На відео: Галина Мирослава. «Брамурна сукня» (оповідання читає Валентина Виноградова).
Alone and Stranded. Artexpress.
Галина Мирослава
БРАМУРНА СУКНЯ
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
Стасю тягнуло до великого міста.
— Міста завжди здатні дивувати, зачепити, щоразу якось по-іншому розвернутися до людини, занаджуючи у свої спокусливі лабіринти, — так вона підсумовувала свої уявлення й знання.
Юній красуні безмежно подобалась заклопотаність міст, вона з насолодою кілька разів спостерігала, як усі кудись поспішають, енергійні й замислені водночас.
— Це так гарно, коли люди снують туди-сюди, машини блимають, сигналять. Заворожує та аніскілечки не відволікає від власних думок, — ділилась з подругами враженнями й відчуттями Стася.
Вона, якби мала можливість, блукала б цілими днями викрутасами сплутаних у пучки різношерстих міських вулиць.
— Чому життя таке несправедливе? Чого світ так збудовано, що жива душа мусить повертатися у реальність, яка не завжди їй до вподоби? — мучило Стасю.
А тут, у селі, Стася відчувала себе чайником на плиті, на який люди дивляться згори, звідки бачать лише концентричні кола, або оцінюють її, тобто чайник, за проєкціями спереду, збоку, водночас запалюючи пальник. А вона ж, як та вода всередині, нестримно нагрівається і ледь стримує себе, аби не вирватись назовні парою, що легко може когось обпекти, якщо він перейде дозволені кордони. Зі сторони чи зверху все завжди виглядає по-іншому, ніж зсередини. Хоча б не доводили її до кипіння. Самі ж постраждають.
Якось посеред літа Стася наважилась покинути своє село, яке вона називала хутором, остаточно. З надією ніколи туди не повертатись. Їй не важко було це зробити — у батьків їх шестеро, особливо ніхто нікого не тримає.
— Тільки зрадіють, що на одну мороку менше, — виснувала вона.
А тепер-от розгублена. І до села не пасує вертатися, кожен поцікавиться, де була, чому повернулась, і у місті тепер їй нема що робити. Згадала, як казково все починалось.
Любко-Любко... З першої миті зустрічі з ним у потязі, на якому їхала до міста, потягнулась до нього, ще й так, що геть вилетіла з реальності. Пригадує, як попросила його затягнути замок на правому черевичку. Бігунок на спіральній блискавці зовсім не рухався. Згадує, як уперше відчула чоловічі дотики до ноги й подихи на шкірі. Прийшла до тями аж після його зникнення.
Несподівано для себе самої раптом усвідомила, що останні два місяці жила у повному розслабленні, ніби на курорті, абсолютно не переймаючись тим, що існує завтра, а не лише сьогодні. Лише коли залишилась одна-однісінька, Стася враз усвідомила, що все, що трапилось, стосувалось її, а не когось іншого. То та сама вона, найбойовитіша дівчина в селі, дозволила собі довіритись першому-ліпшому міському знайомому, про якого нічогісінько не знала, та з якогось дива поклалась на нього як на свого партнера, навіть більше — чоловіка, без умовлянь і заперечень погодившись пожити в орендованій ним квартирі.
А от тепер мусить якнайшвидше її покинути, бо де ж вона роздобуде кошти на подальше утримання житла?! Оплачено до післязавтра, як кажуть у їхньому селі — до позавтра. Стасі залишається хіба картати себе, що не кинулась у перші ж дні шукати роботу, з легкістю уступивши Любковому вмовлянню спершу освоїтись у квартирі, районі, місті, а тоді вже почати пошуки.
Вона розуміє, що так ніколи б не сталось, якби її не підживлювало потаємне бажання відчувати себе викоханою панночкою, такою, як ті, що так приваблюють з великих екранів.
А тут такий випадок, така нагода! Тож вона за неї відразу вчепилась, відчувши, що нарешті може розслабитись, розніжитись, розтектись, уявляючи себе ягідкою на ложці Любкового язика, полуничкою для насолоди. Якщо бути відвертою, Стася взагалі не знає, чи її почуття до Любка були глибокими. Має підозру, що не відчувала чогось особливого до нього, але він просто заворожив ставленням до неї. Тішилась і була вдячна. І навіть зараз вкрай приємно згадувати пристрасні обійми, поцілунки, спільні солодкі прогулянки.
Поза тим Стася таки намагається зрозуміти саму себе. Чому виявилась такою легковажною?! Чи не тому, що Любко своєю поведінкою відкрив їй інший вимір?! З ним вона стала цікавою сама собі, уперше почала тратитись на макіяж, вигулювати нові плаття, особливо брамурну сукню-футляр, затримуватись біля дзеркал, насолоджуючись хилитанням власних сідниць та вслухаючись у шелестіння одягу при рухах.
Сумнівно, що Стася колись забуде Любкові пестощі, особливо перше розчинення у спокусі. Згадуючи час, прожитий разом з Любком, крок за кроком, дівчина зненацька виявила, що вони з ним жодного разу не сварились, не сперечались, нічого не ділили. Попри те він все ж таки взяв і пропав. Чому? Якби не йшло так гладко, вона б, може, відкрила для себе справжнього Любка, бо саме в суперечках мимоволі відкриваються мінуси характерів, виступає на поверхню незадоволеність чимось, вискакує те приховане, що людину десь муляє. Зрештою, ніхто не знає, які наміри були в нього від самого початку. Якби вони затіяли сварку, вона б точно запримітила якісь негаразди, таки б відчула. Принаймні їй так здається. Коли б могла виправити в собі чи біля себе щось для покращення стосунків, вона попрацювала б над собою. Стася така. А як було змінювати, якщо не підозрювала, що має щось змінювати.
Кілька днів, коли дівчина розшукувала Любка, замість того, аби стишити почуття, вона їх у собі підігрівала, від чого їй важчало. А як виявила, що з ним все гаразд, ходить усміхнений, мешкає в тому ж місті, тільки в іншому районі, не один, з іншою жінкою, ледь не втратила рівновагу. Перші години ходила як смерть, зовсім розчавлена, та проблеми безгрошів'я й бездомності нікуди не пощезали, вони гризли й змушували думки збиратись докупи. Приємна безтурботність залишилась лише у пам'яті.
— Пора братися за розум, яка б ти не була застресована, — повторювала Стася сама собі раз за разом, але виходу все одно не бачила. За два місяці проживання в місті вона ні з ким, окрім Любка, практично не спілкувалась, родичів тут не мала, знайомих теж.
Дівчина позгрібала все, що було по кишенях. На квиток додому не вистачало. Пошуки роботи через інтернет ні до чого не привели. А їй хоча б тимчасову роботу отримати, щоправда, з умовою — оплата відразу.
Зненацька її осяйнула нова думка. Відсунула вбік двері платтяної шафи. Повіяло вишневим ароматом від парфумів. Дістала улюблену брамурну* сукню майже до колін, з еластичного трикотажу, яка так привабливо облягала її тіло, відкриваючи оголені плечі та підкреслюючи всі Стасині виступи з впадинами, зняла сукню з вішака, акуратно склала рукави, трохи довші за лікті, а тоді й усю красуню з потаємною блискавкою через спину аж до подолу. Акуратно поклавши ошатну сукню в пакет з ручкою, потягнулась за прозорими туфлями на високих і тонких підборах, які придбала до брамурної сукні. Погладила свої мешти та спакувала до того ж пакета. День добігав до кінця, тож дівчина вирішила перенести всі справи на ранок.
Ніч видалась неспокійною, у голові снувались якісь нові ідеї щодо придбання грошей, вони перемішувались зі спогадами про час насолод.
Спозаранку Стася зіскочила з ліжка й почимчикувала на речовий ринок. Вона намагалась десь стати, але коли починала прилаштовуватись, її зусюди проганяли. Тоді вона спробувала поговорити з жінками, що продавали одяг та взуття. Нарікала на свої обставини, просила допомоги, жінки мовчки слухали, кивали головами, проте нічого не радили й не пропонували.
Опісля юнка різко направилась до прилавка, де купувала сукню. Позаяк сукеночка була в чудовому стані, Стася вирішила підбрехати. Якомога впевненішим голосом вона сказала продавчині, що сукня їй не підійшла та спитала, як вирішити цю ситуацію. Їй пощастило, що більше таких фасонів не було, тим паче брамурного кольору, тож пропозиції про обмін не прозвучало, натомість бізнесвумен прикинула, як можна трохи заробити на дівчині. Жінка вловила, що те дівчинисько конче потребує грошей, а торгуватись не вміє та не буде. Тому запропонувала таку ціну, що повністю знецінювала справжню вартість. Але що залишалось безпорадній Стасі?! Довелось погодитись. А от зі взуттям так не вийшло.
Засмучена, дівчина попленталась до квартири. Дорогою, майже на автоматі, придбала тест на вагітність, про всяк випадок, в останній момент згадавши, що запланувала заскочити до аптеки.
До села Стася виїжджала з міста того ж дня вечірнім потягом. Рішення прийняла моментально, щойно на смужечці тесту проявилась чітка лінія. Залишатись без грошей та друзів у великому місті відтепер не бачила жодного сенсу.
-----------
* — Червоний колір, який дає нітрат кобальту(II), знаний як брамур.
.jpg)
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
