Наталія Погребняк. Вірші про Україну

Наталія Погребняк

***
Ґатунку найкращого ми – українці,
Бо нас не зломили імперії преси,
Біду зустрічаємо не поодинці,
І віримо фактам,
не найманцям преси.
Хоч як нас лякали –
до крові, до смерті,
Запроданців клонили і яничарів,
Та духом козацьким ми сильні.
Ми вперті.
Ще створимо сотні нових мемуарів.
Не піде в гарем східняка Україна,
Що міцно вросла у пласти історичні.
Ім’я наше давнє. Ми – вільна родина
Слов'ян-землеробів. Русини ми.
Вічні.

***
Українці — стара генерація.
І ніхто з нас не вичавить суть.
Ми, віками сформована нація,
У майбутнє торуємо путь.
Ми не служимо євро та долару,
За рублі не підем у гарем.
Оберіг синьо-жовтого кольору
Захища нашу землю-Едем.
Наші гени козацькі освячено.
Загартовані ми в боротьбі,
Тож ні метра землі не пробачимо.
Хай це ворог затямить собі.
Йде від князя Великого нація!
Наша мова піснями летить.
Українці – стара генерація.
І ніхто нас не зможе зломить.

* * *

МИ — НАРОД!

У стремлінні подій і прогресу,
У бурхливих потоках віків
Ми дрібненькі свої інтереси
До важливих несем терезів.
Ми ж не зайди з далекого світу,
І безслідно не зникнути нам.
Що по собі зумієм лишити
Нашим донькам у спадок, синам?
Чи у мови підрізані крила
І замулені душі пісень,
Чи мету, що, здійнявши вітрила,
Вже прямує у завтрашній день?
То ж згуртуймося всі до одного:
Українці бо ми, не хохли!
Маєм землю і волю від Бога.
Ми – народ! Хай не скажуть: «Були...

* * *

БЛАГОСЛОВЕННА БУДЬ,
МОЯ КРАЇНО!

Моя Вітчизно, край моїх батьків!
Уклін тобі доземний, Україно!
Несеш ти через вогнище віків
Добро, надію і любов нетлінну.
Ні! Не сховати пісню солов’я
У клітку золочену, як пташину.
Любов’ю відродилася земля,
Священний дзвін
над храмами полинув.
Ніхто не зможе серцем збайдужіть
Між цих полів і луків неозорих,
Де в гойдалках калинових суцвіть
Йдуть чумаки в історію по зорях.
Пульсує в серці гордість прабатьків,
Міцніє воля, множиться родина.
Звеличуйся, дарунок від богів.
Благословенна будь, моя Вкраїно!

* * *

УКРАЇНІ

Дорогами стривожених століть
Іде в майбутнє горда Україна.
Навколішки ніколи не стоїть,
Іде через віки, встає з руїни.
Плекає, захищає від негод
Кришталь вразливий – мову
тополину,
Щоб жив душею мудрий наш народ,
І пращурів не знехтував стежину.
Дай, Боже, тобі сили, Україно,
Не згинути у вирії віків.
Єднай же, українськая родино,
По крові й духу відданих синів.
Йде мати–Україна по світах,
Оспіваних у пісні солов’їній,
Несе на вишиваних рушниках
Любов і працю в сонячній хлібині.
Скінчилась одіссея по літах
Між мовами й культурами чужими.
Свята, як правда, з вірою в очах
Іде в майбутнє вільна Україна.

* * *

МИ ТІ

МИТІ вітрами і снайпера кулями були ми.
МИ ТІ, хто звуться народ із часами минулими.
МИТІ Майданів, війни не знебарвлять в нас давності.
МИ ТІ, хто суть, ми - коріння і крона державності.
МИТІ любові для нас у житті є основою.
МИТІ й очищені вірою, рідною мовою,
МИ ТІ, хто роду примножує славні традиції.
МИ ТІ, для кого прапращури – волі патриції.
МИ ТІ, хто честь захищає жертовною битвою.
МИ ТІ, хто справи завжди починає молитвою,
МИТІ душі невгамовної в пісні увінчує.
МИ ТІ, хто Славу і Правду ділами засвідчує.
МИТІ історії нашої є стоголосими.
МИТІ ми зливами зради і відчаю росами…
МИ ТІ, хто світ у час вибору єдністю будимо.
МИ ТІ, хто БУВ, Є народом великим і БУДЕМО!

* * *

Я – УКРАЇНА!

Сто́ тисяч зболених «Я»,
зранений день – в мені…
Хто я? Чи маю ім’я
в цій осоружній війні?
Завтра сплітаю гачком
мрійно-дитинних снів.
Стали вони ковтком
віри… Густим, як гнів,
що обезкровить знов
тишу поміж сирен.
Хто я?
Трьохсотий немов,
чи кровотеча з вен,
що розірвав снаряд,
зляканий знищив дрон…

Переболить?
Навряд…

Знидіє в сумі Харон,
бо не діжде ніяк
душі Героїв, тих,
хто знає волі смак,
смерть пережити встиг,
став між епох в борні
тлом синьо-жовтих знамен.
Я – Україна!
Мені
краще дісталось з імен.
(2022)

* * *

МОЯ УКРАЇНО, ТИ — ПІСНЯ

В піснях волошкового краю
Я щастя навіки знайшов:
Із них я натхнення черпаю,
І радість, і вірну любов.
Бо тут, на роздоллі квітучім,
Де сонце п’є чисту блакить,
Мій рід волелюбний співучий
Гартується поміж століть.
Моя Україно! Ти – пісня,
Душа моїх предків святих.
Вертатись ніколи не пізно
До тебе з далеких доріг.
Моя Україна – світанки
Дитячих солодких надій,
Молитви слова й колисанки,
І радості в долі моїй.
Я стану над світом пророчим,
Молитвою злину увись
І в Бога проситиму: «Отче,
Добром у серцях озовись.
Народ мій козацького гарту
Покровом від зла захисти,
Щоб світлом жертовної ватри
Синам твоїм більш не цвісти».

* * *

ІСТОРІЮ ТВОРЯТЬ НАРОДИ...

Історію творять народи,
І кожен із нас зокрема…
Хтось просить за це нагороди,
А в інших користі нема.
Когось світле прагнення волі
В буремні події несе
І крила вирівнює кволі,
Бо воля для нас — над усе.
Я син України, народу,
Що прагне високих ідей,
Що йшов на Майдан за свободу,
За світле майбутнє дітей.
Жертовні вогні не згасити
На карті знаменних подій.
Ми – гордої нації діти –
Не зрадим батьківських надій.
І гідність свою на поталу
Ми вже не дамо ворогам,
Відродимо мало-помалу,
Що Богом даровано нам.
Ми пам'яті свічі скорботні
В серцях понесем я і ти,
Щоб голос Небесної сотні
Молився за нас з висоти.

* * *

МИ –
ПАМ'ЯТЬ КОЗАЦЬКОГО РОДУ

Лунає, мов сповідь осіння,
Наш голос у хорі віків,
Молитвою за воскресіння
Безвинно убитих синів.
Героїв Небесної сотні
У Вирій несе листопад,
А ми піднялися з безодні
І дороги нема вже назад.
Хай світ затамовує подих,
Коли Україна іде.
Мудрішає з часом наш подвиг
І рівних собі не знайде.
До неба здіймаєм долоні,
Щоб рід наш зростав і міцнів,
Щоб горе не сріблило скроні
Батьків, що ховають синів…
Ми - пам'ять козацького роду
І подвигів славних імен,
Що смерть прийняли за свободу,
Не кидали в битві знамен.
Батьківської долі нащадки,
Красу заповітів святих,
Як Богом дарований спадки,
В серцях не згубімо своїх.

* * *

ДЕРЖАВНИЙ ПРАПОР УКРАЇНИ

Державний прапор України –
Це символ віри і добра.
У нім – історія країни,
Прадавня, але не стара.
Вона примножиться з роками,
Бо йдуть нащадки слід у слід
За героїчними батьками,
Несуть у серці «Заповіт».
Живе відвага в Україні
Й до незалежності любов.
Наш рід звеличує святині,
Шанує колір корогов,
Щоб золотилася пшениця
Під синім куполом небес;
Щоб озивалася дзвіниця:
– Христос воскрес!
Христос воскрес!
Щоб синьо-жовті стяги наші ,
Яким понад три сотні літ,
Народ наш прославляли завше
На цілий світ, великий світ.
Щоб не пропала предків справа,
Бо ми від роду – козаки!
Державі УКРАЇНА слава!
Героям слава на віки

***
Я знов кладу свій спалах-спомин
В таємний сховок давнини,
Де з-над колиски чути гомін
Пісень, казок старовини.
Глибоко в серці, у куточку –
Мого дитинства зал-музей.
Збираю в нього по шматочку
Своє минуле між людей.
Із них не скласти монументів,
Відреставрованих картин,
Та кожен з пам’ятних моментів –
Снага пульсуючих судин.
Чиїх я пращурів кровинка?
Де розпочавсь мій родовід?
Я ж не відтята половинка!
Мій дух живе сто тисяч літ!
Я – мова рідна! На калині
Я – цвіт і гроно! Я той птах,
Що в пісні зичить Україні
Достатку й успіху в ділах.
Я – стиглий колос в житнім полі,
В Шляху Чумацькому – зоря,
Соборів дзвони, голос волі,
Донька, Вкраїнонько, твоя.

* * *

БАТЬКІВСЬКА ЗЕМЛЯ

Батьківська земля – це моя Україна:
Південного Бугу казки і Дністра,
Це доля народу буремна, нетлінна,
Джерела дитячих надій і добра.
Батьківська земля –
веселкові світанки
І перше кохання, й народження мрій,
Із печі хліби, рушники й вишиванки,
Достиглого жита потік золотий.
Батьківська земля –
це молитва до Бога,
Велика рідня за столом у свята.
В матусинім серці – за діток тривога,
У батьковім слові –
відвертість проста.
Батьківська земля там,
де всі працьовиті,
Де вечір у роси вплітає пісні.
Це спогадів річка, найдовша у світі,
Що в серці початок бере
день при дні.

***
Мій рідний край – світанки волошкові,
Роси кришталь і клекіт журавля.
Тобі я присягаюся в любові,
Земля батьківська, доленько моя.
Даруєш ти натхнення і надію,
Що лине ввись відновленим гіллям.
З тобою я сумую і радію,
За мудрістю іду до тебе я.
Любов до Батьківщини батько й мати
Мені, мов оберіг, передали,
Навчили із дитинства поважати
Цю землю, звідки лет свій почали.
Ці заповіді вічні і нетлінні,
Бо визріли в родинному теплі.
Вклоняюся величній Україні
З любов’ю до батьківської землі!

* * *

УКРАЇНСЬКА МАДОННА

Прекрасна й сильна жінка в дев’яносто!
Да Вінчі, де ви?! Де ви, Рафаель?!
Тендітна й скромна, вбрана звично й просто,
Ця жінка – найвеличніша модель.
У згорток рук вона усі печалі
І болі пережитих лихоліть
Затисла міцно так, аби надалі
Між люди в майбуття не відпустить.
А скільки світла, ніжності, любові
В довірливо усміхнених очах,
Що тепло обійняти світ готові
Увесь, як є, у щасті і гріхах.
Роки не впали хусткою туману
На давнє, що вже прибране у схов.
Таким співать в поезії осанну,
По них вивчати курс «Що є любов?».
Ви, горді духом, вквітчані хустками,
Багаті на повагу земляків,
Вкраїнки, на коліна перед вами
Стають майстри планети всіх віків.

* * *

НАМ УКРАЇНА — БОГОМ ДАНИЙ ВИРІЙ

Курличе в небі клин. До України
Вертають журавлі крізь дим війни.
Тут рідне все: гніздо і кущ калини…
Ніде немає кращої весни.
Летять до України. Тут і пам'ять,
І голос предків-дух святий землі,
Яку віками злі ординці палять.
Та родить хліб на зраненім стеблі.
Курличе в небі клин. Летять додому,
Щоб тут свої народжувать пісні.
Женуть від себе біль, печаль, утому,
Бо віра і надія в них міцні,
Бо знають, що відродяться оселі
В Чернігові, у Бучі, в Ірпені…
Воскресне Маріуполь із пустелі,
Прийдуть у Бородянку мирні дні…
Курличе клин і нам несе надію,
Бо вибір має кожен за життя:
Героям – слава! Пекло – лиходію!
Злу прощення нема і співчуття.
Мов промінь з-поміж хмар, сузір’я Ліри –
Таке болюче й радісне: «Курли…».
Нам Україна – Богом даний Вирій.
Ми будем! Є!
Ми в землю цю вросли.