Юлія Хандожинська. «У той далекий тридцять третій...» – поезії про голодомор в Україні

Юлія Хандожинська

ГОЛОДОМОР

Ніхто не сіє, не оре,
Пусті хати, бур'ян гуляє,
Ніхто по вулиці не йде,
Ворона чорна лиш літає.

Ще свище вітер, завива,
Відлунням пустку сповіщає,
Людей, людей в селі нема,
Ніхто за них і не спитає.

Голодні, голі, віддали
Все до зернини, що збирали,
Запались очі, вилізли кістки,
Немов штахети, всюди випирали.

А потім всіх одна коса
Скаженним голодом косила,
Безсилий Бог і небеса,
До себе смерть всіх запросила.

Від болю хмари дощові
Сольоні сльози проливали,
Схилились клуні до землі
А вікна в землю повростали.

Пройде багато ще років,
Цей день нас кожен рік збирає,
Поверне в спогад тих часів
Звідки відлуння випливає.

* * *

СПОВІДЬ УКРАЇНИ   

ГОЛОДОМОР

У той далекий тридцять третій... ой було,
Здавалось, й небо голодом кричало,
Смерть опустила занавісою чоло,
Скільки людей невинних повмирало.

Було й таке, що божеволіли завчасно,
Їли дітей своїх, солили у діжки,
Валялись мертві вже занадто рясно,
Мов восени вітром обтрушені грушки.

Їх звозили усіх, живих і неживих,
Кидали всіх підряд, усіх – до ями,
Так довго стогін з-під землі іще не стих,
Кістки  валялись просто неба під ногами.

Ні цвинтарів, ні домовини, ні – нема,
Ані хрестів, де б відспівали безневинних,
Під сніг сховала люто всіх зима,
Лиш де-не-де – горбок і кущ шипшини.

Ще й досі сповідь, Україно, твоя – чорна,
Повік нам не забути страшний гнів,
Щей досі доля вистраждана, горя повна,
За дочок, матерів і за  синів.

І не засне у пам’яті довіку
Архів, що позбирав гіркі жнива,
Полями, де встелилися без ліку,
Голодом зморені, на смерть людські тіла.

* * *

ПАМ’ЯТЬ НАРОДУ  

ГОЛОДОМОР

А пам’ять у народу не забрати,
Голодна смерть усіх схопила за плече,
Найважча, найлютіша хвиля страти,
Коли живий, а біль від голоду пече.

Провалювались очі, ...не впізнати,
А жити як же кожен з них хотів,
Кінський щавель їли, листки сухої м’яти,
Варили юшку з лободи та ховрахів.

Старі, дорослі вимирали,... діти,
Кривавий геноцид, як дощ ішов,
Минуть роки, але ніколи не забути
Те лихо, яке в вічність відійшло.

Проклятий будь же, тридцять третій роче,
Бо лиш туман там, де хотів, там і лягав,
І смерть безжалісно до всіх сміялась в очі,
І промінь сонця зламаний літав.

Хліб запашний ночами дітям снився,
Дитинство з голодом було на перебій,
Через століття світ слізьми умився,
Ніс вітер цвіт загублених надій.

Запалимо свічки всім неживим,
Той 33-й пом’янем журливим оком,
Де селами забрав голодний вій.

* * *

ДО ГОЛОДОМОРУ

Коли заплачуть поминальні дзвони,
Не дай задути пам'яті свічу,
Людей мільйони прийдуть до ікони
Сліз не зупинять від гіркого розпачу.

Ніхто не зможе біль той загасити,
Який у серці за Вкраїну тліє,
Здавалось можна все вже пережити
Та тільки пам*ять із роками не старіє.

Не загубити істину життя,
Де безневинних голодом морили,
Де пухло ненароджене дитя,
А хто живий то смерть собі просили.

Не дай задути пам'яті свічу
В цей світлий день тривожної скорботи,
Хоч буде гірко і печально від плачу
Зумій цей біль в собі перебороти.