Галина Мирослава
ЗНАКИ
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
Він розбудив мене посеред ночі. Від кожного з його дотиків вдаряло струмом. Колись я вже з цим зустрічалась. На випускному в школі, коли взяв мене до танцю шкільний товариш. Під час наших кружлянь його кілька разів пронизував струм. Стримуючи переляк, я приймала ці удари, точніше, стріли, з глибоким внутрішнім напруженням. Я боялась цих відчуттів, та вони повернулись.
Найбільше вбивали його очі. З них проривалась дика, нічим не погамована, одержимість, що знесла б усе на своєму шляху.
Мовчки, без жодного спротиву, я підвелась з ліжка і покірно, з затаєним страхом усередині, чекала, що ж буде далі.
”Встань на коліна,” — почула його напружений голос. Це не був наказ, проте проймало відчуття, що різке порушення його плану обернеться страшною бідою.
І я послухалась, він теж опустився поруч. Мав такий вигляд, наче от-от почне розшаровуватись на частини. Його сили катастрофічно вичерпувались від намагання зібрати себе докупи.
”А тепер помолимось і зачнемо дитину від Святого Духа,” — напрочуд ніжно проказав він.
Ув іншій ситуації я б запнулась сміхом, а тут… Будь-яка моя дія, мені так видавалось, призведе до вулканічного вибуху гніву, який нічим добрим не закінчиться.
Я приречено повторювала за ним слова молитви, розум стискав відчай. Внутрішньо благала про порятунок. Річ не в тому, що живучи не один рік сімейним життям, наживши кількох дітей, усвідомлюєш неможливість повернення до цноти, страшно бути підневільним свідком процесу переходу людиною, яка поряд, нечіткої межі, що лежить між нормальним і ненормальним у твоєму розумінні. Граючись, на цю межу залізає багато, потопчуться, поперескакують та й вертають, вловивши дух гнилих місць, грузького болота, що постає перед ними. Він перейшов. Раз і все. Одержимість взяла верх.
Чому? Щось мені підказує, що нічого фундаментального не буває зненацька. Перед тим, як та ніч перерізала моє життя, були знаки. Знаки-попередження. Я не знала, як тлумачити їх навіть для себе, адже неточність породжує варіативність, а з моєю фантазією займатись такими речами може виявитись небезпечним. Ті знаки прошивали мене в моменти появи їх наскрізь, а потім жили нагадуваннями, мовби були шарами ізоляційного покриття, сприяючи пом’якшенню сприйняття мною події, про яку у найстрашнішому сні я б не могла подумати до того, однак, яка таки відбулась.
Після ночі, що запалила мій мозок, я скидалась на оголений дріт. Варто було вийти з дому на вулицю, як з пам’яті виринав один і той же епізод — повертаюсь у доброму гуморі від сусідки та бачу жінку з ніг до голови в чорному, що прожогом вибігає з моєї відчиненої хати. Відкриваю хвіртку перед нашим будинком і рушаю в дім. Прискорюю крок і входжу до світлиці. Жодних слідів чужої людини в домі. Діти та цуценята спокійно бавляться біля бабусі. Ніхто ніякої жінки не бачив. Я не на жарт злякалась. За побачене і за себе. Переборюю сильне калатання серця, у гарячому пориві припадаю до ікони на стіні прохати підтримки. Прихід жінки в чорному – до хвороби, — згадую десь почуте. Мабуть, можна було щось змінити, можна. Хоча б попередити.
Якось на сусідній вулиці ховали молоду дівчину, якій пророчили прекрасне майбутнє, привітну, приємну — втопилась. Її матір заливалась слізьми, у відчаї намагаючись згадати усе, що було пов’язане з її дитиною. І мене прорізало — незадовго до цієї трагедії дівчина на рівній дорозі впала і серйозно підвернула ногу, лікарі хапались за голову, посилаючи юнку на всеможливі процедури. Лікування забрало багато часу, та, пролікувавшись, як це часто трапляється, юнка і мати швидко забули про саму подію. Через місяць дівчина знову потрапляє до лікарів у результаті незначної аварії, проте діагноз — перелом ребра. При чому з переломом поздовж рівно посередині, що трапляється досить рідко. Гіпс, новий курс лікування і знову успішне забування про нещасні випадки. Ні дівчина, ні її батьки навіть не намагались зрозуміти, чому так відбувається. Червоний сигнал, жовтий сигнал — і машину вже не зупинити, зелений зривається з гальм… У моєму випадку це, безумовно, не смерть і, можливо, все дійсно лікується, якщо й не повністю…
Другий знак, знак-привид, відтворюється і досі, важко мені з цим, позатим тепер, віддалена від нього роками, сприймаю його цілком спокійно, можу навіть говорити про нього з теплом і щирою усмішкою. А тоді, ледь відкривши браму, остовпіла – над кроною молодої сливи, що знаходилась лівобіч від мене, так, що слугувала обличчям, плавала дуже чітка голова з божевільною усмішкою, від якої самій можна було втратити розум. Була вона з білосніжним ободом. Я стріпнулась, ніби боячись заразитись цією усмішкою, і хутко зайшла до хати. Найближчі дні з усіх сил намагалась цю злощасну моторошну голову забути, аж поки моє життя не перерізалось однією єдиною ніччю, не так ніччю, як фразою: „Зачнемо дитину від Святого Духа“.
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
Галина Мирослава, у дитячій літературі часто підписувалась як Галка Мир, родом з Червонограда. Пані Галина — з родини вчительки української мови, що фанатично любила свою професію та українську літературу, Мирослави Козак, і дизайнера одягу, шанованого у Червонограді закрійника невеличкого ательє, до якого приїздили шити костюми та плащі навіть зі столиці, Івана Козака. За життя навчалась на різних курсах, як потрібних, так і таких, що були даремною тратою часу, змінювала види діяльності, та єдине, що завжди залишалось незмінним — безмежна любов до української мови та поезії.