Галина Мирослава. «Доля» (історичне оповідання з книги «Маю вам сказати») — читати та слухати, відео
"Стефа, яка нещодавно розміняла восьмий десяток, вже не мала сили підвестися з ліжка. Після падіння позаторік ноги відмовили. Але її голова залишалась світлою, тіло — підтягнутим, серце — напрочуд чулим. Приємно видовжене обличчя, яке вона за звичкою, прищепленою в дитинстві, щоранку змащувала соком огірка впродовж життя, вражало свіжістю, помітити на ньому зморшки було майже неможливо, от тільки великі каламутно зелені очі глибоко позападали всередину. Стукіт у двері змусив її здригнутися. Вона відчула, що щось зараз має статися. Арсен, чоловік Стефи, з яким вони разом понад 40 щасливих років, чомусь затримався біля дверей. Стефа прислухалась. Голоси з передпокою не впізнавала, вловити зміст не могла тим більше. Несподівано за Арсеном до невеличкої кімнати зі Стефиним ліжком, двома стільцями та шафою-білизняркою, зайшли двоє: молода розкішна жінка з чорним волоссям по плечі та її високий і досить худий чоловік. Навіть худіший за Арсена. Життєрадісна жінка, що пахла квітами, світилась усмішкою. Арсен лагідно поглянув на Стефу й промовив.." (Галина Мирослава)
"Минулого літа ми гурманом дашили Семенові хату. Іван ницьма сидів навпроти мене, Василь бокував зсутулившись. Юрко був трохи нижче. Він постійно нахилявся, виглядало, що відбивав поклони. Іван десь-не-десь кидався до нього словами: “Чого кожній інстанції кланяєшся?” Юрко мовчки ковтав Іванові слова та не полишав праці. Мабуть, йому так було зручно. Іванові така поведінка Юрка стояла поперек горла — не міг себе вспокоїти, щоб якось триматись, час від часу гатив кулаком по черепиці, від чого всі мовчки здригались. Баба Міля, хата якої стояла око в око Семенової, мала місце — три порожні кімнати, то я собі подумав, що мій підмайстер, як над’їде, міг би зупинитись у неї. То як тільки з даху зауважив її, гукнув до неї: “Бабо Мілю, здоровенькі були!”. Вона підійшла ближче, пильно подивилась на мене та кивнула головою. Намагаючись говорити якомога приязніше, аби мені не було відмовлено, я з теплою усмішкою на обличчі сказав..." (Галина Мирослава)
"Скільки знала того чоловіка, він завжди виглядав однаково. З того часу, як його вперше побачила років тридцять тому, він не змінювався. Хіба одяг, але то суттєвого значення, коли не змінюється спосіб носіння одягу, не має. Цей поважного віку пан був для мене зразковим прикладом думки, що старіння не пов’язане з віком, а є лише відбитком стилю життя. Мені здається, що секрет його дивної молодості ховався в особливому філософському способі думання. Відколи його знала, на його обличчі повсякчас сяяла тепла, сонячна, вітальна усмішка, в якій абсолютно не проглядався сарказм чи якийсь інший недоброзичливий підтекст, здавалось, що цей вічний чоловік світиться зсередини. Вітатись з ним справляло одне задоволення. Найцікавіше, що не маючи дару всеохопної спостережливості, я здебільшого не запам’ятовую людей, з якими не розмовляю, з першого разу, однак його не зауважити та не залишити в пам’яті, здається, неможливо, то як сонця, що його не можеш не помітити, у якій би позиції ти не перебував..." (Галина Мирослава)
"Доступитись до каси було важко. Там роїлись напівп’яні чоловіки, завсідники цієї установи, хоча це була лише 11 година ранку. Вони туго сприймали слова пишнотілесої касирки, блондинки (чомусь усі працівниці цього закладу, яких доводилось тут бачити, мали округлі форми та помальоване на біло чи жовто волосся). Кожному відразу впадало в око, як похітливо вони залицялись до жінок з обслуги. Я приходила сюди лише з тієї причини, що мама, яка з ранку до ночі працювала на панчішній фабриці, наказувала мені перед навчанням у школі тут пообідати. Порушити наказ мені ніколи не приходило до голови, жодної задньої думки не виникало – знала одне: раз батьки сказали, маю так зробити. Це було, як два на два — чотири... Мені було сказано заходити сюди по дорозі з Палацу культури, де я займалась гімнастикою, щоб поїсти гарячого, і просто звідси відправлятись до школи. Батьки днювали на роботі від досвітків до пізнього вечора, бабці ніколи з нами не жили, тож людини, яка б мала подати мені їсти, в природі не існувало..." (Галина Мирослава)
"Він розбудив мене посеред ночі. Від кожного з його дотиків вдаряло струмом. Колись я вже з цим зустрічалась. На випускному в школі, коли взяв мене до танцю шкільний товариш. Під час наших кружлянь його кілька разів пронизував струм. Стримуючи переляк, я приймала ці удари, точніше, стріли, з глибоким внутрішнім напруженням. Я боялась цих відчуттів, та вони повернулись. Найбільше вбивали його очі. З них проривалась дика, нічим не погамована, одержимість, що знесла б усе на своєму шляху. Мовчки, без жодного спротиву, я підвелась з ліжка і покірно, з затаєним страхом усередині, чекала, що ж буде далі. ”Встань на коліна,” — почула його напружений голос. Це не був наказ, проте проймало відчуття, що різке порушення його плану обернеться страшною бідою. І я послухалась, він теж опустився поруч. Мав такий вигляд, наче от-от почне розшаровуватись на частини. Його сили катастрофічно вичерпувались від намагання зібрати себе докупи. ”А тепер помолимось і зачнемо дитину від Святого Духа,” — напрочуд ніжно проказав він..." (Галина Мирослава)
"Оповідання постало зі спогадів моєї мами. В основі лежать реальні події. Справжнього імені вчительки, пам'яті про яку присвячене оповідання, не пригадую. А от ім'я другої вчительки дійсно було Рая, цього не в стані забути. Трагедія сталась у Лопатині, тепер Радехівського району Львівської області, кінець 40-х -початок 50-х." (Галина Мирослава)
"Я довго не міг з цим змиритись. Як же так — яскрава зірка, вражаючи всіх і вся, котра причаровувала до себе витонченістю мови, рухів, форм, якій кожен ладен був служити душею і тілом, несучи в собі й на собі це неймовірно талановите створіння з його легкими та тяжчими клопотами, була миттєво, до сорока днів після заходу за обрій життя, майже остаточно забута. І одного разу, коли, здавалось, мої обурення зможуть рознести мене на шматки, я вирішив присвятити своє життя розбиранню залишених нею рукописів, малюнків, вишиванок, витинанок, світлин і всього іншого, що вона по собі залишила. Будучи людиною ретельною, я спочатку розсортував все по жанрах, чітко позареєстровував кожен її твір, і аж потім взявся до серйозного вивчення матеріалу. Одержимий пам’яттю про неї, я відчував її біля себе щоразу, коли брався до роботи. День минав за днем, а я продовжував своє знайомство з архівом..." (Галина Мирослава)
"Я втікав. Я постійно втікав. Мене злостила, ні – бісила, повторюваність одного й того ж. Якби був живий Сент-Екзюпері, я б йому написав: „Дорогий Антуане, ми могли б з вами стати справжніми друзями. Я, як і ви, не витримую „дублювання однієї ж і тієї ж думки двома різними мовами”. Це дійсно безглузда втрата часу, який можна було б вкласти хоча би в якусь справу або як мінімум віддати насолоді. Де б я не був, куди б не потикався, через певний час починалось переливання з пустого в порожнє. Батьки, що наче навмисно створені для того, щоб ти відчув себе дебілом. Вчителі, впевнені у повній відсутності в тебе пам’яті. Якщо хтось робить щось не так, це ж зовсім не означає, що він не знає, що так робити не можна. Існують гори причин, які штовхають робити не так. Найпростіше припущення – людина не знає як зробити так... (Галина Мирослава)
"Коли б я не вийшла бавитись на подвір’я, а воно, знаєте як є в місті, закрите з усіх сторін висотками, завжди всі діти грались ув одну гру – ножички. Кожен мав свого складаника і ним вправно вмів з трьох постукувань по землі встромити ніж у землю, щоб не падав. Була ціла система правил, як у кожній грі. Я вічно їх забувала – дітей це дуже обурювало. Вони то кричали на мене, то обзивали, то вимагали робити усе правильно. А якщо на мене кричати, я гублюсь. Тоді виходить ще гірше. Звичайно, можна було цього уникнути, але для того треба було б відмовитись грати. Не граючи, я б не могла повправлятись у киданні як треба ножичком і, безумовно, завжди б залишалась посеред цих сірих, брудних, посписуваних і помальованих будинків цілком одна. На це б я ніколи не пішла. Свого складаника в мене теж не було. Його взагалі у нас вдома не було. Не могла ж я сказати батькам, щоб купили мені ніж. Та ще й для гри в ножички. У мені самій щось кожного разу тремтіло, як ніж втикався у землю поруч, особливо після того випадку, як у Жира ніж зірвався і блискавкою летів метрів три-чотири, поки не встряв при самому дереві. А Шина цілий тиждень кульгав – ніж по пальцю на нозі пройшовся. Як я мала сказати?!.." (Галина Мирослава)
"Вчора була річниця смерті мого брата. Я намагався його згадати та скільки не силувався, згадував лише як він протикав яблука шпажками. Коли мама перед святами пекла на кухні, я завжди крутився біля неї, мене роздирало мало не на шматки бажання потрапити їй на очі. Я розривався від бажання, щоб для приготування нашої традиційної хатньої страви — яблук у карамелі, вона вибрала для проколювання яблук з-поміж усіх мене. Але вона вперто довіряла цю справу тільки моєму братові. Казала, що ніхто краще за нього цього не зробить. Мене це злостило.І я набирав повні кишені яблук та віддалявся в свою кімнату. Там, у нижній шухляді письмового столу, лежала чимала колекція цвяхів, які я позносив бозна-звідки. Я витягав їх пригоршнями та протикав ними яблука, отримуючи насолоду..." (Галина Мирослава)
"Мені стало смішно. Не міг не розсміятись – перед очима якось зненацька постало життя. Моє життя! Виявляється, його можна намалювати на одній маленькій картинці однією маленькою фігурою. Я не знав, як це сприйняти – реготати, а може ридати?! Таки кумедно – цілісіньке життя працювати на одному місці та ще й вчителем географії, який нічого, крім рідного села, не бачить. І часи минулись, коли несамовито несло бажання вирушити в незнані світи. Коло завжди замикалось – дім, робота, робота, дім. Заледве на проплати необхідного вистачало. І з думкою змирився, що втілити в життя мрію бачити світ навряд чи вдасться – не та держава, не ті батьки, не та посада, не ті клопоти. Сиди й не рипайся. Довелось вгрузати по вуха у вчителювання, вибравши світ віртуальних фантазій. І що воно, зрештою, принесло?!.." (Галина Мирослава)
"Все, — вирішив я. — Треба ставити крапку. Жити в суспільстві, де мудрість безкоштовна, а за дурість потрібно постійно розраховуватись, де мовчать хіба за велику оплату та ще й до того часу, поки не знайдеться хтось, хто проплатить більше, неможливо. Це понад край. Пора всім їм показати, які вони дурні. І від тої фасоли, від тої тяжкої журби та печалі, я швидким кроком впевнено пішов у найближчу крамницю купувати мотузку. Мило та табуретка, на щастя, в мене були.День стояв, ні, лежав, похмурий, обкурений і, чесно кажучи, опльований, як усе моє покуцьорблене життя, вкрите швами та суцільними фальцами. Дерева хилились, мовби після перепою. І, може це мені лише здалось, на ліву ногу, ой, бік. Мара якась, — подумав я і протер очі. Потім заліз правою рукою у праву кишеню штанів. Грошенятами там і не пахло. У ліву кишеню я ніколи нічого потрібного не кладу — нема в мене такої звички. Безумовно, що не було змісту там шукати, та я про всяк випадок туди заліз. Марно, чого й слід було сподіватись..." (Галина Мирослава)
"— Святий Отче, що мені робити? Я свідомий того, що то зле, та я над собою не владний, як тюхтій який. Мої руки так і тягнуться туди. Ну, ви мене розумієте. Я тоді не є я. Я навіть того не хочу. А воно тільки мені треба до виходка – знов те саме. Та річ, щиро кажу, висмоктує мене зсередини. Я до жінки не можу приступити. Спершу сам з собою мушу. Гріх. Боюсь гріха. Я не молодий чоловік, серце маю хворе, гупає, як кінь, відійти можу з дня на день, а ту біду з собою ношу, як хлопчисько непутьовий, що баби не знає. Що?.. Ні-ні, то не від ледарства. Цілий час працюю, спочинку собі не даю. Не помагає. Ви гадаєте, я маю час на телевізор, коби ж то! Що кажете?.. Та де, яке там, яка випивка, я, щоб ви знали, ні-ні. А після операції про цигарки навіть забув. Га?.. Люблю, я, знаєте, як на ній женився, інших обминаю. Вона в мене гарна, господарна, чотирьох маємо. Старший на осінь женитися надумав. Готуємось. Найменшенька при нас, через рік школу закінчить..." (Галина Мирослава)