Галина Мирослава
ОБІДИ
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
Доступитись до каси було важко. Там роїлись напівп’яні чоловіки, завсідники цієї установи, хоча це була лише 11 година ранку. Вони туго сприймали слова пишнотілесої касирки, блондинки (чомусь усі працівниці цього закладу, яких доводилось тут бачити, мали округлі форми та помальоване на біло чи жовто волосся). Кожному відразу впадало в око, як похітливо вони залицялись до жінок з обслуги.
Я приходила сюди лише з тієї причини, що мама, яка з ранку до ночі працювала на панчішній фабриці, наказувала мені перед навчанням у школі тут пообідати. Порушити наказ мені ніколи не приходило до голови, жодної задньої думки не виникало – знала одне: раз батьки сказали, маю так зробити. Це було, як два на два — чотири. Інколи мені взагалі не хотілось їсти, часом було неприємно, аж до огидності, харчуватися саме тут – голі стіни, пошарпані гострі металеві стільці, пластмасові, вицвілих кольорів та розплавлені хоча б в одному місці, якщо на додачу не потріскані, таці, такі ж неохайні столи, не завжди добре протерті від попередніх відвідувачів, грубі алюмінієві ложки, що в горизонтальному положенні не пролазять у рот, пощерблені горнята, часто-густо без вушок. Гнітючість приміщення підсилювалась розв’язними чоловіками, які видавались мені дуже схожими на дерев’яних незграбних буратінчиків, у яких все працює незлагоджено, ніби незалежно від голови, і всепроникним смородом квасних вин, старого пива та махорки.
Мені було сказано заходити сюди по дорозі з Палацу культури, де я займалась гімнастикою, щоб поїсти гарячого, і просто звідси відправлятись до школи. Батьки днювали на роботі від досвітків до пізнього вечора, бабці ніколи з нами не жили, тож людини, яка б мала подати мені їсти, в природі не існувало. Підходити до газової плити мені заборонили. Газ був у балонах, які могли вибухнути. У сусідньому будинку вибух зніс два верхні поверхи — я чула цей вибух і бачила потворні руїни, які він по собі залишив.
Не знаю, чому мої батьки вирішили, що де їсти є неважливим. Як на мене, я б залюбки відмовилась від обідів, щоб кожного разу, стримуючи у собі почуття приниження, не заходити до цієї їдальні.
Одного разу мені пощастило – на дверях харчевні великими літерами, верхня частина яких була червоною, нижня – чорною, на білому ватмані майоріло слово ремонт. Радість, якою ввечері перед сном я поділилась з батьками, що ресторацію закрили на деякий час, залишилась непоміченою. Наступного ранку мама збудила мене дуже рано, щоб показати, де знаходиться інша їдальня. Я мала знати, куди мені потрібно йти обідати.
Після тренування перед змаганням я вийшла з Палацу мистецтв і знехотя почовгала приймати їжу. Заклад виявився ще страшнішим за попередній. Якщо старий був трохи затемнений, що давало змогу почуватись не дуже помітною, то цей лякав великими скляними вікнами без фіранок. Навіть з вулиці кожний міг тебе бачити. На підході до каси я не могла справитись з тремтінням, яке виникло, як тільки переступила поріг цієї ресторації. І від того дрижання мої руки мені відмовили — таця застрибала, а тарілки полетіли врізнобіч. Обід розлився, посуд розбився. Виплатити компенсацію за “нанесений ущерб”, звичайно ж, не мала чим — грошей вистачало лише заплатити за страви: першу, другу, третю та маленьке тістечко на десерт. Мене розпитали, де знайти маму, і вимагали чекати її приходу. Чекання не тривало довго для мене — вона прибігла швидко, її ж за цей виклик наступного дня привселюдно бештали, а згодом кілька разів натякали, що може позбутись місця роботи, якщо відлучиться ще один раз. У самій же їдальні маму змусили сплатити ущерб втричі дорожче, щоб не писати офіційну скаргу на батьків у якісь незрозумілі інстанції. Я могла кричати ура, бо з цього часу більше не обідала в жодній їдальні.
Де я перекусювала між школами? Не повірите — у ресторані. А оскільки в ресторан малих дітей не впускали, з роботи прибігали або захеканий тато, що працював неподалік від моєї школи, або бабуся, яка згадала про моє існування, — і ми разом йшли споживати гарячу їжу до ресторану. І це були найкращі години мого життя. Ми багато розмовляли, слухали приємну музику та плавно причащались поданими нам, як королям, стравами. До речі, тато та завжди в роботі бабуся за багато років зуміли знайти час і гроші самі пообідати — а це виявилось не так вже й складно. Я не помітила, щоб хто-небудь з них від того збіднів, проте чітко зауважила, що з того часу ми стали родиною, теплою та дуже рідною родиною.
Тих півгодини-година щобудня зв’язують нас дотепер.
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
Галина Мирослава, у дитячій літературі часто підписувалась як Галка Мир, родом з Червонограда. Пані Галина — з родини вчительки української мови, що фанатично любила свою професію та українську літературу, Мирослави Козак, і дизайнера одягу, шанованого у Червонограді закрійника невеличкого ательє, до якого приїздили шити костюми та плащі навіть зі столиці, Івана Козака. За життя навчалась на різних курсах, як потрібних, так і таких, що були даремною тратою часу, змінювала види діяльності, та єдине, що завжди залишалось незмінним — безмежна любов до української мови та поезії.