Галина Мирослава
ЧОЛОВІК, ЩО СВІТИТЬСЯ
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
Скільки знала того чоловіка, він завжди виглядав однаково. З того часу, як його вперше побачила років тридцять тому, він не змінювався. Хіба одяг, але то суттєвого значення, коли не змінюється спосіб носіння одягу, не має. Цей поважного віку пан був для мене зразковим прикладом думки, що старіння не пов’язане з віком, а є лише відбитком стилю життя. Мені здається, що секрет його дивної молодості ховався в особливому філософському способі думання. Відколи його знала, на його обличчі повсякчас сяяла тепла, сонячна, вітальна усмішка, в якій абсолютно не проглядався сарказм чи якийсь інший недоброзичливий підтекст, здавалось, що цей вічний чоловік світиться зсередини. Вітатись з ним справляло одне задоволення. Найцікавіше, що не маючи дару всеохопної спостережливості, я здебільшого не запам’ятовую людей, з якими не розмовляю, з першого разу, однак його не зауважити та не залишити в пам’яті, здається, неможливо, то як сонця, що його не можеш не помітити, у якій би позиції ти не перебував: висячи, навстоячки, сидячи, лігма. Навіть якщо дістатись до нього у натовпі не вдавалось, щоб відчути світло, яке він випромінює, його присутність вловлювалась. Він ніс у собі таку свіжість, позбавлену шлаків і шляків часу, що, знаходячись поряд, люди самі починали світитись свічечками.
Навіть припустити, що така людина може колись покинути світ здавалось чимось диявольським. Він є, отже життя триває і триватиме ще довго. Не деінде, а тут, поруч. Живий символ вічності. Він є – надія є. Розповідають про його сліпоту, але я пам’ятаю величну поставу, певну себе ходу і жодних ознак цієї недуги, які б впадали в око, не знаходжу. Неможливість бачити сонце від народження. Подейкують, що хлопчиком під час бомбування Варшави він потрапив під завали — ледве врятували. Та ще — коли лежав у непритомному стані, йому щось відкрилось. І як цей з вигляду і за віком тоді хлопчик, опритомнівши, справляв враження повного гідності мудрого дорослого. Кажуть, через тривалий сон він прослухав слово в слово і продивився подія за подією всю Біблію від самого початку до самісінького кінця. Може ще щось — та я не знаю. Коли було потрібно, цитував з будь-якого місця цю книгу напам’ять. Люди казали, що після розмови з ним багато заплутаних речей окреслювались і простішали, мовби та марнота буденщини, якою з усіх боків зазвичай обростає світ, ніяковіла, танула, губилась. Він йшов не з часом, а поруч, то сповільнюючи, то пришвидшуючи крок, абсолютно незалежно від навколишнього простору, у ньому та поза ним одночасно.
Смерть безжальна. Вона прийшла та забрала його, такого світлого, під час денного сну, коли він задрімав на збитій ним лаві у викоханому ним саду. А коли його занесли до хати, просто із нізвідки випурхнув голуб, якого всі, хто був при цьому, бачили, вдарився дзьобом у віконне скло та щез, наче нічого і не було.
У той день, без грози, щось гучно стукнуло і в моє вікно, коли ж я, зайнята доріканням своїм дітям за сварку між собою, обернулась на стук, нікого не побачила, трепет змусив мене побігти до дверей – там теж було пусто.
„Мамо, чому ти його не впустила?“ — ображено спитала донечка.
„Кого?“ — здивувалась я.
Вона впевнено відповіла: „Голуба“.
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
Галина Мирослава, у дитячій літературі часто підписувалась як Галка Мир, родом з Червонограда. Пані Галина — з родини вчительки української мови, що фанатично любила свою професію та українську літературу, Мирослави Козак, і дизайнера одягу, шанованого у Червонограді закрійника невеличкого ательє, до якого приїздили шити костюми та плащі навіть зі столиці, Івана Козака. За життя навчалась на різних курсах, як потрібних, так і таких, що були даремною тратою часу, змінювала види діяльності, та єдине, що завжди залишалось незмінним — безмежна любов до української мови та поезії.