема зморщила ніс й каже Цибулі:
— Як неприємно від тебе пахне! Дивуюсь, для чого люди садять таку рослину. Мабуть, для того, щоб відганяти бліх.
Цибуля промовчала. Поряд з Хризантемою вона видавалась простачкою.
Пополудні з хати вийшла Жінка і попрямувала до Хризантеми. Квітка затамувала подих. 
Звісно, Жінка зараз скаже: «Які чудові квіти ці Хризантеми».
Жінка підійшла ближче, промовила:
— Які прекрасні квіти ці Хризантеми!
Хризантема мліла від задоволення.
Жінка схилилась, вирвала Цибулю і, замилувана, сказала:
— Яка прекрасна Цибулина!
Хризантема здивувалась. Вона подумала: «Невже і Цибулина може бути прекрасною?»

 

* * *

 

Хто з’їв пиріжок?

У лузі косили сіно три брати — Іван, Петро й Василь. Коли сонце піднялося до полудня, надумали вони спочити. Лягли під стіжком сіна та й заснули міцно-міцно.
Коли брати спали, прийшла мати. Вона принесла обід: миску каші, хліба і три великі пиріжки з маком. Жаль було матусі будити синів. Нехай, думає, посплять. 
Прокинуться, самі знайдуть, пообідають.
Накрила мати обід лопушиною та й пішла додому.
А тим часом ішов подорожній — дідусь із паличкою. Він дуже втомився. І їсти йому хотілося.
Підійшов дідусь до стіжка, побачив трьох братів, що спали, почув, як смачно пахне їжа. Думає подорожній: «Хіба не дали б вони мені поїсти, якби не спали? Звичайно, дали б». 
Жаль було дідусеві будити братів. З’їв він один пиріжок, подякував пошепки та й пішов.
Прокинулися брати. Сіли обідати. Бачать — тільки два пиріжки, а мати ж завжди приносила три. Думає кожен: «Це ж хтось із моїх братів прокинувся й тихенько з’їв пиріжок». 
Усім трьом братам соромно, всі похилили голови, бо кожен вважає винним не себе. З’їли вони кашу з хлібом, а пиріжки лежать. 
Пішли мовчки косити. До вечора косили й слова один до одного не промовили.
А ввечері повертався додому подорожній. Зайшов до братів, дивується: чого це вони стоять, похиливши голови? Чого так дивно відпочивають, що й словом не перемовляться?
— Добрий вечір,— каже дідусь.— Дякую вам за пиріжок. Жаль мені було будити вас, з’їв я один...
Брати й пораділи.
— Так це ви пиріжок з’їли? — допитується дідуся кожен брат.— Ой, як добре. Ходімо, дідусю, ми вам і ті пиріжки віддамо. Ходімо, ходімо...
Дідусь пішов з братами. А ті були щасливі і доброзичливо дивилися один одному в вічі.

 

* * *

 

Хто кого веде додому

У дитячому садочку хлопчики-однолітки — Василько і Толик. Обом по п’ять. Їхні матері працюють. 
Коли вони повертаються з роботи, заходять у дитячий садочок. Мати одягає Василька, бере його за руку й каже:
— Ходімо, Васильку, додому.
А Толик одягається сам, бере маму за руку й каже:
— Ходімте, мамо, додому.
Дорогу перемело. Є тільки вузенька стежечка серед снігових заметів.
Мати Василькова йде по снігу, а син стежечкою.
Бо мама веде Василька додому.
Толик йде по снігу, а мати стежечкою. Бо Толик веде маму додому.
Минуло дванадцять років. Стали Василько й Толик сильними, стрункими, красивими юнаками.
Якось занедужала тяжко Василькова мати.
Того самого дня важко захворіла і Толикова мати.
Лікар жив у сусідньому селі за кілька кілометрів.
А було це взимку, дорогу засипало снігом.
Василько вийшов за ворота, глянув на сніг та й каже:
— Хіба можна по такому снігові йти?
Постояв трохи й повернувся до хати.
А Толик пішов глибоким снігом у сусіднє село й повернувся з лікарем.

 

* * *

 

Хто найкращий майстер на землі?

Це було дуже давно. В одному селі на Україні дівчатам і жінкам захотілося показати свою майстерність. 
Домовились, що в неділю усі прийдуть на сільський майдан, і кожна принесе найкраще, що вона зробила своїми руками: вишитий рушник, полотно, скатертину.
І ось у неділю дівчата й жінки прийшли на майдан. Принесли безліч дивовижних речей. 
У дідусів і бабусь, яким громада доручила назвати найкращих майстринь, аж очі розбіглися: так багато було талановитих жінок і дівчат. 
Дружини й дочки багатіїв принесли вишиті золотом і сріблом шовкові покривала, тонкі мережані занавіски.
Але несподівано для всіх перемогла Марина — дружина бідняка. Вона не принесла ні вишитого рушника, ні мережив, хоч усе це вміла чудово робити. 
Вона привела п’ятирічного сина Петруся. А Петрусь приніс жайворонка, якого сам вирізав з дерева.
Приклав Петрусь жайворонка до губів — заспівала, защебетала пташка, як жива.
Усі стояли, затамувавши подих, а над майданом, у блакитному небі, заспівав справжній, живий жайворонок, який прилетів на спів Петрусевого жайворонка.
«Той, хто творить розумну і добру людину,— найкращий майстер на землі»,— таке було рішення старих людей.

 

* * *

 

Цікава наука — арифметика!

Сьогодні в четвертому класі все не так, як у минулому році. Торік, було, на всі уроки приходила Катерина Степанівна. 
Сьогодні на першому уроці був Степан Андрійович, на другому — Андрій Степанович. Степан Андрійович викладає арифметику, Андрій Степанович — географію.
Ледве Степан Андрійович сів за вчительський стіл, як побачив Бровка — Олесевого друга. 
Четвертий рік ходить цей вірний пес разом з Олесем до школи. І всі уроки сидить перед вікном. Катерина Степанівна звикла до Бровка. 
Якби все було, як і торік, якби всі уроки вела Катерина Степанівна, вона б сказала привітно:
— Як почуваєш себе, Бровку?
Бровко довірливо подивився б учительці у вічі й весело помахав би хвостом.
Степан Андрійович не знав Бровка й тому запитав:
— А це хто?
Олесь відповів:
— Це мій друг Бровко.
— Добрий у тебе друг.
Коли на другий урок прийшов Андрій Степанович, він теж запитав:
— А це хто?
— Це мій друг Бровко,— відповів Олесь.
— Щоб я більше його перед вікном не бачив,— сказав Андрій Степанович.
Олесь прийшов зі школи, пообідав і сів до уроків.
Він із захопленням порозв’язував задачі й приклади.
Цікава ж таки наука — арифметика.
А за географію й не брався.

 

* * *

 

Через потік

Андрійко і Ніна поверталися зі школи. Дорогу їм перепиняв ярок. Пригріло сонце, розтанув сніг, і ярком потекла вода.
Бурхливо шумить потік. Стоять перед ним Андрійко і Ніна.
Ось хлопчик швидко перебрів через потік і став на тому березі. Оглянувся — і соромно йому зробилося. 
Він у чобітках, а Ніна — в черевичках. Як вона перебреде?
«Ой, недобре я зробив,— подумав Андрійко.— Як я не побачив, що Ніна в черевичках?»
Він перебрів назад і каже Ніні:
— Це я хотів узнати, чи глибоко. Бо переправлятися будемо разом.
— Як? — здивувалась Ніна.— Я ж у черевичках.
— Чіпляйся мені за шию,— сказав Андрійко.
Ніна так і зробила, і хлопчик її переніс.

 

* * *

 

Чого ж ти вчора не шукав моїх окулярів?

Мишко прийшов сьогодні радісний із школи. Матері не було вдома. Він тоді до бабусі:
— Гляньте, бабусю, на мої оцінки.
Вчителька сказала: «Як тільки прийдеш додому, зараз же показуй щоденник...»
Бабуся хотіла подивитися на внукові оцінки, та десь поділися окуляри.
Мишко взявся шукати бабусині окуляри. Він і на шафу глянув, і на стіл. 
А потім аж під ліжко поліз і там їх знайшов. Мабуть, упали, ніхто не помітив.
Бабуся була здивована — он який старанний онук її сьогодні.
— Чого ж ти вчора не шукав моїх окулярів? Я ж тебе просила...— дорікнула бабуся.
Мишко зніяковів.

 

* * * 

 

Чого синичка плаче?

У хаті край села жили чоловік і жінка. Було в них двоє дітей — Мишко й Оля.
Біля хати ріс високий гіллястий осокір.
— Зробимо на осокорі гойдалку,— сказав раз Мишко.
— Ой, добре буде гойдатися! — зраділа Оля.
Поліз Мишко на осокір, прив’язав до гілки мотузку. Стали на гойдалку Мишко й Оля та й ну собі гойдатися.
Гойдаються діти, й осокір гойдається.
Гойдаються діти, а навколо них синичка літає та співає, співає.
Мишко й каже:
— І синичці весело, що ми гойдаємось. Як вона радісно співає.
Глянула Оля на стовбур осокора й побачила дупло, а в дуплі — гніздечко синиччине, а в гніздечку — пташенята маленькі.
— Синичка не радіє, а плаче,— сказала Оля.
— Чого ж їй плакати? — здивувався Мишко.
— Подумай, чого,— відповіла Оля. Мишко зліз із гойдалки, став на землю, дивиться на синиччине гніздо й думає: «Чого синичка плаче?»

 

* * *

 

Чому голуби до Олега прилетіли?

Серед подвір’я маленької сільської школи на високому стовпі стоїть гарненька дерев’яна хатка. З віконцями й дверима, наче справжня. Живуть у ній голуби.
Щодня діти їм приносять їсти: хто пшеницю, хто хліб, а хто й гречку. Годують їх по черзі.
Чия черга наспіла годувати, той і гукає голубів до себе. Вони їдять, а наближатися до дітей бояться.
— Чого вони до рук не йдуть? — дивуються діти.
В останній день навчання вчителька сказала, щоб улітку теж по черзі приходили діти до школи й годували голубів. 
Минуло літо. Настало перше вересня. Кожен, ідучи до школи, подумав про голубів: як вони там живуть? То кожен і набрав у кишеню якоїсь пашниці.
Ось і шкільне подвір’я.
Учителька й каже:
— Розійдіться, діти, по подвір’ї. Хочу побачити, хто годував голубів улітку.
Діти розбіглися по подвір’ї поодинці. Кожен став кликати: гуль-гуль... і пашницю сипати.
Знялись голуби зі своєї хатки й полетіли всі до Олега. Клюють зерно близько-близько від нього, один навіть на плече йому сів, другий на руку.
А інших дітей голуби немовби й не бачили.

 

* * *

 

Чому дід Максим так рано встає?

Дід Максим сорок два роки працював машиністом на паровозі. Сорок два роки починався його робочий день дуже рано.
О п’ятій годині дід Максим уставав, їхав на залізничну станцію, сідав на паровоз і вів поїзд у далеке місто. А повертався додому о п’ятій вечора.
Тепер дід Максим на пенсії. Вранці йому не треба нікуди поспішати. Внук, п’ятикласник Роман, заздрить дідусеві. Він каже:
— Як добре, дідусю, що вам цілий день можна сидіти на лавці... Ні до школи не йти, ні уроків не вчити...
— Добре, кажеш? — усміхається дід Максим.— Доживеш до моїх літ — знатимеш, як це добре.
П’ята година ранку. Дідові не спиться. Він устає. Тихенько, щоб нікого не розбудити, одягається, виходить на подвір’я, сідає на лавці. 
Підходить поїзд, яким дід завжди їздив на станцію. Гуде, мовби кличе діда Максима. Дід Максим зітхає й довго дивиться на вагони, що біжать зеленою стрічкою.
Сидить дід Максим на лавці годину, другу.
А Романові ой як не хочеться вставати, щоб до школи йти...

 

* * * 

 

Чому дідусь усміхнувся

Біля двору ріс старий явір. Микола питає у тата, скільки років яворові.
— Не знаю. Він був такий само старий і тоді, коли я був маленьким хлопчиком.
Микола питає у дідуся, скільки років яворові.
— Не знаю... Він був такий само старий і тоді, коли я був маленьким хлопчиком.
Щовесни на яворові з’являлися бруньки і гілля вкривалося листям. Листочки тихо перешіптувалися між собою.
Та ось однієї весни бруньки не з’явилися. Маленькі пташки, що гніздилися на яворі, покружляли, тривожно покричали й полетіли кудись. Явір стояв сухий, мовчазний.
Батько сказав дідусеві:
— Мабуть, треба спиляти явір... Помер він.
— Почекаємо до наступної весни.
Наступної весни бруньки теж не з’явилися.
Прийшли до явора батько й дідусь, спиляли його великою пилкою. Упав явір на землю.
Минула весна, настало літо. Одного дня пішов Микола до яворового пенька. Дивиться — аж з-під кореня виросли зелені, гнучкі пагони. Листя на них широке, соковите.
Микола побіг до дідуся, розповів йому про зелені пагони. Прийшов дідусь до яворового пенька, глянув на пагони, усміхнувся й покивав головою.
Миколі хотілося знати: чому дідусь усміхається?

 

* * *

 

Чому заплакав Петрик

Мама залишила Петрика вдома, а сама пішла до крамниці по хліб.
Петрик сидів біля відчиненого вікна.
На вікні стояла кришталева ваза. Надворі було тепло. Сяяло сонце, співали пташки.
Великий барвистий метелик сів на кришталеву вазу. Петрикові захотілося упіймати метелика. 
Він зіп’явся на вікно, простяг руку, ненароком штовхнув вазу. Кришталева ваза впала й розбилася.
— Що ж тепер буде? Що скаже мама? — засумував хлопчик.
Він позбирав скалки, відніс на город, закопав маленькою лопаткою у землю.
Сів біля вікна Петрик і жде маму.
Ледве мама відчинила двері, Петрик підбіг до неї й каже:
— Мамо, то не я розбив кришталеву вазу. Не я скалки відніс на город і закопав маленькою лопаткою.
В очах матері Петрик відчув тривогу.
— Хто ж розбив вазу? — запитала мама.
— Метелик,— тихо відповів Петрик.
Мама усміхнулась.
— Що метелик розбив вазу — це зрозуміло... — сказала вона. — Але як він ті скалки відніс на город і як закопав їх — дивно.
Петрик теж здивувався. Настільки здивувався, що аж заплакав.

 

* * *

 

Чорні руки

Бабуся місила тісто. Воно було пишне, м’яке.
— Спечіть мені голуба з тіста,— попросив Юрко.
Бабусині руки почали ліпити голуба. Ось з’явились крила, тонкі, ніжні, видно кожну пір’їну. 
А руки у бабусі чорні, зморщені, з тонкими сухими пальцями. Не може онук відірвати очей від них — наче уперше побачив. 
От дістала бабуся голуба з печі. — поставила перед онуком. А його і їсти жаль: білий, пишний, наче ось-ось полетить.
— Бабусю,— питає Юрко,— чому руки у вас чорні-чорні, а голуб білий-білий?
— Якби у мене були руки білі, не було б ні тіста, ні голуба,— тихо сказала бабуся.
Юрко задивився на голуба. Потім каже:
— Дайте мені заступ, бабусю.
— Для чого?
— Піду в сад землю копати.
— Навіщо ж її зараз копати?
— Щоб руки почорніли.
— Бери, Юрку, заступ.

 

* * *

 

Чотири аркуші золотого паперу

На столі лежали чотири аркуші золотого паперу.
До столу підійшли два хлопчики і дві дівчинки.
Один хлопчик був Чорноокий, а інший — Синьоокий.
Одна дівчинка була Білокоса, а інша — Чорнокоса.
Чорноокий хлопчик, глянувши на аркуш золотого паперу, радісно скрикнув:
— Ой, яка пишна хлібина!
Він узяв ножиці й вирізав із золотого паперу хлібину. 
Синьоокий хлопчик, як тільки побачив золотий аркуш, радісно скрикнув:
— Та це ж півень крилами махає — ось-ось заспіває!
Узяв Синьоокий хлопчик ножиці й вирізав із золотого паперу півня. 
Усе в півня золоте — й хвіст, і крила, й гребінець, і голова, навіть очі блищать золотими вогниками.
Білокоса дівчинка, як тільки побачила аркуш золотого паперу, радісно скрикнула:
— Ой, яке тепле й ласкаве сонечко!
Узяла Білокоса дівчинка ножиці й вирізала тепле й ласкаве сонечко.
Чорнокоса дівчинка, глянувши на золотий папір, радісно скрикнула:
— Ой, яка грізна блискавка!
Узяла Чорнокоса дівчинка ножиці й вирізала із золотого паперу грізну вогняну стрілу — блискавку.

 

* * *

 

Шматочок літа

Лариса встала на світанку, пішла в сад. Мати сказала, що пора з осінню прощатися:
скоро випаде сніг, закрутить віхола. Вночі ходитиме під вікнами Дід Мороз, дихатиме крижаним холодом, від якого замерзатимуть вікна.
У саду було порожньо й тихо. Листя з дерев давно опало. Вітер гойдав голі віти.
Під деревами лежало сухе листя. Воно тихо шелестіло під ногами.
Коли це серед сірого листя Лариса побачила велике рожеве яблуко. Мабуть, воно щойно впало, бо ціле було й свіже.
Дівчина зраділа. Вхопила яблуко, глянула навколо й відчула, немовби в саду стало світліше й затишніше. 
Може, то здалося Ларисі, а може, й справді було: десь загув джміль.
З яблуком у руках Лариса пішла до хати. Вона поклала його на столі й сказала мамі:
— Це шматочок літа. Хай лежить воно тут до весни.
Мама всміхнулась. Яблуко так і лежало на столі. Велике, рожеве, свіже, немовби щойно із дерева.
Надворі мороз, хуртовина, а воно лежить на столі. Хто зайде до хати, гляне на яблуко й усміхнеться.

 

* * *

 

Шпак прилетів

Був тихий весняний ранок. Сонце ще не зійшло, а небо на сході вже рожеве.
На голій кленовій гілці голосно заспівав Шпак. Він щойно прилетів із далекого теплого краю. 
Знайшов свою шпаківню, сів біля неї й радісно сповістив:
— Я прилетів! Настала весна!
Шпаків спів почув Горобець, що спав під стріхою у теплому кубельці. 
Йому не хотілося так рано вставати. Та як почув Шпака, стурбувався. 
Розбудив Горобчиху, що спала в сусідньому кубельці, й ремствує:
— Шпак прилетів! Тепер нам доведеться раніше вставати. Бо за Шпаком важко буде їжу здобувати.
Він скрізь устигне перший...
Горобчиха зітхнула й каже:
— Спасибі Шпакові, будитиме тебе, ледаря.

 

* * *

 

Що краще?

Одна маленька дівчинка любила запитувати:
— Що краще — яблуко чи груша? Троянда чи гладіолус? Вода чи лимонад? М’ячик чи лялька?
Мама терпляче відповідала, а про себе дивувалась. І справді, хіба можна сказати, що краще — м’ячик чи лялька, троянда чи гладіолус.
Ось дівчинка питає:
— Мамо, що краще — казка чи пісня?
— А ти подумай, що краще — сонце чи небо. Якщо відповіси на це, тоді і я скажу тобі, що краще — казка чи пісня,— мовила мама.
Довго думала дівчинка й не змогла нічого придумати. Вона дивилась на небо, на яскраве сонечко. Вони були прекрасні й неповторні.
Відтоді дівчинка більше не питала: «Що краще?»
Вона запитувала по-іншому: «Чи хороша казка? Чи хороша пісня?»
І мама із задоволенням їй відповідала.

 

* * *

 

Щоб Кіт Мишки не впіймав

Маленькій Олі мама читала книжечку. В книжечці розповідалося про дивні речі. 
Була собі на світі Мишка-норушка. Вилізла вона з нірки погуляти. А за нею погнався Кіт вусатий. 
Мишка злякалась і втекла в нірку. Тремтить Мишка в нірці, від страху дрижить, а Кіт біля нори сидить. На цьому й кінчилась казка.
Оля й питається мами:
— А що далі було? Не впіймав Кіт Мишки?
— Хтозна,— каже мама. — Кіт біля нори сидить, а Мишка в норі.
Ніч. Усі полягали спати. Книжечку про Кота й Мишку мама на столі поклала.
Не спиться Олі. «Це ж Мишка в книжечці,— думає вона.— Вискочить із книжечки, побіжить, а Кіт вусатий її й упіймає».
Встала Оля тихенько, взяла книжечку про Мишку та й заховала її в шафу. Щоб Кіт не впіймав.

 

* * *

 

Щоб метелик не наколовся

Дівчинка Зоя гуляла в саду. Вона підійшла до акації. На акації гострі-прегострі ко-лючки.
Над акацією літає барвистий метелик. 
— Ой, як же йому не страшно літати? Налетить на колючку — що ж тоді буде?
Підійшла Зоя до акації. Зломила одну колючку, другу, третю.
Мама побачила й питає:
— Що ти робиш, Зою? Навіщо колючки зламуєш?
— Щоб метелик не наколовся,— відповіла Зоя.

 

* * *

 

Щоб ти став кращий...

Дідусь з онуком ішли великим лісом. Ледве помітна стежинка звивалася поміж високими деревами.
Вечоріло. Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався заночувати десь під кущем, аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку.
Біля неї бігла лісова стежка.
— Дідусю, он хатина! — радісно вигукнув онук. — Може, в ній переночуємо?
— Так, це хатинка для подорожніх,— сказав Дідусь.
Вони зайшли в лісову хатину. У ній було чисто, на стіні висіла гілочка з ялинки. За народним звичаєм це означало: заходьте, будь ласка, любі гості.
Дідусь і онук підійшли до столу й побачили на ньому свіжу хлібину, глечичок з медом і кілька великих сухих рибин. Поруч лежала маленька гілочка ялинки.
На вікні — відро з водою.
Дідусь і внук умилися й сіли вечеряти.
— Хто ж це все поставив на стіл? — питає онук.
— Добрий чоловік,— мовив дідусь.
— Як же це так? — дивується онук. — Залишив нам добрий чоловік їжу, а ми й не знаємо, хто він. Для чого ж він старався?
— Щоб ти став кращий,— відповів дідусь.

 

* * *

 

Я хочу сказати своє слово

Вранці Катерина Іванівна повела своїх малюків-першокласників у поле. Була тепла рання осінь. 
Високо в небі летіли ключем перелітні птахи. Вони жалібно курликали, і від цього в степу було сумно.
Катерина Іванівна сказала дітям:
— Сьогодні ми будемо говорити про осінь, про небо, про перелітних птахів. Хай кожен скаже, яке зараз небо. Дивіться, діти, уважно, думайте. Вишукуйте в нашій рідній мові красиві, точні слова.
Діти притихли. Вони дивились на небо й думали.
Через хвилину почулись перші слова:
— Небо блакитне-блакитне...
— Небо голубе...
— Небо чисте...
— Небо лазурове...
І все. Діти знову й знову повторювали одні і ті ж слова: блакитне, синє, чисте, лазу-рове.
Збоку стояла маленька синьоока Валя й мовчала. — А ти чому мовчиш, Валю?
— Я хочу сказати своє слово.
— І яке ж твоє слово про небо?
— Небо ласкаве... — тихо сказала Валя й посміхнулась.
І в цю ж мить діти побачили те, чого досі не помічали.
— Небо сумне...
— Небо тривожне...
— Небо журливе...
— Небо студене...
Небо грало, дихало, усміхалось, тріпотіло, як жива істота, і діти вдивлялись у його сумні сині-сині осінні очі.

 

* * *

 

Я ще раз побачив тебе, Сонячний Променю

Вогненне сонце торкнулось обрію. Маленький Сергійко дивився на сонце, і йому не хотілося розлучатися з ним.
Ось уже половина сонця сховалась за обрієм, ось залишилась від нього тільки вузенька вогненна смужка, ось остання іскрина сонячного вогню палахнула і згасла. 
Сергійко підняв голову, подивився на високу тополю, її верховіття було осяяно пурпуровим світлом.
— Звідтіля видно сонечко,— подумав Сергійко. — Ти покинув мене, Сонячний Променю, але я ще раз побачу тебе.
Хлопчик швидко поліз по стовбуру тополі, дістався верхівки, і в його очах засвітилась радість. 
Він знову побачив над обрієм краєчок сонячного диска, який спускався все нижче і танув. 
Ось остання іскрина сонячного вогню палахнула і зникла.
— А все ж я ще раз побачив тебе, Сонячний Променю! — вигукнув хлопчик.

 

* * *

 

Яблуко в осінньому саду

Пізньої осені близнята Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. 
Був тихий сонячний день. Майже все листя опало й тепер шелестіло під ногами. Тільки де-не-де лишились на деревах пожовклі листки.
Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили велике рожеве яблуко.
Оля й Ніна скрикнули від радості:
— Як воно й досі не впало? — здивувалася Оля.
— Зараз ми його зірвемо,— каже Ніна.
І зірвали дівчатка яблуко. Кожній кортіло потримати його в руках.
Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, та вона соромилася признатись і сказала сестрі:
— Ні, хай тобі буде яблуко, Ніно...
А Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, та вона теж соромилась признатись і сказала:
— Ні, хай тобі буде яблуко, Олю...
Яблуко переходило з рук у руки, дівчатка ніяк не могли прийти до згоди. Та ось їх обох осяяла думка:
— Віддамо яблуко мамі.

 

* * *

 

Яблуко й світанок

Малий Мишко часто приходив у сад до свого дідуся Корнія. Дідусь пригощав онука смачними яблуками, грушами, медом.
Та Мишко не міг відірвати очей від великого-великого, білосніжного яблука, що виросло аж на вершечку однієї яблуні.
— Дідусю, любий, дозвольте мені, я полізу й зірву он те яблуко. 
— Ні,— каже дідусь. — Це яблуко того буде, хто прийде в сад на світанку й попрацює часинку — наллє води бджолам, позрізає сухі гіллячки.
Кілька разів збирався Мишко прийти в сад на світанку, та не міг подолати лінощів. 
Нарешті зібрався-таки з силами, розплющив очі перед світом, ударив кулаком подушку й побіг у дідусів сад. Налив бджолам води, позрізав сухі гіллячки.
Заграла ранкова зоря. Підходить Мишко до яблуні з омріяним яблуком — і дух затаїв. Таке диво!
Яблуко на самісінькому вершечку не біле, а рожеве, як небо світанкове.
— Що ж, тепер яблуко твоє,— тихо каже дідусь Корній.— Лізь і зривай.
— Ні, дідусю... Нехай завтра...
— Чому? — дивується дідусь і радіє.
— Хочу побачити ще один світанок.

 

* * *

 

Яблунька і літо

Юрко й Мишко весною посадили біля школи яблуньку. І домовились: на канікулах будуть приходити до школи й поливати її. 
Сьогодні поливатиме Юрко, завтра — Мишко, потім знов Юрко, потім Мишко. Ростиме собі яблунька — сил набиратиметься. Настали канікули.
«Сьогодні мені поливати яблуньку,— подумав Юрко. — Та хіба їй що станеться, як один день не полити? Завтра прийде Мишко й поллє...»
Настав Мишків день. Далеченько жив Мишко від школи. 
Він собі й подумав: «Учора ж поливав яблуньку Юрко... Нічого їй не станеться, як один день не полити. Завтра знову Юрків день, він трохи ближче від школи живе, хай собі й поливає».
Минали дні, Юрко надіявся на Мишка, а Мишко на Юрка.
Кілька днів ніхто яблуньку не поливав.
А щодня приходив до школи маленький Андрійко. Він годував рибок у шкільному акваріумі. Бачить хлопчик: ніхто яблуньки не поливає, ось-ось засохне.
Він і став її щодня напувати. Зеленіє яблунька, сил набирається.
От і перше вересня. Прийшли діти до школи. Не терпиться Юркові взнати: а чи поливав же Мишко?
І Мишкові хочеться дізнатися: чи Юрко поливав?
Пішли хлопці до яблуньки. Ідуть і мовчать. А як побачили, що вона зеленіє, то засоромились і потупились у землю. Бо кожен подумав: це ж тільки я не поливав, а товариш мій поливав.
Так і стояли хлопці перед яблунькою, схиливши голови, аж поки не пролунав дзвінок.

 

* * *

 

Як білочка дятла врятувала

Серед зими потепліло, пішов дощ, а потім знову замерзло. Вкрилися льодом дерева, зледеніли шишки на ялинках. 
Немає чого їсти дятлові: стукає об лід, а до кори не достукається. Б’є дзьобом шишку, а зернятка не вилущуються.
Сів дятел на ялині й плаче. Падають гарячі сльози на сніг, замерзають.
Дивиться білка з дупла — дятел плаче. Стриб, стриб, прибігла до дятла.
— Чого це ти, дятле, плачеш?
— Немає чого їсти, білочко.
Жаль стало білочці дятла. Винесла вона з дупла велику ялинкову шишку. Поклала між стовбуром і гілкою. 
Сів дятел біля шишки та й ну довбати її дзьобом.
А білочка сидить біля дупла й радіє. І білченята в дуплі радіють.
І сонечко в небі радіє.

 

* * *

 

Як Дівчинка Буквар образила

Дівчинка пішла до школи. Мама дала їй Буквар. Новенький, з яскравими малюнками. Швидко навчилась Дівчинка читати. 
Закинула Буквар, лежить він між старими газетами. Прикро йому, Буквареві.
Ось одного разу повернулась Дівчинка зі школи, поклала портфель, пообідала. 
Вийняла з портфеля книгу з червоним вітрилом на палітурці й читає.
Раптом чує, хтось говорить тоненьким-тоненьким голосом, ніби маленька дитина:
— Чому ти забула про мене, Дівчинко? Адже я навчив тебе читати.
Здивувалась Дівчинка: як це Буквар заговорив?
Дістала його з-під газет. Стало їй жаль Букваря. Витерла порох з його палітурки й каже:
— Пробач мене, Букварику. Я все життя буду пам’ятати, що ти навчив мене читати.
Поставила Дівчинка Буквар на полицю. З того часу він стоїть поруч з найцікавішими книгами.

 

* * *

 

Як дівчинка побачила себе

Одного разу маленька Соня завередувала.
Їй хотілося на вулицю, а мама сказала:
«Спочатку поснідай, а потім іди гуляти».
Тому вона і розплакалась.
Соня думала, що мама попросить:
— Мила моя донечко, поснідай, будь ласка.
Але мама не стала просити. Вона погодилась:
— Що ж, не хочеш снідати — іди, гуляй. Але до обіду нічого їсти не будеш.
І вийшла з кімнати. Соня ще більше розрюмсалась, І раптом крізь сльози побачила себе в маленьке люстерко, що стояло на столі.
Соня спочатку не зрозуміла: що це за дівчинка в люстеркові? Чого в неї скривлене личко з почервонілими очима? 
Чому на щічках потьоки сліз? Від здивування Соня перестала плакати й здогадалась: та це ж вона!
Соні стало соромно. Невже це вона?
Дівчинка оглянулась: чи не бачить мама таку її негарну.
Мами не було. Соня швидко витерла сльози.
З того дня вона ніколи більше не вередувала.
Іноді їй хотілося повередувати: вже й губки у неї кривилися, і на очах тремтіли сльози, але вона згадувала про люстерко, і їй ставало соромно.
Так люстерко допомогло Соні побачити себе.

 

* * *

 

Як же все це було без мене?

Яринці сім років. Завтра їй до школи.
Відчинила мама шафу, виклала всі платтячка Яринчині, приміряє, думає, яке одягти доньці на шкільне свято.
Побачила Яринка серед того усього маленьку-маленьку сорочечку — трошки більшу від маминої руки й трошки меншу від таткової.
— Це ж твоя перша сорочечка,— хвалиться мама.
Яринка сплеснула руками:
— А чи довго ж я була така маленька?
— Ні, не довго, з тиждень.
— А перед цим?
— Перед цим тебе не було. Дівчинка дивилась на маму широко відкритими очима.
— Як же це так — мене не було?.. А все довкола — дерева, квіти, кіт, голуби — все це було?
— Це все було.
— Як же це все було без мене?
Мати мовчала, а Яринка думала.

 

* * *

 

Як зайчик грівся проти місяця

Холодно взимку зайчикові. Вибіг він на узлісся, а вже ніч настала. 
Мороз тріщить, сніг проти місяця блищить, холодний вітерець з яру повіває. 
Сів зайчик під кущем, простяг лапки до місяця, просить:
— Місяцю, любий, погрій мене своїм промінням, бо довго ще сонечка чекати.
Жаль стало місяцеві зайчика, він і каже:
— Йди полем, полем, я тобі світитиму дорогу, а ти прямуй до великої скирти соломи.
Пострибав зайчик, зарився у скирту, виглядає, усміхається:
— Спасибі, любий місяцю, тепер твоє проміння тепле-тепле.

 

* * *

 

Як здивувався Мурко

Був собі у бабусі старий-престарий кіт Мурко. Лежить Мурко проти сонця, гріється. Заплющив очі, спить, поклав голову на лапки. Тільки хвостиком махає, мух відганяє.
На подвір’ї ходило курча. Воно відбилося від квочки й жалібно пищало. Побачивши кота, замовкло.  Підійшло тихенько до нього, притулилося й очі закрило. Тепло йому біля котового кожушка.
Мурко відчув, що до нього хтось притулився. Розплющив очі — курча. І здивувався: та й сміливе ж яке!
Дивиться Мурко на курча, дивується й не знає, що йому робити. Чи налякати курча, щоб утекло, чи хай собі гріється?

 

* * *

 

Як Їжачиха приголубила своїх дітей

У Їжачихи було двоє їжаченят. Мов клубочки, кругленькі, з маленькими голочками.
Одного разу покотилися клубочки поживи шукати. Котяться садом, котяться городом, аж бачать — зайчик. 
Їсть солодку морквину. І їжаченятам захотілося моркви покуштувати.
Ледве висунули маленькі голівки, а зайчик як крикне:
— Геть звідси, гидкі, колючі!
Прикотилися клубочки до матусі, плачуть.
— Чого ви плачете, діти? — питає мати.
— Зайчик он каже, що ми гидкі, колючі,— плачуть їжаченята.
Їжачиха пригорнула маленьких, приголубила:
— Та хіба ж ви колючі, дітки мої ріднесенькі,— заспокоює вона.— Волоссячко у вас м’яке, як льон. Та ви ж пухкенькі, мов подушечки…

 

* * *

 

Як котові соромно стало

Вийшов кіт на поріг. Мружиться від ясного сонечка. 
Аж чує — горобці зацвірінькали. Принишк, насторожився. Тихенько пробирається до тину. А там горобці сидять.
Підкрався до самого тину, та як плигне. Хотів горобця схопити.
А горобчик — пурх та й утік. Кіт перелетів через тин та в калюжу.
Вискочив мокрий, брудний. Чалапає додому. Соромно йому. 
А горобці позліталися з усього подвір’я, над невдахою шугають та цвірінчать. Сміються над котом.

 

* * *

 

Як Наталя у Лисиці хитринку купила

Прийшла Лисиця на базар, принесла повну торбу якогось краму, прикритого білим рушником. 
Діло було зимою. Стала Лисиця в торговий ряд, підняла пухнастий комір, поставила кошик на стіл, відкрила, й побачили люди: у кошику повно хитринок.
Йшла повз базар Наталя. Побачила — Лисиця хитринки продає. 
Підійшла і вибрала собі таку хитринку: маленька дерев’яна дівчинка приклала руку до голови, скривилась й жалібно пищить: «Ой, голова болить».
Купила Наталя хитринку, принесла додому. Треба готувати уроки, але ж не хочеться.
— У мене голова болить,— скаржиться Наталя мамі,— не буду уроки вчити.
— Добре, полеж, Наталочко.
Лягла дівчинка в ліжко й одразу ж забула про головний біль, каже мамі:
— Мамо, я піду покатаюсь на ковзанах.
— Але ж у тебе голова болить,— здивувалась мама.
Наталя почервоніла від сорому.
«Віднесу на базар хитринку, віддам Лисиці, не треба мені її хитрощів»,— подумала вона. 
Пішла на базар, засунула руку в кишеню, а маленької дерев’яної дівчинки нема.
«Де ж вона поділася?» — дивується Наталя,
Так і не зрозуміла дівчинка, куди поділася хитринка. Розповіла Наталя про все мамі. Мама й каже:
— Злякалася тебе хитринка. Втекла назад до Лисиці.

 

* * *

 

Як Оленка хотіла весну наблизити

На стіні висить відривний календар. 
Сьогодні — п’яте січня. Оленка маленька, їй усього три рочки, але вона знає: щодня з календаря відривають один листочок. 
Вона просить бабусю:
— Покажіть, де буде весна.
Бабуся й показує.
Оленка сумує: як багато ще листочків треба відірвати.
Вночі Оленка тихенько встала та й ну відривати один за одним листочки. Аж до весни відірвала. 
Зібрала листочки, поклала під подушку й заснула.
І сниться їй весна.
Прокинулась на світанку. Підійшла до бабусиного ліжка.
— Бабусю, вставайте, весна прийшла! Бабуся здивовано поглядає на Оленку.
— Дивіться, на календарі вже весняний листочок.
Бабуся усміхнулась і каже:
— Листочок весняний, а мороз зимовий. Глянь у вікно. Що там — зима чи весна?
Оленка подивилась у вікно й замислилась.

 

* * *

 

Як покарали Зайця

У лісі, на великій зеленій галявині, було містечко. Жили в ньому зайці дружною сім’єю, допомагали одне одному. 
Побудували маленькі будиночки, оберігали своє містечко від хитрої Лисички й злого Вовка.
Виставляли в лісі сторожу: як тільки наближались Вовк або Лисиця, вони ховались у будиночках, а там їм було не страшно.
Був у зайців город — садили вони капусту. Кожен трудився: поливав капусту, виривав бур’ян.
Зайці не любили нероб. Як тільки хтось уникав роботи, усі зайці виходили на галявину, садили ледаря на старий пень і висмикували у нього з хвоста волосинку, осуджували лінощі й неробство. Це було великою ганьбою.
Та ось у дружній заячій сім’ї трапилося нечуване. Один молодий Заєць пішов уночі на город і з’їв усю капусту. Обурені зайці зібрались на галявині й почали міркувати: як же покарати злодія?
І вирішили одностайно: прогнати Зайця, хай іде собі, куди хоче. Заплакав Заець-злодій і каже:
— Це несправедливо. Адже на старому пеньку я ні разу не сидів. Адже волосинку з мого хвоста не висмикували, не докоряли — за що ж зразу таке суворе покарання?
Задумались зайці. Вийшов найстаріший, наймудріший серед них і говорить:
— Дійсно, винні ми самі. Не виховували Зайця-злодія. Не можна так суворо карати. Треба спочатку на старий пень посадити й волосину з хвоста висмикнути.
Посадили Зайця-злодія на пень, волосину з хвоста висмикнули, стали йому докоряти.
Слухає Заєць-злодій суворі слова, похнюпив голову і на город поглядає: здається, там ще залишилось кілька голівок капусти.

 

* * *

 

Як Ріка розгнівалась на Дощик

Загордилась Ріка:
— Дивіться, яка я широка й повноводна, які в мене зелені береги. І сонечко в мені відбивається, як у дзеркалі, і дерева зелені, і небо блакитне.
Раптом небо закрили хмари й пішов сірий Дощик.
Іде день, два, три. Зробилися сірими Ріка, її береги.
Посірів увесь світ.
Розгнівалась Ріка:
— Доки ти будеш хлюпати, нещасний Дощисько? Через тебе я стала потворною.
Дощик і каже:
— Якби не я, сіренький, не була б ти широкою й повноводною.
Ось так і нам не треба забувати, звідки ми течем.

 

* * *

 

Як Сергійко навчився жаліти

Сергійко гуляв собі коло ставка. І побачив дівчинку, що сиділа на березі.
Підходить до неї, а вона й каже:
— Не заважай мені слухати, як хлюпочуть хвилі.
Сергійко здивувався. А потім узяв та й кинув у ставок камінець.
Дівчинка питає:
— Що ти кинув у воду?
Сергійко ще більше здивувався.
— Хіба ти не бачила? Я кинув камінець.
Дівчинка й каже:
— Я нічого не бачила, бо я сліпа.
Сергійко довго дивився на дівчинку. Він не міг уявити: як це воно, коли людина нічого не бачить?
Настала ніч. Сергійко ліг спати. Серед ночі прокинувся. Його розбудив шум за вікном. Шумів вітер, у шибки стукав дощ. А в хаті було темно.
Сергійкові стало страшно. Йому пригадалася сліпа дівчинка. Тепер уже не дивувався — його серце стиснув жаль. Як же вона, бідна, живе в темряві?
Сергійкові хотілося, щоб швидше настав день. Він піде до сліпої дівчинки. І пожаліє її.

 

* * *

 

Як Федько відчув у собі Людину

Пішов раз малий Федько з матір’ю на поле картоплю копати.
— Вісім років тобі,— каже мати,— працювати пора по-справжньому.
Викопує мати кущ, а Федько вибирає з ямки картоплю й у відро кидає.
Не хочеться Федькові працювати. Визбирує картоплю, що зверху, а в землі не хоче копирсатися. 
Залишив картоплю в одному кущі, іншому. Мати помітила таку роботу та й каже:
— Хіба тобі не соромно? Людина ж дивиться і все бачить!
Оглядається Федько довкола й дивується:
— Де ж та Людина? Що вона бачить?
— У тобі, Федьку, Людина. Усе вона бачить, усе помічає, та тільки ти не завжди прислухаєшся до того, що вона тобі говорить. 
Ось прислухайся до її голосу, вона тобі й скаже, як ти працюєш.
— А де ж вона в мені — Людина? — дивується Федько.
— У голові твоїй, у грудях, у серці,— підказує мати.
Перейшов Федько до іншого куща, позбирав картоплю, що зверху лежала. 
Хотів було вже залишити його, аж тут мов і справді хтось докоряє: що ж ти, Федьку, робиш? Порийся, там ще є картопля у землі.
Здивувався Федько, оглянувся. Нікого немає, а мов хтось дивиться на його роботу й соромить.
«І справді, мабуть-таки Людина бачить мою роботу»,— подумав Федько, зітхнув, розгріб землю біля викопаного куща й знайшов ще кілька картоплин.
Легше стало на душі Федькові. Аж пісеньки веселої заспівав.
Працює він годину, працює другу і все більше дивується. 
Ледве подумає: «Навіщо так глибоко гребтися, мабуть, уже немає картоплі», а тут хтось і підслухає його думку. 
І соромно стає Федькові. Але й радісно, ой, як радісно. «Гарний цей друг — Людина»,— думає Федько.

 

* * *

 

Як хлопці мед поїли

Мати послала Олега й Романа до дідуся. Він у сусідньому селі живе.
Зраділи хлопці: давно не були в дідуся. У нього в садку яблука смачні, ото вже поласуємо, думають.
Принесли дідусеві нову вишиту сорочку, що мати передала. Подякував дідусь і каже:
— Ідіть, діти, в садок, ласуйте яблуками.
Побігли Олег і Роман у садок. Вилізуть на одну яблуню, зірвуть кілька яблук, з’їдять... а на другій ще смачніші, так і ваблять око.
Наїлися хлопці яблук, а дідусь поставив на столі тарілку меду.
Взяли вони по ложці й не можуть більше.
Зібралися хлопці додому. Дав дідусь баночку меду й каже:
— Хай і мама покуштує.
Пішли хлопці. Дорога далека.
Захотілося їсти. Сіли під вербою, з’їли трохи меду.
Та й знову йдуть. Захотілося їсти ще дужче. Ще сіли, наче й небагато з’їли, а меду лишилося тільки на денці.
Ще раз сіли... Баночка й стала порожня.
Підійшли вже до хати, сіли під явором та й думають: «Що ж мама скаже?»
Вийшла мама з хати, дивиться — хлопці плачуть.
— Чого це ви, хлопці, плачете? — стривожилася мати.
Розповіли вони, як мед поїли.
Мама зраділа, сміється.
Хлопці дивуються, питають:
— Мамо, чого ви радієте?
— Того, що ви плачете...

 

* * *

 

Який музика Цвіркун!

У високому зеленому просі жив Цвіркун.
Удень він ховався від сонця. 
А як тільки сонечко зайде — Цвіркун вилазить на високе стебло. Сяде на зеленому листку. Перед ним просо, як ліс. Сяде й настроює свою скрипку.
Бо Цвіркун — ой який музика! У нього співуча скрипочка. 
Доторкнеться до неї Цвіркун смичком — бринить дивна, чарівна музика. Слухають ту музику дерева й квіти. Слухають зайчики й мишенята. 
Слухає увесь степ.

 

* * *

 

Який слід повинна залишити людина на землі?

Старий Майстер звів кам’яний будинок.
Став осторонь і милується. «Завтра в ньому оселяться люди»,— думає з гордістю.
А в цей час біля будинку грався Хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів.
— Для чого ти псуєш мою роботу? — сказав з докором Майстер.
Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.
Минуло багато років. Хлопчик став дорослим Чоловіком. 
Життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся — ні руками, ні душею.
Прийшла старість. Згадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати там. 
Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима — ніхто не пам’ятає такого Чоловіка.
— Що ж ти залишив після себе? — питає у старого Чоловіка один дід. — Є в тебе син чи дочка?
— Немає у мене ні сина, ні дочки.
— Може, ти дуба посадив?
— Ні, не посадив я дуба...
— Може, ти поле випестував?
— Ні, не випестував я поля...
— Так, мабуть, ти пісню склав?
— Ні, й пісні я не склав.— Так хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? — здивувався дід.
Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. 
Стоїть той, як наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці — закам’янілий відбиток хлопчикової ніжки.
— Ось і все, що залишиться після мене на землі,— з болем подумав старий Чоловік. — Але цього ж мало, дуже мало... 
Не так треба було жити...

 

* * *

 

Які ви щасливі!

Сьогодні малюки уперше прийшли до школи.
Завтра вони починають навчання, а сьогодні їх привели мами познайомити з учителем.
Матері пішли додому. Діти залишилися з учителем на зеленій галявині, під високою липою.
Старий учитель Іван Пилипович сьогодні зустрічає десяте покоління своїх вихованців. Доведе оцих малюків до четвертого класу — і сповниться сорок років його роботи в школі.
Ласкаві, привітні очі дивляться в карі, сині, сірі оченята своїх вихованців. Малі усміхаються.
— Діти, ви не бачили, як задовго до світанку сходить ранкова зоря? — питає Іван Пилипович, і його лагідна усмішка викликає у малечі таку ж теплу усмішку.
— Ні, не бачили,— відповідають діти.
— А не бачили, як соловейко п’є росу?
— Ні, не бачили...
— А як джміль чистить крильця на квітці, в якій він опав уночі?
— Не бачили. — А не бачили, як весела комашка — сонечко — у теплий зимовий день виглядає спросоння з-під кори: чи не прийшла весна?
— Не бачили...
— Які ви щасливі, діти... — сказав Іван Пилипович. — Щасливі, бо вам є що бачити. Щасливі, бо вас чекає багато прекрасного. 
Я поведу вас на берег ставка, і ви побачите, як сходить ранкова зоря. Ми сядемо в кущах, затамуємо дихання й побачимо, як соловейко, прокинувшись, п’є краплину роси. 
Прийдемо на світанку до великої гарбузової квітки й застукаємо там ледачого джмеля, який щойно прокинувся й чистить крильця. 
Підемо взимку до нагрітого сонцем стовбура й побачимо, як сонечко виглядає з-під кори й дивується: що ж це воно таке — жарко вже спати, а надворі сніги лежать...
Ви щасливі, діти, бо все це побачите...

 

* * *

 

Які вони бідні...

Ще й не світало, ще й ранкова зоря не зайнялася, як батько збудив Сергійка й сказав:
— Ходімо в поле. Послухаємо жайворонкову пісню.
Син швиденько встав, одягнувся, і вони з батьком пішли в поле. Небо на сході порожевіло. Небосхил щохвилини світлів, зорі згасали. 
Десь із далекої ниви піднялася сіра грудочка й понеслася у височінь.
Ось вона спалахнула, ніби вогник серед блакиті, і тої ж миті Сергійко почув дивну пісню. 
Немов над полем хто натягнув срібну струну — й вогняна пташка, доторкаючись до неї крильцями, розсипає над степом небесну музику.
Сергійко затамував дух. Йому спало на думку: а якби ми з татком спали — чи жайворонок все одно співав би?
— Татку,— тихо спитав Сергійко,— а ті, хто зараз сплять, не знають цієї музики?
— Не знають,— прошепотів батько.
— Які вони бідні...


За матеріалами: Василь Сухомлинський. "Казки Школи під Голубим Небом". Казки, притчі, оповідання. Упорядник О. В. Сухомлинська. Художник М. В. Перевальська. Київ, видавництво "Радянська школа", 1991 р., 191 с.

 

 

 

Більше творів Василя Сухомлинського на "Малій Сторінці":

Василь Олександрович Сухомлинський - видатний український педагог, письменник і публіцист.У 1926 - 1933 роках В.О. Сухомлинський навчався у Василівській семирічній школі, де був одним з кращих учнів. Вчився добре, старанно, любив читати, гарно малював. Щоб зібрати гроші на книги, фарби, зошити, разом з однолітками та братами ходили на Новий рік посівати та щедрувати, а літом працював у колгоспі. У дитячому садку, який діяв в колгоспі на період літніх канікул йому доручали бути помічником вихователя. Він доглядав малюків, розповідав їм казки, читав книжки, проводив веселі ігри. Тому і вибір професії був не випадковий.

Останні коментарі до сторінки
«Збірка оповідань та казок Василя Сухомлинського "Казки школи під голубим небом" (назви за абеткою - від У до Я)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми