Галина Мирослава
БУДЬ ЛАСКА
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
Вчора була річниця смерті мого брата. Я намагався його згадати та скільки не силувався, згадував лише як він протикав яблука шпажками. Коли мама перед святами пекла на кухні, я завжди крутився біля неї, мене роздирало мало не на шматки бажання потрапити їй на очі. Я розривався від бажання, щоб для приготування нашої традиційної хатньої страви — яблук у карамелі, вона вибрала для проколювання яблук з-поміж усіх мене. Але вона вперто довіряла цю справу тільки моєму братові. Казала, що ніхто краще за нього цього не зробить. Мене це злостило.
І я набирав повні кишені яблук та віддалявся в свою кімнату. Там, у нижній шухляді письмового столу, лежала чимала колекція цвяхів, які я позносив бозна-звідки. Я витягав їх пригоршнями та протикав ними яблука, отримуючи насолоду і від розривання шкірки, і від цвіркотіння соку, і від самого тримання в руці, що рухається, цвяха. Яблучні їжаки були для мене чимось на зразок воєнних трофеїв. Я почувався героєм, який навіки поконав зло. Коли ж яблук не було, мене тягнуло до подушечок для голок, які я з насолодою застромлював у їх м’які тіла. Потім я захопився дартсом. Мої стріли гострими кінчиками потрапляли в саме яблучко, чим я дуже пишався. Після кожного влучного кидка гостро відчував, що тіло млосне і завмирає. Цей стан облади, стан божественної нерухомості, був найбільшим моїм досягненням. Щоб я не робив, де б я не знаходився, всі мої думки були спрямовані на пошуки шляхів його досягнення. І я шукав нових відтінків відчуттів, на підсвідомому рівні розуміючи, що часто робити одне й теж знечулює, притишує задоволення, чого допустити аж ніяк не можна було. Досі пригадую, як розкидалась по столі обваляна в солі виловлена братом у нашому ставку риба. Пам’ятаю як нанизував її на волосінь. І як гриби, принесені братом з лісу, з радістю продірявлював і милувався шнурочком, на якому вони красувались, поки мама не знімала їх, щоб заховати на зиму. Я розрізав мамині коралі, аби мати змогу пройтись самому через кожний камінчик, кожнісіньку бісеринку, кожненьку перлину. Моменти завершення чи то проштовхування, чи пронизування, а чи протикання були моїм часовим центром опори, зворушливими вершинами, на яких я усім своїм єством відчував, що можу перевернути світ. Я навчився стріляти з лука, і в нашому тирі мені завжди раді, бо я найкращий – з першого вистрілу рушницею вціляю в мішень. Здогадуєтесь, який фах я собі обрав?.. Хотів бути щасливим… Та що ви! Хіба я схожий на вбивцю?.. Санітаром? Цікавий варіант, але медицина — це не моє… Військовим? Гм… І над цим я думав, проте їх надто часто передислоковують, я ж ціную дім, сталий дім, у який час від часу можу повертатись. Фортеця фореве… Здогадались?.. Мисливцем? Тепло-тепло. А спробуйте ще раз. Ги-ги.
Тоді… Маю честь. Агент контррозвідки Макаров Ігор Пилипович. Будь ласка, пред’явіть ваші документи.
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
