"Дерево життя" (українська вишивка).
Читати всю книгу Галини Мирослави "Маю вам сказати" у текстовому форматі
.jpg)
"Батьки нарекли її незвичним ім’ям — Сонцелика. Прочитавши це ім’я у списку жіночих імен у вікіпедії, вони вже не могли його забути, тому більше не розшукували про нього ніде й нічого, як ото кажуть, визначились остаточно. Ім’я їй личило, адже волосся виблискувало відтінками жовтого, жовтогарячого, навіть червонявого, у ньому змішувались блиски ранішнього сонця з відблисками, які залишають в очах традиційні церковні бані по селах. Родинне прізвище сонцеликої теж починалось з літери С, точно не пригадую його, однак у голові крутиться подібне слово — стетоскоп. Сонцелика з’явилась на світ 22 листопада. Позаяк літера С стоїть на 22 місці у нашій абетці, я здригнувся, почувши про неї вперше, адже лише два числа, а саме: 11 і 22, які не можна скорочувати в нумерології, тобто додавати одиничку до одинички, а двійку до двійки, вважаються найпотужнішими, саме вони дають найбільші можливості для успіхів у всьому, до чого б людина хотіла взятись..." (Галина Мирослава)
"Валера вважав себе „чуваком продвінутим“, для знайомих поза очі — „двінутий“. Був він людиною амбітною, якій глибоко десь, хто і як щось каже про нього, коротко кажучи, знав собі ціну. Якщо йому чужі вислови не подобались, він сміливо вибирав один-два гострих прикметники з традиційного набору означень іменників: заздрість, тупість, недалекість, шкідництво, помилка; міг додати ще щось..." (Галина Мирослава)
"Ой ті килими… Кому вони ниньки треба, а тоді я мусила їх щіточкою на колінцях навхильки чистити. Правильно чистити. Як лише найнялась до нього на роботу, думала, що нічого особливого у тому чищенні нема, а не встигла почати, він гарикнув: ,,Ти що? Хіба не знаєш, як треба чистити? Чи ти здуріла? Хочеш проти шерсті тягти, щоб навстовпужилось? Будеш мені нові килими купувати. Між ряди пісок позалізає, дурепо”. Назавжди запам’ятала. Законом життя стало не йти проти шерсті. А ви питаєте, чому у мене така чиста шкіра. Та саме тому — ніколи її туди-сюди не тягну, лише по масажних лініях, завжди у тому самому правильному напрямі. І в супереки ні з ким не вступаю, бо навіщо проти шерсті йти?! Добрий з нього навчитель був. Його науки не забуду, якби й хотіла. Сказав би лагідно, уваги б не звернула, далі по-своєму правила б. А говорив би спокійно, забула б. Дорослого годі швидко відзвичаїти. Армійської муштри треба!..." (Галина Мирослава)
"Крапля борщу упала на шкіру. Абищиця, а він здригнувся. У мозку щось знову рвонуло, мовби порох розсипався по тілу і якимось дивним чином вийшов через усі м’язи одночасно назовні укупі з потом. Вдихав повітря через рот, а видихнув через шкіру. Ще трохи — й усе спокійненько. Розшарувався, розсипався, а тоді знову докупи, як віяло — з’єднаними частинами у крило. А коли його триблисте тіло розслаблене, він відчуває себе маленьким хлопчиком, у якого, як при створенні світу, все — одне ціле, єдино правильне, таке, що не викликає жодних сумнівів. Тим біленьким синьооким хлопчиком, який ще не здогадується про двозначність світу, не те, що про багатовимірність, який щиро не підозрює про поділ на позитивне і негативне, не мастить собі голову думками про кордони між взаємно протилежним, йому анітрохи не важливо, величні вони чи не величні, адже попереду до сприйняття багатовекторності ще так далеко..." (Галина Мирослава)
"— Я візьму всі твої болі й гріхи на себе, не хвилюйся, все буде добре, — сказав Михась, і вона як стояла, так і завмерла. Єдине, чого їй хотілось цієї миті, але Леся навіть признатись собі боялась, — аби він завжди був біля неї. Надією, опорою, захистом. Їй здавалось, що вона дуже сильна, що незалежність — передусім, що у цьому світі треба вміти захищатись, а якщо не можеш, то жити осторонь, хоча це теж захист, тільки інший. А все виявилось значно простішим. І безмежно приємним. Вона знову відчувала себе маленькою, тою казочкою, яка хлюпалась у щасті й любові, як під літнім бризким водограйчиком. Його слова, теплі й всеосяжні, звучали мовби з проповіді, проказаної вчора на службі. Буцімто Михась належав до рангу святих. Її руки мимоволі опустились, мовби непідвладні їй, а закришка* до матаржину**, який вона готувала на завтра, посипалась зі стільниці на всі боки. Хоча тепер їй було байдуже, кричатиме на неї сестра, або й ні..." (Галина Мирослава)
"Пам'яті брата мого батька і його коханої, а також тих невідомих мені хлопців, які разом з молодою парою загинули у криївці села Хоробрів Сокальського району Львівської області 15 лютого 1945 року;
присвячується також Володимирові Вецю, сину січового стрільця, двоюрідному братові мого батька, якому я понад десять років тому обіцяла написати про цю подію, на жаль, зробила це лише зараз, коли стрийка давно нема."(Галина Мирослава)
"Досі, о Θεο, мій Боже, я пам'ятаю ту хвилю, ту пінну фалю, близьку до темного фіолету у своїй основі, ті бульки її слини, що прикидалися вовною, по її краях. Вона котилася навіжено по білому піску Теодосії, такому білому, як моє ще не віддане сонцю тіло першого в житті дня на морі. Пам'ятаю її непогамовність, її швидкість за спиною. Це перша у житті подія, яку легко й часто відчитую мимоволі з пам'яті. Пам'яті трирічної дівчинки, якою я давно вже не є. Вона поки вміє читати лише по губах, але після цього випадку втікатиме у книжку, аби ковтати світ складами. Тіло кує страх, під серцем загусає невитиснений назовні крик, птахи зі своїм "кр" над головою, о Θεο, це вперше побачений Крим, мить — і ця скажена фаля накриє, фалатне, не лишиться нічого, хіба маленькі фалати тіла на піску, переламані, як дерево на картині Юліана*. Я не знаю, що це, досі не знаю, але залишаю тіло на піску пляжу і підіймаюсь над ним вище хвилі, значно вище. Так високо, що бачу цілий пляж і перелякану маму, яка біжить до залишеного мною на піску тіла..." (Галина Мирослава)
"Горличка сиділа на димарі довго. Помітили ми її не відразу — садова турочка* мовчала. З таким горлечком та й не туркотіти?! Тутайка* не рухалась. Виглядало, ніби хтось прикріпив скульптуру самотньої птахи на вершечку складеного в одну цеглу вузького, геть невисокого, комина. Її неможливо було випустити з уваги — як дивовижний музейний експонат під голим небом, де єдиним вартісним об'єктом була брунатно-рожево-сіра горличка з чорним півмісяцем на шиї, оточеним білим ореолом. Промальований серпик виразно тримався ямки перед вигином спини. Він разом з чорним жуком дзьоба і пружними ніжками з червонястим відливом змушував зупинитись і завмерти..." (Галина Мирослава)
"Дощ вперто довжив дні. Ця фльора, ця безперестанна капанина з неба, змінювала напрям своєї косості, інколи підлаштовувалася під попутний, часом під супротивний вітер, почасти йшла майже прямо, але все одно не переставала мучити котрий день. Здається, природа хоче притиснути кожну істоту до землі, щоби та не сміла підняти очі, метнутись увись, лише бажала якогось укриття, бігла стрімголов до нього, втупивши погляд у землю, бодай лише оминути болото під ногами, не вступити в калюжу, не перечепитись через якийсь схований на дні багнюки камінь. Але для когось це надія на порятунок..." (Галина Мирослава)
"Тебе розбудили. У повітрі привидом зависла ніч. Густа. Тисне. Не чорна, не сіра, скоріше — темно-сива. Хоча що з того — ти все одно не знаєш куди себе подіти у цій терпкій тмосивості. Тобі давно пора звикнути. Ти б мав якось по-іншому жити по ночах, знайти якийсь вихід. Ти ж знаєш, що твоє хропіння нестерпне. Що можеш бути лише один у кімнаті, або кімната має бути без тебе. Кого цікавить, що ти у цьому не винен, що роками не можеш нічого вдіяти, що твої звертання до лікарів, знахарів, аптекарів, шарлатанів нічого не змінили, тільки викрали в тебе з-під носа купу часу, нервів, грошей. Тобі шкода своїх співмешканців. Розумієш, що ніч для того, щоб спати. Вони розраховували на спокій, а тут ти. Тільки що тобі робити з собою?! Ти теж потребуєш завалитись у ліжко і пропасти до ранку..." (Галина Мирослава)
"Це оповідання присвячується cтаршій сестрі моєї бабці Михайліни (Михайлини) Теклі (Теодозії, Тезі), яка в підлітковому віці покинула село, щоб розшукати свого хлопця, що виїхав до Америки." (Галина Мирослава)
"Ще вчора мені казали, що я найпотрібніша працівниця на всю фабрику меблів, а сьогодні ніхто й оком не кліпнув, як з легкістю скоротили. Мовляв, фабрика переходить до іншого власника, він і набиратиме робітників. "Пишіть заяву", - сказав Яків. "Боже, а я ж для нього й за нього все до крапки виконувала. Любила, дурна. Ні сім'ї не створила, ні здоров'я вже не маю. Все казав, що дружина хворіє, а він не може її покинути", а тут раз — й іншу планету вибрав, більшу, вічно нахилену до кожного нового сонця, тепер він ту Настю Крижане Серце, аби їй добре було, горбату, клишоногу, ряботинням вкриту, улещує, аж на кільця розсипається. Таким став, що літати скоро почне, не думаю, і не кажіть, що його зачарували — смішно. Що ж мені залишається? І пам'ять би постирала, якби могла. І попереду невідомість... Хоч спочатку життя починай. А що інакше?!" (Галина Мирослава)