Галина Мирослава
ІНТУЇЦІЯ
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
Я довго не міг з цим змиритись. Як же так — яскрава зірка, вражаючи всіх і вся, котра причаровувала до себе витонченістю мови, рухів, форм, якій кожен ладен був служити душею і тілом, несучи в собі й на собі це неймовірно талановите створіння з його легкими та тяжчими клопотами, була миттєво, до сорока днів після заходу за обрій життя, майже остаточно забута.
І одного разу, коли, здавалось, мої обурення зможуть рознести мене на шматки, я вирішив присвятити своє життя розбиранню залишених нею рукописів, малюнків, вишиванок, витинанок, світлин і всього іншого, що вона по собі залишила. Будучи людиною ретельною, я спочатку розсортував все по жанрах, чітко позареєстровував кожен її твір, і аж потім взявся до серйозного вивчення матеріалу. Одержимий пам’яттю про неї, я відчував її біля себе щоразу, коли брався до роботи.
День минав за днем, а я продовжував своє знайомство з архівом. Та чим довше заглиблювався у залишене нею, тим більше дивувався собі. Ті вірші, які злітали з її вуст і так западали в мене, видавались її власними лише на перший погляд. Насправді ж вони, якщо чесно визнати, були зі світу Лесі Українки. Ліана мовби стала Лесею. Пишучи своїми словами, вона не випливала за межі всесвіту Лариси, хоча й писала ніби від себе та про сучасне. Це була досконала імітація.
Тоді я перекинувся на картини, сподіваючись, що там Ліана — бог. І тут на мене теж підступно чекало розчарування. Її світ був світом Моне. Жодної лінії, яка б вирвала її з його тіні, як я не силувався, а не міг знайти. Прекрасні Ліанині роботи годились лише для приватних колекцій людей, далеких від мистецтва, точніше, з досить поверховими знаннями у цій царині.
Спочатку я боявся братись до перегляду акуратно складених мною відразу після похорону Ліани її фотографій. Та обов’язок перед пам’яттю, а ще цікавість, змусили мене, пересилюючи опір всередині себе, взятись до справи. Тремтячою рукою я поволі гортав скріплені аркуші світлин і намагався тримати себе, сподіваючись, що жодна недоречна думка не осяде в моїй перевантаженій однотипністю голові. Та все, що я бачив, було зі смаком вихопленим з добре відомих мені робіт одного знаного у наших краях фотомайстра, у якого я частенько гостився. Жодного власного скрику, жодної власної інтонації від Ліани. Вона навіть не спромоглась висунути голову з одягу фотомитця, бодай на волосинку.
Я переглянув усе, що по ній залишилось, не було жодного не обстеженого мною сантиметра в її покоях. А коли закінчив, мене вперше схопило серце. І вже лежачи в лікарні, я відчував нагальну потребу наздогнати її в позачассі. Мені зовсім не шкода було жодної миті з тих довгих місяців, що я витратив серед її не її робіт. Вона таки була неперевершеною. Хоча сама про це і не здогадувалась. Усе своє життя Ліана направила не туди. Не там шукала себе. Маючи геніальну інтуїцію артистично відчувати людей та перевтілюватись так, що могла продовжувати творити від їх імені, Ліана так і не змогла сама стати собою. Мені хотілось її обійняти, схопити на руки і занести у цей світ знову, крикнувши: “Я зрозумів. Я можу тобі допомогти. Ти — небесне світило. Ти, ти, ти … неперевершена актриса”.
Чому розуміння приходить так пізно?! І не до тих, кому воно потрібне?!
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
