Галина Мирослава
ІНТРИГА
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
Мусю знають усі. Щодня вона поширює на своїх сторінках в інтернеті статті з цікавими заголовками. Де вона їх тільки не знаходить! Як треба, то й перекладає за допомогою дядька Ґуґла, як бачу. Одна стаття змінюється іншою з не менш оригінальною назвою. Заголовки просто всмоктуються в очі: ,,Скажи мені, що ти їси, — і я скажу тобі, хто ти”, ,,Покажи мені, як ти спиш, — і я все про тебе знатиму”, ,,Як ти ходиш — такі й твої проблеми”, ,,Те, що читаєш, розкаже про тебе все”, ,,Твій кіт знає про тебе до дрібниць”, ,,Твоя собака — твоє відбиття”, ,,Тісний зв’язок між зморшками на обличчі та твоїм майбутнім”, ,,Покажи свою машину — ми розповімо тобі про тебе”, ,,Якщо ти не подорожуєш, ти — …”, ,,Якщо ти не дивишся ,,95 квартал” — ти…”, або й так: ,,Яких друзів маєш, такий ти”, ,,Які фільми дивишся, такий і ти”, ,,Який смартфон купив, такий ти є”…
Невдовзі й ви шукатимете Мусю з її записами.
А Муся — моя сусідка. Ми колись разом в одному класі вчились. То була така дівчинка, що влазила у всі витівки, вчилась досить добре, мала жилку бізнесову, школу з відзнакою б закінчила, якби не вчителька з англійської, яку вона часто виправляла.
Після закінчення школи довго Мусі у нашому місті не було. Різне казали: хтось бачив на трасі, хтось — на вулиці Червоних ліхтарів, хтось — навіть на Бродвеї. Вона повернулась через багато років. Така ж жвава — де не посій, там вродиться, однак від усіх нас на відстані ,,Добрий день” — ,,До побачення”. Побула трохи й далі помчала у світи.
І от раптом у фейсбуці бачу, що й тут є Муся. Як не напроситися у друзі?! Я там теж не я, а ,,Гора”, основні мої світлини — Анджеліна Джолі й гори. Дивлюсь, жінки до неї як по молоко ходять. Авторитет. І мене затягнуло. А цікавість роздирає, за що вона живе, як живе, то я почала своє стеження. По друзях її походила — нічого, всі світлини переглянула — ні на що вийти не можу. Та не може бути. Дядька Ґуґла в поміч покликала — результатів нема. А щоб вона жива-здорова була, то як? Вимучувало це мене, я й спати перестала.
Вирішила ловити її на живця: зробила собі подібну сторінку з тими самими статтями на твіттері, нехай пообурюється, а тоді прийде, засвітиться. І я дочекалась — одного дня вона прийшла, тільки не власною персоною. Мене знайшов її адвокат, що за сумісництвом працює на президента однієї з найбільших компаній світу, щоправда, з іншої країни, не скажу якої — боюсь. Ні, річ не в тому, що якихось президентів боюсь, особливо не своїх, Мусі теж не боюсь, написаного боюсь. Мною понаписуваного.
Розумієте, ті історії про Мусю на вулиці Червоних ліхтарів, на трасі, на Бродвеї — моя робота. А у неї та її адвоката прізвища, дивлюсь, однаковісінькі! Не знаю, що мене так тягнуло. Тремчу вся, як пір’їнка на вітрі. Може, ревність… Ми одного хлопця любили. Я його перша взяла, ліжком, вагітністю… Він хотів з нею їхати, я аварію підлаштувала, сама ж і виходила. А може, і заздрість… Мені завжди так хотілось у центрі уваги бути, а там вона, як на зло, як ліхтар світилась. Якось я її прилюдно звинуватила у злодійстві. Вини її ані на копійку не було. Та всі від неї відвернулись. Що мені тепер робити?! Дурію.
* * *
ШВЕЛЬБАВИЙ
Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!
Оповідання люб'язно надіслані авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
