Світлина молодої і дружки 05.11.1978 р., с. Положаї Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл. Зліва: молода – Шульга Галина Степанівна (1957 р. н.), справа: дружка – сестра молодої Дейнега Любов Іванівна (із села Соснова, підв’язана «купованим» рушником; у згаданому населеному пункті ця деталь вбрання входила до костюма дружки, проте для села Положаї це не було характерним).
Катерина Колесник
КОХАЙТЕСЯ, ЧОРНОБРИВІ…
|
|
«Голубоньки мої, куди летите,
|
Весільна обрядовість села Положаї на Переяславщині (20-80-ті рр. ХХ ст.)
До Дня закоханих хочемо ознайомити Вас із давнім весільним обрядом одного із сіл Переяслав-Хмельницького р-ну – Положаїв.
Переяславщина, надзвичайно цікава для етнографічних спостережень місцевість, яка з півночі в свій час торкалася поліських лісів, а на півдні переходила в полтавський степ. Село Положаї розташоване на схід від міста Переяслав.
Традиційне весілля – це фактично театральна вистава тривалістю тиждень. А починалося все з вирішення питання про одруження хлопця. Більшість респондентів вказали саме на осінньо-зимовий період року: «свайба була в М’ясниці», «16 листопада була свайба», «після Роздва сватались; я після Роздва йшла заміж, літом роботи багато».
«Засватини» дівчини проходили у два етапи. Перший етап коли традиційно ішов наречений з двома чоловіками (старостами), у старшого свата в руках палиця – «ціпок», як «знак полномочия и посольства». Головна місія старостів – отримання позитивного результату. Власне переговори стосовно дати весілля, подарунків та інше відбувалися в інший день в присутності батьків з обох родів також у хаті нареченої. В обох випадках дотримувалися принципу непарності.
Під час сватання в разі обміну хлібом (знак згоди) спочатку влаштовували частування і лише після нього в’язали старостів рушниками, а молодого хусткою – «в’язали рушниками, як запили могорич», «зараз за стіл посадили, а тоді вже пов’язали їх». До того моменту, поки не відбудеться обмін хлібом, наречені стояли коло порога. «Дівчина знаходиться в хаті, молоді разом стоять коло порога, поки хліб не заберуть з рук». Про те, що молодий до отримання згоди на шлюб не може переходити сволок або й зовсім не заходить до хати, свідчать і польові матеріали з інших сіл Переяславщини та й не лише даного регіону.
Через невеликий проміжок часу в господарстві нареченого відбувалися розглядини («оглядини»): «розгляди – і молода і батьки ішли до нього». Метою таких дій було зближення з сім’єю нареченого, ознайомлення з господарством майбутнього чоловіка, остаточне вирішення питань, пов’язаних з майбутнім весіллям.
Вінчання проходило або в день весілля, або за тиждень-три до нього. Пізніше цей обряд був замінений реєстрацією шлюбу («записсю») в сільраді, яка знаходилась у селі Ташань, т. як важливість вінчання з часом втрачається та й Св. Троїцький храм був знищений у 1960-тих роках ХХ ст. «Шостого листопада 1960 року ми розписались, а 16 була свайба. Я перейшла жить після свайби, а не після розписі».
Якименко О.Ю. пам’ятає розповідь своєї матері, як у їхньому селі одна пара під час вінчання розійшлася. «Було на вінчанні розходяться. Мати розказувала: «Ізступив із вінця, сказав, що я не вінчатимусь із нею». Другу взяв, а дітей не було. Народжувались, але мерли. Вони вже й стрічних кумів брали, не допомогло. Казали: «Це за гріх».
Весільний цикл міг розпочинатися в четвер з випікання обрядового хліба, а саме шишок. «До обід печуть шишку молодому, якщо він іде кликать на дальні села. Ходили пішки і в Капустинці (сусіднє село – примітка ред.) і скрізь». Але зазвичай починали виробляти весільну випічку із п’ятниці (шишки), у суботу пекли короваї. Коровайниць, що вчиняли та місили коровай, запрошувала весільна мати, останніх душ десять жінок і дівчат, що допомагали виробляти прикраси з тіста – наречена. «На коровай іти – треба з хлібом іти. Я сім короваїв зобгала, коровай бгати – щастя-долю прохати. Вчиняли в макітрі – кістечко ізийде, тоді бгать. Одна жінка вчиняла, що жила в парі. Після того, як у мене на войні хазяїн погинув, дак я вже пойду – їм розказую. Як зийде хліб, дак зайде мати: «Прийдіть на коровай». Багато йшло, кажда з собою ніж бере».
Випікали в кожній хаті по два високі круглі короваї. Прикраси з тіста вироблялися в такій послідовності: спочатку накладали великий хрест, потім посередині два великі гребінчики – один не різаний, лише прищеплений, а другий гребінчик з одного боку підрізаний. Це звали парою. Решту тіста закладали шишечками, «розочками» та іншими дрібними фігурками.
Голубки виробляли і пекли окремо. Крім того, випікали т.з. «сосонки» (інша назва «вербички», «верчики»). Брали рівні палички, кожну обкручували смужкою надрізаного з одного боку тіста та запікали в печі, застромивши у чорну хлібину. В кожний коровай стромляли парну кількість «сосонок»: найчастіше – в один чотири, у вигляді хреста, у другий дві. «З очеретцю дручечки кістечком обмотували. Становили в челюсті печі, недалеко, щоб не згоріло. І голуби під комин близенько клалися».
Під час приготування в один виріб вмішували гроші: в кількості двох штук парним номіналом (2, 10). Коли саджали короваї у піч, обов’язково просили діток, особливо хлопчиків, високо підстрибувати, щоб вироби високі вдалися. «Макітру не миють, поки коровай з печи не витягнуть».
Випечені вироби ставили на «крилаті» тарілки, попередньо сипнувши в кожну по жмені жита, обв’язували шерстяною хусткою великої руки: вузла не робили, а підтикали. Тут же коровайниці прикрашали зверху обрядовий хліб калиною, «щоб молода як калина цвіла», барвінком та житніми колосками. Барвінок символізував єднання, перше кохання та шлюб, здоров’я та вічність буття, а калина в красивих червоних кетягах несла силу жіночої принади, оберега та чесності молодої. Відтепер на короваях були присутні символи жіночого та чоловічого начал. Зверху клали два голубки, паралельно один до одного так, щоб дивилися на молодих, стромляли «сосонки», попередньо пофарбувавши все це калиновим соком. За свідченням У.Г. Сидоренко, голуб і голубка вироблялися різного розміру: «голуб більший, вона менша».
В Положаях випікали й лежень, який мав нетипову для нього круглу форму, скромні прикраси та був значно нижчим від короваю. Часто він нагадував звичайну хлібину.
В цей же час готували посад: у суботу, після того як короваї «урясили», зв’язували червоною стрічкою дві ложки, робили зі стрічки квітку молодому (яку в неділю пришивала сестра), готували дві свічки, які ставили у стакан із житом, колосівку – два графинчики з червоним напоєм (стилізованим причастям), горличка яких прикрашали житніми колосками, калиною, гілочкою барвінку. Коровайниць саджали за стіл, шанували, кожній вручали по шишці, пізніше (50-80-ті роки) додавали хусточку. «Як коровай бгаємо, дак шишки дають. Вона (коровайниця) її положить у скриню, у понеділок хатнім поділить».
Наступним дійством було запрошення роду на весілля. Молода зі старшою дружкою ішла за сонцем, зайшовши до хати, клала на стіл шишку, зав’язану у платочок, прикрашену червоною стрічкою з бантом та робила три поклони до ікон. Звичай, заходячи до хати, піднімати очі до покуті чи сволока (до стелі) побутував на теренах всієї України. Це робили з метою нейтралізувати той негатив, який могла нести з собою людина, щоб не нашкодити господарям. Лише після цього до кожного присутнього в хаті кланялася і кожного окремо запрошувала на весілля зі словами: «Просили батько і мати, прошу й я покорно, приходьте на весілля». На вулиці їх чекали, співаючи, ще з десяток дружок. Так процесія рухалася селом. Останніми заходили до свекрів, яких майбутня невістка обов’язково цілувала та залишала шишку. У випадку, коли в котрогось з молодих не було батька чи матері – заходили на кладовище. «У мене батька не було, то йшли на кладовище в нього прощенія просить і просить на свайбу. Хто йде по кладовищу – пригостимо».
Наречена під час запросин не носила з собою «ціпка», що було не характерним для більшості сіл Переяславщини, де, зазвичай, по завершенню обряду молода ламала «ціпка» через коліно та перекидала його через хату, повернувшись до останньої спиною. Позитивний результат говорив про вдалий шлюб.
Традиційний підхід спостерігається і при одяганні молодої. Вінок молодій одягали на покрите хусткою волосся, заплітали у одну чи дві коси, що складалися ззаду. Під шовкову хустку підпинали невелику білу хустину. «Мене вив’язувала Вірка Колісникова, треба щоб та, що гарно живе. Під низ біленька хусточка вив’язується так, щоб чуть-чуть біленького виглядало, бо шовковий платок осовується. Шовковий платок ізв’язується і рожки такі пускали». «Молода у дві коси заплетена, складені корзинкою. Шовковий платок з рогами. Заковеркували, баби такі спеціальні були що робили. Родичка, вона й мене вив’язувала. Теремок купували в Ташані на базарі, з бумаги вінок. Заміж ішла в 1954 році».
Головним і чи не єдиним весільним атрибутом, який відрізняв молоду від дружки, були весільні квітки. Це саморобні, виготовлені зі стрічок найчастіше червоного кольору (рожеві – пізніший варіант) з голубою чи зеленою серединкою дві великі квітки, в центрі закріплені ґудзиком. Ці квітки нашивалися на червону стрічку таким чином, щоб, зав’язавши їх поверх платка, вони прийшлися нареченій на скроні. Вище квіток одягали невисокий купований теремок, який не був обов’язковим елементом весільного головного убору нареченої, на відміну від весільних квіток. «У молодої шовкова хустка, роги були, в’язали пожилі жінки, дві квітки да лєнти ззаду. Вінка не було». Але «якщо йшла заміж другий раз, то квіток не надівала». «Платок могли позичати, квітки тільки свої». «Я йшла заміж, батьку ще году не було як умер. Моя мати каже: «Як хочте у себе затівайте (весілля), а в нас не буде». Я й не вив’язувалась і квіток не в’язали. Шовкову хустку одягала не рогами, а під бороду».
Завершальним акордом вив’язу молодої були кетяги калини та житні колоски. «У вінок по три колоски жита, калина у обидва боки». «У голову колоски тикали, а калину – на другий день». Стрічок («лєнт») до вінка в’язали багато різних кольорів крім білих і жовтих. По боках вінка робили банти з червоної стрічки, які звисали у нареченої з боків довжиною до грудей.
На молоду одягали сорочку вишиту хрестом червоними та чорними нитками. Паралельно з сорочками, що мали відрізний рукав, призібраний «до пухликів», поширені були сорочки до суцільного рукава, але наречена старалась одягти сорочку з широким рукавом.
До складу костюма молодої входив і «карсет» та «сподниця». Спідниця, в якій молоділа Якименко О.Ю. мала голубе розкольорування, чотири пілки, а корсет, фартух були зеленого кольору. Кількість «вусів» у корсеті могла досягати дев’яти, а кількість пілок у спідниці – семи. Весільна спідниця респондентки внизу була оздоблена таким чином: неширока стьожка плису обрамлена з обох боків дрібними подвійними складочками («бганками»). На фартусі ряди «бганок» чергувалися з купованим білим мереживом: по два ряди.
Поверх корсета одягали «кохту» – шерстяний, обкладений плисом плечовий одяг. Взимку до весільного костюма нареченої додавалась «ватянка» – утеплена юпка (на ваті), не утеплену називали «нагольна».
Мешканці села шили одяг у місцевих кравців. Зокрема, добрим словом згадують Середу Макара Овсійовича, 1893 р.н., який обшивав не лише жителів свого села, а й навколишніх, проживаючи у замовників. Так він і з майбутньою дружиною, Уляною Терентіївною, познайомився та й перевіз її із села Капустинці.
Поверх усього вбрання молоду обрамляв кролевецький («купований») рушник, зав’язаний на вузол та красиво розправлений. Зрідка підв’язувалась «купованим» рушником і дружка.
Костюм молодої робили завершеним прикраси: хрест, понизів два-три «доброго» намиста (в одному понизі біля десяти разків) та пониз «лихтарю» (бурштин), який замикав магічне коло.
Того ж вечора, у суботу, молода збирала своїх подруг на дівич-вечір, щоб попрощатися з дівуванням, востаннє погуляти в дівочому товаристві. На Переяславщині значний відсоток складали села, в яких на дівич-вечорі завивали весільне гільце. У Положаях таких згадок не збереглось, більше того, всі запевняли що цього весільного атрибуту в них ніколи не було. У хаті молодого цього вечора виготовляли «шаблю» для старшої світилки. До складу букету входили – штучні квіти із стружки, паперу, засушені ласкавці, калина, дерев’яний хрест та свічка. Після цього молодий із світилками, боярами, музиками прибував до хати нареченої. Молодих заводили за стіл та саджали на кожух. Частування було досить скромним, довго не засиджувались, проте час для танців та співів був:
«Голубоньки мої (2), куди летете ,
Куди ж моє дівування та й понесете.
Ой, полетим, голубоньки, в чисте поле
Та й укинем дівування у синєє море.
Уже ж тому морю та й не висихать,
Уже ж твоїй голівоньці наверх не зринать.
Об’їхав я два городи, не поможе й три
Не знайшов я паняночки такої як ти.
Об’їхав я три городи, не поможе й п’ять
Не знайшов я паняночки за себе узять.
Об’їхав я п’ять городів, не поможе й сім
Приїхав я до дівчини, на посаді сів.
Ой, піду я в понеділок та й до скрині
Лежить моє дівування й у хустині.
Лежать мої квітки й стрічки ще й руса коса,
Знялась би я й полетіла, де родилася».
Недільні обрядодії також мали традиційну структуру: збирався «непарний» поїзд щоб вирушити по молоду, мати обсипала процесію. Село Положаї невелике, тут було заведено ходити пішки, а не їхати на возі. Підводу використовували лише для транспортування скрині. Біля двору молодої – традиційна «перейма» та змагання у піснях. Після викупу до хати зазивали дружків, де відбувався обряд миття ними рук та перев’язування рушниками. Після цього дружки приступали до виконання своїх безпосередніх обов’язків: торгувалися з братом молодої за право нареченого сісти біля неї, не залишали поза увагою і менших дітей, які врешті поступалися за подарунки. Звільнивши місця для нареченого та «поїзда», дружки з батьками нареченої виходили на подвір’я та запрошували «прийшлих» до хати. В цей час відбувався обряд викрадання «коня», а повертали його власнику за викуп після застілля під час танців на подвір’ї.
Наречена сиділа на посаді нахилена та покрита хусточкою, яку притримувала старша дружка. Наречений, підійшовши, відкривав її, молода вставала, обоє кланялися і сідали разом на кожух. Після цього сестра молодої за певну плату пришивала нареченому квітку, яка весь цей час лежала на короваї, а світилка, переступивши поріг, запалювала свічку та тримала її доти, поки не отримувала подарунка, адже саме на цьому етапі відбувався обмін подарунками між двома родами. Перш ніж поставити шаблю на покуть, світилка тричі обводила нею навколо голів наречених, тричі злегка стукала останніх головами. Вийшовши перший раз із-за столу, танцювали, а в цей час приходили придани, яких саджали за стіл та ладнали у дорогу супроводжувати скриню. Її виносили із комори і приданки приступали до перетрушування посагу, щоб «у молодого куряви не було». В жартівливій формі рахували кількість приданого, трусили рядна, постіль.
Особливі «охотники» до жартів могли викрасти з тину навіть драний глечик, мовляв, все забрали, нічого матері не лишається. Врешті, підводу із посагом встатковано, процесія вирушала в дорогу.
Ті, хто лишився, сідали за стіл, жарти змінювались тужливими піснями, в яких оспівувалось прощання з подругами, рідною домівкою. Молода, розуміючи неминучу розлуку з батьками, плаче. Дружко береться краяти коровай, вдає, що ніж тупий, не заходить у хліб. Стане на ослін, погострить ножа об сволока, а він однак не ріже і так до тих пір, поки не подадуть хустку (подарунок дружку) під ножа. Молода в цей час частує колосівкою, а рід її обдаровує.
«По дорозі василечки поросли,
Куди нашу та й Галину повели.
Та й на ту гору крутую,
Та й у ту світлицю новую.
Що й у тій світлиці вік вікувать,
Молодому козакові вік угождать».
Наставав час прощання, батьки благословляли пару іконами у рушнику, на них зверху клали хліб-сіль і вручали молодому, мати обсипала наречених житом, грошима та виводила за ворота. Молода несла хусточку з прикрасами із короваю та іншим дріб’язком: ложки, свічки, жито. «Ікони він же (молодий) ніс, дружко коровай, а молода узол – усі ті приправи. Ті колосочки, що на короваї були, штук нескілько візьми помни, посип по городу у свекрухи – на життя». «Молода забира верх з короваю: калину, барвінок, колосся – треба по городу розкидать у свекрухи до сходу сонця. А в сусідньому селі Ташань все це закопували в землю у свекрухи за хатою». За молодою з її роду ішли дві-три одружені пари, одна з жінок несла шаблю, інша коровай. Визначала ці пари молода, коли до слів запрошення на весілля, додавала: «А ви в придани», «А ви за мною будете».
Прийшовши, молодих зустрічали хлібом-сіллю, поклоняли зі словами: «Благословляємо, щоб жили все врем’я в парі і одне одного почитували». Свекруха сипала за пазуху молодим жито, щоб було їм життя в достатку і при здоров’ї. Трішки посидівши за столом, молоду вели в комору чи хатину роздягать. «А в понеділок ведем у хатину, молодий становиться і розплітає її. Треба розплести, щоб вона ж була не дівка, а жінка. А тоді надівають очіпочок. Під очіпок роблять обручі, коси скручували на них». «Квітки скидають, розплітають і заковеркують у коморі. Заковеркує свекрушиною хусткою свекруха».
Обряди післявесільного циклу у селі Положаї представлені у всій своїй повноті, носили демонстративно-карнавальний характер та були пов’язані з прилученням молодої до роду молодого. Побутував обряд «комори», під час якого перевірялось чи «чесна» молода, перевіряв молодий або ж дружок. «У понеділок ішли туди де молоді ночували: дивилися, чи чесна». У понеділок уранці молода «вмивала» свекрів: зливала їм на руки, дарувала утиральники. «Молода брала полотенце, вмивала батька й матір, зливала їм вмиваться і втирала». Приходили придани (що їхали за скринею) вести молоду снідать до своєї матері. Одягали наречену у весільне вбрання і навіть платком шовковим вив’язували з рогами. Але замість весільних квіток, вінка і стрічок за платок затикали калину і в’язали червону стрічку. Ті стрічки що в неділю були на молодій, різали, щоб усім хватило та кріпили жінкам до хусток, чоловікам до піджаків. «Хто веде молоду у понеділок снідать, оті лєнти всі розійдуться, бо ними значать оцей причет увесь». Так процесія рухалася селом, ішли за сонцем, погостювавши, поверталися назад іншою дорогою. Намагалися, щоб зворотній шлях пролягав мимо церкви біля якої зупинялися, молоді робили три поклони до святого місця. Тут на плечі, голову молодої навішували подарунки для свекрів. «На молоду кидали хустку, сорочку чоловічу. Вона так і йде захамутана». Прийшовши до хати, відбувався дуже цікавий обряд «стріляння молодої»: саджали молодих за стіл, дружок брав «підньом» (рогач) і починав прицілюватися до молодої, стукати по стінах, вдаючи, що дуже непросто приловчитись та зняти з неї подарунки. Так чинили доти, поки не підносили дружку хустку, тоді справа швидше рухалася: бажаний подарунок врешті потрапляв до рук свекрухи. Інший дружок приступав до справи з такими ж жартами, поки сорочка не потрапляла до свекра.
На цьому етапі ділили коровай, обносили колосівкою та дарували молодих з записом на комині, хто що дарував. «На другий день його дядько (нареченого) Ворона Грицько намалював на стіні гвоздком пасіку, щоб невістка помазала. Йому не дали домалювать, то він каже: «Якщо так, то й дарувать пасіки не буду». Цього ж дня старший дружок весільних гостей із молодими вів до себе додому та частував, тобто весільне святкування «передислоковувалося» в іншу хату.
Після цього наречений з боярином ішов до батьків молодої «дякувать за дочку» та приводив їх до себе. Підходячи до хати їм влаштовували перешкоди, а в хаті відбувалась ритуальна підміна та вгадування батьками доньки.
Пізно ввечері приходили подруги нареченої – дружки, обряд звався «нести снідать молодій». Під час застілля роздавали та споживали ту шишку, з якою молода ходила просить на весілля. В цей час молода була одягнена у звичайний одяг та вив’язана по-жіночому, чим в черговий раз стверджувала свій перехід до стану заміжньої жінки. «Якщо дівчина незаміжня, то торочковий платок зав’язувала за шиєю, якщо вже жінка, то кінці вели вище на уші і на тім’ї зав’язували та завертали так, що виходив горбик».
Вівторкові обрядодії передбачали гуляння перезви, молотіння жита, ритуальне рядження, показ молодій грані, биття пакола, катання батьків в разі одруження останньої дитини. Цими днями також влаштовували складщину курми, ряжанкою, хлібом, горілкою.
У середу вранці молоді йшли до колодязя. «Молодий бере чарку, графинчик і йдуть з молодою до колодязя, щоб знала куди по воду йти. Хто з людей підходить, молодий частує, знакомить із молодою. Молода перший тиждень виходить до колодязя тільки з покритою головою. Раніше не ходили голомозими».
У четвер могли прийти найближчі родичі та подивитись, чи вміє молода мазати, їх частували. В хаті вже поприбирано: стіни, комин, сволок помазані, долівка притрушена свіжим сіном. Завершувався весільний ритуал «рідною неділею».
Респонденти — жителі села Положаї: Гасик Ганна Михайлівна, 1948 р.н., Доброгорська Ганна Василівна, 1968 р.н., Коркач Ганна Іллівна, 1930 р.н., Романко Любоі Олександрівна, 1939 р.н., Сидоренко Уляна Галактіонівна, 1926 р.н., Степанківська Віра Іванівна, 1952 р.н., Шамардак Любов Макарівна, 1922 р.н., Якименко Оксана Юхимівна, 1928 р.н.
Старший науковий співробітник Музею українських обрядів Світлана Зубер.
Світлина молодої і дружки 05.11.1978 р., с. Положаї Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл. Зліва: молода – Шульга Галина Степанівна (1957 р. н.), справа: дружка – сестра молодої Дейнега Любов Іванівна (із села Соснова, підв’язана «купованим» рушником; у згаданому населеному пункті ця деталь вбрання входила до костюма дружки, проте для села Положаї це не було характерним).
Матеріали люб’язно надані Музеєм українських обрядів. Записано з розповідей сільчан.
Катерина КОЛЕСНИК, м. Київ.
Матеріали люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на "Малій Сторінці":
Цікаві статті про актуальні події в Україні та світі від киянки, журналістки з багаторічним стажем Катерини Колесник читаймо у її авторському блозі.
Рід наш прекрасний духовністю. З найдавніших часів наші пращури відбирали найцінніші надбання, збагачуючи їх, і бережливо передавали з покоління до покоління. Українці вміли відчувати природу, черпати здоров’я, силу й красу з її лона. Всі творчі сили людини були спрямовані на зміцнення сім’ї, свого роду. Отож не забудьмо свого прямого обов'язку і продовжимо справу наших предків.