Микола Носов
САШКО
(оповідання)
Сашко давно просив маму подарувати йому пістолет, який стріляє пістонами.
— Навіщо тобі такий пістолет? — казала мама. — Це небезпечна іграшка.
— Що тут небезпечного? Якби він кулями стріляв, а то пістонами. Із нього однак нікого не вб'єш.
— Мало що може скоїтися. Пістон відскочить і вцілить тобі в око.
— Не вцілить! Я примружусь, коли стрілятиму.
— Ні, ні, від цих пістолетів бувають різні неприємні випадки. Ще вистрілиш та налякаєш кого-небудь, — сказала мама.
Так і не купила йому пістолета.
А в Сашка були дві старші сестри, Маринка та Іринка. От він і завів просити сестер:
— Любенькі, купіть мені пістолетик! Мені дуже хочеться. За це я вас завжди слухатиму!
— Ти, Сашко, хитренький! — сказала Марина. — Коли тобі треба, ти підлабузнюєшся і любенькими називаєш, а тільки-но мама піде, тобі й ради не даси.
— Ні, даси, даси! От побачите, як я чемно поводитимуся.
— Гаразд, — сказала Іринка. — Ми з Мариною подумаємо. Якщо обіцяєш поводитися чемно, то, може, купимо.
— Обіцяю, обіцяю! Все обіцяю, лишень купіть.
Наступного дня сестри подарували йому пістолет і коробку з пістонами. Пістолет був новенький і блискучий, а пістонів було багато: штук п'ятдесят чи й сто. Стріляй хоч цілий день — не перестріляєш. Від радості Сашко виплигував по кімнаті, притискав пістолет до грудей, цілував його і примовляв:
— Любий мій, гарненький пістолетику! Як я тебе люблю!
Потім. він надряпав на ручці пістолета своє Ім'я і завів стріляти. Відразу запахло пістонами, а через півгодини у кімнаті стало синьо від диму.
— Годі тобі стріляти, — сказала нарешті Іринка. — Я щоразу здригаюсь від цих пострілів.
— Боягузка! — відповів Сашко. — Всі дівчата — боягузки!
— Ось віднімемо у тебе пістолет, тоді знатимеш, які ми боягузки, — сказала Марина.
— Зараз я піду в двір і лякатиму хлопців пістолетом, — заявив Сашко.
Він вийшов у двір, але хлопців там не було. Тоді Сашко побіг за ворота, і ось тут і трапилася ця історія. Саме в цей час вулицею йшла бабуся. Сашко підпустив її ближче — і як бабахне з пістолета! Бабуся здригнулась і зупинилася. Тоді каже:
— Ух, як я злякалася! Це ти тут із пістолета смалиш?
— Ні, — сказав Сашко і сховав пістолет за спину.
— Хіба я не бачу, що в тебе пістолет у руках? Ще брехати надумав, безсовісний! Ось я піду заявлю в міліцію…
Вона посварилась пальцем, перейшла на другий бік вулиці і зникла в провулку.
— От так штука! — злякався Сашко. — Здається, й справді пішла в міліцію скаржитись.
Він, захекавшись, прибіг додому.
— Чого ти захекався, неначе за тобою вовк женеться? — запитала Ірина.
— Це я так просто.
— Ні, ти вже краще скажи. Відразу видно: щось відчубучив.
— Та нічого я не відчубучив — просто так… Налякав бабусю якусь.
— Яку бабусю?
— Ну, "яку", "яку"! Звичайну. Просто йшла вулицею бабуся, а я взяв та й вистрілив.
— Навіщо ж ти вистрілив?
— Сам не знаю. Іде бабуся. "Дай, — думаю, — вистрілю". Ну й вистрілив.
— А вона що?
— Нічого. Пішла в міліцію скаржитись.
— От бачиш, обіцяв чемно поводитися, а сам що накоїв?
— Я ж не винен, що бабуся трапилася така полохлива.
— Ось прийде міліціонер, він тобі покаже бабусю! — пригрозила Ірина. — Знатимеш, як людей лякати!
— А як він мене знайде? Адже він не знає, де я живу. Навіть імені мого не знає.
— Знайде, будь певен. Міліціонери все знають.
Цілу годину Сашко просидів і все виглядав у вікно — чи не йде міліціонер. Але міліціонера не видно було. Тоді він потроху заспокоївся, повеселішав і сказав:
— Напевне, бабуся мене просто налякати хотіла, щоб я не пустував.
Він вирішив знову постріляти зі свого улюбленого пістолета й засунув руку до кишені. В кишені лежала коробка з пістонами, а пістолета не було. Він поліз у другу кишеню, але й там було порожньо. Тоді він заходився шукати по всій кімнаті. Дивився і під столами, і під канапою. Пістолет зник, мов крізь землю провалився. Сашкові стало прикро до сліз.
— Не встиг навіть погратися! — пхикав він. — Такий пістолетик був!
— Може, ти його у дворі загубив? — запитала Ірина.
— Напевно, я його там, за ворітьми, впустив, — збагнув Сашко.
Він одчинив двері і кинувся через двір на вулицю. За ворітьми пістолета не було.
"Ну, тепер його знайшов хто-небудь і забрав собі!" — з прикрістю подумав Сашко й раптом побачив, що з провулка напроти вийшов міліціонер і швидко попростував через вулицю, прямо до Сашкового будинку.
"По мене йде! Певно, бабуся таки наскаржилася!" — злякався Сашко і стрімголов побіг додому.
— Ну, знайшов? — запитали його Маринка й Іринка.
— Тихіше! — прошепотів Сашко. — Міліціонер іде!
— Куди?
— Сюди, до нас.
— Де ти його бачив?
— На вулиці.
Марина й Ірина стали з нього сміятися.
— Ех ти, боягузик! Побачив міліціонера і злякався. Може, міліціонер зовсім в інше місце йде!
— Та я зовсім і не боюся його! — бадьорився Сашко. — Що мені міліціонер! Подумаєш!
Тут за дверима почулися кроки, і раптом задзеленчав дзвоник. Маринка й Іринка побігли відчиняти двері. Сашко висунувся в коридор і зашепотів:
— Не відчиняйте йому!
Але Марина вже відчинила двері. На порозі стояв міліціонер. Блискучі ґудзики так і сяяли на ньому. Сашко став рачки і поліз під канапу.
— Скажіть, дівчатка, де тут шоста квартира? — почувся голос міліціонера.
— Це не тут, — відповіла Ірина. — Тут перша, а шоста — це треба вийти у двір, а там двері праворуч.
— У двір, двері праворуч? — перепитав міліціонер.
— Ну, так.
Сашко зрозумів, що міліціонер зовсім не по нього прийшов, і він вже хотів було вилізти з-під канапи, аж тут міліціонер запитав:
— До речі, чи не у вас тут живе хлопчик Сашко?
— У нас, — відповіла Ірина.
— А ось він мені якраз і потрібен, — сказав міліціонер і ввійшов до кімнати.
Марина й Ірина увійшли разом з міліціонером до кімнати і побачили, що Сашко зник. Марина навіть заглянула під канапу. Сашко побачив її і мовчки погрозив їй з-під канапи кулаком, щоб вона не виказала його.
— Ну, де ж ваш Сашко? — запитав міліціонер.
Дівчатка дуже злякалися за Сашка і не знали, що відповідати. Нарешті Марина сказала:
— А його, розумієте, вдома нема. Він, розумієте, гуляти пішов.
— А що ви про нього знаєте? — запитала міліціонера Ірина.
— Що я знаю! — відповів міліціонер. — Знаю, що звуть його Сашко. Ще знаю, що у нього був новенький пістолет, а тепер у нього пістолета нема.
"Все знає!" — подумав Сашко.
Від страху в нього навіть у носі закрутило, і він як чхне під канапою: "Апчхи!"
— Хто це там? — здивувався міліціонер.
— А це в нас… Це в нас собака, — ніяковіючи, сказала Маринка.
— Чого ж він під канапу заліз?
— А він у нас завжди під канапою спить, — вигадувала далі Марина.
— Як же його звати?
— Е… Бобик, — вигадала Маринка й почервоніла, мов буряк.
— Бобик! Бобик! Фіть! — засвистів міліціонер. — Чому ж він не хоче вилазити? Ня! Ня! Чи ти бач, не хоче. А собака гарний? Якої породи?
— Е… — протягла Маринка… — Е-е… — Вона ніяк не могла пригадати, які бувають породи собак.
— Порода ця от… — сказала вона, — як її?.. Гарна порода… Довгошерстий фокстер'єр!
— О, це чудовий собака! — зрадів міліціонер. — Я знаю. У нього така волохата морда.
Він нахилився і заглянув під канапу. Сашко лежав ні живий ні мертвий і витріщеними очима пильно дивився на міліціонера. Міліціонер аж свиснув з подиву:
— То ось тут який фокстер'єр! Ти чого під канапу заліз, га? Ану, вилазь, тепер однак попався!
— Не вилізу! — заголосив Сашко.
— Чому?
— Ви мене до міліції заберете.
— За що?
— За бабусю.
— За яку бабусю?
— За котру я вистрілив, а вона злякалася.
— Не збагну, про яку він тут бабусю торочить? — сказав міліціонер.
— Він на вулиці з пістолета стріляв, а мимо йшла бабуся і злякалася, — пояснила Ірина.
— Ага, он воно що! Значить, це його пістолет? — запитав міліціонер і дістав із кишені новенький, блискучий пістолет.
— Його, його! — зраділа Ірина. — Це ми з Маринкою йому подарували, а він загубив. Де ви його знайшли?
— Та ось отут, у дворі, коло ваших дверей… Ну, зізнавайся, навіщо лякав бабусю? — запитав міліціонер і нагнувся до Сашка.
— Я ненароком… — відповів Сашко з-під канапи.
— Неправда! По очах бачу, що неправда. От скажи правду — віддам пістолет назад.
— А що мені буде, коли я скажу правду?
— Нічого не буде. Віддам пістолет — і все.
— А до міліції не заберете?
— Ні.
— Я не хотів налякати бабусю. Я тільки хотів спробувати, злякається вона чи ні.
— А оце, братику, недобре! За це тебе слід би забрати до міліції, та нічого не вдієш: коли я обіцяв не забирати — то повинен виконати. Тільки гляди, якщо ще раз нашкодиш — обов'язково заберу. Ну, вилазь із-під канапи й одержуй пістолет.
— Ні, я краще потім вилізу, коли ви підете.
— Ото дивак який! — усміхнувся міліціонер. — Ну, я йду.
Він поклав пістолет на канапу й пішов. Маринка побігла показати міліціонерові шосту квартиру. Сашко виліз з-під канапи, побачив свій пістолет і закричав:
— Ось він, мій голубчик! Знову повернувся до мене! — Він схопив пістолет і сказав: — Не розумію лише, як це міліціонер моє ім'я взнав!
— Ти ж сам написав своє ім'я на пістолеті, — сказала Ірина.
Тут повернулась Марина і напалась на Сашка:
— Ах ти, опудало! Через тебе мені довелося міліціонерові брехати! Я мало не згоріла від сорому! От натвори ще що-небудь, нізащо не стану тебе вигороджувати!
— А я й не буду більше нічого витворяти, — сказав Сашко. — Сам тепер знаю, що не треба людей лякати.
Джерело: https://www.ukrlib.com.ua/
Читайте також на "Малій Сторінці":
На цьому терені — оповідання для дітей — працювала ціла плеяда видатних українських письменників. У цьому розділі читайте оповідання, що написали: Андрусяк Іван, Артамонова Віра, Бабанський Пилип, Бабкіна Катерина, Багмут Іван, Близнець Віктор, Бондаренко Ксенія, Бондарчук Андрій, Буцень Олег, Васильченко Степан, Васильчук Віктор, Вдовиченко Галина, Вздульська Валентина, Вінграновський Микола, Винниченко Володимир, Вишня Остап, Воронина Леся, Галина Мирослава, Гончар Олесь, Грінченко Борис, Гуцало Євген, Григорук Анатолій, Давидов Анатолій, Давидова Оксана, Демченко Галина, Денисенко Лариса, Дерманський Олександр, Довженко Олександр, Донченко Олесь, Дорош Людмила, Дяченки Марина та Сергій, Жарко Яків, Іваненко Оксана, Йогансен Майк, Живка Зоряна, Забіла Наталя, Караванська Оксана, Кара-Васильєва Тетяна, Кибалка Людмила, Коломієць Аліса, Коломієць Тамара, Копиленко Олександр, Корж Марина, Король Петро, Костецький Анатолій, Коцюбинський Михайло, Кочубей Саша, Красицька Людмила, Кротюк Оксана, Кузьменко Дмитро (Кузько Кузякін), Лепкий Богдан, Лотоцький Антін, Лущевська Оксана, Магера Микола, Малетич Наталка, Малицька Костянтина (Віра Лебедова), Малкович Іван, Мацьків Олена, Мензатюк Зірка, Міхаліцина Катерина, М'ястківський Андрій, Нагорняк Володимир, Нестайко Всеволод, Нечуй-Левицький Іван, Ніцой Лариса, Ольжич Олег, Павленко Марина, Паламарчук Інна, Пантюк Сергій, Перепелюк Володимир, Підгірянка Марійка, Плачинда Сергій, Пригара Марія, Прохаськи Мар'яна і Тарас, Пчілка Олена, Рута Оляна, Рутківський Володимир, Сенатович Оксан, Сенцовський Володимир, Сенченко Іван, Скуратівський Василь, Слабошпицький Михайло, Смаль Юлія, Стельмах Ярослав, Стефаник Василь, Стороженко Олекса, Стус (Щербаченко) Тетяна, Струтинський Василь, Сухомлинський Василь, Ткачук Галина, Трублаїні Микола, Тютюнник Григір, Усачов Андрій, Франко Іван, Чабанівський Михайло, Чередниченко Дмитро, Черкасенко Спиридон, Чухліб Василь, Шиян Леонід, Шморгун Євген, Дрозд Володимир, Валентин Чемерис, Більчук Олена, Фролова Майя та інші українські автори.