Галина Мирослава
ПОДУШЧИНА
(оповідання)
У всіх щось є. І у Власа теж є власність, своя, хоч він і маленький хлопчик. Якби що, захищав її б до синців і крові на губах.
Найперше Влас ринувся б у бій за свою подушку. То не проста подушечка, не якийсь м'який ведмедик, песик або котик, то таке, що не має ціни, то бабусин подарунок.
Раніше Влас не замислювався, що має бути всередині подушчини, йому було якось все одно, хоча він іноді зазирав усередину м'яких іграшок і під пошивки, зазвичай бачив там штучну вату. А от що міститься в бабусиній подушці, довідався тоді, коли з-під дірочки в напірнику вилізли пір'їнки й заходились літати по хаті.
— Знову гусяче пір'я, — розчаровано сказала матуся.
Разом з пір'ям кімнату засніжив пух. Хоча мамі не подобався бабусин подарунок, він був адресований Власику, тож їй довелось змиритися, бо коханий синочок подушку полюбив відразу. Він не лише спав на ній, він до неї бігав, коли хотів побути наодинці, на ній йому добре мріялось, думалось, і навіть сумувалось.
Мама у Власа така гарна й добра, що не любити її не можна. Вона прислухається до бажань сина й про все з ним говорить. Звичайно, що їй не дуже легко, адже Власюня на все дивиться якось по-іншому, ще й має про все свою думку, зовсім не якесь агакало, а навпаки — уважнесенько до всього прислухається, пильнесенько придивляється, намагаючись зрозуміти навколишнє й навколишніх, як людей, так і тварин. Часом хлопчина заганяє маму в кут несподіваними запитаннями, до прикладу: "Насупитись — це досита наїстись супу?'', або ще: ''Розмірений — це той, хто перестав міряти?'' Деколи мамі здається, що правильно пояснити малечі надто дорослі речі неможливо, але вона дуже старається, тож Власик таки отримує відповідь на кожне своє запитання.
Хлопчикові нещодавно сповнилось чотири роки, іноді він дивачить і отримує за це на горіхи, але то відбувається вкрай рідко.
Тато Власика поки далеко, хлопчик бачить його щодня лише на світлинах, але іноді, проте зрідка, тато виходить на зв'язок, тоді Влас припадає до екрана комп'ютера й не може натішитись спілкуванням з татком. Добре, що мама багато розповідає про тата, який захищає Власика на фронті. Саме від мами хлопчик якось почув історію про улюблену татом у дитинстві подушку. Як тато був маленький, він мав пухову подушку, мабуть, точнісінько таку, як Влас, хлопчик у цьому щиро впевнений. Тато спав лише на своїй подушчині. А щороку саме під цією подушкою тато знаходив приємні сюрпризи від Миколая. Проте з того часу, коли Уляна, сестра дідуся, народила донечку Віту, дідусь з бабусею вирішили віддати татову подушечку Вітусі, натомість поклали Власовому татові нову. А було це напередодні Миколая. Тож Миколай того року не прийшов. Згодом дідусь з бабусею говорили татові, що нова подушка — подарунок від Миколая, але тато ще до свята встиг зауважити через напіввідкриті двері шафи, що там у кутку лежить нова подушка.
Власик свою пильнуватиме, не віддасть, і маму вже попередив, бо дуже хоче, аби Миколай до нього завжди приходив, і щоби найбільше бажання виконав — аби тато з війни повернувся чимшвидше. Вони з ним стільки справ мають зробити разом! Скоріше б Миколая!!!
Оповідання люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті:
