На відео: Олекса Стороженко. Оповідання "Голка" (скорочено).
Олекса Стороженко
ГОЛКА
Завантажити текст оповідання Олекси Стороженка "Голка" (txt.zip)
За давніх часів колись на Україні були такі люди, що не признавали над собою ніякої влади. Кожний з них мав старшого за ворога, рівного за брата, бо в рівні поважав самого себе, власну самостійність, а менших мав за бидло, прах, посміття. Усе, що господь щедрою рукою розсипав по світу, усе те побачили б у їх палацах, а кругом тих палаців – непокриті халупи, обідраний, голодний і холодний люд. Усе добре і чуле, чим наділя господь чоловіка, даючи йому серце й душу, усе те в них заплило глеєм чванства, ганьби і ненатлі. І як то чудно усе в них зложилось і перекорилось: проповідували вольность, непідлеглість, а тим часом чухрали батогами свою ж таки шляхту! Палили слободи, вибивали народ тисячами і плакали над їх безголов’ям. Строїли монастирі, костьоли (запам'ятовуємо, це недаремно сказано), а душі свої губили в тяжких гріхах. На втіху собі стріляли, палили і вішали людей, без вини карали, без заслуги награждали, для своєї користі переганяли на лембик чоловічі сльози, трудовий піт і кров, щоб з відра добути хоч одну краплю золота. Хоч би увесь світ з людьми вверх дном перевернувся, тільки б їм було добре, тільки б усе робилося по їх волі, як їм схотілося. Широко і далеко простягалася та воля, здається, якби вона встала, то й неба б дістала!.. А знаєте, люди добрі, як звали тих людей?.. Польськими магнатами!..
Розкажу вам дещо про одного зі свого кола магната, про Потоцького, що колись жив у Тульчині. Може, ви чували, що він на своєму віку виробляв? Немилосердний він був до всього люду, а найгірше до жидів. Для своєї втіхи чого він з ними не виробляв!.. Було, намалює вуглем на стіні чортяку, себто «чарний кіт», та і приневолює жида улучать того кота камінцями, розплавленими в комінку. Тільки жид доторкнеться до камінця і репетує: «Вай-вай!» – попік, сердешний, пальці! а той його канчуком: «Улучай, – каже, – іродів сину, а не то – до смерті зачухраю!» Нічого робить, хапа неборак камінець, шпурне; коли не влучить – б’є жида за те, що промахнувсь, а влучить, знову шмага: «За що, – каже, – б’єш чарнего кота?» Та так і грається з ним, як кіт з мишею, поки не замордує бідолашного до полу смерті.
Раз встрелив він жида – не свого, а другого якогось пана, такого ж магната, як і сам. Та ще як і встрелив! Дав жидові дукат та й каже: «Лізь лишень на вербу та кукай». Жид зліз, тільки кукнув раз, вдруге, а Потоцький приложивсь, як торохне, так він, сердечний, – пук, об землю, тут його й чорти вхопили. «Глянь, – каже Потоцький, – кука на вербі, я думав, що зозуля, та й встрелив». От пан того жида і розсердивсь за се на Потоцького. «Як, – каже, – ти осміливсь встрелити мого жида? Хіба у тебе мало своїх?» Бачите, вступився за чоловіка!.. Так Потоцький звелів накласти цілісіньку хуру жидів, та ще зверху і рублем, як снопи, пригнітив та й одіслав до того пана, одписавши: «Не сердься, голубчику, от тобі за одного цілу копу посилаю!»
Бувало й таке, що деколи, вертаючись з полювання в осінню темну ніч, запалить слободу, щоб видко було йому дорогу доїхати до свого палацу.
Раз подобалась Потоцькому якась дуже гарна молодиця, та не піддалась: чого вже він їй не давав, як біля неї не заходжувавсь! От чортяка і вхопив за серце магната: призвав до себе якогось дотепного маляра-влоха і звелів йому списати з тої козачки патрет. Як скінчив влох той патрет, от і приніс його до Потоцького; привели й молодицю. Глянув магнат на неї і на патрет – стоять перед ним, як дві сестри: обидві такі ж і гарні, і смутні, і тим же гордим поглядом на його дивляться. Довго Потоцький дивився на патрет, а там понуро глянув на козачку та й каже: «Бачиш, як я поважаю твою красоту! І унуки побачать, яка ти була гарна: а за те, що твоє серце не приклонилося до мого кохання, ти повинна вмерти: коли не мені, то не діставайся ж нікому!..» Вихопив із-за пояса пістоль та й застрелив небогу!..
Так отакий-то був дзіндзівер-зух Потоцький!... Тепер вже, як почуєте про мою голку, то вона не здасться вам за брехеньку. От слухайте.
Кілька миль од Тульчина, коло одного майонтку Потоцького, жив з жінкою, з дітьми небагатий шляхтич, пан Кондратович. Мав він кілька моргів земельки, фольварочок, добре працював і, хвалити господа, не прохав ні в кого хліба. Розсердився на нього за щось економ того майонтку, пан Тридурський, а кожний з економів теж удавав з себе Потоцького, та й вигнав бідного шляхтича з жінкою, з дітьми з власної хати. Що робить бідолашному шляхтичу? Не запозиваться ж йому з магнатом! От він осідлав коника та й поїхав собі в Тульчин до самого Потоцького, щоб здатися на ласку і правду його ясновельможності.
Не доїжджаючи милю до Тульчина, Кондратович здалека побачив поїзд Потоцького. Сам він їхав попереду, а за ним цілий шкадрон жовнірів, козаків, доїжджачих, стременних і псарів з гончими й хортами. Дуже зрадів Кіндратович, побачивши Потоцького. «Се, – дума, – сам господь посила його мені; може, він ласкаво мене вислухає і звелить вернути заграблену худобу». Зупинивши коня, зняв шапку і стоїть собі; не осмілився сам і під’їхати до гетьмана. Аж ось сам Потоцький шпигнув коня острогами і підскочив до Кондратовича.
– Хто єстесь? – спитав Потоцький?
– Шляхтич, ясновельможний пане, – одповів Кондратович, нахиляючись аж до луки.
– А маєш голку? – знов спитав Потоцький.
Кондратович вип’яв баньки, дивиться йому у вічі, не зна, що й казати.
– Маш голке? Гунцвот, лайдак? – гримнув Потоцький і брови нахмурив, і почервонів: вже й розсердився. Так зараз його чортяка і вхопить за серце.
– Нема, ясновельможний пане, – одмовив Кондратович.
– Німа! – крикнув Потоцький, аж зубами заскреготав. – Патшай, – каже, показуючи застромлену в рукаві голку, обкручену ниткою, як буває у кравців, – патшай; я грабя Потоцький, коронний гетьман, над панами пан, мам сто городів; і в мене є голка, щоб часом, як розірветься, зашить, а ти – ланець, безштанько, і в тебе нема?.. Ануте, хлопці, дайте йому в скуре!
Не дали йому бісові котолупи і слова промовити, стягнули раба божого з коня і почали чухрати канчуками; а Потоцький дивиться та приговорює:
– Отак дурнів вчать та на розум наводять! Отак і ти вчи і лупи їх власною моєю рукою!
Може б, ще більше всипали небораку, так на його щастя схопився зайчик; от Потоцький покинув Кондратовича і чкурнув за куценьким. Не схаменувсь бідолаха Кондратович, відкіль йому і лихо склалось; думав знайти защиту, правий суд, а знайшов ні за що, ні про що, люту кару. «От тобі, – думає, – й панська правда! Запозивай тепер магната до божого суду!..» – Заплакав сердешний і поїхав у Тульчин до свого родича, що служив у Потоцького конюшим. Приїхавши, розказав йому все, як було, як його Тридурський ограбував, як Потоцький одчухрав.
– Яка ж тепер у тебе думка? – пита родич.
– От яка, – каже Кондратович, – тепер мені вже не до земельки, – нехай вона чортам достається; жінку з дітьми оддаю на волю Божу, а сам – пропаду, а вже оддячу диявольському сину!
Нічого казати, завзятий таки з біса був і Кондратович, – не з того десятку, що гоють свою спину чужими дукатами. Та ще, нівроку йому, і здоровий був: на одну руку трьох би таких вклав, як Потоцький.
– Не журись, – каже родич, – оддячиш, коли вже тобі так того схотілось; я тобі і пораду дам. Чи ти знаєш ту капличку, що в кінці парка?
– Як не знати! – відповів Кондратович; а сам аж затрусився од радості.
– От у цю ж капличку, – каже родич – Потоцький, перерядившись старцем, щосуботи ходить одмолювать у Почаївської Богоматері гріхи, що за тиждень назбираються. Завтра субота; устанеш раненько, то там його й застукаєш, як сотника в горосі, і що душі твоїй схочеться, те з ним і зробиш.
Кондратович, почувши се, як на світ народився. Зараз і вигадав, щоб йому робити. Велика радість для чоловіка – помогти тому ворогу, котрого покарала злая година, а ще більша – оддячити моцному ворогу. Здається, караєш його не за одного себе, а за всіх, за все те лихо, що він робить людям.
Іще чорти не бились навкулачки, як Кондратович, узявши добрий малахай, потяг у парк до каплички. Не доходячи до неї з пів гонів, забрався в гущину та й стереже Потоцького, як той кіт мишу. Тільки почало трошки розвиднюваться, аж чує Кондратович – щось залопотіло; дивиться – йде Потоцький, такий обірваний та обшарпаний: у семиряжці, іще й з торбою через плече. Кондратович і дух притаїв, оком не змигне; дивиться – увійшов Потоцький у капличку і став молиться. То простягнеться крижем, то кулаками в груди себе стосує, то руки догори підійма – живий на небо лізе. Устав Кондратович, аж труситься, так йому закортіло напиться тієї помсти. Дав Потоцькому трошки помолиться, а там увійшов у капличку, ударив кілька поклонів і став голосно молиться.
– Найсвятша Матка, – каже, а сам своє дума, – пошли усякого щастя, здоров'я, талану і довголіття дідичу нашому, ясновельможному пану Потоцькому за те, що він нас дурнів вчить і до розуму доводить! Нехай він і діти його панують над нами до кінця світу!
Потоцький притулився в куточку і слуха, аж облизується: як маслом по душі його маже тією молитвою. Зараз пізнав, що це той шляхтич, котрому вчора задав він шваби. Скінчивши молитву, Кондратович обернувся до Потоцького й пита:
– А що ти тут робиш, старцю?
– Молився, вельможний пане, – одповів Потоцький, низенько вклонившись і затуляючись торбою, щоб часом не пізнав його шляхтич.
– А маєш голку?
– Бач, який розумний! – подумав Потоцький, – мабуть, вже у нього і голка є.
– Чи маєш голку? Гунцвот, лайдак! – гримнув Кондратович, визвірившись на Потоцького.
– Німа, вельможний пане! – одповів Потоцький, а сам мерщій до дверей, думає: «От собі на лихо навчив чоловіка! Щоб не задав він мені такої прочуханки, як я йому вчора».
– Німа? – крикнув Кондратович, простягуючи руку. – Ось дивись, – каже, – я гоноровий шляхтич, маю кілька моргів землі, два коні, корову, чотири свині, – і у мене є голка, щоб не ходить обірванцем, а ти гольтіпака, ланець, безштанько, а в тебе нема?!..
Та се кажучи, хап його за чуб! Вихрив, вихрив, далі голову між коліна, ну його шмагати малахаєм. Шмага, шмага, а сам приговорює: : «Оттак батько наш Потоцький звелів дурнів вчити та на розум наводити! не я тебе б'ю, а б’є власна його рука!» Супонив, супонив, поки він не зомлів. Вдовольнивши серце й душу, Кондратович плюнув на Потоцького та й пішов собі до родича.
– А що? – спитав родич, побачивши Кондратовича.
– Знатного перегону задав! – каже Кондратович, усміхаючись, – буде згадувати ту голку по суботах!
– Тікай же швидше, а то щоб він на шибениці тебе ще не провітрив!
– За що?... Хіба ж не сам він звелів мені дурнів вчити! Адже ж я трощив не його, а старця і щe власною його рукою. Та куди ж і тікати од Потоцького? Хіба на той світ, а на тім не сховаєшся!
– Та воно так, тільки гляди; ти сам знаєш, що у тих магнатів така правда, як у цигана сорочка: і коротка, і латана, і правда та у них, як кий в руці: яким кінцем схоче, тим і вдарить.
Оттак поговоривши, та й прислухаються, яка буде чутка про Потоцького. Аж ось зайшов до родича з двору служонця та й каже, що гетьман вчора на полюванні трошки застудився та і занедужав.
На другий день, тільки вернулись з костьола, аж прибіг козак.
– Чи тут, – пита, – гостює пан Кондратович?
– Тут, – каже родич, – а нащо вам?
– Гетьман кличе до себе: нехай швидше йде!
Сміло пішов Кондратович до Потоцького, думає собі: що буде, то буде; а буде те, що Бог дасть.
Тільки побачив його Потоцький, зараз і крикнув:
– А що, чи маєш тепер голку? – Тільки вже спитав не так, як тоді, а ласкаво, усміхаючись.
– Маю, ясновельможний пане! – одвітив Кондратович, показуючи голку.
Глянув на неї Потоцький – неначе не бачив, а там вже не тільки очі – і спина бачила ту голку.
– А чи не трапилось тобі навчити якого-небудь дурня? – пита гетьман, а сам пильно дивиться на Кондратовича.
— Як не траплялось, ясновельможний пане! – сміливо одказав Кондратович, – вчора у капличці спіткав якогось старця і добре одшмагав, – довго буде згадувати ту голку.
Тут Потоцький став розпитувати Кондратовича, відкіля він і за чим приїхав. От він і розказав йому усе, що треба. Гетьман ласкаво його вислухав, узяв лист паперу, щось написав та й каже:
– Візьми сей розказ і оддай його головному економу, той все зробить, як тобі й не снилось!
Кондратович подякував гетьману, поцілував полу його кунтуша і пішов у контору. Тільки прочитав той лист головний економ, як витріщиться, як крикне:
– Кілька літ служу його ясновельможності, а він мені десяти грошей не подарував, а тут чорт батька зна, кому й за віщо дає і гроші, і землю!
– Се ж моя земля, – каже Кондратович, – ще батьківська. Не свою дає, а ту, що пан Тридурський заграбав!
– Розказуй – не свою!.., Потоцький звелів в придачу до твоєї землі дать утроє стільки, і ще двісті дукатів, от що!
— Так тобі жаль чужих грошей, а не жаль чужої спини? Позавчора Потоцький всипав мені двісті канчуків, а сьогодні одсипав двісті дукатів: так покуштуй перше канчуків, то тоді вже завидуй ласці його ясновельможності.
Забравши гроші і розказ до пана Тридурського, Кондратович подякував родича за пораду і поїхав собі додому веселий і щасливий. Хоч спина ще не загоїлась, так думка ж і серце вже не щеміло.
Не пройшло й тижня після того, як поїхав Кондратович, прибіг пан Тридурський до Потоцького, і – пуць йому в ноги.
– Змилуйся, яснеосвіцоний пане, – заголосив: – пся крев, гунцвот Кондратович віку мені збавив, до полусмерти зашмагав канчуками, трохи голови не відкрутив із чубом.
– За віщо? – спитав Потоцький.
– Чорти його батька знають, за віщо! Стрів мене одного у лісі та й пита: «Маш голку?» – «Нема», кажу. А він як крикне: «Ах ти голодранець! Патшай, – каже, показуючи застромлену у рукаві голку, – я з ласки пана Потоцького обиватель, а ти наймит, приплентач, і в тебе нема?» За чуб мене, стяг з коня і давай трощити. Та ще і приговорює: «Оттак батько наш Потоцький звелів дурнів вчити та на розум наводити! Не я тебе б'ю, а б'є його власна рука!»
Пан Тридурський думав, що Потоцький, почувши се, розлютиться і звелить повісити Кондратовича, а Потоцькому і байдуже: регочеться собі, аж за живіт береться. Тридурський, щоб його розжалобити, розказує, яка важка рука у Кондратовича. А Потоцький ще гірш сміється, аж ніжками дрига та регочеться. Де б то йому не знати, яка там рука у Кондратовича! Далі, як натішився вволю, і пита пана Тридурського.
– А в якій ти школі вчився?
– В Межиріцькій, у піярів, ясновельможний пане, – каже пан Тридурський.
– А як ти добре вчився і слухав своїх научицєлів, чи була тобі за се яка винагорода?
– Як же! Патери вішали мені на ланцюжну мідну бляшку, а мати годувала марципанами з мигдалями.
— Ну, як вернешся ж в маєток, то зараз одішли Кондратовичу сто дукатів за те, що він добрий учень.
Пан Тридурський почав був сперечатися, так куди! Потоцького не переспориш: що він раз сказав, то так і буде.
Його воля – усім закон, він і сам їй кланяється, як той хлоп панові.
Довго втішались тією голкою. Далась вона не одному взнаки, не одного шпигнула. Було, як хто хоче оддячити своєму ворогові, то й присікається до нього: «Чи маєш голку?» Як нема, то й б’є і товче його. А жалуваться до Потоцького хоч не ходи: посміється, ще й грошей дасть тому, хто бив. Було, як од чорта хрестом, так од ледачого чоловіка, од якого-небудь прочвари, оборонялись тією голкою. Хто б куди не їхав, то хліба не візьме на дорогу, а вже голку застромить у рукав.
За матеріалами: Олекса Стороженко. Твори у 2 томах. Київ. Державне видавництво художньої літератури, 1957 р. Том 1 – "З народних уст", стор. 127 - 134.
Більше творів Олекси Стороженка на "Малій Сторінці":
