Вірші про голодомор в Україні

       Дмитро Білоус

ТИ КАЖЕШ, НЕ БУЛО ГОЛОДОМОРУ?

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерна вимели до тла?

Як навіть мариво виймали із печі

І забирали прямо із горшків.

Окрайці виривали з рук малечі,

із торбиночок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чого ж тоді, як був і урожай,

Усе сиціль викачували з двору, —

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам оту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах...

А кажеш — не було голодомору?

* * *

Микола Сядристий

ПОКОЛІННЯ

(біль)

Як згоріле насіння,

Спить в землі покоління.

Спить в степах і в  болотах,

І в холодних широтах.

Сплять в землі і в воді,

І старі й молоді,

Сплять сумні і веселі,

Сплять двори й цілі села.

Сплять і губи, і коси,

Поцілунки і роси.

Сплять пісні і надії,

І тривоги і мрії.

Як згоріле насіння,

Спить в землі покоління.

І долаючи путь,

Оглянись!

Не забудь!

(1967 р.)

Джерело:
М. Сядристий. Мить. К., 2013.

* * *

Юрій Руф

ГОЛОД (1932-1933)

Чорна стерня, чорні хмари закрили пів світу,

У борозні просто неба лежать малі діти.

Лежать в небо дивляться, мовчать, не жартують,

А у небі між блискавиць два чорти лютують...

Важко б'ють копитами, рогами махають,

І покотили саме сонце із нашого краю.

Покотили... нема сонця, ніч поля накрила.

Нема хліба, чорне стерня й борозна-могила...

Поле, поле неозоре шпилиться стернею,

Аж до неба краю поле чорною землею.

Суне в небі темна хмара вітром замітає,

Посипає половою, бо нема врожаю...

Темні часи, чорні ліси тягнуть зсохлі віти,

Прийшов голод, людей косить, наче косар квіти.

Лежать в полі, у господі і попід тинами

Батько й мати, малі діти з сестрами й братами.

Було колись в Україні, ревіли гармати.

Було колись та затихли, хто ж буде стріляти?!

Чорне поле, чорне стерня лиш лобода в'ється.

Голод, холод... а десь далеко чорт чорту сміється.

* * *

Ірина Кривонос

НЕБЕСНИЙ ОБІД

Що Бозя хліба дав наснилося дитині,

малий оповідав: — На білій скатертині

лежали калачі, медяники, ватрушки.

А поряд з часником в полумиску пампушки.

— Поспи мій рідний, ще. — Благала сина мати,

— А може і борщем там стануть частувати.

— Боюсь, ковтну води... — Чому ж тобі не спиться?

— Бо раптом і туди злий дядько нагодиться,

та забере усе із райської комори.

Ще й буде вимагать від янголів покори.

— Невідома дитя, йому туди дорога.

Царюють у душі совєти замість Бога.

Поснули, на вустах їх посмішка іскриться.

Смакує вже обом захмарна паляниця.
 
Дзвенів жалобний дзвін, читали панихиду.

Мільйони не вернулися з небесного обіду...

Джерело: ФБ-група
"Українська мова ─
жива мова мого народу".

* * *

Сергій Ущапівський

МЕНІ НАСНИВСЯ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ...

Мені наснився тридцять другий...

Аж до мурашок пройняло.

Хлопчинка босий, квола мати

Ледь-ледь тримається його.

А батька поряд не вгледіла,

Він вкляк навік — забрала смерть.

Чекістом злість оволоділа,

В кишені вгледів бульби чверть.

В отих очах, що так наснились,

Страху не бачила ніяк.

Вже сили геть у них скінчились,

Живіт від голоду набряк.

А голос?.. Голос не почула,

Та щось кричало зсередини,

Страшенний біль душі відчула

І муку матері й дитини.

…Відкрила очі.. Страшно стало враз,

Застигла в тиші із собою наодинці.

Відлунням били диким в голові щораз

Зі сна ті дзвони на сільській дзвіниці…

Джерело: ФБ-сторінка "Сергій Ущапівський".

* * *

Іван Низовий
 ·
НОВЕЛА-СПОМИН

Було найлегше вижити малечі

Від березня й до пізньої пори,

Лиш не лінуйся дуже,

Злазь із печі,

Виходь надвір –

Що хочеш, їж, бери:

Щирицю щиру, грицики солодкі,

Листочки з липи, щедру лободу,

Акацій цвіт, будяк, рогіз болотній,

Оскомуваті яблука в саду;

Дери по дуплах яйця гороб’ячі,

Сорочі – по високих яворах…

Худющими були роки дитячі,

Однак була щаслива та пора!

Здавалося: в селі твоїм бідують,

Буває, що від слабості і мруть,

Зате ж повсюди

рай земний будують,

Про голод і не знаючи, мабуть.

То й що, коли і просвітку не знають

В щоденній праці наші матері,

Зате – в кіно ми бачили – сіяють

Кремлівські зорі – щастя ліхтарі!

Нічого, що коростяві ми стали

І ні в чому піти у перший клас,

Зате великий, рідний батько Сталін

Цілодобово думає про нас!

Його постійні клопоти-турботи

Всім додають снаги на світі жить…

Одна лиш Божа Мати, від скорботи

На покуті чорніючи, мовчить.

Та ще моя кульбабочка-бабуся,

Яка боїться змалечку гріха,

Увечері і вранці на Ісуса

Все молиться

І нищечком зітха.

(1995 р.)
За матеріалами: Низовий Іван Данилович.
«Вівтар» (поетична збірка)
Луганськ: Вид-во «Райдуга» Луганської
організації СПУ. – 1995. – 120 с. – С. 106.

* * *

Марина Брацило

ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ

На місто падає імла.

Звичайний день. Осіння сутінь.

І вогник тягнеться до скла –

Минулим, нинішнім, майбутнім.

І вже на відстані руки

Незримі тіні проростають.

І прокидаються свічки

Очима тих, кого не стало.

І ці маленькі пломінці

Стають тихенько перед кожним,

Щоб на окраєць у руці

Дивитись строго і побожно.

Щоб милосердя – мов закон.

Щоб жити – й хвильки не прогаять…

І наша пам’ять ланцюжком

Між цих свічок перебігає.

(24.11.2012)

* * *

Діна Бондар

ПАМ’ЯТЬ

Пам’ять жива. Ми в людському потоці

В кожну весну йдемо до родинних могил.

А є цвинтарі в нас  —  прихований злочин,

Без зірок, без хрестів, тільки шепіт трави.

Всіх померлих від голоду звозили тихо  —

Ні помпезних промов, ні сльози, ані слів.

Тільки ворони гучно сповіщали про лихо,

Тільки вітер від смути на травах німів.

Відродилися нині говоримо, пишим,

А ще зовсім недавно шепотілись діди…

А ще мати моя часто плакала  тишком,

Бо з сім’ї залишилась одна з десяти.