"Дерево життя" (українська вишивка).
Читати всю книгу Галини Мирослави «Маю вам сказати» у текстовому форматі
|
|
|
ЗМІСТ КНИГИ: 1. Дивись 55. Доросла (читати та слухати, відео) |
.jpg)
"Вони зупинились біля лісу. Поки водій заправляв автобус, Устя споглядала навколишній простір через вікно, зненацька за якусь мить вискочила надвір. І все через дерева, які потрапили в її поле зору. Покручені, з наростами на тілі. До них годі було доступитись, а їй кортіло їх обійняти, і таки зробила це, тільки подумки. Стоячи неподалік від буса, чуйно придивлялась до кожного гінкого дерева, напружено вслухалась у приємний шепіт розгойданого вітерцем листя, і так перейнялась, що мало не виповіла вголос думку, що мигцем пронеслась у голові. І чому вона раніше не зауважувала, що будь-який ґандж — це повідомлення, прохання про допомогу, попередження, застереження?! Що це, як не виразний крик: ''Зверніть на мене увагу''?! Подумала: ''Кожен організм шукає розв'язання, коли виникло питання, — усміхнулась створеній мимовільно римі, — Ми, люди, такі''. Устя намагалась роздивитись і запам'ятати кожне дерево, яке вабило її до себе. І чим довше вона придивлялась, тим переконливішим для неї ставав її власний висновок, що відхилення від загальноприйнятої норми тягнуть на себе увагу. ''Нарости — це сигнал SOS для дерев'', — продовжувала розмірковувати Устя. Їй здавалось, що вона відчуває те саме, що дерева, коли заглиблюються в простір і всередину себе. Устя вдихала повітря на повні груди, а тоді на трохи завмирала..." (Галина Мирослава)
"Ми сиділи, приховані травою, яка в цих місцях була майже нашого зросту. Її не було багато, клаптик, острівець, але ми сподівались, що він порятує. Потрібно було перепочити. Добрий шмат землі під нашим лісом досі зветься передліссям. Під сам ліс колись лягали поля, але то було раніше, тепер тягнуться луки. Самого лісу вже нема. Війна випалила, люди дорубали. А назва живе. Ніхто не насмілюється змінити. Хоча щоразу, коли доводиться вимовляти ''передлісся'', тих, хто пам'ятає, що тут гордовито стояв пишний ліс, знагла пронизує жаль, прострумлює всередині блискавкою та й виходить назверх розгубленістю. Раніше й не думалось, що може бути настільки незатишно, коли очі аж до горизонту не мають за що зачепитись. Можливо, їдкі спогади вартує запечатати перейменуванням, але десь там, на денці серця, гріє надія, що ліс колись виросте, викохається знову. Важко душі без нього..." (Галина Мирослава)
"Виглядало на те, що дощ вщух остаточно. Узбіччями доріг збігала, подекуди пінячись, остання вода. Хоча вдалині за забризканими хатами згуста роїлись білими суцвіттями нові хмари, день відчайдушно раз за разом підморгував сонячними променями, з усіх сил підтримуючи благословенну атмосферу в домі. У духовці пеклись паски. Орися сиділа за столом навпроти духовки, втупившись очима в журнал, привезений колись дочкою, старалась не шарудіти, аби нічим не порушити тишу, у якій мають вирости й випектись чарівні бабки. Але щойно з духовки вирвався разом з парою запах, знаний з дитинства, вона, затягнена ніжними спогадами, розмірено попливла в інший час. Згадала маму й випечені нею паски, що стояли вишикуваними, як почесна варта, під рушниками на підвіконнях, виповнюючи простір святочним духом..." (Галина Мирослава)
"Ліжник полонини витягувався на сонці, здавалось, що його китиці, відгорнені вбік вітром, пестять, ніжно рухаючись, стовбури дерев, що повиструнчувались по її краях. Григорій не зупинявся, він минув полонину та продовжив йти знайомою стежкою вгору до вилизаної небом голої вершини. Тут, з-під великих утаємничених каменів, сміливо й щемко стрибала вода, витворюючи веселі криволапі потічки, що змійками стікались докупи, ніби відчуваючи один одного. Музика, створена краплями, лягала на душу витонченіше, сильніше, ніж нещодавно почутий симфонічний концерт, який прорвався до Григорія з радіоприймача поміж новинами..." (Галина Мирослава)
"Стасю тягнуло до великого міста. — Міста здатні завжди здивувати, зачепити, щоразу якось по-іншому розвернутися до людини, занаджуючи у свої спокусливі лабіринти, — так вона підсумовувала свої уявлення й знання. Юній красуні безмежно подобалась заклопотаність міст, вона з насолодою кілька разів спостерігала, як усі кудись поспішають, енергійні й заклопотані водночас. — Це так гарно, коли люди снують туди-сюди, машини блимають, сигналять. Заворожує та аніскілечки не відволікає від власних думок, — ділилась з подругами враженнями й відчуттями Стася. Вона, якби мала можливість, блукала б цілими днями викрутасами сплутаних у пучки різношерстих міських вулиць. — Чому життя таке несправедливе? Чого світ так збудовано, що жива душа мусить повертатися у реальність, яка не завжди їй до вподоби? — мучило Стасю..." (Галина Мирослава)
"— Ти завжди був моїм натхненником, Сергію. Що найбільше мене інтригує й затягує, так це несподіваний спосіб мислення, неочікуваний погляд на звичні речі. Неважливо навіть, чи він правильний. Від незвичності я дивним чином набираю сил, мені стає цікаво жити, у голові починають роїтись нові думки, з'являються нові бажання. Пам'ятаєш, друже, як ми познайомились просто на вулиці? Нам було по шість.Ти вимальовував паличкою якісь цифри на піску. Я зняв з плечей ранець, поставив на землі та присів біля тебе, а ти водив паличкою або в повітрі, як диригент, або по землі. Ми росли. Ти захопився шуканням чотирьох цифр, які б відображали чотиризначність, як ти тоді казав, ''чотиризначущість'', світу. Ти відкривав мені свій, тепер і мій, світ, звертаючи увагу на несуттєві для мене речі, від чого вони ставали для мене вагомими. Мені не вистачить життя на щирі подяки тобі. — То не просто чотири сторони світу та чотири пори року, — пояснював ти, — Ранок відповідає сходу, день — півдню, вечір — заходу, ніч — півночі. Мені здавалось, що ти маєш якісь особливі ключі до безмежності. Ти завжди першим відкривав двері до недоступного мені світу..." (Галина Мирослава)
"Стефа, яка нещодавно розміняла восьмий десяток, вже не мала сили підвестися з ліжка. Після падіння позаторік ноги відмовили. Але її голова залишалась світлою, тіло — підтягнутим, серце — напрочуд чулим. Приємно видовжене обличчя, яке вона за звичкою, прищепленою в дитинстві, щоранку змащувала соком огірка впродовж життя, вражало свіжістю, помітити на ньому зморшки було майже неможливо, от тільки великі каламутно зелені очі глибоко позападали всередину. Стукіт у двері змусив її здригнутися. Вона відчула, що щось зараз має статися. Арсен, чоловік Стефи, з яким вони разом понад 40 щасливих років, чомусь затримався біля дверей. Стефа прислухалась. Голоси з передпокою не впізнавала, вловити зміст не могла тим більше. Несподівано за Арсеном до невеличкої кімнати зі Стефиним ліжком, двома стільцями та шафою-білизняркою, зайшли двоє: молода розкішна жінка з чорним волоссям по плечі та її високий і досить худий чоловік. Навіть худіший за Арсена. Життєрадісна жінка, що пахла квітами, світилась усмішкою. Арсен лагідно поглянув на Стефу й промовив.." (Галина Мирослава)
Не можу з тим відійти на той світ, мушу виповісти. Болить воно, муляє. Хочу спокійно переставитись, воно ж не дає, хоч і давнє. Молодий я тоді був, мене совіти до війська забрали та на фронт кинули. Якраз перед кінцем війни. Ми в Секешфегерварі, дуже гарне місто, край угорський, в монастирі отаборились, довго звідти стріляли, а як втихло, дивлюсь — хлопці, з якими служив, солдатики молоденькі, черниць ґвалтують разом, у рот вкладати прутня змушують, у вуха випускають, одяг їхній монастирський на них роздирають і на ганучі беруть. Я ж з родини, що в Бога вірить, у мене душа навпіл рветься, того тягаря витримати не може, а заступитись не смію — розстріл на місці. Стою поруч, сльози ковтаю, брешу, що то піт, відмовляюсь, кажу: „Не стоїть”, а сам молитви безперестанку шепчу. „Ти што, вєрующій?” — питають, головою киваю, мов ні, а в Бога тут же пробачення прошу. Петром мене, мабуть, нарекли недарма, мав я на своїй шкурі відчути як то від Бога заради свого життя відмовляються..." (Галина Мирослава)
"Малою дитиною я завжди брав ложку не за держанце, як належить, а за черпу. Наді мною підтрунювали, але якось так, що не підранювали, ніби вичікуючи, що колись та й доумлюся. Тато все повторювати любив: “Дайте мацьопі цьопку часу. Не боркайте, як хочете, щоб з нього щось путнє вийшло”. Не знати, чи що путнє вийшло, а от життя мені та звичка врятувала. Чуєте, лебеді греготять над плесом. Гущак за ними бачите? Так, старий уже, пожовчений. Він навіть взимку, хоч і поборошниться, з-поміж гілля брезкинить. Дитиною я в його черпі переховався. Те місце мені горнцем стало. Пригорнуло. Вибрав би іншу місцину — одкриту, рівну, — не жив би. Ніхто й понині не знає, як то сталось, але коли ті, не дай Боже знову, “визволителі” були на підході до нашого села, хтось із лісу пальнув і влучив у їхнього, зовсім молодого та незграбного солдатика. Ким була та дитина для них? Сімнадцятку, кажуть, заледве мав. Найвправнішим солдатом, сином полку, другом, братом? Цього ніхто тепер не скаже, та село вони вирішили покарати, знищити, прирікши усіх нас на смерть..." (Галина Мирослава)
"Я задихалась від самотності. Однак з кожним днем все сильніше зживалась з нею. Хто я така, щоб розраховувати на щастя у тридцять з хвостиком, коли навколо повно молоденьких звабливих дівчат? – думала собі. На що може розраховувати пересічна людина без особливих здобутків у житті у маленькій квартирі на п’ятому поверсі на околиці маленького провінційного містечка? Низенька, худенька, без пишних форм та виразного обличчя… Я підходила до дзеркала, сумно констатувала свої можливості. Хоча, – казала сама собі, – роки мене поки не псують, навпаки, з часом набираю королівської постави, витонченості, тільки її треба зауважити. Одного разу я таки спромоглась зареєструвати себе у кількох соціальних мережах, про які багато розповідали мої знайомі..." (Галина Мирослава)
"Крапля борщу упала на шкіру. Абищиця, а він здригнувся. У мозку щось знову рвонуло, мовби порох розсипався по тілу і якимось дивним чином вийшов через усі м’язи одночасно назовні укупі з потом. Вдихав повітря через рот, а видихнув через шкіру. Ще трохи — й усе спокійненько. Розшарувався, розсипався, а тоді знову докупи, як віяло — з’єднаними частинами у крило. А коли його триблисте тіло розслаблене, він відчуває себе маленьким хлопчиком, у якого, як при створенні світу, все — одне ціле, єдино правильне, таке, що не викликає жодних сумнівів. Тим біленьким синьооким хлопчиком, який ще не здогадується про двозначність світу, не те, що про багатовимірність, який щиро не підозрює про поділ на позитивне і негативне, не мастить собі голову думками про кордони між взаємно протилежним, йому анітрохи не важливо, величні вони чи не величні, адже попереду до сприйняття багатовекторності ще так далеко..." (Галина Мирослава)
"Минулого літа ми гурманом дашили Семенові хату. Іван ницьма сидів навпроти мене, Василь бокував зсутулившись. Юрко був трохи нижче. Він постійно нахилявся, виглядало, що відбивав поклони. Іван десь-не-десь кидався до нього словами: “Чого кожній інстанції кланяєшся?” Юрко мовчки ковтав Іванові слова та не полишав праці. Мабуть, йому так було зручно. Іванові така поведінка Юрка стояла поперек горла — не міг себе вспокоїти, щоб якось триматись, час від часу гатив кулаком по черепиці, від чого всі мовчки здригались. Баба Міля, хата якої стояла око в око Семенової, мала місце — три порожні кімнати, то я собі подумав, що мій підмайстер, як над’їде, міг би зупинитись у неї. То як тільки з даху зауважив її, гукнув до неї: “Бабо Мілю, здоровенькі були!”. Вона підійшла ближче, пильно подивилась на мене та кивнула головою. Намагаючись говорити якомога приязніше, аби мені не було відмовлено, я з теплою усмішкою на обличчі сказав..." (Галина Мирослава)
"Чого я знову повертаюсь до тих подій?! Чому чіпляюсь за відправні точки кадрів, ретельно відкладених в архівах пам'яті?! Не кольорові, зафільмовані як свідки свого часу — у чорно-білих тонах. Перше, що вистрибує з пам'яті, — пробудження з дрімоти в легковій машині, не нашій, мої батьки ніколи не мали машини. За вікном ферфелив дощ, а через мокре скло мені відкрились руїни замку на пагорбах. З роками стерлась точна відповідь на запитання, адресоване батькам, через яке місто їдемо, а я, хоч і багато років стекло, досі не визначила, був то Кременець, чи був то Кам'янець. Була якось у Кам'янці-Подільському, ніби не він, хоча час змінює світ навколо, часом до невпізнаваності, та й до Кременця досі не доїхала. Пам'ятаю, що ''Жигулі'' різко рвали вгору, опісля нестримно котились донизу, ми спішили, іноді так, що мені перехоплювало дух. Ще два села — й були на місці..." (Галина Мирослава)
"Скільки знала того чоловіка, він завжди виглядав однаково. З того часу, як його вперше побачила років тридцять тому, він не змінювався. Хіба одяг, але то суттєвого значення, коли не змінюється спосіб носіння одягу, не має. Цей поважного віку пан був для мене зразковим прикладом думки, що старіння не пов’язане з віком, а є лише відбитком стилю життя. Мені здається, що секрет його дивної молодості ховався в особливому філософському способі думання. Відколи його знала, на його обличчі повсякчас сяяла тепла, сонячна, вітальна усмішка, в якій абсолютно не проглядався сарказм чи якийсь інший недоброзичливий підтекст, здавалось, що цей вічний чоловік світиться зсередини. Вітатись з ним справляло одне задоволення. Найцікавіше, що не маючи дару всеохопної спостережливості, я здебільшого не запам’ятовую людей, з якими не розмовляю, з першого разу, однак його не зауважити та не залишити в пам’яті, здається, неможливо, то як сонця, що його не можеш не помітити, у якій би позиції ти не перебував..." (Галина Мирослава)
"Доступитись до каси було важко. Там роїлись напівп’яні чоловіки, завсідники цієї установи, хоча це була лише 11 година ранку. Вони туго сприймали слова пишнотілесої касирки, блондинки (чомусь усі працівниці цього закладу, яких доводилось тут бачити, мали округлі форми та помальоване на біло чи жовто волосся). Кожному відразу впадало в око, як похітливо вони залицялись до жінок з обслуги. Я приходила сюди лише з тієї причини, що мама, яка з ранку до ночі працювала на панчішній фабриці, наказувала мені перед навчанням у школі тут пообідати. Порушити наказ мені ніколи не приходило до голови, жодної задньої думки не виникало – знала одне: раз батьки сказали, маю так зробити. Це було, як два на два — чотири... Мені було сказано заходити сюди по дорозі з Палацу культури, де я займалась гімнастикою, щоб поїсти гарячого, і просто звідси відправлятись до школи. Батьки днювали на роботі від досвітків до пізнього вечора, бабці ніколи з нами не жили, тож людини, яка б мала подати мені їсти, в природі не існувало..." (Галина Мирослава)
"Він розбудив мене посеред ночі. Від кожного з його дотиків вдаряло струмом. Колись я вже з цим зустрічалась. На випускному в школі, коли взяв мене до танцю шкільний товариш. Під час наших кружлянь його кілька разів пронизував струм. Стримуючи переляк, я приймала ці удари, точніше, стріли, з глибоким внутрішнім напруженням. Я боялась цих відчуттів, та вони повернулись. Найбільше вбивали його очі. З них проривалась дика, нічим не погамована, одержимість, що знесла б усе на своєму шляху. Мовчки, без жодного спротиву, я підвелась з ліжка і покірно, з затаєним страхом усередині, чекала, що ж буде далі. ”Встань на коліна,” — почула його напружений голос. Це не був наказ, проте проймало відчуття, що різке порушення його плану обернеться страшною бідою. І я послухалась, він теж опустився поруч. Мав такий вигляд, наче от-от почне розшаровуватись на частини. Його сили катастрофічно вичерпувались від намагання зібрати себе докупи. ”А тепер помолимось і зачнемо дитину від Святого Духа,” — напрочуд ніжно проказав він..." (Галина Мирослава)
"Ніщо так не виправдує людину, як традиція. “Так заведено”, — кажете ви. Гість ніяковіє і підкоряється, бо він лише гість, він не має морального права на руйнування чужих засадничих речей. “Мабуть, – думає він, — у цьому є свій потаємний зміст.” І робить спробу його віднайти. ,,У чужий монастир зі своїм статутом не лізь,” — згадує. І, поки не зірвався з гальм, не лізе. А що з того, що поліз би?! Перед традицією він безсилий. Правда завжди на стороні господаря. Микола у себе вдома – пуп, він відчуває родове коріння в усьому ще з того часу, як засвоїв, що в українській абетці рівно тридцять три літери, не якихось 29 чи 35, а 33. Не дивно, що своїми улюбленими числами він завжди вибирає симетричне 11, пам’ятаючи, як “Отче наш”, що одинадцять земних років — циклічний період активності Сонця, а ще обирає шляхетну трійку...." (Галина Мирослава)
"Вони дивились на мене так, ніби хотіли увійти. Просто в мене. Потяг рівномірно гойдало, ложечка у склянці чаю постукувала. Араб під два метри, заледве не мокрий від напруження, поперемінно то щільно стискав ноги докупи, то розпружував, дозволяючи їм розходитись у сторони. Його очі бігали з одного кутка в інший, ніби боячись провалитись у мене. Місця в купе було надто мало, щоб не помітити, що він не має куди себе подіти. З рухом потяга очевиднішало, що якби в купе не виявилось більше нікого, мені б не вдалось уникнути його рук. Підходила ніч. Ніч розхитаного вагона. Балакучий в’єтнамець з кожним свавільним кидком потяга вбік ближче підсувався до мене, частіше дихав, продовжуючи наполегливо розповідати мені про досягнення в’єтнамської медицини та про здобуту ним медичну освіту в Індії, про дуже потрібний йому для праці диплом нашого медінституту..." (Галина Мирослава)
"Тоня не могла зрозуміти чому. Вона ж від душі. У Ліди такого немає. Ліда взагалі ніколи не мала такого розкішного одягу. А в Тоні є — вона з задоволенням може дати поносити. Хоч назавжди. Тоню в якийсь момент аж вкололо – невже Ліда не довіряє їй, невже вони не друзі?! Адже коли Тоні щось пропонують сестри чи подруги, у Ліди ніколи не виникає зайвих думок. Вона з радістю міряє. Хоча, якщо бути упередженою і задатись бажанням відмовитись, можна бити на те, що це негігієнічно. А можна задемонструвати зневагу до смаку. Однак, вони ж друзі. Та ще… якщо б Ліда не виглядала так розгублено і мило. Шкрябало усередині, прикро шкрябало, та Тоня не могла сердитись на подругу. Те, що найбільше любиш, вражає найсильніше, коли ранить. У Ліді Тоня завжди любила розважність, якої їй самій часто-густо бракувало..." (Галина Мирослава)
"— А звідки ви знаєте, що мене звуть Олею? Я ж ніде не обмовилась. — Гм… Відчуття… Відчуття Вас. Ви не можете не бути Олею, навіть маючи інше ім’я. — Ви мене, чесно кажучи, лякаєте… Таки мусите признатись, звідки Вам відоме моє ім’я? Не пам’ятаю, щоб ми десь зустрічались. Звідки ви зчитуєте інформацію?! Дійсно, маю ім’я Оля, проте лише для родини, за документами я Олена. Охрестили Ольгою, бо запропонував дідусь, а він у нас священиком у підпіллі був, це ще тоді, коли греко-католицька церква переслідувалась. А Ви, може, в органах тоді працювали чи на органи? — Дитино-дитино… А ще кажеш, що дід твій священиком був… Можеш сприйняти море як велику медузу? — Можу. — Світ — це теж у певному сенсі чутлива медуза. І коли в одному місці її глибоко поранити, медуза реагує вся, кожна здорова її частинка отримує повідомлення про проблему теж. Я це на своїй шкурі відчув. Після втрати найдорожчого. Оголився до відчуття світу кожною клітиною. Як тварина. Багато чого тоді прочулось, привідкрилось..." (Галина Мирослава)
"Оповідання постало зі спогадів моєї мами. В основі лежать реальні події. Справжнього імені вчительки, пам'яті про яку присвячене оповідання, не пригадую. А от ім'я другої вчительки дійсно було Рая, цього не в стані забути. Трагедія сталась у Лопатині, тепер Радехівського району Львівської області, кінець 40-х -початок 50-х." (Галина Мирослава)
"У класі я була найменшою. Донині росту в мені лише півтора метра. І кості я тоненької. Мені скоро сьомий десяток піде, а я й досі не розрослась. Колись це муляло добряче, тепер тішить. “До усього дозріти треба,” — казав мені колись лікар, до якого я потрапила на чистку через бурхливий викидень, коли мені було повних двадцять, і я готувалась стати матір’ю. “Знаєте, дорогенька, за розвитком вам лише тринадцять неповних. Не випереджуйте час. Чекайте. Ви ще мене не раз згадаєте,” — додав. А воно так не виходить, коли ти в палаті серед жінок лежиш, які роками родити не можуть. Звісно, у кожної своя причина, але тебе страхом починає охоплювати та відчуттям приреченості. Хоча в тебе і кров резус плюс, і сумісність групи з чоловіком, і з усіма трубами порядок, все ж мучить тебе лікареве: “Матка ваша ще розвинутись має”. А якщо так все й залишиться?! Авжеж, хіба я могла послухатись. Почалась епопея лікування. Це стало трохи не професією. Аналізи, діагностики, консультації. Від традиційних до експериментальних..." (Галина Мирослава)
"Я довго не міг з цим змиритись. Як же так — яскрава зірка, вражаючи всіх і вся, котра причаровувала до себе витонченістю мови, рухів, форм, якій кожен ладен був служити душею і тілом, несучи в собі й на собі це неймовірно талановите створіння з його легкими та тяжчими клопотами, була миттєво, до сорока днів після заходу за обрій життя, майже остаточно забута. І одного разу, коли, здавалось, мої обурення зможуть рознести мене на шматки, я вирішив присвятити своє життя розбиранню залишених нею рукописів, малюнків, вишиванок, витинанок, світлин і всього іншого, що вона по собі залишила. Будучи людиною ретельною, я спочатку розсортував все по жанрах, чітко позареєстровував кожен її твір, і аж потім взявся до серйозного вивчення матеріалу. Одержимий пам’яттю про неї, я відчував її біля себе щоразу, коли брався до роботи. День минав за днем, а я продовжував своє знайомство з архівом..." (Галина Мирослава)
"Я втікав. Я постійно втікав. Мене злостила, ні – бісила, повторюваність одного й того ж. Якби був живий Сент-Екзюпері, я б йому написав: „Дорогий Антуане, ми могли б з вами стати справжніми друзями. Я, як і ви, не витримую „дублювання однієї ж і тієї ж думки двома різними мовами”. Це дійсно безглузда втрата часу, який можна було б вкласти хоча би в якусь справу або як мінімум віддати насолоді. Де б я не був, куди б не потикався, через певний час починалось переливання з пустого в порожнє. Батьки, що наче навмисно створені для того, щоб ти відчув себе дебілом. Вчителі, впевнені у повній відсутності в тебе пам’яті. Якщо хтось робить щось не так, це ж зовсім не означає, що він не знає, що так робити не можна. Існують гори причин, які штовхають робити не так. Найпростіше припущення – людина не знає як зробити так... (Галина Мирослава)
"Коли б я не вийшла бавитись на подвір’я, а воно, знаєте як є в місті, закрите з усіх сторін висотками, завжди всі діти грались ув одну гру – ножички. Кожен мав свого складаника і ним вправно вмів з трьох постукувань по землі встромити ніж у землю, щоб не падав. Була ціла система правил, як у кожній грі. Я вічно їх забувала – дітей це дуже обурювало. Вони то кричали на мене, то обзивали, то вимагали робити усе правильно. А якщо на мене кричати, я гублюсь. Тоді виходить ще гірше. Звичайно, можна було цього уникнути, але для того треба було б відмовитись грати. Не граючи, я б не могла повправлятись у киданні як треба ножичком і, безумовно, завжди б залишалась посеред цих сірих, брудних, посписуваних і помальованих будинків цілком одна. На це б я ніколи не пішла. Свого складаника в мене теж не було. Його взагалі у нас вдома не було. Не могла ж я сказати батькам, щоб купили мені ніж. Та ще й для гри в ножички. У мені самій щось кожного разу тремтіло, як ніж втикався у землю поруч, особливо після того випадку, як у Жира ніж зірвався і блискавкою летів метрів три-чотири, поки не встряв при самому дереві. А Шина цілий тиждень кульгав – ніж по пальцю на нозі пройшовся. Як я мала сказати?!.." (Галина Мирослава)
"Плету я з дитинства. На яких тільки дротах не плела! До чого не бралась! Вже б і не порахувала, скільки ж то виплетено шкарпеток, шапочок, рукавичок, светрів. А всі ж різними в’язками, ґудзи змінюються, форми пропусків… Повторення не для мене. Люблю нове та неспробуване. Не знаю, подобається мені насправді чи не особливо подобається в’язати, мабуть, то просто звичка. Як тільки вільна хвилина випаде, я за плетиво. Так і живу посеред петель, поміж лицевими та виворітними. Правду кажучи, я давно зрозуміла, що там, де є лицева, завжди має бути виворітна. На що б не поглянув. До прикладу, з одного боку червоний колір – колір божественного вогню, а з другого – символ диявола. З однієї сторони, ніж служить для нарізання хліба, а з другої, це страшна зброя. Проблема завжди полягає в тому, щоб відрізнити лицеву петлю від виворітної. Чому петлю? Так за чим не підеш, у петлю тебе воно за собою тягнутиме, – я до цього теж дійшла. От і я колись заміжньою була. Хто його знав, що так життя складеться..." (Галина Мирослава)
"Вчора була річниця смерті мого брата. Я намагався його згадати та скільки не силувався, згадував лише як він протикав яблука шпажками. Коли мама перед святами пекла на кухні, я завжди крутився біля неї, мене роздирало мало не на шматки бажання потрапити їй на очі. Я розривався від бажання, щоб для приготування нашої традиційної хатньої страви — яблук у карамелі, вона вибрала для проколювання яблук з-поміж усіх мене. Але вона вперто довіряла цю справу тільки моєму братові. Казала, що ніхто краще за нього цього не зробить. Мене це злостило.І я набирав повні кишені яблук та віддалявся в свою кімнату. Там, у нижній шухляді письмового столу, лежала чимала колекція цвяхів, які я позносив бозна-звідки. Я витягав їх пригоршнями та протикав ними яблука, отримуючи насолоду..." (Галина Мирослава)
"Скільки себе пам’ятаю, хотіла бути паяцом. Щоб ото в цирку виступать, так сказать, на арені. “Буду кловуном,” — сповіщала кожного нового гостя нашого селища, що міським значиться. І от нарешті-таки сьогодні, розширивши рот по самі вуха усмішкою царівни жаби (хотіла сказати анаконди, ге-ге), приїхала брати ваш Київ штурмом. Настрій вловлюєте? Так і є — окупаційний! Моє гасло знаєте?! Просте: “Не можу не бути”. Перша барикада — подати папери на розгляд комісії.Розказую. Слухайте уважно — потім всім розказувати будете, що з зіркою тет-а-тет розмовляли. Ге-ге. Сидить панок, животастик у вигляді акули, грубший, ніж за довший, вдвічі, мабуть. Такий собі засмальцьований овал з заплилим лицем. А міна яка? Точно, кисла..." (Галина Мирослава)
"Мені стало смішно. Не міг не розсміятись – перед очима якось зненацька постало життя. Моє життя! Виявляється, його можна намалювати на одній маленькій картинці однією маленькою фігурою. Я не знав, як це сприйняти – реготати, а може ридати?! Таки кумедно – цілісіньке життя працювати на одному місці та ще й вчителем географії, який нічого, крім рідного села, не бачить. І часи минулись, коли несамовито несло бажання вирушити в незнані світи. Коло завжди замикалось – дім, робота, робота, дім. Заледве на проплати необхідного вистачало. І з думкою змирився, що втілити в життя мрію бачити світ навряд чи вдасться – не та держава, не ті батьки, не та посада, не ті клопоти. Сиди й не рипайся. Довелось вгрузати по вуха у вчителювання, вибравши світ віртуальних фантазій. І що воно, зрештою, принесло?!.." (Галина Мирослава)
"Ти поспішаєш до найближчої крамниці. У тебе нема часу. У думках проскакує, що ця мандрівка надто довга, тож раз за разом прискорюєш ходу. Залишається кілька кроків, кожний на вагу золота. Чуєш дзвінок. Мить — і хапаєшся за трубку: “Так, серденько. Зараз. Лише придбаю ґудзики, тканину на обрус і мереживо, плетене човником, тиждень поспіль не вдається заскочити, хоча й поруч, а товаришка казала, що майже не залишилось. Може яку прикрасу до хати пошукаю. Чогось мені бракує, але досі не визначилась”..." (Галина Мирослава)
"Батьки нарекли її незвичним ім’ям — Сонцелика. Прочитавши це ім’я у списку жіночих імен у вікіпедії, вони вже не могли його забути, тому більше не розшукували про нього ніде й нічого, як ото кажуть, визначились остаточно. Ім’я їй личило, адже волосся виблискувало відтінками жовтого, жовтогарячого, навіть червонявого, у ньому змішувались блиски ранішнього сонця з відблисками, які залишають в очах традиційні церковні бані по селах. Родинне прізвище сонцеликої теж починалось з літери С, точно не пригадую його, однак у голові крутиться подібне слово — стетоскоп. Сонцелика з’явилась на світ 22 листопада. Позаяк літера С стоїть на 22 місці у нашій абетці, я здригнувся, почувши про неї вперше, адже лише два числа, а саме: 11 і 22, які не можна скорочувати в нумерології, тобто додавати одиничку до одинички, а двійку до двійки, вважаються найпотужнішими, саме вони дають найбільші можливості для успіхів у всьому, до чого б людина хотіла взятись..." (Галина Мирослава)
"Валера вважав себе „чуваком продвінутим“, для знайомих поза очі — „двінутий“. Був він людиною амбітною, якій глибоко десь, хто і як щось каже про нього, коротко кажучи, знав собі ціну. Якщо йому чужі вислови не подобались, він сміливо вибирав один-два гострих прикметники з традиційного набору означень іменників: заздрість, тупість, недалекість, шкідництво, помилка; міг додати ще щось. Валера готувався до зустрічі з чоловіком метр на метр, судячи зі світлини, усвідомлював, що від цієї розмови буде залежати довгоочікуваний результат. Він не мав права провалити справу. Нечітке фото — усе, на що Валера міг опертися у вибудовуванні стратегії. Він вирішив застосувати найостанніший писк моди в медицині — соматипологію. Спочатку, щоправда, хотів використати для свого дослідження теорію планетарних типів, однак зі знання, що люди поділяються за впливом Марса, Сатурна, Сонця, Місяця, Меркурія, Юпітера і Венери, ніяких ясних йому висновків зробити не міг..." (Галина Мирослава)
"Ой ті килими… Кому вони ниньки треба, а тоді я мусила їх щіточкою на колінцях навхильки чистити. Правильно чистити. Як лише найнялась до нього на роботу, думала, що нічого особливого у тому чищенні нема, а не встигла почати, він гарикнув: ,,Ти що? Хіба не знаєш, як треба чистити? Чи ти здуріла? Хочеш проти шерсті тягти, щоб навстовпужилось? Будеш мені нові килими купувати. Між ряди пісок позалізає, дурепо”. Назавжди запам’ятала. Законом життя стало не йти проти шерсті. А ви питаєте, чому у мене така чиста шкіра. Та саме тому — ніколи її туди-сюди не тягну, лише по масажних лініях, завжди у тому самому правильному напрямі. І в супереки ні з ким не вступаю, бо навіщо проти шерсті йти?! Добрий з нього навчитель був. Його науки не забуду, якби й хотіла. Сказав би лагідно, уваги б не звернула, далі по-своєму правила б. А говорив би спокійно, забула б. Дорослого годі швидко відзвичаїти. Армійської муштри треба!..." (Галина Мирослава)
"Крапля борщу упала на шкіру. Абищиця, а він здригнувся. У мозку щось знову рвонуло, мовби порох розсипався по тілу і якимось дивним чином вийшов через усі м’язи одночасно назовні укупі з потом. Вдихав повітря через рот, а видихнув через шкіру. Ще трохи — й усе спокійненько. Розшарувався, розсипався, а тоді знову докупи, як віяло — з’єднаними частинами у крило. А коли його триблисте тіло розслаблене, він відчуває себе маленьким хлопчиком, у якого, як при створенні світу, все — одне ціле, єдино правильне, таке, що не викликає жодних сумнівів. Тим біленьким синьооким хлопчиком, який ще не здогадується про двозначність світу, не те, що про багатовимірність, який щиро не підозрює про поділ на позитивне і негативне, не мастить собі голову думками про кордони між взаємно протилежним, йому анітрохи не важливо, величні вони чи не величні, адже попереду до сприйняття багатовекторності ще так далеко..." (Галина Мирослава)
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!!!" (Галина Мирослава)
"— Я візьму всі твої болі й гріхи на себе, не хвилюйся, все буде добре, — сказав Михась, і вона як стояла, так і завмерла. Єдине, чого їй хотілось цієї миті, але Леся навіть признатись собі боялась, — аби він завжди був біля неї. Надією, опорою, захистом. Їй здавалось, що вона дуже сильна, що незалежність — передусім, що у цьому світі треба вміти захищатись, а якщо не можеш, то жити осторонь, хоча це теж захист, тільки інший. А все виявилось значно простішим. І безмежно приємним. Вона знову відчувала себе маленькою, тою казочкою, яка хлюпалась у щасті й любові, як під літнім бризким водограйчиком. Його слова, теплі й всеосяжні, звучали мовби з проповіді, проказаної вчора на службі. Буцімто Михась належав до рангу святих. Її руки мимоволі опустились, мовби непідвладні їй, а закришка* до матаржину**, який вона готувала на завтра, посипалась зі стільниці на всі боки. Хоча тепер їй було байдуже, кричатиме на неї сестра, або й ні..." (Галина Мирослава)
"Фрр! Здійнялись круки в небо. Зі свистом:"Ф'ю, ф'ю"... "Кра"... До кісток. Ти б теж хотіла так легко відірватись від землі, розправити крила рук і, вихитуючи пір'їнами пальців, кистями, відчувати пучками доторки повітря, чути кожен м'яз і нерв, що здіймає й опускає передпліччя, плечі, розрухуючи обидва горбики лопаток і викривлений часом рів поміж ними, що весь мав би служити віссю. Весь. Але не втечеш, бо вони заполонили все село. Вчора стояла фукавиця*, нанесла снігу, кожен крок тепер на всі боки видно. А у стрій який зодягнутися? Хоча ти знаєш, що з усіх сорочок ця, з вишитими густо рукавами, чорним по білому, з широкими поясами манжетів на зап'ястках, хрестик за хрестиком тобою при тьмяному світлі в кутку найменшого покою хати шита, тобі пасує найбільше. Лише ти знаєш, що твою голку вела не ти, а ти лише довірилась своїм відчуттям, не малювала на папері жодного взору, не рахувала, не прикидала, як зазвичай робиш.." (Галина Мирослава)
"Досі, о Θεο, мій Боже, я пам'ятаю ту хвилю, ту пінну фалю, близьку до темного фіолету у своїй основі, ті бульки її слини, що прикидалися вовною, по її краях. Вона котилася навіжено по білому піску Теодосії, такому білому, як моє ще не віддане сонцю тіло першого в житті дня на морі. Пам'ятаю її непогамовність, її швидкість за спиною. Це перша у житті подія, яку легко й часто відчитую мимоволі з пам'яті. Пам'яті трирічної дівчинки, якою я давно вже не є. Вона поки вміє читати лише по губах, але після цього випадку втікатиме у книжку, аби ковтати світ складами. Тіло кує страх, під серцем загусає невитиснений назовні крик, птахи зі своїм "кр" над головою, о Θεο, це вперше побачений Крим, мить — і ця скажена фаля накриє, фалатне, не лишиться нічого, хіба маленькі фалати тіла на піску, переламані, як дерево на картині Юліана*. Я не знаю, що це, досі не знаю, але залишаю тіло на піску пляжу і підіймаюсь над ним вище хвилі, значно вище. Так високо, що бачу цілий пляж і перелякану маму, яка біжить до залишеного мною на піску тіла..." (Галина Мирослава)
"Можна було сторопіти — Дніпро вихилявся як велика риба. Подекуди вправно вдаряв хвостом, прудко застрибуючи кучерявими краплями на палубу. Усі, хто стояв на катері, замилувано всміхались. То з одного боку, то з іншого хтось із його пасажирів, вихлюпуючи припливи почуттів, раптом поряд голосно когось цьомав у щічку. Хоча тут мало хто кого знав. Та й ніби ніхто навмисно і не шукав знайомств, принаймні, виразно цього помітно не було. Здебільшого всі трималися своїх приятелів. Кожного привело сюди щось своє. Чому ці пасажири сіли саме в цей пливучий будиночок і поплили саме цим курсом — важко сказати напевно. У когось це відбулось миттєво — прийшов, побачив, купив квиток... У результаті катер, мовби ховаючи себе від пронизливих поглядів, обгорнувшись прозорою шовковою хустиною води, розкішно тріпотить на вітрі та мчить його подалі від заюрмленого світу. Дехто, на противагу, мріяв про таку поїздку давно, тож ретельно все спланував, навіть настрій..." (Галина Мирослава)
"Горличка сиділа на димарі довго. Помітили ми її не відразу — садова турочка* мовчала. З таким горлечком та й не туркотіти?! Тутайка* не рухалась. Виглядало, ніби хтось прикріпив скульптуру самотньої птахи на вершечку складеного в одну цеглу вузького, геть невисокого, комина. Її неможливо було випустити з уваги — як дивовижний музейний експонат під голим небом, де єдиним вартісним об'єктом була брунатно-рожево-сіра горличка з чорним півмісяцем на шиї, оточеним білим ореолом. Промальований серпик виразно тримався ямки перед вигином спини. Він разом з чорним жуком дзьоба і пружними ніжками з червонястим відливом змушував зупинитись і завмерти..." (Галина Мирослава)
"Дощ вперто довжив дні. Ця фльора, ця безперестанна капанина з неба, змінювала напрям своєї косості, інколи підлаштовувалася під попутний, часом під супротивний вітер, почасти йшла майже прямо, але все одно не переставала мучити котрий день. Здається, природа хоче притиснути кожну істоту до землі, щоби та не сміла підняти очі, метнутись увись, лише бажала якогось укриття, бігла стрімголов до нього, втупивши погляд у землю, бодай лише оминути болото під ногами, не вступити в калюжу, не перечепитись через якийсь схований на дні багнюки камінь. Але для когось це надія на порятунок. Якби ж то хлющив нерозривними стрілчастими променями, цвигав з усіх боків, а ти сиділа безтурботно вдома, в теплі, прислухалася до оркестрової музики, створеної ним, яка то стишується, то наростає, щось собі думала, не так вже й погано було б. А тут... І він не ллється, лише не дає про себе забути своїм настирливим фліньканням, те попискування перебігає з місця на місце навіть у твоїй голові, розриваючи її навпіл періодичним погукуванням. Він не зважає на тебе взагалі!.." (Галина Мирослава)
"Тільки не кричіть. Я не можу зосередитись, коли розмовляю. Починаю з одного, а закінчую іншим. Відчуваю, що перескакую, якусь межу перетинаю, та спинитись щось не дає. Ви все робили, щоб мені важко було бути собою. Мені не під силу сказати, що насправді думаю, мене зсередини пориває догодити, бо так по-вашому правильно. Я завжди казала вам лише те, що ви хотіли почути. Але тепер ви мені вже нічого не зробите. Все скажу, все, що думаю. Чому я так вчинила? Бо вона сама винна, вона штовхала на це. На очі її гляньте. Вони кого хочуть допечуть. Бачите? Думала, що як на вигляд гарна, все їй дозволено. А я відчувала, що та потвора в собі носить. Серце не обдуриш. Терпіти вже несила було. Чого вона до нього приходила? Була б порядна — вдома сиділа б по ночах. Бог її скарав. Навіщо ви мені її казки показуєте? Знайшли писаку. Катерина II теж писала, про доброчинність, до речі, в серії „Зразкові казки російських письменників” видавалась, Світлана Іванівна до школи приносила. І що?..." (Галина Мирослава)
"Тебе розбудили. У повітрі привидом зависла ніч. Густа. Тисне. Не чорна, не сіра, скоріше — темно-сива. Хоча що з того — ти все одно не знаєш куди себе подіти у цій терпкій тмосивості. Тобі давно пора звикнути. Ти б мав якось по-іншому жити по ночах, знайти якийсь вихід. Ти ж знаєш, що твоє хропіння нестерпне. Що можеш бути лише один у кімнаті, або кімната має бути без тебе. Кого цікавить, що ти у цьому не винен, що роками не можеш нічого вдіяти, що твої звертання до лікарів, знахарів, аптекарів, шарлатанів нічого не змінили, тільки викрали в тебе з-під носа купу часу, нервів, грошей. Тобі шкода своїх співмешканців. Розумієш, що ніч для того, щоб спати. Вони розраховували на спокій, а тут ти. Тільки що тобі робити з собою?! Ти теж потребуєш завалитись у ліжко і пропасти до ранку..." (Галина Мирослава)
"Не забула. Вона таки пам'ятає село, усі його вершки й ровені з кривульками доріг, усі його крайчики. Саме зараз вони стали прикутками її хворих очей, якими вона так гостро бачить у своїй уяві. Високі порости навколо вузької річечки з викрутами, раптові верниводи, глухий бір з місцями опалин і погарів усередині нього, зрубанки зі мшаними пнями. Мочарі, ті жабокряківки в сосновому ліску за кілька метрів від старої хати. Крини перед очима — бери й рви. Вона обережно обходить їх знову, хоча не підіймається з місця, і, як колись, заплутується у виприннику довкола. Теплим світлом проскакує на обличчі усмішка. Які ж ті дитячі остроги рідні! Невисокі пагорби за селом, звідки з сестрою пильнувала за дорогою, остерігаючись несподіваної появи порушників спокою. Там, біля старезного, верхами коріння по піску, дуба приховане цілюще джерело..." (Галина Мирослава)
"Старі книги, особливо томові видання, енциклопедії, з якими мені доводилось працювати, здебільшого мали коричневі палітурки. І не просто коричневі, а кольору шоколаду. І ті, що я маю вдома, теж шоколадні. Та й стоять вони у мене хоч і серед різнокольорових видань, проте в оточенні шоколадистого кольору меблів, які тепло налаштовують на щось притягально приємне, просто, без зайвих зусиль, вводять ув особливий стан своїм дуже відповідним для такого типу літератури темним кольором, спроможним віддаляти в бік тіні від жару червоного - улюбленого кольору маленьких дітей і первісних народів. Саме шоколадність надає того спокою, коли поверховість, за яку так тримається жовтий колір, розсіюється, а пасивність, притаманна схильному до пихатості зеленому, затягується зосередженістю і, до того ж, не відволікає та не стягує, як це робить самозаглиблена у себе синя барва..." (Галина Мирослава)
"Ще вчора мені казали, що я найпотрібніша працівниця на всю фабрику меблів, а сьогодні ніхто й оком не кліпнув, як з легкістю скоротили. Мовляв, фабрика переходить до іншого власника, він і набиратиме робітників. "Пишіть заяву", - сказав Яків. "Боже, а я ж для нього й за нього все до крапки виконувала. Любила, дурна. Ні сім'ї не створила, ні здоров'я вже не маю. Все казав, що дружина хворіє, а він не може її покинути", а тут раз — й іншу планету вибрав, більшу, вічно нахилену до кожного нового сонця, тепер він ту Настю Крижане Серце, аби їй добре було, горбату, клишоногу, ряботинням вкриту, улещує, аж на кільця розсипається. Таким став, що літати скоро почне, не думаю, і не кажіть, що його зачарували — смішно. Що ж мені залишається? І пам'ять би постирала, якби могла. І попереду невідомість... Хоч спочатку життя починай. А що інакше?!" (Галина Мирослава)
"Тато розігнув пальці – і на його широкій репаній долоні зблиснули три, діаметром з мізинець, скляні кульки. Такі приємні, прозорі зверху, а ще зсередини з кольоровим яскравим наповненням, і серед них одна з теплим усміхненим жовточком, що викликав бажання пестити його поглядом і доторкатись пучками пальців щоразу, як око падало на цю кульку. Друга примадонна притягувала до себе калиновим відтінком червоної барви, і якби не надто виразна прозорість верху, її можна було б прийняти за приморожену пухку ягідку. А поміж ними по-небесному розважно, оглядаючи своїм синім оком навколишній світ, лежала ще одна, яка завдяки глибині свого кольору претендувала на те, щоб вважатись найстаршою. Відвести погляд від кульок видавалось неможливим. Спочатку я заворожено розглядала кожну зокрема, перебираючи як зернятка вервиці, потім почала складати докупи..." (Галина Мирослава)
"Тут, саме тут, я ріс, тут виростав, тут і зістарівся. Люблю ці милі австрійські заміські будиночки з прохідними кімнатами по колу, де кожен покій є продовженням попереднього. Щоразу отримую добру порцію вина насолоди, коли, сидячи в одній кімнаті, бачу дві сусідні. Часами просто ходжу собі покоями, щоб вкотре спромогтись відчути безмежність світобудови, спокушений неперервністю великого неосягненного простору і його маленької проекції — мого дому. Лише тут, у цьому затишному помешканні, не боюсь втрачати пам'ять. За вхідними дверима потрапляю в простір інший, тиснучий. Інколи наче бачу, як тут чи там висуваються цибулини голів і моторошно вигукують на повну силу: „Запам'ятай“. І те боляче б'юче слово, схоже на Левітанове попередження про початок війни, відстукує в моїй голові. Іноді навіть здається, що сунеться з-під землі грубезний вказівний палець і погрожує. Дивись мов..." (Галина Мирослава)
"Нас було двійко у батьків, і кликали нас двійнятами, і плутали, і пестили, як нікого, бо дуже пишалися — двійко ж. Татко любив забирати нас обох до себе на роботу. А його ательє знаходилось далеко від нашого дому, тож додому він носив нас по черзі на спині, а нам то страх як подобалось. Ми інколи навмисно покульгували, щоб він це робив. А ще обожнювали на його роботі засиджуватись, особливо в кімнаті одній, яку він примірковою називав. Інші її примірочною іменують. А мені до вподоби більше приміркова і нині. Правда, тоді ми на неї просто "міркова" казали, адже так швидше вимовляється. Ми там одна одну метром міряли і реготали, мірки порівнюючи. Постійно вони відрізнялись, коли ми до перемірювання брались. І суттєво. Іноді з вішаків чужий одяг тихцем познімаємо і на себе прилаштовуємо. А як хто йшов, ми ховалися. Одного разу нас відсварили за це, та так, по-доброму, ми й уваги не звернули — далі свою гру вели, правда, обережніше, щоб на проблеми не наразитись. Чи то тато вдавав, що не помічає, чи то за роботою дійсно не зауважував — досі загадка..." (Галина Мирослава)
"Якось зауважила, що мимоволі людей сортую, утримуючи в голові впорядковану інформацію в папочках. Кількість тих файликів не настільки велика, щоб не трималась у пам'яті. А класифікувати насправді легко, бо про кого б не йшлось, він так чи інакше у чомусь обмежений. Рівень обмеженості, безумовно, різний. Якщо починати розкладати за однією окремою ознакою, то папочок виходить дві — хтось має цю рису, хтось не має. Але так складати було би нудно — я вже пробувала. Назайво згайнований час. І почала їх розділяти за принципом - як та чи інша людина малювала би дерево. Часто, щоб бути певною, мені доводилось йти від протилежного, тобто як вона не може малювати дерево..." (Галина Мирослава)
"Знову твоя могилка заросла бур’яном. Хваст так швидко і хвацько росте. Пробач — не встигаю. Вчора знову був аншлаг. Стільки квітів! Бачиш?! Я отут поставлю. Тобі сподобається. Ти завжди любив білі маки. Таким білим було твоє волосся, коли ми познайомились. Я тебе відразу запримітила. Ти сидів біля шофера з личком кругленьким, як сфера, і світився. Пам’ятаєш?! Коли простягнула тобі надірвану купюру, сама того не помітивши, ти поспитав: “А копійок нема?” Мене розвернуло на твій голос. Витягнула копійки. Рівно стільки, скільки коштував квиток. Ти взяв. А потім я, завмираючи від сорому, побачила свою нещасну гривню. І зрозуміла. Не знала, де очі подіти. Ти ж несподівано зробив жест, який, поки жити буду, пам’ятатиму, — так мене ніхто не вразив, бо ти... ти... поклав мою подерту купюру до скарбнички водія, наче так має бути, а мені абсолютно спокійно простягнув навзамін новеньку. При усій своїй доброзичливості я б на твоєму місці просто повернула б ту злощасну купюру власнику, втішаючись подумки, що мене нікому не вдасться надурити..." (Галина Мирослава)
"Все, — вирішив я. — Треба ставити крапку. Жити в суспільстві, де мудрість безкоштовна, а за дурість потрібно постійно розраховуватись, де мовчать хіба за велику оплату та ще й до того часу, поки не знайдеться хтось, хто проплатить більше, неможливо. Це понад край. Пора всім їм показати, які вони дурні. І від тої фасоли, від тої тяжкої журби та печалі, я швидким кроком впевнено пішов у найближчу крамницю купувати мотузку. Мило та табуретка, на щастя, в мене були.День стояв, ні, лежав, похмурий, обкурений і, чесно кажучи, опльований, як усе моє покуцьорблене життя, вкрите швами та суцільними фальцами. Дерева хилились, мовби після перепою. І, може це мені лише здалось, на ліву ногу, ой, бік. Мара якась, — подумав я і протер очі. Потім заліз правою рукою у праву кишеню штанів. Грошенятами там і не пахло. У ліву кишеню я ніколи нічого потрібного не кладу — нема в мене такої звички. Безумовно, що не було змісту там шукати, та я про всяк випадок туди заліз. Марно, чого й слід було сподіватись..." (Галина Мирослава)
"Одного дня мене осяяло — те, що називають я, — це не лише оболонка, а й весь акваріум усередині неї. Я була в шоці, виявивши, що маю постійний обов’язок дбати про себе, тобто про посудину, якою я, виявляється, є. Цілком зрозуміло, що вода, з якої складаюсь, завжди має бути чистою, от тому, крім того, що мушу виконувати караван справ поза межами тіла, час від часу змушена стежити, щоб вона не занечищувалась, бо, як каже мій дідусь, який постійно виїжджає в гори, щоб збирати лікувальні трави, які в нашій сім’ї тільки сам і споживає: „Маємо лише те, про що дбаємо”. Те, що слід організм поїти та годувати, я, звичайно, знала завжди, і, чесно кажучи, не проти — це мені неабияк подобається, хоча ваги в мені, як бачите, забагато, а от промивати шлунок, пробачте, не люблю — через який отвір цю процедуру б не починати. Найкраще — лежати в ванні, тоді вода ззовні сама всім опікується. Море я теж люблю..." (Галина Мирослава)
"— Святий Отче, що мені робити? Я свідомий того, що то зле, та я над собою не владний, як тюхтій який. Мої руки так і тягнуться туди. Ну, ви мене розумієте. Я тоді не є я. Я навіть того не хочу. А воно тільки мені треба до виходка – знов те саме. Та річ, щиро кажу, висмоктує мене зсередини. Я до жінки не можу приступити. Спершу сам з собою мушу. Гріх. Боюсь гріха. Я не молодий чоловік, серце маю хворе, гупає, як кінь, відійти можу з дня на день, а ту біду з собою ношу, як хлопчисько непутьовий, що баби не знає. Що?.. Ні-ні, то не від ледарства. Цілий час працюю, спочинку собі не даю. Не помагає. Ви гадаєте, я маю час на телевізор, коби ж то! Що кажете?.. Та де, яке там, яка випивка, я, щоб ви знали, ні-ні. А після операції про цигарки навіть забув. Га?.. Люблю, я, знаєте, як на ній женився, інших обминаю. Вона в мене гарна, господарна, чотирьох маємо. Старший на осінь женитися надумав. Готуємось. Найменшенька при нас, через рік школу закінчить..." (Галина Мирослава)
"Я виросла в лісі, точніше, він виростив мене. Спочатку відчувала, що з ним росту просто з-під землі, мовби мох, тоді й зазнайомилась з рижиками, невдовзі мене поманили до себе кущі, лише пізніше почала задивлятись на дерева. Першими моїми друзями стали вони, рижики. Я знаходила їх навколо великого незникомого болота в нашому ліску. На купинах. Вони усміхались до мене, смішно покритої ластовинням, з-під своїх крислатих капелюхів ще здалеку. Я чимдуж поспішала на їхнє світло, як ластівки до бабиної хати. Перш, ніж торкнутись тіла гриба, довго роздивлялась його і вслухувалась у ліс, чекаючи дозволу. Вже згодом довідалась, що гриби треба зрізати, щоб вони не перевелись, але я б не змогла цього робити – навіть уявити моторошно, що ріжу рижику ніжку. Пам’ятаю, як пальчиками легенько робила підкоп, а тоді ціленьке, неушкоджене, ніжне-ніжне тільце обережно підносила до носа, вдихала його своєрідний запах і клала на м’яку траву, розчистивши акуратненько місце..." (Галина Мирослава)