Painting by Vincent van Gogh (fragment).
Галина Мирослава
МИРОН
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
Минулого літа ми гурманом дашили Семенові хату. Іван ницьма сидів навпроти мене, Василь бокував зсутулившись. Юрко був трохи нижче. Він постійно нахилявся, виглядало, що відбивав поклони. Іван десь-не-десь кидався до нього словами: “Чого кожній інстанції кланяєшся?” Юрко мовчки ковтав Іванові слова та не полишав праці. Мабуть, йому так було зручно. Іванові така поведінка Юрка стояла поперек горла — не міг себе вспокоїти, щоб якось триматись, час від часу гатив кулаком по черепиці, від чого всі мовчки здригались.
Баба Міля, хата якої стояла око в око Семенової, мала місце — три порожні кімнати, то я собі подумав, що мій підмайстер, як над’їде, міг би зупинитись у неї. То як тільки з даху зауважив її, гукнув до неї: “Бабо Мілю, здоровенькі були!”. Вона підійшла ближче, пильно подивилась на мене та кивнула головою. Намагаючись говорити якомога приязніше, аби мені не було відмовлено, я з теплою усмішкою на обличчі сказав: “Слухайте, а чи Ви не проти взяти мого підмайстра на пару днів до хати? З міста ж приїде, треба гарно прийняти. А Ви господиня гарна, та й місце маєте”. Баба якось дивно усміхнулась і ствердно кивнула головою. “Добре-добре. А коли?” Кажу: “До вечора буде”. І вона пішла.
Підмайстер, якого нараяли мені, виявився загадкою для мене. Коли він вийшов з буса, відразу після привітання сказав: “Я знав, що сюди вже назавжди. Дорога до міста, яким би крутим чи викрученим воно не було, лежить через село. Географічно, історично, культурно… Рух, поступ починаються зі спокою, з приготування, з налаштування на нього. І затухання руху – повернення до первопочатку після міста, тобто швидкості, яка наростає з часом і затягує можливостями її прискорити.” Я нічого не зрозумів, проте мав поставити всі крапки над і: “Мироне, ми тебе не просили назавжди. Лише дах викінчити. Ніхто тут тримати не буде – не хвилюйся.” Він посміхнувся та й замовк. Я його довів до баби Мілі, по дорозі коротко пояснюючи свої правила щодо роботи, та звернув додому, там мене вже чекав кум, щоб перехопити по чарчині.
Вранці наша бригада злагоджено взялась до роботи. Мирон працював завзято. Я не мав до чого причепитися. Зрештою, того дня усі працювали на підйомі, щось насвистували собі під ніс. Погода стояла на славу. На душі було добре, навіть зупинятись на перекур не хотілось. Кожний мав з собою воду. Попивали, коли кортіло, та й повертались до праці. Світліло, темніло, світліло… – за роботою ми не помічали часу. Аж коли викінчили, спустились долів, ніхто про “квітку” вже не думав, мчали спати.
Коли я заскочив до хати, зденервована жінка запустила брудною ганчіркою в мене та щось на підвищених тонах вихлюпнула. Я не мав сили слухати, просто впав у ліжко, надовго.
Як прокинувся після багатоденного сну, того ж дня довідався, що Семен поспішно виїхав з села, продавши хату Василеві, Іван готується бути першим дружбою у Юрка на весіллі, а баба Міля, пані Мілена, вийшла заміж. То ми в селі її за бабу мали, а вона, подейкують, як вирядилась до шлюбу, всім нашим хлопам очі повилазили. А що вона за Мирона пішла, того я вже зовсім не чекав почути.
Не я того Мирона з міста кликав, виявляється, а баба Міля, яка на чарах знається, собі з міста його замовила, я тільки передавачем слугував… Буває ж таке… Досі повірити не можу. А люди все знають.
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
Галина Мирослава, у дитячій літературі часто підписувалась як Галка Мир, родом з Червонограда. Пані Галина — з родини вчительки української мови, що фанатично любила свою професію та українську літературу, Мирослави Козак, і дизайнера одягу, шанованого у Червонограді закрійника невеличкого ательє, до якого приїздили шити костюми та плащі навіть зі столиці, Івана Козака. За життя навчалась на різних курсах, як потрібних, так і таких, що були даремною тратою часу, змінювала види діяльності, та єдине, що завжди залишалось незмінним — безмежна любов до української мови та поезії.