Painting by Olesia Dzhurajeva.
Галина Мирослава
ЗАБУТИ
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
Тут, саме тут, я ріс, тут виростав, тут і зістарівся. Люблю ці милі австрійські заміські будиночки з прохідними кімнатами по колу, де кожен покій є продовженням попереднього. Щоразу отримую добру порцію вина насолоди, коли, сидячи в одній кімнаті, бачу дві сусідні. Часами просто ходжу собі покоями, щоб вкотре спромогтись відчути безмежність світобудови, спокушений неперервністю великого неосягненного простору і його маленької проекції — мого дому.
Лише тут, у цьому затишному помешканні, не боюсь втрачати пам'ять.
За вхідними дверима потрапляю в простір інший, тиснучий. Інколи наче бачу, як тут чи там висуваються цибулини голів і моторошно вигукують на повну силу: „Запам'ятай“. І те боляче б'юче слово, схоже на Левітанове попередження про початок війни, відстукує в моїй голові. Іноді навіть здається, що сунеться з-під землі грубезний вказівний палець і погрожує. Дивись мов.
Боже ж ти мій, скільки я бачив за своє життя, скільки чув, скільки читав. Ще дітваком десятки разів те саме перечитував.
Все марно. Не міг розповісти як слід, якщо мене питали. Те, що жило в голові, було завжди якимось захованим — не міг я згадати жодного слова, коли зненацька перестрівали запитанням, лише в контексті, наче за помахом руки диригента, інформація вискакувала непомітно сама. Таке відчуття, що цей невидимий диригент єдиний, хто керує записами моєї пам’яті. І все залежить від нього, а зовсім не від мене. Це той Дамоклів меч, що висить наді мною впродовж років. А я почуваюсь чоловіком, що лежить крижем на своєму клаптику поля і не може ні охопити його, ні віддати.
Найприкріше, що завжди відчував себе безпорадним серед людей, завжди, може через те... Впевненість і сила приходили лише на самоті. Я — то не лише пам’ять. Щось значно вагоміше, суттєвіше, дуже глибоке та невхопне. Щоднини після мли ночі прокидаюсь, щоб жити, маючи щоразу свіжу можливість тішитись життю, чистий та вільний. Зрештою, чи так вже добре носити за собою спогади?! Можливо, я щасливіший за інших, хтозна. Не раз думаю, а що було би, якби був вільний від цього ґанжу. І ловлю себе на думці, що водно маю та не маю бажання виходити зі свого замкненого світу.
Десь у глибині мене живе непереборне переконання, що будь-яка найпозитивніша зміна несе в собі трохи суму... Процеси, які вона розпочинає, іноді виявляються необоротними. Можна занадто багато втратити. Так багато, що всередині отримуєш розрив — тебе стає кілька, і кожна з твоїх сутностей домагатиметься свого. Чи зумів би я з цим впоратись? Інколи мені видається, що думки інших, оселившись в мені, заважали б жити своїм життям, відібрали би бажання думати над кожною дрібничкою — а це ж приносить таку неохопну радість! І робить мене поважним, впевненим.
У кожного свої шляхи до впевненості. Мені судились довгі. Дав мені Бог радість насолоджуватись дорогою, тихо спостерігаючи як наслідок стає причиною, аби усім нутром вловити аромат розпростертої на всі боки вічності.
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
