Марія Яновська. Вірші про голодомор 1932-1933 років в Україні

***
Ні! Мовчати не буду! Хай знають народи —
В тридцять третьому голодом вбили на сході
Українців, нащадків козацького роду.
Світ знущання такого не бачив ще зроду.

Чорноземи хлібами пишались одвічно,
Чому з голоду люди вмирали трагічно,
Українські степи вкрили братські могили,
Лютим голодом смерть цілі села косила.

Нехай знають усі — спланували завчасно,
Щоби знищити рід український дочасно.
Взяли все, що було: фонд посіву й фуражний,
Хтось зловісний наказ підписав легковажно.

Це тупі, малограмотні слуги фальшиві,
Що придумали план заготівлі жахливий,
За кордон із зерном поїзди відправляли,
А мільйонам від голоду смерть прорікали.

Запалімо свічу за всі душі невинні!
Пам’ятаймо про все і згадаймо їх нині...
Україна жива! Не здолати ніколи,
Бо козак був і є  мужнім воїном в полі.

***
Знов молотарка стогне і гуде,
Молотять другий раз стару солому,
Ще може з неї десь зерно впаде
У місиві холодному вогкому.

Давним -давно закінчились жнива,
А влада урожай збирає досі.
Уповноважений з райкому, голова
Наказ дали...А люди? Безголосі...

Засніжені, знедолені, сумні...
Мов неживі, у горі і обмані...
Голодні... Наче привиди нічні,
В густому безпросвітному тумані.

***
— У нас є вповноваження: шукати.
Залишився іще якийсь запас.
Дивіться всюди, у стодолі, в хаті!
Все правомірно — маємо наказ.

Перетрусили рядна і подушку,
Змели усе на кухні, на печі.
Поштрикали залізом попід грушку...
Розкидали горшки і рогачі...

Порожнє все, не знайдено нічого.
Малий окраєць хліба на столі.
У серці й краплі в них нема святого —
Забрали й те... Усе змели в селі...

***
— Дивись, яка розпатлана, страшна!
Дитину мертву на руках колише...
А інші діти де? — Нема! Нема! —
Вся побіліла, ледве-ледве дише.

Вона сама, сама своїх дітей
Ще сонними душила у постелі:
"Їм буде в Бога краще, ніж в людей!" —
Дитя тримає, погляди у стелю.

Нещасна жінка з розуму зійшла,
Давно забутий запах їжі в хаті...
Вона, як мертва, та жива душа...
О, безталанна, бідолашна мати!...

***
То не могила — то великий рів.
Усюди трупи, певно, більше сотні.
Вже сутеніє, зграї комарів
Снують у тиші гробовій, німотній.

Аж раптом стогін... Хтось живий іще.
Мала дитина тихо щось белькоче,
А душу полонив болючий щем:
"Ой, дядьку, хліба! Їсти, їсти хочу!"

Малому десь, напевно, рочків три,
Такий біленький, в полотняній льолі,
На руки взяв, немов знайшов скарби:
"Ти жити будеш! Ти щасливий в долі!"

Мабуть, в живих нікого вже нема.
"Там тато, мама!" — показав на яму
І обійняв руками обома.
"Не плач! Не бійся! Жити будеш з нами"...