Галина Мирослава
ФАСЕТКА
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
Все, — вирішив я. — Треба ставити крапку. Жити в суспільстві, де мудрість безкоштовна, а за дурість потрібно постійно розраховуватись, де мовчать хіба за велику оплату та ще й до того часу, поки не знайдеться хтось, хто проплатить більше, неможливо. Це понад край. Пора всім їм показати, які вони дурні. І від тої фасоли, від тої тяжкої журби та печалі, я швидким кроком впевнено пішов у найближчу крамницю купувати мотузку. Мило та табуретка, на щастя, в мене були.
День стояв, ні, лежав, похмурий, обкурений і, чесно кажучи, опльований, як усе моє покуцьорблене життя, вкрите швами та суцільними фальцами. Дерева хилились, мовби після перепою. І, може це мені лише здалось, на ліву ногу, ой, бік. Мара якась, — подумав я і протер очі. Потім заліз правою рукою у праву кишеню штанів. Грошенятами там і не пахло. У ліву кишеню я ніколи нічого потрібного не кладу — нема в мене такої звички. Безумовно, що не було змісту там шукати, та я про всяк випадок туди заліз. Марно, чого й слід було сподіватись. А мотузки задурно ніхто мені не дасть. У цьому триклятому суспільстві за все треба платити. Вмирати ж з гріхом на душі, гріхом злодійства, мені не хотілось. Довелось-таки помислити, у який спосіб варто якнайкраще покинути цей нікчемний світ, що на всі боки підступно блискає своїми відшліфованими фасетками, наче коштовний камінь. І щоб демонстративно – нехай знають! І обов’язково безкоштовно.
Я собі згадав, що через дві вулиці є трамвайна зупинка. Одяг на мені був чистенький, свіжий. Сміливо можна було лягти на колію, перехреститись, заплющити очі та чекати. Людей на зупинці завжди вистачає – тож мусять побачити та замислитись над сенсом буття. Спочатку йшов собі звичайною ходою, а потім намірився прискорити крок, але коли вже був майже на зупинці, глянув на черевики. Мені стало страшенно встидно – вони були геть брудні та не… напуцовані. Скажуть — ледащо, так йому й треба. Такий варіант ніяк не годиться – який резон відходити з життя тоді, коли ніхто цього не оцінить, не співчує, не візьме з цього уроків?! Це мене не на жарт розтривожило. Я вирішив повернутись додому негайно.
На порозі перед квартирою сидів мій голодний кіт, про якого я через свої проблеми зовсім забув. Намагався було пригадати коли його останній раз годував — не зумів. Але ж кіт не винен, що живе в цьому суспільстві, — подумав я і пішов принести йому щось поживитись. Не пригадую, що саме нашкрябав у холодильнику, та дещо для хвостатого звідти все ж дістав. Кіт божевільно припав до миски та почав жувати. Я всівся поруч і, вимучуючи себе думанням, силувався зосередитись на думці про результативну смерть. Мої спроби перебив шурхіт за стіною. Звук на початках був ледь вловний, а потім його стало добре чутно — довелось відсунути вухо від стіни вбік. Зненацька почувся гучний удар об підлогу і пронизливий скрик сусіда. Мені стало лячно і моторошно. Я підвівся на ноги та майже підскочив до сусідських дверей. На мій стукіт ніхто не відповідав. Напуджений, відчуваючи нутром лихе, я виважив двері та прожогом заскочив у передпокій. Переді мною лежала розбита табуретка, над якою хитався сусід з обвислими нижче ніг штанами.
Мабуть, я задовго бавився з дверима, намагаючись дістатись до квартири сусіда, бо всі мої дії по врятуванню нічого не змінювали — він був мертвий. Вже коли я заспокоївся і підійшов до телефона, щоб викликати швидку та попередити його батьків про прикрий трафунок, побачив аркуш паперу, що стирчав з кишені його сорочки. На ньому було написано практично те саме, що я оце вам розповів, тільки з додатком: “Повернувшись додому, я згадав, що на балконі в мене є білизняний шнур”. А закінчувалась передсмертна записка так: “У моїй смерті ніхто зокрема не винен. Винне безжалісне до простих людей суспільство”. Я стетерів. Оговтавшись, поплівся на балкон — слава Богу, білизняного шнура там не було. Ковтнув на повні груди повітря і ще раз прочитав записку. А тоді, не зважаючи на те, що переді мною лежить ціпеніючи сусід, від душі розреготався просто перед трупом. Я так втішився, що це не я. У мене з’явилось стільки любові до життя, що я підійшов до бездиханного сусіда і з вдячністю цьомкнув його в щоку. Вона була дуже колюча. Тоді я обмацав своє лице і вирішив на радощах поголитися. Тим більше, що я знав — два дні тому мій, тепер такий дорогий, сусід купив нову пінку для гоління “Арко“.
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
