Публікації за тегом: Народ

Сортувати:    За датою    За назвою

Про запорожців — український народний переказ."...От які богатирі були — земля не держала!.. У нього, у того запорожця, сім пудів голова!.. А вуса у нього такі, що як візьме, було, він їх у руки та як розправе одного туди, а другого сюди, то і в двері не влізе, хоч би ті двері були такі, що через них і трійка коней з повозкою проскочила. Вони на дванадцяти язиках уміли балакати; вони із води могли сухими виходити; вони уміли, коли треба, і сон на людей насилати, і туман, на кого треба, пускати, і в річки переливатися... Вони мали у себе такі верцадла, що, дивлячись у них, за тисячу верстов бачили, що воно у світі й робиться. Оце, як іти куди у поход, то він, хто там у їх був за старшого — чи ватажок який, чи сам кошовий - то він, кажу, візьме у руки верцадло, подивиться в нього та й каже: «Туди не ідімо, бо там ляхи ідуть, і туди не ідімо, бо там турки або татари заходять, а сюди ідімо, бо тут аж нікогісінько нема...»" (уривок з народного переказу)

 

Кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко"Давно-давно це було, ще за запорожців та за кошового Сірка. Пройшло років чимало, як жив Сірко і як його не стало, а слава про нього і не пройшла, і не пропала. Він був для ворогів страшний і сердитий, а, напроти, для християн був дуже добрий і милостивий. Одного разу запорожці пішли з Сірком у похід, а татари прочули про те та одразу й побігли на Січ і почали там хазяйнувати: усіх православних християн забрали та й повели у полон. А вони, бідні, не хочуть іти та плачуть і ридають так, що аж земля стогне. А татари на плач не вдаряють та нагайками їх підганяють. Як ось прочув про те кошовий Сірко. Зараз зібрав своїх козаків — та в погоню за татарами: визволяти православних людей. Та летить, як птиця. Добіг близько до татар; бачить, що їх дуже багато, а козаків дуже мало — і давай хитрити. Спинив свого коня і крикнув на козаків..." (уривок з народного переказу)

 

Блог майстрині-писанкарки Ірини Михалевич. Дослідження, оповідки про писанки. Писанкарські знахідки майстрині Ірини Михалевич. Майстриня-писанкарка Ірина Михалевич – про натуральні барвники квітня: фарбуємо писанку гілочками верби (майстер-клас). Барвники - свіжі гілочки верби плакучої, коріння марени красильної, морожені ягоди бузини. Писанка витравлена наприкінці оцтом."Дякую Вам за спілкування і за інтерес до живої української традиції писанкарства. У блозі є окремий розділ  “Про натуральні барвники в усі пори року”, де написано чим та в якому місяці можна добре зафарбувати писанку. Квітень містить не так багато заголовків. І от розділ доповнюється новим рецептом. Фарбувати вміє будь-яка рослина. Особливо гарно фарбують весняні рослини, бо вони найсильніші. О цій порі, в перших числах квітня, вже є сережки на березах. Вони зроблять писанку сонячно жовтою. У жовтий колір пофарбує і листя бузини чорної, що саме зараз зеленіє густими чубчиками. Але бузину чорну ще треба знайти десь у парку чи при дорозі. А от верба плакуча зростає повсюдно. Принаймні так є у нас на Кропивниччині. Це дерево часто можна побачити поміж житловими будинками, біля кафе, вздовж вулиць, побіля річки. Молоді гілочки верби плакучої зафарбують писанку у світло-бурий відтінок. Це так дивовижно: салатові вербові галузки дарують світло-коричневий відтінок, одразу на біле яйце. Отож, у моєму списку рецептів цьогоріч на один рецепт стало більше..." (Ірина Михалевич)

 

"Жив собі дід Андрій, який дуже любив смачно попоїсти. Жив один, без дружини та дітей. Все життя його минуло, ніби одним подихом. Ніякої планети не відкрив, ніяким досягненням не гордився. Та що там досягнення, навіть дерев не саджав й хатини не будував. Нікому не допомагав, та й взагалі, ледачим був. А без тяжкої праці, розуму та наполегливості, їжі з неба не дістанеш. Тож, дід дуже сильно бідував, голодував та й, взагалі, збирався на почин. Та все ніяк не приходила смерть до нього. Набридло йому чекати невідомого, от і вирішив він щось змінити у своєму житті, а саме — одружитися..." (Євген Дмитренко)

 

"Десь за майже розталою, прозоро світанковою межею сивих лісів народжувався новий день. Із-за ледь-ледь рожевого стомленого сутінками обрію, мов би ненароком, поволі виринали перші вранішні промені, поповнюючи світ дивовижними звуками природи. Здавалося, спить вона, знесилена вчорашньою грою, відспівала уже всі пісні; та ні – знову пташиний щебет розірвав тенета темряви, знову розворушив життєдайні джерела, заново зродивши людське натхнення до праці. Справжнє диво, яке ще не раз змусить поета взятися за перо! Одна за одною в небі танули зірки, ховаючи свої мініатюрні промінці серед несміливої блакиті. І, роздратований веселковими кольорами марева обрій, нарешті відчинив свій одвічний скарб: з-під побореної світлом темної громади землі з’явився багряний окраєць ранкового сонця. Він усе більшав і більшав, немов би своїм ростом навмисне прирікав низький світ до загибелі…"

 

"Хто багат, той усім брат, а хто нічого не має, за того ніхто не знає."

"Хто більше має, той більше бажає."

"Хто хоче пса вдарити, той бука знайде."

"У кого багато є, тому ще й Бог дає."

 

Ці та багато інших приповідок зі словом "ХТО" читаймо у добірці.

 

 

Рік 1933. Картина художника Віктора Цимбала."У той далекий тридцять третій... ой було,
Здавалось, й небо голодом кричало,
Смерть опустила занавісою чоло,
Скільки людей невинних повмирало..."

(Юлія Хандожинська)

 

 

 

 

 

Панас Мирний. Хіба ревуть воли, як ясла повні. Роман.Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» засвідчив новий етап і у творчому зростанні Панаса Мирного, і в розвитку прози взагалі: це був перший зразок соціально-психологічного роману в українській літературі, перший «роман з народного життя», в якому, за визначенням Івана Франка, «змальовано майже столітню історію українського села», розкрито соціальну дійсність в усіх її суперечностях, показано, як соціально-економічні умови, конкретне життєве середовище формували характер особистості, зумовлювали, визначали її поведінку.

 

 

Олекса Стороженко. Голка. Оповідання. Тульчин (світлина, фрагмент). "За давніх часів колись на Україні були такі люди, що не признавали над собою ніякої влади. Кожний з них мав старшого за ворога, рівного за брата, бо в рівні поважав самого себе, власну самостійність, а менших мав за бидло, прах, посміття. Усе, що господь щедрою рукою розсипав по світу, усе те побачили б у їх палацах, а кругом тих палаців – непокриті халупи, обідраний, голодний і холодний люд. Усе добре і чуле, чим наділя господь чоловіка, даючи йому серце й душу, усе те в них заплило глеєм чванства, ганьби і ненатлі. І як то чудно усе в них зложилось і перекорилось: проповідували вольность, непідлеглість, а тим часом чухрали батогами свою ж таки шляхту! Палили слободи, вибивали народ тисячами і плакали над їх безголов’ям. Строїли монастирі, костьоли, а душі свої губили в тяжких гріхах... А знаєте, люди добрі, як звали тих людей?.. Польськими магнатами!.." (Олекса Стороженко)

"Велике село Піски. Розкинулось, розляглося і вздовж, і вшир, і впоперек на рівній низині, в балці, а перед самим селом, мов хто борошна насипав — білого піску серед чорної землі. Так, наче хто білий килимок прослав, щоб витирати ноги, вступаючи в село. Посеред села стоїть невеличка старенька церковця, трохи перехилилася на один бік і вросла в землю. Не тільки покрівля, де-где й ребра поросли зеленим мохом. Проти церкви, на невисокім згірку, величезний палац світить дверима-вікнами... І палац уже, видно, давній та ще й запущений. Стіни пооблупувані — де-где вивалюється цегла; покрівля поржавіла; у вікнах шибок не долічишся. Мабуть, ніхто не живе в тому палаці, бо й двір нерозчищений — заріс густою муравою. Тільки дві протоптані узенькі стежечки тягнуться через увесь двір до двох невеличких будинків — по один і по другий бік палацу. Все те осунулось, опустилося... Так виглядали Піски перед волею..."  читаймо роман далі: частина друга.

 

"Життя, кажуть, зжити — не поле перейти. Життя — що погода. Як серед ясного літнього дня, коли сонце аж пече, так гріє та світить, дивись: де не взявся вітер, надув-нагнав з усіх боків чорні хмари, — заклуботались вони; насупилось небо... заховалось сонце — похмуріло... загуло, закрутило, закушпелило шляхом... Зиркнула блискавка, загуркотав грім... гряк! трісь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило... гульк! — не вспів озирнутись, як повернуло на негоду... Увосени, тільки що позвозив додому Чіпка хліб з поля й лагодився молотити, сам собі міркуючи, як тепереньки бачитись з Галею, — на тік до його вскочило лихо... Стоїть він на току з ціпом, аж приходить десятник з волості. «Чого йому треба?» — подумав Чіпка і прикро глянув десятникові в вічі..."  читаймо роман далі: частина третя.

 

"Була темна осіння ніч. Дощ, як крізь підситок, сіяв — густий та дрібний; з землі вставала важка пара, закутувала все в свое вогке запинало, котре не давало бачити, що діється на землі. Скрізь тихо, темно, сумно, наче у мертвому царстві. Під таку годину завжди важко дишеться, сумно живеться. Добрі люди, аби смеркло, мерщій засовуються по своїх домівках; з вікон низеньких сільських хат блимав світло якимись жовтими кружалами. Кожному чогось не по собі. Всяк не знає, що розпочати, як би хоч трохи розважитись... Чоловіки: одні — чоботи латають, другі рукавиці плетуть, треті — щось інше... Жінки та дівчата — то прядуть, то сорочки шиють. Діти, позалазивши на піч, дрімають... У хаті тепло, тихо — хоч і неясно: серед полу на перекинутім горщаті ледве блищить каганчик; як синя горошина, темно світить накипілий гніт... Якісь померки окривають хату. Негода й туди залазить, і там своє бере? Коли не дощем обдає крізь лиху оселю, то в вікна; не важким туманом налягає, от, як надворі, — то німим сумом по хаті снує, в журбу людей сповивав, тяжкою тугою в душу залазить, сном укриває... Оце дівчина співає-співає своїх любих пісень; а там — дивись: обірвався голос... слабшає, тихшає.... поки й сама незчується — коли й як задубіє голка у недошитій мережці... Схилила над нею дівчина важку голову, заколивалася... дрімає..."  читаймо роман далі: частина четверта.

 

 

Писанки, відтворені за ескізами писанок зі збірки Володимира Ястребова.Музей історії села Хмельове, що на Кропивниччині, днями отримав у дарунок для формування постійно діючої виставки писанки, відтворені за мотивами писанок, які побутували 120 років тому серед наших краян. 

Андрій Дроздов. Дівчина у вінку."Ой під вишнею, 
 Під черешнею
 Стояв старий з молодою,
 Як із ягодою.
 І просилася,
 І молилася:
 – Пусти мене, старий діду,
 На вулицю погулять!.."

(Іван Котляревський)

Фольклорні твори, представлені у цьому розділі, – легенди, притчі, народні пісні.

Степан Руданський, життя та творчість, співомовки

Степан Руданський: «Окуляри», «Чуприна», «Почому дурні?», «Розумний панич», «Слабий зуб», «Торбин брат», «Лінивий», «Добре торгувалось», «Запорожці у короля» (твори зі шкільної програми з української літератури у 6 класі).

Grandmother Artwork By George Owen Wynne Apperley Hand (fragment)"Дідуня в нас не було. Наші дідуньо, сказано, пропали ні за цапову душу ще в першу світову. Вони загинули зовсім молоді: внуками і не бралося на зав'язь. А коли ми знайшлися (двоє хлопців і три дівчини), то нам вкрай бракувало дідуня. Дівчата, правда, це якось не дуже розуміли, навіть наша найстарша сестра Надя, а про близняток Вірку і Любку нема чого й казати, бо вони ще винянчувалися в колисці. Мені ж і Петрові хоч сядь і плач: надходила весна — не було змайструвати кому нам возика, а чи вчинити таке колесо, щоб ми гасали ним ціле літо; надходила зима — не було кому змайструвати санчата чи витесати дерев'яні ковзани. В нас не було дідуня — не було кому вистругати такого свистка, щоб найдальша далина відгукувалася луною на його заливисте фю-ю-ють.. Та біс із тим возиком, що скажемо вищав би, з тим невловимим колесом, за яким тужили наші ноги; біс із тими санками, які переганяли б вітер, з тими ковзанами, на яких ускакували б незамерзлі ополонки. Біс із тим голосистим свистком, від якого усім закладало б у вухах..." (Борис Харчук)

 

Наталя Курій-Максимів. Колядник (скло, олія).

"Колядчане коляча́ лагідком
Колядує колядочку уцілок-цілком."

(Галина Мирослава)

Галина Римар"Ой місяцю-місяченьку, не світи нікому,
тільки ж тому миленькому, як іде додому.
Ой місяцю-місяченьку, світи, не ховайся,
ой як вийдеш, милий, на ніч, хутко повертайся..."

(з народної пісні)

 

 

 

 

Ірина Михалевич, майстриня-писанкарка. Орнаментика української писанки. Пишемо традиційну писанку Харківщини. Натуральні барвники. Майстер-клас"Писанки Слобожанщини відомі своїми незабутніми рослинними орнаментами. Часточку зразків писанок Харківщини можна знайти в каталозі С. К. Кульжинського, куди вони потрапили завдяки старанням професора Миколи Федоровича Сумцова. Ще більше зразків можна побачити в Харківському історичному музеї імені М. Ф. Сумцова. Мені пощастило отримати в подарунок (спасибі майстрині Анні Гібській) альбом з фотографіями відтворених писанок музею. На його сторінках я і побачила цю дивовижну писанку. Її орнамент приваблює простою красою, а дрібні елементи, що надаються до письма всім без виключення, можуть не тільки додати вправності пальцям, а й надихнути на щось більше..." (Ірина Михалевич, майстриня-писанкарка)


Всього:
330
Поточна сторінка: 1
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11  
Наступна
В кінець

Споріднені мітки:     Покрова   
Топ-теми