Галина Мирослава
ДОПОМОГА
(оповідання)
Єдиний у сім'ї, кому вистачає терпіння розтлумачувати дідусеві, про що в хаті говорять, — Дмитрик. Хлопчик дуже любить дідуся.
Дідуньо, на жаль, пережив контузію під час війни, тож тепер недочуває.
— От у кого нема причин нарікати на відсутність часу, — каже мама і показує на Дмитрика.
То правда, бо Дмитрик, який ще не ходить до школи, не спішить на роботу, справді має найбільше з усіх часу. Навіть до дитсадка він ходить лише до обіднього сну. Після обіду мамі доводиться його забирати, і все через те, що Дмитрик вперто відмовляється спати в дитсадку.
— Дмитрові шкода, що дідусь про щось не дізнається, або неправильно зрозуміє, а він діда любить, — трактує поведінку Дмитрика тато.
— Дмитрові не задають уроків, — виправдовується дратуючись сестричка Марічка, яка зазвичай нікому не спішить щось пояснювати, навіть коли має час.
Якось мама каже до діда:
— Вам потрібна дієта.
А він їй у відповідь.
— Потрібна дія і ще що?
Мамі не вистачає терпіння, вона готова підвищити голос, але тут на допомогу приходить маленький Дмитрик. Він підбігає до дідусика, обіймає його, сідає дідові на коліна та спокійно переповідає:
— Вам потрібна дієта. ДІ. Є. ТА... ДІ. Є. ТА.
З третього разу дідусик чує. Усміхається й ще дужче притуляє до себе Дмитрика. Хлопчик радіє, що дідусь зрозумів, і пишається, що саме йому вдалось пояснити дідові.
Нещодавно замість ''комфорт'' дідусь почув ''порт''. Навіть короткі слова він може переплутати. Шило з милом, бук з луком.
Від придбання слухового апарату дідо відмовився. Каже:
— Я не глухий. І не терпітиму зайвих речей у вухах. От як зовсім оглухну, тоді собі придбаю.
І що тут поробиш?!
Одного разу дідусь зауважив, що не чує тому, що добре не бачить.Тато погодився, що для того, аби краще зрозуміти співрозмовника, важливо бачити його в час розмови.
— Міміка та рухи тіла не менш важливі, ніж слова, — виголосив він.
Мамі вдалось впросити дідуся сходити до окуліста. Лікар ретельно обстежив Дмитрикового діда, тоді виписав дві пари окулярів — для далі й для читання. Тепер дідусь справді краще бачить і краще чує. Однак Дмитрикова допомога буває потрібна.
— Якщо по-справжньому хочеш стати в пригоді дідові, — нещодавно запропонувала сестричка Дмитрикові, — навчись писати. Літери вже знаєш.
Хлопчик ухопився за цю пораду. І це справді працює. Коли важко витлумачити, у пригоді йому стає аркуш паперу й ручка. Іноді Дмитрик пише, іноді ще й малює. І дідусь щасливий, і Дмитрик, і тато, і мама, і сестричка. Цими днями Марічка ще більше здивувала братика — вона за свої кишенькові гроші купила Дмитрикові набір кольорових олівців і блокнотик з відривними листочками. І коли дарувала, поцілувала в обидві щічки.
Оповідання люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті:
