Олександр Кулінський. Вірш «Голодомор»

Олександр Кулінський

     ГОЛОДОМОР

Я був малий, як і всі діти,

і все не міг я зрозуміти

кого кляла перед порогом,

тихо звертаючись до Бога,

моя бабуся.

Тихо там

Вона комусь бажала смерті.

Казала: — Прийде час і мертві

його самі під руки візьмуть

та разом з ним до Пекла підуть

і віддадуть його чортам.

А я все думав: — Хто ж такий?

Мабуть то Люцифер лихий.

Чи чорт, який утік із Пекла,

що всі живі, і навіть мертві

його клянуть щодня й щоночі…

І лиш тепер відкрились очі.

Та це ж його кляла бабуся,

любого вчителя всіх учнів

вождя від центру й до окраїн,

якого звали батько Сталін.

Та що ж змінилось з тих часів?

Майже нічого. Лише мода,

та замість одного урода

на трон московський інший сів.

Його клянуть тепер ще більше,

бо він від першого ще гірший.

Брехнею війни починає

і кров'ю землю поливає

дітей, батьків та матерів.

Щоб ти, брехло, в вогні згорів!

Тебе чорти щоб теж забрали,

в гарячий бітум затоптали,

і з Сталіним в однім котлі

довіку гріли на вогні!

***

Автобус.

Рейс.

Вісімдесяті.

Я повертаюся до хати.

Та вільних місць лише одне

із двох, де всілось щось старе.

Підходжу ближче. Старий дід

Розклався наче на  обід.

— Шановний, приберіть це місце,

ноги болять, хочу присісти.

— Та сідай, синку, я прийму.

А чий ти  будеш, не пойму?

— Та я з сусіднього села,

що під горою у долині

стоїть з давніх часів до нині.

— То ти з Капустинець, синок?

А я з Денис. Так що, браток,

можливо й родичі з тобою, —

сказав хитнувши головою.

— А це ж чому? Звідки взяли

що можем бути ми рідьми?

— Хіба не чув, що за кріпацтва

були лиш  острівки козацтва,

а в селах, що були з паними,

люди вважались кріпаками?

—  Та чув, що саме в нас і в вас

жили ті козаки якраз.

— Отож бо й є, по тій причині

й зріднились села у тій днині.

Бо одружившись з кріпаком

дівка теж панською ставала,

тому вона і обирала

лиш тих,  хто вільний, не кріпак.

Та й хлопці наші точно ж так.

Щоб не стать наймитом у пана,

козак не брав  кріпачку в пару.

Тому і слали старостів

до сіл, де не було панів.

— Але коли то все було?

Зовсім не те зараз село.

— Правда твоя. Не те село.

Інші часи і інші люди.

Все вже змінилося повсюди.

Є тільки згадки що було.

В нас зараз літаки, ракети…

А що ти чув про тридцять третій?

— Я мало чув,

та знаю, що в зимовий холод

приходив в Україну голод.

— Та не приходив! Привели,

коли в колгоспи прийняли.

Тоді все з дому забирали для того,

щоб ми повмирали.

Хоч я тоді й малий ще був,

але нічого не забув.

А чув в селі щось про Ярему?

— Так, чув. Неподалік від мене

якраз і жив Ярема дід,

та він помер який вже рік.

Давно його уже немає,

лише двох дочок його знаю.

Та й ті давно уже баби…

А що ж той дід таке зробив?

— Дуже багато дід зробив,

Я б пам'ятник йому відкрив.

— Та що ж той дід зробив такого,

що я й не чув майже про нього?

— Раніш боялись говорити,

бо можна було загриміти

туди, де завжди лютий холод.

Тому й мовчали всі про голод.

— Але ж ми в іншій вже країні,

У незалежній Україні.

В нас вже немає Колими

і правду хочем знати ми.

— То слухай, розкажу що знаю,

хоча всього вже й не згадаю.

Під Новий рік в ваше село,

коли вже холодно було,

прибув загін, і в усі хати

заходили, щоб все забрати.

І от коли вже все забрали,

рішили що цього замало,

і вирішили йти до нас,

але уже в ранковий час.

Почув про те тоді той дід

і по болоту пішки вбрід

Крізь очерети, через ями

своїми босими ногами

Посеред ночі як було

Приніс ту звістку нам в село.

Сам обійшов майже всі хати

і просив добре заховати

все що є їсти, закопать,

бо завтра прийдуть забирать.

Він ризикуючи життям

подарував його всім нам.

Ну як усім? Більшості з нас,

бо мали крихти  прозапас.

Не все знайшли, хоч як шукали

ті продотрядівські шакали.

Так завдяки діду Яремі

наших не так багато вмерло.

Я б зараз мабуть теж не жив,

якби Ярема не вдружив.

Ваших померло більше тищі,

В Денисах вмерло лише сто.

Ось як насправді все було…

Автобус став.

Моя зупинка.

Сказав "пока" і швидко вийшов.

Навіть як звати не спитав.

Що більш не стрінемось не знав.

Колись так і мене не стане,

тому й ділю цей спогад з вами.