"Намалюю на картині
Я волошки сині-сині.
Ще ромашку – білу-білу.
А на ній – комашку милу.
Намалюю маму й тата.
Біля них – себе і брата.
Дуже дружна в нас родина.
І щаслива я дитина."
(Наталія Погребняк)
"Я ромашки назбирала,
Чай смачний приготувала.
Як повернеться матуся,
Я до неї пригорнуся
І скажу: „Попий, рідненька.
Ти – найкраща в світі ненька!”"(Наталія Погребняк)
Галина Мирослава. «Передвеликоднє» (оповідання з книги «Маю вам сказати») — читати та слухати, відео
"Виглядало на те, що дощ вщух остаточно. Узбіччями доріг збігала, подекуди пінячись, остання вода. Хоча вдалині за забризканими хатами згуста роїлись білими суцвіттями нові хмари, день відчайдушно раз за разом підморгував сонячними променями, з усіх сил підтримуючи благословенну атмосферу в домі. У духовці пеклись паски. Орися сиділа за столом навпроти духовки, втупившись очима в журнал, привезений колись дочкою, старалась не шарудіти, аби нічим не порушити тишу, у якій мають вирости й випектись чарівні бабки. Але щойно з духовки вирвався разом з парою запах, знаний з дитинства, вона, затягнена ніжними спогадами, розмірено попливла в інший час. Згадала маму й випечені нею паски, що стояли вишикуваними, як почесна варта, під рушниками на підвіконнях, виповнюючи простір святочним духом..." (Галина Мирослава)
"У всіх щось є. І у Власа теж є власність, своя, хоч він і маленький хлопчик. Якби що, захищав її б до синців і крові на губах. Найперше Влас ринувся б у бій за свою подушку. То не проста подушечка, не якийсь м'який ведмедик, песик або котик, то таке, що не має ціни, то бабусин подарунок. Раніше Влас не замислювався, що має бути всередині подушчини, йому було якось все одно, хоча він іноді зазирав усередину м'яких іграшок і під пошивки, зазвичай бачив там штучну вату. А от що міститься в бабусиній подушці, довідався тоді, коли з-під дірочки в напірнику вилізли пір'їнки й заходились літати по хаті..." (Галина Мирослава)
"Єдиний у сім'ї, кому вистачає терпіння розтлумачувати дідусеві, про що в хаті говорять, — Дмитрик. Хлопчик дуже любить дідуся. Дідуньо, на жаль, пережив контузію під час війни, тож тепер недочуває. — От у кого нема причин нарікати на відсутність часу, — каже мама і показує на Дмитрика. То правда, бо Дмитрик, який ще не ходить до школи, не спішить на роботу, справді має найбільше з усіх часу. Навіть до дитсадка він ходить лише до обіднього сну. Після обіду мамі доводиться його забирати, і все через те, що Дмитрик вперто відмовляється спати в дитсадку..." (Галина Мирослава)
«Оберіг для татусів» — збірка поезій, призначена для наших захисників, їхніх родин та усіх дорослих і маленьких українців. Віра в незламну міць духу українського народу, в Перемогу, Добро звучить в кожному вірші авторки. Усі поезії проникнуті щирою вдячністю нашим воїнам. Книга-оберіг неодмінно торкнеться серця кожного читача. До книги увійшли вірші: "А на Луганщину летіли журавлі", "Ангел з автоматом", "Відбудуємо", "Він мене обороняє", "Дитяча молитва", "Для зайченят", "Дякую, рідненька", "Жовто-блакитна", "Закрийте нам небо", "Зроблю все для перемоги", "Ірпінь", "Колисанка", "Колискова", "Котик, зайчик і сердечко", "Леопарди", "Лист святому Миколаю", "Літачок", "Маки", "Маленький велосипедист", "Мати", "Ми переможемо", "Не хвилюйся, матінко", "Небо боронити", "Оберіг для татусів", "Ой, люлі-люлі", "Петрусь", "Питає малеча", "Спогаданка", "Тарасове слово", "України донечка", "Чекає в Херсоні", "Я годую голубів", "Я люблю свою бабусю".
Тетяна Строкач. Вірші про родину
"У дружній родині — щаслива дитина,
Бо є в неї мама і тато.
Любов'ю осяяна кожна хвилина
І радістю повниться хата.
У дружній родині — щаслива дитина,
Бо братики є і сестрички.
Похмурого дня і у сонячну днину
В них усмішки сяють на личках..."(Тетяна Строкач)
"«Написано від душі, але цього не надрукують. А от тобі «придрукують» — 10 років без права переписки. З німецького табору ти втік, з нашого тікати безнадійно... Отже, знищи все, коли хочеш жити»,— порадив мені Олексій Євдокимович, прочитавши мій рукопис ще за радянсьикх часів. Олексій Євдокимович Пономаренко був для мене не тільки вчителем, але й другом. Я звертався до нього з болючими проблемами, висловлював найпотаємніші думки. Ми часто розмовляли на «заборонені» теми: про Мазепу, Петра І., Грушевського. Іноді обговорювали й «політику партії» — колективізацію, голодомор. І захотілось написати, щоб спомини мої не канули в Лету, щоб нащадки знали, яка то насправді була політика... До болі шкода було нищити свій рукопис, але зауваження Олексія Євдокимовича виявилися цілком слушними, я й сам розумів. І знищив. Тепер важко все відновити по пам'яті, адже пройшли десітиліття. І все ж таки спробую..." (Микола Колесник)
Олександр Кулінський. Вірш «Голодомор»
"Я був малий, як і всі діти,
і все не міг я зрозуміти
кого кляла перед порогом,
тихо звертаючись до Бога,
моя бабуся. Тихо там
Вона комусь бажала смерті.
Казала: — Прийде час і мертві
його самі під руки візьмуть
та разом з ним до Пекла підуть
і віддадуть його чортам..."(Олександр Кулінський)
"Івасик ріс кмітливим хлопчиком, допитливим. Якось мама читала йому віршик, де було написано, що "люди — як птахи". Івасик, уважно прослухавши, відразу звернувся до мами з запитанням: — Як страуси? — Гадаю, що у вірші йдеться не про зріст, а про вміння літати. — А страуси не літають. Ківі теж не літають. Дарма що птахи! — зауважив хлопчик..." (Галина Мирослава)
"У класі я була найменшою. Донині росту в мені лише півтора метра. І кості я тоненької. Мені скоро сьомий десяток піде, а я й досі не розрослась. Колись це муляло добряче, тепер тішить. “До усього дозріти треба,” — казав мені колись лікар, до якого я потрапила на чистку через бурхливий викидень, коли мені було повних двадцять, і я готувалась стати матір’ю. “Знаєте, дорогенька, за розвитком вам лише тринадцять неповних. Не випереджуйте час. Чекайте. Ви ще мене не раз згадаєте,” — додав. А воно так не виходить, коли ти в палаті серед жінок лежиш, які роками родити не можуть. Звісно, у кожної своя причина, але тебе страхом починає охоплювати та відчуттям приреченості. Хоча в тебе і кров резус плюс, і сумісність групи з чоловіком, і з усіма трубами порядок, все ж мучить тебе лікареве: “Матка ваша ще розвинутись має”. А якщо так все й залишиться?! Авжеж, хіба я могла послухатись. Почалась епопея лікування. Це стало трохи не професією. Аналізи, діагностики, консультації. Від традиційних до експериментальних..." (Галина Мирослава)
"Тільки коли втрачаєш, приходить розуміння того, що нічого повернути не можливо. Немає таких ключів, які б відкрили двері засвіти, немає машини часу, яка б обернула стрілки годинника назад. Починаєш усвідомлювати, що більше не буде так, як було раніше. Дім, у якому промайнуло дитинство, стане просто цегляним домом. Адже у нім більше немає життя. Усе зупинилося, мов хто поставив на паузу. Коли стиха ти прочиняєш двері й переступаєш через поріг, відчуваєш краплину віри, що от-от, саме у цю мить побачиш рідну людину, але…" (Тетяна Прокоф'єва)
Інна Паламарчук. Вірші про родину
"З бабусею тепло і ніжно,
Вона, мов хмаринка, м'яка,
А голос не мамин, а тихий,
Ніколи не скаже: нема!
Вареники, пундики, мундики,
Компоти смачні, киселі,
Усякі на світі смаколики,
І все це мені і тобі."(Інна Паламарчук)
Микола Носов. «Сашко» (оповідання)
"Сашко давно просив маму подарувати йому пістолет, який стріляє пістонами. — Навіщо тобі такий пістолет? — казала мама. — Це небезпечна іграшка. — Що тут небезпечного? Якби він кулями стріляв, а то пістонами. Із нього однак нікого не вб'єш. — Мало що може скоїтися. Пістон відскочить і вцілить тобі в око. — Не вцілить! Я примружусь, коли стрілятиму. — Ні, ні, від цих пістолетів бувають різні неприємні випадки. Ще вистрілиш та налякаєш кого-небудь, — сказала мама. Так і не купила йому пістолета..." (Микола Носов)
"Моя родина — моя сила,
З ними я завжди весела, щаслива.
Люблю усім серцем рідних своїх,
Їх добрі слова і радісний сміх..."(Тетяна Прокоф’єва)
"Ніколи не забудемо цей день,
Він слід лишив пекучий у серцях!
Знов завітав скорботний квітень,
І спогади підняв на крилах птах..."(Тетяна Прокоф’єва)
"Я втікав. Я постійно втікав. Мене злостила, ні – бісила, повторюваність одного й того ж. Якби був живий Сент-Екзюпері, я б йому написав: „Дорогий Антуане, ми могли б з вами стати справжніми друзями. Я, як і ви, не витримую „дублювання однієї ж і тієї ж думки двома різними мовами”. Це дійсно безглузда втрата часу, який можна було б вкласти хоча би в якусь справу або як мінімум віддати насолоді. Де б я не був, куди б не потикався, через певний час починалось переливання з пустого в порожнє. Батьки, що наче навмисно створені для того, щоб ти відчув себе дебілом. Вчителі, впевнені у повній відсутності в тебе пам’яті. Якщо хтось робить щось не так, це ж зовсім не означає, що він не знає, що так робити не можна. Існують гори причин, які штовхають робити не так. Найпростіше припущення – людина не знає як зробити так... (Галина Мирослава)
Читаймо цікаві казки-легенди від Еліни Заржицької: «Про молодого музику Звенигора», «Про рибалку та русалку», «Сонячний чоловічок».
Галина Мирослава. «Петлі» (оповідання з книги «Маю вам сказати») — читати та слухати, відео
"Плету я з дитинства. На яких тільки дротах не плела! До чого не бралась! Вже б і не порахувала, скільки ж то виплетено шкарпеток, шапочок, рукавичок, светрів. А всі ж різними в’язками, ґудзи змінюються, форми пропусків… Повторення не для мене. Люблю нове та неспробуване. Не знаю, подобається мені насправді чи не особливо подобається в’язати, мабуть, то просто звичка. Як тільки вільна хвилина випаде, я за плетиво. Так і живу посеред петель, поміж лицевими та виворітними. Правду кажучи, я давно зрозуміла, що там, де є лицева, завжди має бути виворітна. На що б не поглянув. До прикладу, з одного боку червоний колір – колір божественного вогню, а з другого – символ диявола. З однієї сторони, ніж служить для нарізання хліба, а з другої, це страшна зброя. Проблема завжди полягає в тому, щоб відрізнити лицеву петлю від виворітної. Чому петлю? Так за чим не підеш, у петлю тебе воно за собою тягнутиме, – я до цього теж дійшла. От і я колись заміжньою була. Хто його знав, що так життя складеться..." (Галина Мирослава)
"Вчора була річниця смерті мого брата. Я намагався його згадати та скільки не силувався, згадував лише як він протикав яблука шпажками. Коли мама перед святами пекла на кухні, я завжди крутився біля неї, мене роздирало мало не на шматки бажання потрапити їй на очі. Я розривався від бажання, щоб для приготування нашої традиційної хатньої страви — яблук у карамелі, вона вибрала для проколювання яблук з-поміж усіх мене. Але вона вперто довіряла цю справу тільки моєму братові. Казала, що ніхто краще за нього цього не зробить. Мене це злостило.І я набирав повні кишені яблук та віддалявся в свою кімнату. Там, у нижній шухляді письмового столу, лежала чимала колекція цвяхів, які я позносив бозна-звідки. Я витягав їх пригоршнями та протикав ними яблука, отримуючи насолоду..." (Галина Мирослава)
