До добірки творів Василя Сухомлинського "Зламана яблунька" увійшли такі казочки та оповідання (надається за алфавітом):
|
|
Зламана яблунька Книга й цукерки Кому ж іти по дрова? Легко на душі... Ледаще все непутяще Ліс весною Мрія про татуся На другий рік Наїлися, встали і пішли Найважчий урок Намальована троянда Наш тато одужав Не боюся ні блискавки, ні грому Нова учителька Один-єдиний камінець із веселкою Ой, як же я берегтиму тебе! Осінній день у лісі Павук і мереживо Палець у чорнилі Петрик забув вдома зошит Після уроків Поздоровляємо Поросяткові захотілося бути зеленим Прийшли провідати хвору... Пробачте, тату... Пташеня випало із гнізда Рибка і жаба |
|
Завантажити текст добірки оповідань та казок Василя Сухомлинського "Зламана яблунька" (txt.zip)
Василь Сухомлинський
ЗЛАМАНА ЯБЛУНЬКА
Бігаючи подвір’ям школи, Мишко посковзнувся й упав на маленьку яблуньку, що цієї весни посадили.
— Мишко яблуньку зламав! Мишко яблуньку зламав! — закричали діти, побігли до вчительки й зараз же розповіли їй усе, як було.
— Хіба ти не бачиш, куди біжиш? — докоряла вчителька. — Що ж тепер робити? Яблунька померла.
Мишко став мовчазний і задумливий. Він приходив до школи задовго до уроків, дивився на зелений рядочок яблуньок. Тільки одна була суха, скалічена. Мишкові тяжко було на неї дивитись.
Якось учителька повела їхній клас у цей молодий садочок.
— Діти, — сказала вона, — давайте полічимо, скільки тут яблуньок, груш, вишень.
Мишко пішов уздовж яблуневого рядка. Він добре знав, що тринадцять яблуньок живих і одна мертва. Та ось ледве підійшов до небіжчиці, як із подиву мало не крикнув: від засохлого стовбурця відійшла зелена гілочка.
— Яблунька оживає! — сказав він схвильовано. Підійшла вчителька.
— Так, ожива, — сказала вона. — Це буде твоя... Добре, Мишку?
— Добре! — зрадів Мишко і побіг до колодязя.
— Куди ж ти? — запитала вчителька.
— Поллю свою яблуньку.
* * *
КНИГА Й ЦУКЕРКИ
Мама зібрала велику в’язку старих газет і сказала своїм синам:
— Віднесіть на макулатуру. Одержите гроші — купіть цукерок чи іграшки. Що хочете, купіть.
Микола й Андрій віднесли газети й одержали цілого карбованця.
— Поділимось, — каже Микола. — Хай кожен купляє, що захоче.
— Добре, — погодився Андрій, — тобі п’ятдесят копійок і мені п’ятдесят.
Пішли хлопці в крамницю. Довго ходили від прилавка до прилавка, думали, що б його купити.
Микола купив цукерок, їсть, дає Андрієві одну й питає:
— І ти купиш цукерок? І мені даси?
Андрій дякує Миколі за цукерку й каже:
— Я книгу куплю.
Купив Андрій книгу про таємниці моря. Іде з книгою додому і не може очей відвести од малюнків, на яких дивовижні риби зображено.
Поїв Микола цукерки. А от Андрій читає книгу, не може відірватись від неї.
Прочитав раз, потім ще захотілося перечитати.
Прочитав книгу й Микола. Чарівний, прекрасний і дивний світ відкрився перед ним.
Лежить книга про таємниці моря на столі.
Щоразу, глянувши на неї, Микола пригадує той день, коли він їв цукерки, а Андрій купляв книгу.
* * *
КОМУ Ж ІТИ ПО ДРОВА?
Край села живе вдова з трьома синами. Два сини вже юнаки, високі, ставні, славні, красиві. А третій — підліток Юрко — маленький, тоненький, мов очеретина.
Було це взимку. Впав глибокий сніг, дме північний вітер, тріщить мороз. Мати й каже — немовби сама до себе, але так, щоб сини чули:
— Холодно, діти. А топить нічим... Кому ж по дрова йти?
Мовчать старші сини, похнюпили голови, дивляться в землю й нігтями піч колупають.
— Я піду по дрова, мамо, — сказав найменший, Юрко.
— А морозу не боїшся? — питає мати й на старших синів поглядає.
— Ні, не боюсь, — каже та й одягається.
— Ну, що ж, іди, Юрко, — важко зітхнула мати й поцілувала сина.
Пішов Юрко. І в хаті стало так тихо, мов усе живе, що є тільки у світі, прислухалося й думало: що ж воно буде? І вітер надворі притих.
Два старших сини підвели голови, подивилися на матір і сказали:
— Ми теж підемо в ліс, мамо.
— Ідіть, — прошепотіла мати. Й полегшено зітхнула.
* * *
ЛЕГКО НА ДУШІ...
Перед уроками до Марії Петрівни підходить завуч і каже:
— Проглянув я зошити з арифметики ваших шестикласників. Нетямущі якісь ваші учні. Не стараються писати. Видно, що байдуже їм до всього.
Марія Петрівна вислухала те мовчки. «Невже й справді такі мої діти?» — подумала вона. Ця думка боляче вколола її в серце. Марія Петрівна підійшла до вікна.
Крізь сльози бачить: на подвір’ї два її учні — Андрійко й Миколка. Пустуни, шибайголови... Стоять і дивляться на неї. Марія Петрівна відступила од вікна.
Пролунав дзвоник. Вона зітхнула, взяла журнал і пішла у свій шостий.
Перед тим, як відчинити двері, Марія Петрівна заставила себе лагідно всміхнутися. З цією усмішкою і зайшла до класу.
Діти сиділи мовчки. Такої спокійної тиші Марія Петрівна ще не пам’ятає. У дитячих очах вона помітила якусь дивну, незнану тривогу й ласку.
— Діти, сьогодні будемо розв’язувати задачі біля дошки...
— Маріє Петрівно, — тут каже Андрійко, — давайте нам самостійні завдання.
— Справді, — стали просити й інші. — Так хочеться самому задачу розв’язувати.
Здивувалася Марія Петрівна. Дала вона Андрійкові картки із задачами. Хлопчик роздав їх, і в класі запанувала тиша.
Марії Петрівни стало легко-легко на душі.
* * *
ЛЕДАЩЕ ВСЕ НЕПУТЯЩЕ
Учився у школі Андрій як-небудь: така собі оцінка — то й добре, а як і погана часом — не біда. Часто викликали батька й матір до школи, умовляли: заставляйте його вчитися краще.
Та батько й мати не могли нічого вдіяти: не хотілося Андрієві вчитися.
Ледве закінчив Андрій школу. Пішов на роботу в тракторну бригаду. Та й працювати не хочеться. Особливо не хочеться Андрієві рано вставати. А йому ж до сходу сонця треба в полі бути.
Іде Андрій вранці на поле й проклинає життя: «Навіщо я живу, навіщо так тяжко мучуся?»
І здається йому цілий світ похмурим і безрадісним.
Нещасна та людина, яка не любить трудитись. Усе, що є у світі красивого й могутнього, створено працею.
Ледаще усе непутяще.
* * *
ЛІС ВЕСНОЮ
Прокинувся ліс після довгого зимового сну. Розкрилися бруньки на берестках і ліщині, на липі й клені. Маленькі ясно-зелені листочки потяглися до теплого сонця. Вони пахучі й липкі — весняні. Впаде краплина роси на маленький листочок і тремтить, тремтить.
У вітах ще не шелестить. Стиха шумить. То гойдаються гілочки, листочок хоче доторкнутися до листочка, але не може. Бринять гілочки, мов чарівна лісова сопілка. Стукає десь по стовбуру дятел, співає вивільга. А що це дзвенить у глибині лісу?
Йдемо, дослухаючись до тихого дзвінка.
У глибокому яру бачимо струмок. Це він дзвенить. Виходимо на узлісся — перед нами широке поле. А над полем і над лісом — блакитне весняне небо. І біла хмаринка.
Тільки дуб спить. Чого ж ти чекаєш, дубе? Мабуть, першої грози. Вона розбудить тебе зі сну.
* * *
МРІЯ ПРО ТАТУСЯ
У Наталочки немає тата, одна матуся. Коли Наталочка ще не ходила до школи, вона питала, де їхній татко. Мама мовчала. А як стала дівчинка школяркою, перестала питати про татка.
У її подружки Настусі — і татко, й мама. Татусь працює машиністом на тепловозі.
Настуся інколи приходить у гості до Наталочки. Якось вона й питає:
— А де твій татко?
Наталочці чомусь соромно говорити, що немає в неї татуся. Вона й каже:
— Татко мій льотчик. Він усе літає й літає. Далеко, аж за море літає. І вдома буває рідко.
Із грошей, які мама давала на обід, Наталочка щодня відкладала по три копійки. І через кілька місяців купила в магазині кашкет льотчика.
Аж приходить Настуся в гості. Побачила кашкета й питає:
— Це твій татко приїхав?
— Так, приїхав. Тихо... Він відпочиває.
Вони говорили пошепки.
* * *
НА ДРУГИЙ РІК
Був собі хлопець Федько. Була в нього лише мати, а батька не було. Нікому й заставити вчити уроки.
Загадує вчителька дома читати, писати, розв’язувати задачі, а Федько гуляє.
Часто викликали до школи Федькову маму. Жалілися вчителі: вчиться погано. Мати плакала, а син стояв, похнюпивши голову.
На літо давали йому завдання, і він сяк-так їх виконував. Ледве-ледве переводили його з класу в клас. Так дійшов Федько до третього класу.
Сказала вчителька:
— Не переведу тебе до четвертого... Усі читають добре, а ти й читати не вмієш... І пишеш дуже погано.
Настав останній день навчання. Останній урок у третьому класі. Оголошує вчителька: всіх переведено, а Федько залишається на другий рік.
Тихо-тихо стало в класі. До останньої парти, де він сидів, усі повернули голови.
Жалко стало Федька.
«Це ж ми ніколи не будемо разом із Федьком», — думали діти, і їм було боляче.
«Це ж я ніколи не буду разом із товаришами», — думав Федько, і в його серці прокинулася чарівна пташка, яку люди називають каяттям.
— Маріє Петрівно, хай Федько влітку попрацює, — благали діти вчительку.
— Маріє Петрівно, ой, не залишайте мене на другий рік... Я ж тепер вчитимусь, ой, як добре вчитимусь, — благав Федько.
— Гаразд, — зітхнула вчителька, — заставиш, Федьку, себе вчитися — будеш із товаришами... разом.
* * *
НАЇЛИСЯ, ВСТАЛИ І ПІШЛИ
У старенької бабусі біля хати росте велика яблуня. Рясно вона вродила цього року. Аж гілля гнеться.
Прийшла осінь. Доспіли яблука. Ідуть зі школи три веселі хлопці — Петро, Микола та Іван. Бачать, на дереві яблука висять — пахучі, червонобокі. Петро й каже:
— Давайте попросимо в бабусі яблук.
Попросили. Бабуся й запрошує:
— Ідіть, діти, нарвіть собі яблук, їжте.
Нарвали хлопці повне відро яблук. Сіли, їдять. А недогризки біля хати кидають.
Наїлися, встали й пішли собі додому. І подякувати забули, а про недогризки вже й казати нічого: лежать.
Устала старенька, зітхнула та й пішла недогризки збирати. Позбирала й козі віддала.
— О-о, невдячність за добро — то потворно.
* * *
НАЙВАЖЧИЙ УРОК
Коли діти взнали, що Оля виїжджає на далекий острів Сахалін, вони запитали вчительку:
— А де цей острів?
Учителька пояснила: багато днів треба летіти ластівці, щоб долетіти до острова Сахаліна. Діти здивувались:
— Ой, як далеко!
Потім учителька сказала:
— Вона їде завтра. Підемо проводжати всім класом. Нехай кожен із вас намалює в альбомі, що бажає Олі.
Діти залишилися після уроків і стали малювати.
Намалювали сонце - це означало сонце. Намалювали квітку соняха — це означало радість. Намалювали двох лелек — це означало дружбу.
Намалювали бджолу — це означало працьовитість. А один хлопчик намалював барвистого метелика. Коли його запитали, що це означає, він відповів:
— Красу.
Рано-вранці наступного дня всім третім класом пішли не в школу, а на вокзал. Проводжали Олю. Не могли збагнути, що більше з нею ніколи не побачаться.
В очах у хлопчиків і дівчаток блищали сльози.
Поверталися з вокзалу вже о дванадцятій годині дня. Хтось і питає вчительку:
— А уроки сьогодні будуть?
— У нас сьогодні був найважчий і найпотрібніший урок, — відповіла вчителька.
* * *
НАМАЛЬОВАНА ТРОЯНДА
Намалював Павло троянду. Вона як жива на його малюнку: рожеві пелюстки, золоті тичинки. Навіть краплі роси намалював Павло.
Поклав намальовану троянду на вікно. Летіла оса, побачила, сіла. Думає: «Нап’юся меду й діткам своїм понесу. Але чого це троянда тверда, як камінь? Чого немає в квітці меду?» — здивувалася оса, знялась і полетіла.
* * *
НАШ ТАТО ОДУЖАВ
У синьоокої Катрусі сьогодні велика радість.
Більше року хворів її тато. В лікарні лежав, три операції переніс. Мама й Катруся усе горювали. Не раз, бувало, Катруся вночі прокинеться й чує: мама тихо плаче.
А сьогодні татко вже на роботі. Здоровий і бадьорий.
Радісно сяють Катрусині очі.
Як прийшла вона до школи, зустріла на подвір’ї двох своїх однокласників-першокласників — Петька і Гриця. Зустріла й поділилася радістю:
— Наш тато одужав.
Петько і Гриць подивились на Катрусю, знизали плечима й, нічого не сказавши, побігли ганяти м’яча. Катруся підійшла до дівчаток.
— Наш тато одужав, — сказала вона й засяяла на радощах.
Одна із них, Ніна, здивовано спитала:
— Ну то й що?
Катруся відчула, як до горла підкотилася грудка, і їй стало важко дихати. Вона відійшла до одинокої тополі на краю шкільного подвір’я й заплакала.
— Чого ти, Катрусю, плачеш? — почула вона тихий ласкавий голос. Підводить голову — Костик, мовчазний хлопчик, що сидить за останньою партою.
— Наш тато одужав, — каже, схлипуючи, Катруся.
— Ой, як здорово! — зрадів Костик. — Біля нашого дому в бору вже зацвіли проліски. Зайдемо після уроків до нас, нарвемо і понесемо вашому татові.
Якби хто знав, як було радісно на душі в Катрусі.
* * *
НЕ БОЮСЯ НІ БЛИСКАВКИ, НІ ГРОМУ
Був жаркий червневий день. Діти гралися, читали цікаву книгу, варили кашу. Надвечір із-за лісу насунула чорна хмара, загримів грім. Від дощу діти повтікали в курінь до пастухів. І Вітя побіг. Коли це сяйнула блискавка і пролунав такий оглушливий грім, що хлопчик із переляку присів під великим деревом, заплющив очі й мало не розплакався. Він уже хотів гукати на допомогу, як побачив поруч однокласницю Валю.
Вона тремтіла зі страху.
— Це ти, Вітю? Ой, як добре, що я не одна. Тепер мені не страшно.
Вітя перевів дух, оглянувся. Ліс потонув у струменях дощу. Блискала блискавка, осяваючи на мить своїм світлом дерева й кущі. Ліс шумів, стогнав. Віті здавалося, що у світі, крім нього і Валі, немає нікого.
Він відчув, як у нього в душі щось випростується. Йому стало соромно боятися. Хіба можна боятися, коли поруч із тобою дівчинка й ти відповідаєш за неї?
— Не бійся, Валю, — сказав Вітя. — Я не боюся ні блискавки, ні грому.
Вітя доторкнувся рукою до її русої коси. Тепер він уже не боявся нічого.
* * *
НОВА УЧИТЕЛЬКА
Третьокласників спіткало велике горе: померла їхня учителька, старенька Антоніна Ничипорівна.
Діти довго за нею сумували. Поволі й важко звикали вони до нової, молоденької, учительки. Удвічі боляче було дітям від того, що нова вчителька також Антоніна. Але Петрівна.
Антоніна Петрівна здавалася дітям надто веселою і безтурботною. Діти сумнівалися — чи любитиме вона їх так ніжно, вимогливо й строго, як Антоніна Ничипорівна.
Якось чорноокий Федько бігав на подвір’ї та впав і загнав у руку колючку. Хлопчик прибігає до Антоніни Петрівни. Молода учителька, завжди весела, безтурботна, аж зойкнула і зблідла.
Взяла вона Федю на руки й не знала, що робити. До неї підступив Андрійко, шибеник невгамовний, та й каже тихенько:
— Колючку зубами треба витягти...
Антоніна Петрівна схилилася над рукою, припала губами до рани. Коли вона підвела голову, в заюшених зубах стирчала колючка. Діти дивилися на свою молоду вчительку, і їхні очі світилися від захоплення.
Увечері в тридцяти семи родинах діти вперше розповіли матерям про свою нову учительку.
* * *
ОДИН-ЄДИНИЙ КАМІНЕЦЬ ІЗ ВЕСЕЛКОЮ
Вітя грався в піску на березі річки. Він будував казковий палац із високою вежею.
Щось блиснуло в піску, і Вітя побачив камінець. Невеликий, мов горобине яйце, але якийсь незвичайний. Він блищав різнобарвними кристаликами, як веселка.
Вітя замилувався дивним камінцем. Забув уже й про казковий палац з піску й пішов додому.
На зеленій галявині зустрів хлопців. Показав їм камінець. Хлопці дивувались, як грає веселка.
Кожен став пропонувати щось Віті за той камінець. Один дає маленький ножик із чотирма лезами, другий — м’яч, третій — вудку, четвертий — електричний ліхтарик.
А Вітя не хоче міняти ні на що.
— Чого ти не хочеш помінятися?— питає той, що давав ліхтарик.
— Бо він один-єдиний у цілім світі, — відповідає Вітя. — Такого більше ніде немає.
* * *
ОЙ, ЯК ЖЕ Я БЕРЕГТИМУ ТЕБЕ!
Катрусина мама завжди була заклопотана: то одяг треба попрати й випрасувати, то обід зварити раненько, щоб на роботу встигнути...
Рідко коли всміхалася мама. Боялась розпитувати Катруся, яке в мами на душі горе, але часто бачила її засмучену.
Якось у вихідний день випала вільна година, мама й каже:
— Катрусю, ходімо в поле.
— А хіба й сьогодні на роботу?
— Ні... Просто підемо... відпочивати.
Катруся не повірила своїм вухам: невже вони підуть зараз у поле просто так, відпочивати?
Катруся летіла мов на крилах. Вона рвала польові квіти й давала мамі. Почувши пісню жайворонка, зупинилася. Зупинилася й мама.
Серед пшеничного лану, на вузенькій стежечці, мама й Катруся посідали. Перед ними розкинувся широкий степ.
Мама тихо заспівала:
Ой, у полі вітер віє,
А жито половіє,
А козак дівчину та й вірненько любить,
А сказать не посміє...
Катруся затамувала дух і слухає пісню. Коли мама замовкла й, глянувши на Катрусю, усміхнулась, дівчинка їй каже:
— Мамо, я й не знала, що ти так співаєш. Яка ж ти красива, мамо... Ой, як же я берегтиму тебе...
І Катруся заплакала.
— Чому ти плачеш, дитино?
— Бо я ж не берегла тебе...
* * *
ОСІННІЙ ДЕНЬ У ЛІСІ
Осіннього дня ми пішли всім класом до лісу. Був теплий сонячний день. Галявини були вже вкриті жовтим листям. Це тільки здалеку килим здавався жовтим.
А коли ми прийшли на галявину, то побачили, що цей килим барвистий. Там і багряні, й червоні, і світло-жовті, й коричневі листки.
Десь далеко-далеко чувся стукіт: тук, тук, тук. То стукав дятел. І ще чули ми якийсь дивний спів: щось ніби бриніло, немов десь далеко-далеко хтось грав на дивній скрипці.
Бриніло ніби десь у глибині лісу, а може, й під землею. Що ж воно таке?
Довго ми прислухалися, але не могли збагнути, що то за музика. А коли перейшли глибше в ліс, музика стала виразніша, й ми зрозуміли: то дзвенить струмок у яру.
* * *
ПАВУК І МЕРЕЖИВО
Дівчина сиділа біля вікна і в’язала тонке біле мереживо. З темного кутка виглядав чорний Павук. Він не міг відірвати своїх павучих очей від жвавих пальців дівчини.
Його зачудували міцні нитки й гарний узор. «Оце-то сітка, — думав Павук. — На таку гарну сітку полетить найхитріша муха».
Якось дівчина залишила мереживо на столі, а сама пішла погуляти. Павук мерщій із свого кутка виліз на стіл та й усівся на мереживі. І здивувався. Сітка, яку в’язала дівчина, не липуча.
Значить, у ній не може заплутатись навіть маленька мушка.
«Дивно, — думав Павук. — Навіщо ж дівчина плете цю сітку? »
Дівчина повернулась до кімнати, сіла край вікна і знов чаклувала біля свого мережива.
А Павук принишк у кутку, дивився на дівчину й чамрів: «І навіщо в’язати сітку, як нею не можна ловити мух?!»
* * *
ПАЛЕЦЬ У ЧОРНИЛІ
Це сталося в другому класі. На перерві хтось, пустуючи, мазнув чорнилом стінку біля дверей. На стінці лишився слід від пальця.
Задзвенів дзвінок. До класу заходить учителька. Вона побачила той слід на стіні й питає:
— Хто вимазав стіну чорнилом?
Усі мовчать.
На першій парті сидів Мишко. В нього палець був у чорнилі.
— Це ти? — питає вчителька.
— Ні, не я, — відповідає Мишко.
— Як тобі не соромно! — гнівається учителька. — Нашкодив, ще й не признаєшся.
Мишко стоїть, похиливши голову. Він жде, коли Петро, що сидить за останньою партою, встане й скаже: «Це я мазнув стіну».
Але Петро мовчить, заховавши під парту руку.
Невже він не знає, що так підло чинити?
* * *
ПЕТРИК ЗАБУВ ВДОМА ЗОШИТ
Сьогодні діти прийшли до школи сумні. Вони знали, що їхня вчителька Марія Петрівна їде далеко-далеко, на берег великого синього моря. Там живе її чоловік — льотчик, і вона їде до нього із сином.
На уроках було тихо й невесело. Хіба можна забути хоч на хвилину, що сьогодні після останнього уроку вони попрощаються з учителькою й більше ніколи не побачаться?
Кожному хотілося сьогодні добре й писати, й читати, й відповідати, щоб Марія Петрівна похвалила.
На уроці арифметики Марія Петрівна сказала:
— Сьогодні я нікого не викликатиму до дошки. Відкрийте зошити, і я перевірю, як ви розв’язали дома задачі.
Підходить учителька до Петрика, а в нього немає зошита. Почервонів Петрик від сорому:
— Забув дома...
Марія Петрівна нічого не сказала й теж почервоніла.
Петрик заплакав. А потім сидів сумний-сумний.
...От Марія Петрівна приїхала автобусом на станцію. Станція за п’ять кілометрів од села. Вона купила квитки і вийшла із сином на платформу. Скоро має прийти поїзд.
Сходило сонце. Аж ось до Марії Петрівни підбігає захеканий Петрик.
— Маріє Петрівно, — тихо каже він, — ось мій зошит. Задача була розв’язана... Ой, як же я його забув учора!
* * *
ПІСЛЯ УРОКІВ
Коли Віра Григорівна почала переглядати зошити з домашніми завданнями, Мишко передчував, що його не похвалять.
Писав він учора похапцем, бо хлопці стояли з м’ячем під вікном.
Ось і до Мишка черга дійшла. Віра Григорівна глянула в зошит і сказала:
— Оце так пише учень третього класу? Ну, що ж, залишишся після уроків.
Мишкові стало соромно. Його ніколи ще не залишали після уроків. Та він відчував, що винен.
Коли всі діти пішли додому, Мишко сів за останню парту й розгорнув зошит.
— Ти чому додому не йдеш? — питає Віра Григорівна.
— Ви ж казали, щоб я після уроків залишився...
— Так, я й забула... Звичайно, залишайся. Перепиши вдруге те, що погано зробив. Я прийду перевірю. Без мого дозволу не смій іти додому.
Віра Григорівна пішла. Мишко взявся виконувати вправу. Написав старанно, бо поспішати тепер не було куди. Йому хотілося, щоб учителька похвалила.
Та Віри Григорівни чомусь довгенько не було. В школі стояла тиша. Десь далеко в коридорі тричі вдарив годинник.
Мишко ще раз переписав вправу. Тепер він старанно виводив кожну букву. Так захопився роботою, що не помітив, як минула ще година: далеко в коридорі вдарило чотири рази.
Мишко сидів і чекав на вчительку. Та її не було. Так минула ще година.
У класі сутеніло. Наступав ранній осінній вечір.
О сьомій годині до класу зайшла тьотя Марія, прибиральниця.
— Чому це ти сидиш, хлопче? — здивувалася вона.
— Мене вчителька залишила після уроків, — сказав Мишко.
Тіточка Марія довго дивилася на хлопця, а тоді похитала головою й каже:
— Іди додому, хлопче...
— Як же я піду? — питає Мишко. — Адже Віра Григорівна не дозволила.
— Я дозволяю, — твердо каже тіточка Марія.
В її голосі Мишко відчув таку впевненість, що, зрадівши, запитав:
— Вона сказала вам, щоб ви дозволили?
— Сказала, — відповіла тіточка Марія і зітхнула.
* * *
ПОЗДОРОВЛЯЄМО
Урок у другому класі. Галя підносить руку.
— Що ти хочеш сказати, Галю? — питає Ганна Олексіївна.
— У Марійки братик народився, — сповіщає Галя.
А Марійка — це її подруга. Діти оглядаються з цікавістю на Марійку. Дівчинка аж знітилася.
— Як це добре! — каже Ганна Олексіївна, вона підходить до Марійки й цілує її. — Поздоровляємо Марійчину маму з сином, а Марійку з братиком.
У класі тихо-тихо.
— А що це значить — поздоровляємо? — питає Микола.
— Це значить, що в Марійчиної мами, у татка й у самої Марійки — велике щастя. Народилась людина — й принесла щастя багатьом людям.
У Марійчиної мами народився син.
У Марійчиного тата народився син.
У Марійки народився брат.
У Марійчиного дідуся народився онук.
У бабусі Марійчиної народився онук.
У дядька Марійчиного народився племінник, небіж.
А в нас народився новий приятель.
Он скільки людей стали щасливіші.
Он скільком людям приніс Марійчин брат щастя.
Он чого ми поздоровляємо.
Поздоровляємо — це значить: радіємо разом із Марійчиними мамою й татом, бабусею і дідусем, і з дядьком Марійчиним.
Діти радісно загомоніли:
— Поздоровляємо... Поздоровляємо...
* * *
ПОРОСЯТКОВІ ЗАХОТІЛОСЯ БУТИ ЗЕЛЕНИМ
Вибігло біле поросятко в луг. А там усе зелене. Трава зелена, кущі зелені. Очерет у воді зелений, зеленим листям шелестить.
На березі ставка сидить зелена жаба, а над нею муха зелена літає. Задивилося поросятко на зелений світ, і йому захотілося стати зеленим. Пішло лугами-берегами.
Бачить — калюжа, а в ній вода зелена-зелена. Залізло поросятко в зелену воду, скупалось. Вилізло зелене-зелене. Повернулося в луг. А всі сміються:
— Дивіться, зелене жабеня. Ой, яке велике.
Сміється трава, сміються кущі.
Сміється очерет. Сміється жаба. Сміється муха. І сонечко сміється.
* * *
ПРИЙШЛИ ПРОВІДАТИ ХВОРУ...
Марійка дуже довго хворіє. Лежить у ліжку, не може підвестися. Інколи приходять до неї подруги.
Ось і сьогодні завітали до Марійки Оксана й Валя. Принесли дві книжки. Розповіли про події класу, а потім замовкли та й сидять.
І Марійка мовчить, якось ніяково стало їй.
У хвилину напруженого мовчання з-за хмари виглянуло сонце. В кімнаті стало світло. Оксана й Валя зраділи.
— Нарешті сонечко пригріє, — защебетала Оксана. — Як потепліє — в ліс підемо, до річки.
— Може, й покупаємось, — радісно мовить Валя.
— І квітів нарвемо, й у човні покатаємося, — продовжує своє веселе щебетання Оксана.
Марійка дивиться на них, мовчить, аж тут з її очей на подушку закапали сльози. Оксана й Валя бачать, що Марійка плаче, й дивуються:
— Чому це ти плачеш, Марійко? Що в тебе болить? Може, тобі ще одну книжку принести? Ось ми підемо в крамницю й купимо цукерок...
— Не треба ні книжок, ні цукерок, — прошепотіла Марійка.
* * *
ПРОБАЧТЕ, ТАТУ...
Весною п’ятикласники допомагали селянам садовити баштан. Керували роботою два дідусі — дід Дмитро й дід Дементій. Обидва вони були сиві, в обох на обличчі старечі зморшки.
Дітям здавалися вони ровесниками. Ніхто з дітей не знав, що дід Дементій — батько діда Дмитра, що одному з них дев’яносто років, а другому — сімдесят.
І ось дідові Дементію здалося, що син його не так підготував насіння кавунів і динь. Здивовані діти почули, як дід Дементій став повчати діда Дмитра:
— Який же ти нетямущий, синку, який некмітливий. Вік учу тебе й не можу навчити. Насіння кавунів і динь треба витримувати в теплі, а ти що зробив? Воно ж заклякло, закоцюбло... Тепер тиждень сидітиме в землі й не сходитиме.
Дід Дмитро стояв перед дідом Дементієм, як семирічний хлопчик: переступав з ноги на ногу, схиливши голову, й тихо шепотів:
— Тату, більше цього не буде... Пробачте, тату...
Діти замислились. Кожен із них пригадав у ці хвилини свого батька.
* * *
ПТАШЕНЯ ВИПАЛО ІЗ ГНІЗДА
У дятлихи четверо пташенят. Одне із них дуже неспокійне. Виглядає із гнізда, все йому хочеться бачити,про все знати: а що там за гніздом? Що там пливе по небу? Що це таке гаряче та яскраве?
– Виростеш, полетиш і побачиш, – сказала дятлиха.
Але неспокійне пташеня не послухало мами. Висунулось із гнізда і впало. Сидить на траві та плаче. Прилетіла мама.
– Як же тебе врятувати, неслухняна дитино? Сідай де мене на слину, тримайся дзьобом за пір'я.
Вилізло пташеня на спину, вчепилося міцно лапками і дзьобом. Полетіла мама, понесла дитину до гнізда.
– Будеш із гнізда випадати?
– Не буду, – сказав радо маленький і підвів голову, щоб виглянути із гнізда.
Підвів голівку і запитує:
– А що це таке – трава?
* * *
РИБКА І ЖАБА
У ставку плавав маленький карасик. Швидкий, прудкий, з рожевим хвостиком. Потоваришував він із жабою. От вона й каже карасикові:
— Піду я на берег, посиджу трохи на сонечку, погріюся та й тобі комашок принесу на обід.
Вилізла жаба, сіла на березі, гріється на сонечку. А карасикові заздрісно стало. Думає карасик: «Бач, жаба сидить собі, гріється, ще й комашок ловить, а я все плаваю в цій капосній воді. Мокро та ще й холодно».
Приплив карасик до берега, виплигнув із води й опинився на гарячому пісочку. Хоче дихнути, а не може. Хоче хвостиком поворухнути, а хвостик уже сохне на сонечку.
Побачила жаба, що з товаришем кепські справи, та й каже:
— Не плигай з води, бо на сковорідку потрапиш...
Пострибала жаба до карасика, взяла його в лапки, понесла до ставка й укинула в воду. Зрадів карасик:
— Ой, жабо, дорога жабо, та ти ж мене від смерті врятувала.
З того часу карасик не називає воду капосною.
За матеріалами:
– "Стежинка людяності": В.О.Сухомлинський. Оповідання та казки. Творча група вихователів ДНЗ м.Полтава, 2009 р., 61 с.
– Посібник "Твори Василя Сухомлинського". Укладачі: Белінська В.О., Карпенко М.С., Парамонова І.К., Левадовська Р.Г. Донецька обласна бібліотека для дітей ім. С.М. Кірова, 2012 р., 148 с.
Більше творів для дітей від Василя Сухомлинського на нашому сайті:
