Галина Мирослава. «Перше купання» (автобіографічне)

"Руїни Крем'янецького замку". Художник С.А.Кашоваров (Крем'янець,1961 р.)

Галина Мирослава

ПЕРШЕ КУПАННЯ

(автобіографічне оповідання з книги «Маю вам сказати»)

Чого я знову повертаюсь до тих подій?! Чому чіпляюсь за відправні точки кадрів, ретельно відкладених в архівах пам'яті?! Не кольорові, зафільмовані як свідки свого часу — у чорно-білих тонах.

Перше, що вистрибує з пам'яті,  — пробудження з дрімоти в легковій машині, не нашій, мої батьки ніколи не мали машини. За вікном ферфелив дощ, а через мокре скло мені відкрились руїни замку на пагорбах. З роками стерлась точна відповідь на запитання, адресоване батькам, через яке місто їдемо, а я, хоч і багато років стекло, досі не визначила, був то Кременець, чи був то Кам'янець. Була якось у Кам'янці-Подільському, ніби не він, хоча час змінює світ навколо, часом до невпізнаваності, та й до Кременця досі не доїхала. Пам'ятаю, що ''Жигулі'' різко рвали вгору, опісля нестримно котились донизу, ми спішили, іноді так, що мені перехоплювало дух. Ще два села  — й були на місці.

Обличчя водія не пригадую, зрештою, не можу згадати й інших людей з величезного натовпу, що стояв у довжелезній черзі поміж машинами. І дикція у нього була невиразна, у пам'яті залишилось якесь незрозуміле монотонне фолькотіння. Чи я була тоді перелякана?! Ніби ні, проте нерозуміння ситуації, що склалась, мене добряче напружувало. Все ж таки вже досягнула десяти, може навіть, і одинадцяти років. А от образ гарного сивочолого чоловіка, заввишки зо два метри, до хати якого, здається, що поза чергою, ми зайшли через кілька годин після приїзду, закарбувався у пам'яті досить виразно.

Поки ми товклися біля машини, я встигла почути від людей, що фльокали між собою, трішки деталей. Довідалась, що господарю, з яким нам треба зустрітись, поза дев'яносто, що до заборони греко-католицької церкви він був монахом у Почаєві, після Почаєва зайнявся знахарством, що йому вірно прислуговують монахині, що грошей він за послуги не бере, а люди дякують за допомогу хто чим, одні — медом, інші — горіхами, білими грибами, конфітюрами.

На мене він справив сильне враження. Виразний. Певний себе. У такому віці рідко яка людина повна енергії, а у ньому її було хоч відбавляй. Правду кажучи, серед усіх, хто намагався до нього потрапити, а вистачало тут і партійних працівників бозна-звідки, та й інших людей ''при портфелях'', не було жодного, хто б так само рівно тримав спину. Не впевнена, що в цьому селі його могла б затьмарити якась кінозірка, певно, ні. Популярним, а головне — потрібним, тут був він. Стрункий, як на свій вік, підтягнений, без виразних пабородків під вузьким підборіддям, якими так хизується старість, з гуцульським типом обличчя й проникними очима, знахар спокійно слухав мою маму, яка скаржилась на різке падіння мого зору й просила поради-розради, при тому пильно розглядав мене, наостанок зазирнув у мої каламутні від недовіри очі. Після усього вислуханого помолився перед образами, що стояли й висіли на столику біля вікна, протягнув мені ікону для поцілунку й промовив майже скоромовкою до мами, трохи нервуючи: ''Я не зможу зняти усього. Про зір не ходить. То серйозніше. Не вирятую. Не знаю, чи є хто, кому піддасться. Зроблю, що в моїх силах,  у дечому таки допоможу. Їй пороблено ще до хрещення''. А коли завершив говорити, розвернувся до столика з іконами, спокійно відмолившись, попросив мене вийти, а маму залишитись. Тато чекав нас знадвору. На дворі метушились якісь люди, хтось порався по господарству, хтось впорядковував чергу. Через кілька хвилин до нас приєдналась геть бліда мама.

У тому місці мої спогади обриваються. Дороги додому згадати не в силі. Перед очима стоїть якась видма, яка міниться, змінюючи форми й колір пісків.

Про деталі розмови зі знахарем я ніколи так і не довідалась від мами, не наважувалась розпитувати, а сама мама не спішила оповідати, тільки через багато років, коли в моєму житті почали відбуватись болючі події, вона щось з тієї розмови пригадувала. Не знаю, чи тоді, коли темрява й так виходила на світло, навсепоказ, то мало якийсь сенс, хіба допомагало усвідомити, що та чи інша подія мала відбутись все одно, що її поява була неминучою, і варто якомога спокійніше просто прийняти дійсність.

Незадовго до смерті мама, переборюючи внутрішній спротив і хвилювання, якось підкликала мене до себе, бажаючи поділитись глибоко затаєним, якого соромилась і боялась. У її голосі відчувалось дихання. Слова, що брались десь унизу живота, здавалось, йшли вологими стінками глибокої порожнини, перечіпляючись за перешкоди, схожі на поліпи. Я ще собі подумала, що людина з віком всихається, але всередині може накопичувати зайву вологу, як закоркована пляшка. Поза тим мама продовжувала розповідати, ковтаючи, наче риба, повітря. Історія була загадкова й водночас жахна. Я уявила, що таке могло статись з моєю власною дитиною, не знаю, чи пережила б. Мама завжди була сильнішою.

Вона родила мене важко. І, вимучена нестерпними муками впродовж кількох днів, несучи мене з пологового будинку до квартири, яку тоді орендували мої батьки, коли відчинила ключами двері, не змогла ні рухом, ні словом зупинити сусідку, що по-хамськи пхалась до хати, ступаючи крок у крок за мамою. Занепокоєна поведінкою сусідки, мама все ж не запідозрила лихих намірів, вона спокійно поклала мене на ліжко. Я плакала, а сусідка, наче шкаметниця, що схопила необроблене сукно з наміром вкрасти, тієї ж миті підхопила мене й шмигнула до своєї квартири. Мама за нею, а та траснула дверима просто перед маминим носом. Мама стукала з усією силою у двері, у розпачі благала відкрити, заливалась гіркими сльозами. А по інший бік дверей я заходилась від плачу. За якийсь час сусідка згори почула мамині крики й спустилась сходами до мами, тепер вони удвох гамселили по дверях. Нарешті сусідка поруч, що викрала мене у мами, прочинила двері й жбурнула мене мамі, як кусок деревинки, зі словами:''Чого ви кричите? Я її викупала.'' Я дійсно була мокрою, зовсім мокрими були й пелени навколо мене. Стояла зима. У під'їзді добряче пробирало холодом.

Увечері того дня приїхала моя бабця з села, вона мріяла здійснити обряд першого купання за родинними традиціями. Зла на себе за недбалість й нажахана тим, що несподівано відбулось, мама ні пів словом не обмовилась, що ми з нею пережили того дня. Вона наповнила ванну теплою водою. Бабуся запарила трави, кожна з яких мала своє призначення, й на думку бабусі символічно відповідала за щось у майбутньому, додала до води цукру замість меду, бо меду у хаті на той час не виявилось, ''аби хлопці любили'', не забула кинути шматок газети, щоби я вивчилась на щось путяще, занурила мене у воду та, підтримуючи голівку, почала промовляти наді мною молитву за молитвою. Але я нічого не пам'ятаю. Тільки собі думаю, яким би було моє купання, якби бабуся довідалась, що воно не перше.

Оповідка люб'язно надіслана авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті: