Публікації за тегом: Оповідання

Смакота — річ, звісно, дуже приємна, однак не така проста, як здається на перший погляд. Бо що, скажімо, у вас передовсім асоціюється зі словом «смакувати»? Напевне, розмаїті смачненькі страви, які приносять задоволення, покращують настрій та самопочуття. І ви маєте рацію — однак не на всі сто відсотків, а приблизно… на п’ять. Погляньте на смакоту інакше — і тоді ви разом із дітьми зможете смакувати сонячний ранок, сімейні прогулянки, дощик, спілкування з друзями, пригоди, книги, сон. І навіть якщо звідкись усе ж вигулькне поганий настрій, як це сталося з відомим кухарем Тара-патою, варто уважно роздивитися довкола і не проґавити свого рятівника, а нагодувати його чимось смачненьким. Солька ж як ніхто знає, що зазвичай щастя ховається простісінько перед носом — удома! У цій книзі ви знайдете: цікавезну повість, розкішні ілюстрації, рецепти 30 страв, сторінки для записування улюблених сімейних рецептів, правила сервірування столу і навіть закладку. У цій статті публікуємо кілька уривків з книги.

Читаймо оповідання з книги Остапа Вишні "Дітям":

Як ми колись учились 
Перший диктант 
Петрик, Резеда та бариня 
Панська ялинка 
Все життя з Гоголем 
Перша подорож 

Якби моя бабуся встали 
Капітан і гарпунник 
Геометрія 
Федько Зошит 
Паралелепіпед 
Біля річки 
«Самокатун — на всіх наїздун» 
У Новому році — все нове, хороше! 
Сон на користь 

 

"Перед його норою заходило на ніч сонце. Сонце зайшло. Ліс потемнів, кар'єр густо засинів, сосна угорі золотіла.
— Ліс потемнів, кар'єр посинів, а ти золотієш, — сказав. він сосні. З нори вилазити не хотілося, а тут заболіло вухо, наче нічого було тому вухові зараз робити, — але заболіло.
— Ковбаси наївся, і магазинної, і так домашньої з часником, — куди я піду? Та не піду я нікуди. В норі тепло? Тепло. Вухо болить? Болить. От і лежи. Слухай собі небо над сосною, мугикай собі що хоч, не хоч — не мугикай..." (Микола Вінграновський)

"У нас ніколи не було Волоханя. Були всякі собаки, але Волоханя не було. У нас був Рябко. Або — Рябчик. Він любив кусати себе за вухо, за лапу і сміятись. Я казав Рябчикові: «Дожени!» Рябчик гнався.
Одного разу ми з татом поїхали по рибу. Була ніч. Тато настелив у човен кожухів і сів за весла..." (Микола Вінграновський)

"Вітер жбурляв сніжинки у вікно.  Закрутила, завертіла снігову карусель хуга. Катерина не могла спати, бо думки  про малого пухнастика мучили. "Де зараз кошеня? Холодно? Завтра погодую його... Надворi зима", - вона міркувала, ховаючись під теплу ковдру. Кожний день кошеня її зустрічало, даруючи котячу пісню..."

(Людмила Кибалка)

 

 

"З глибини століть дійшла до нас цікава бувальщина, записана в одному з літописів. Князь Володимир Мономах узяв у полон малого сина половецького хана і тримав у себе як запоруку, що хижі степовики не нападатимуть на Русь. Ханське дитя виросло в златоглавому Києві, у княжому палаці, оточене зручностями й шаною, і його вже не вабило кочове життя. Коли Володимир помер, хан послав по сина свого найкращого співця Ора. Але ні половецькі пісні, ні вмовляння не зворушили юнацького серця. Той волів залишатися в Києві. Тоді як останній засіб старий співець дістав з-за пазухи пучок євшану. Густий запах - аромат степу - розлився в княжій горниці... В одну мить він збудив те, чого не збудили ні слова, ні спів. "Краще у своїй землі кістьми лягти, ніж у чужій славним бути!" - зі сльозами вигукнув ханський син. "І прийшов до своєї землі. Від нього походив Кончак, що розтрощив Посулля, ходячи пішки з кітлом на плечах", - завершує свою оповідь літописець..." (Зірка Мензатюк)

"—    Паничику чорнобривчику, чом не виростаєш?
—    Я росту, росту: листя — у висоту, корінь — углибину, у чорну землю, у холодну воду, що рідним голосом говорить.
—    Паничику чорнобривчику, а вже літо рум’яне!
—    Ще почекаю, не зацвітаю: ще тому літові немає краю!.."

(Зірка Мензатюк)

"Коли Андрійко збирався до дитячого садочка, його турбувало єдине питання: чи буде там забіяка Назар? У Андрійка з цим хлопцем були свої рахунки, бо Назар задерикувато і постійно відбирав складені кубики. Навіщо вони йому здалися того ніхто не знав: хоч би читав чи рахував — та ж ні! Але коли Андрійко вже завершував складати слова із кубиків, Назар — тут як тут — штурхав кубики з усієї сили і ті розліталися довкола. Інколи так штурхав, що й Андрійкові перепадало. А не подобався Андрійко забіяці, бо читати вмів, як дорослий..." (Оксана Лущевська)

"— Святий Отче, що мені робити? Я свідомий того, що то зле, та я над собою не владний, як тюхтій який. Мої руки так і тягнуться туди. Ну, ви мене розумієте. Я тоді не є я. Я навіть того не хочу. А воно тільки мені треба до виходка – знов те саме. Та річ, щиро кажу, висмоктує мене зсередини. Я до жінки не можу приступити. Спершу сам з собою мушу. Гріх. Боюсь гріха. Я не молодий чоловік, серце маю хворе, гупає, як кінь, відійти можу з дня на день, а ту біду з собою ношу, як хлопчисько непутьовий, що баби не знає. Що?.. Ні-ні, то не від ледарства. Цілий час працюю, спочинку собі не даю. Не помагає. Ви гадаєте, я маю час на телевізор, коби ж то! Що кажете?.. Та де, яке там, яка випивка, я, щоб ви знали, ні-ні. А після операції про цигарки навіть забув. Га?.. Люблю, я, знаєте, як на ній женився, інших обминаю. Вона в мене гарна, господарна, чотирьох маємо. Старший на осінь женитися надумав. Готуємось. Найменшенька при нас, через рік школу закінчить..." (Галина Мирослава)

 

"Вітаю всіх! Зараз я живу в Америці. Та відстань і час між Україною і США не такі вже й великі, якщо, звісно, не дивитися на мапи і не звіряти годинники. Коли в мене лишається вільний час, я пишу й перекладаю дитячі книжки, а також ділюся своїми відгуками й міркуваннями про прочитане. Мені подобається подорожувати до моря і фотографувати пташок, наприклад, сірих чапель. А ще я мрію побачити совиного папугу Какапо, що мешкає в Новій Зеландії." (Оксана Лущевська)

"Ніби хвиля важка по піску,
Знов літа – на тривожній сторінці...
У хвилину таку нелегку
Не забудьмо, що ми – українці!"

(Володимир Даник)

Людмила Кибалка – молода українська поетеса та письменниця. Її щирі та теплі, життєво правдиві, сповнені любов'ю та добротою казки та оповідання цікаві як дітям, так і дорослим... Читаймо!!!​

"Маленька дівчинка почистила свої черевички та вийшла на вулицю. Там стояв хлопчик. Він говорить дівчинці: "А мої черевики краще твоїх блищать!" Дівчинка подивилася на черевики хлопчика і питає.." (Василь Сухомлинський)

"В однієї жінки народився син. Душу вклала вона в свою дитину. Боялась, як би пилинка на нього не сіла, як би вітерець не подув. Дуже хвилювалась мати, щоб син її не брав близько до серця горе, страждання, біль людей. ... Хлопчик ріс, а мати затуляла його від життя. Не знав він, що таке горе, страждання, біль, образа, смуток. Виріс хлопчик, став юнаком. Якось захворіла мати, злягла. Послала сина в аптеку по ліки. Пішов син, дає записку, що мати написала. "Ліки будуть готові за п’ять хвилин",— каже аптекар. "Поки ви готуватимете,— відповідає син,— я з хлопцями у футбол пограю."" (Василь Сухомлинський)

"Неподалік від школи, за селом - великий яр, що заріс чагарником і деревами. Для малюків це - дрімучий ліс, сповнений таємничим і невідомим. Одного разу я помітив у стіні яру вхід до печери. Всередині печера виявилась просторою, з міцними сухими стінами Та це ж цілий скарб! Тут буде наш Куточок мрії. Важко передати захоплення дітей, коли я вперше повів їх до печери. Діти верещали, співали, перегукувались одне з одним, гралися в піжмурки. В той же день вистелили долівку сухою травою. Спочатку ми просто тішилися таємничим куточком, обживали його, створювали затишок: прикріпили на стінах кілька картинок, розширили вхід, зробили столик. Із захопленням діти прийняли пропозицію зробити пічку, час од часу топити її..." (Василь Сухомлинський)

 

"Це було влітку. Цілий день пекло сонце, а потім насунули чорні хмари. Пішов дощ. Під високою гіллястою шовковицею сидів Василько. Він не боявся зливи. Його захищало від неї густе листя.
Під шовковицею було сухо. А поруч текли струмки. Василько побачив, як один струмок поволеньки почав заповнювати невеличку заглибину. Утворювалось озерце. На середині цього озерця був маленький острівець. Води все прибувало й прибувало. Ось-ось затопить острівець. Раптом Василько побачив на острівці маленьке червоне сонечко..." (Василь Сухомлинський)

"Досвід переконав нас у тому, що приблизно у 85% усіх невстигаючих учнів головна причина відставання в навчанні - поганий стан здоров'я, якесь нездужання або захворювання. найчастіше зовсім непомітне і таке, що можна вилікувати тільки спільними зусиллями матері, батька, лікаря і вчителя. Приховані, замасковані дитячою жвавістю, рухливістю нездужання і захворювання серцево-судинної системи, дихальних шляхів, шлунково-кишкові дуже часто є не хворобою, а відхиленням від нормального стану здоров'я..." (Василь Сухомлинський)

 

"Уже через тиждень після початку занять у «Школі радості» я сказав малюкам: «Принесіть завтра альбоми і олівці, будемо малювати». Наступного дня ми розташувалися на галявині шкільної садиби. Я запропонував дітям: «Подивіться навколо. Що ви бачите гарного, що вам найбільше подобається, те й малюйте». Перед нами був шкільний сад і дослідна ділянка, освітлені осіннім сонцем. Діти защебетали: одному подобалися червоні й жовті гарбузи, другому — схилені до землі голівки соняшника, третьому — голубник, четвертому — виноградні грона..." (Василь Сухомлинський)

 

"Стоїть край дороги стара-престара тополя. Узимку тривожно шумлять її голі віти, а весною покривається вона зеленим листям. Скільки й пам’ятаю, стоїть вона, як сторож. Якось питаю маму: "Скільки літ тополі? Хто її посадив?" "Не знаю, — відповідає мама. — Скільки й пам’ятаю, стоїть тополя край дороги. Завжди однакова..."" (Василь Сухомлинський)

"Побачило Сонечко хвору Дівчинку в ліжку. Дівчинка лежала, очі її були закриті, вона тихо стогнала. Жаль стало Сонечкові Дівчинку. Нахилилось воно над її голівкою й тихо прошепотіло: "Візьми, Дівчинко, чарівне намисто з чотирма променями. Чотирьох нещасних ти можеш зробити щасливими. На кого спрямуєш промінь — той і стане щасливим." Відкрила очі Дівчинка, бачить — лежить на постелі чарівне намисто, чотири промені грають на стіні. «На кого ж направити щасливі промені? — думає Дівчинка. — Хто у нас нещасливий?» Подумала і важко зітхнула: нещасними були бабуся, дідусь, тато й мама. У бабусі зуб болить, у дідуся ліжко скрипить, татко горілку п'є, мама сльози ллє..." (Василь Сухомлинський)