Галина Мирослава. Оповідання "Знак" (присвята родині по татові, яка пережила депортацію у 1946 році)


 

 

Галина Мирослава. Знак. Оповідання про депортацію родини. Малюнок - авторський.

 

Галина Мирослава

Знак

 

З присвятою родині по татові, яка пережила
депортацію на початку травня 1946 року[1]

Горличка сиділа на димарі довго. Помітили ми її не відразу — садова турочка* мовчала. З таким горлечком та й не туркотіти?!
Тутайка* не рухалась. Виглядало, ніби хтось прикріпив скульптуру самотньої птахи на вершечку складеного в одну цеглу вузького, геть невисокого, комина. Її неможливо було випустити з уваги — як дивовижний музейний експонат під голим небом, де єдиним вартісним об'єктом була брунатно-рожево-сіра горличка з чорним півмісяцем на шиї, оточеним білим ореолом. Промальований серпик виразно тримався ямки перед вигином спини. Він разом з чорним жуком дзьоба і пружними ніжками з червонястим відливом змушував зупинитись і завмерти.
З усіх дванадцяти хвостових пір’їнок ясніли хіба три, за трійцею шарами ховалась решта. Коли погляд зупинявся на них, ми відчували напливи млості, вона розтягувалась, нагадуючи про не зовсім загуслий мед, що стікає зі щойно набраної ложки.
Мовчазна серпівка* невидимими струнами надрізала щось усередині. Як прикуті, ми мовчки стежили за нею, полишивши геть усі справи. Зрештою, тривало це не дуже довго, бо наскрізна думка — турківка* жива — по черзі пройшла крізь кожного з нас, після чого брижі лун від її мовчання безперешкодно, кружально******, проникали крізь шкіру. Сягаючи наших тіл поетапно, вони викликали пришвидшення крові, моментами якусь драстичність. Мабуть, спрацьовував ефект “моторошної долини”: перед нами постало одночасно щось відоме й підступно невідоме, до якого ми ще не звикли. Гризли, наче вигризаючи щось усередині, питання: навіщо горлиця зупинилась тут, чого мовчить?
Беззастережним було лише відчуття, що приліт її невипадковий. Ми плутались у здогадах. Що саме вона намагається дати нам зрозуміти, від чого застерегти, може, їй самій чогось від нас треба?
Від середини травня пів місяця, десь так, вона непомітно прилітала, мовчазливо укріплювалась лапками на димарі й так стояла. Завжди в одному місці. Якщо стати з південного боку хати обличчям до димаря, то саме на південно-східному його розі. Тутайка ніби рахувала секунди, аби зметнутись в пориві зі свого місця і на всю шир розправити крила, як це роблять металеві зозулі у старих годинниках, сміливо вириваючись зі своїх схованок на кілька секунд. Тільки не було голосного зозулиного “ку-ку”. І обов’язку повертатись домцю***.
Горлиця завжди сиділа мовчазливо й непорушно рівно чверть години. І щоразу заливала нас зливою своєї мовчазності, пробираючи до холоду повним завмиранням. Ніби не дихала.
Коли ми заходились до роботи у дворі з північного боку хати, фігурка тутайки разом з димарем виглядала як літера їра* з непомірно великим животом, яким служив комин. На цей завмерлий знак, з якого ніколи не починається жодне слово, жоден склад.
Коли безмовна турківка відлітала, ми спішно мовчком брались до своїх справ, але після роботи, при столі, таки не стримувались — наші розмови точились існісінько про неї. Щодо дашка над комином, з першого разу ми таки погодили між собою відкласти цю прибудову на пізніше, ще встигнемо.
Тутайка змінила наш триб життя. Все мимоволі почало крутитись навколо неї. Не раз приходило на ум, що Дух Святий з’являвся Ісусові у вигляді голуба. Дівчата казали:”Горлиця сниться на добро — передвіщає прихід любих серцю гостей, народження малюків, приємні новини, успіх у справах”. Але наша серпівка не зі сну, не з якогось видива, вона тут, її можна піймати, потримати в руках, нагодувати, як ту, що принесла, освятивши радістю, рятівну звістку Ною живою оливковою гілочкою зі знайденого клаптика суші серед води навдоколо.
Найбільше насторожувало пташине мовчання. Ми, мов нами хто диригував, не наважувались заводити розмови про сумне, хоча те, що голуби можуть стукати дзьобом у вікно, сповіщаючи про смерть, знали всі. У момент смерті нашого діда Любко зауважив живого голуба, що звідкілясь узявся в хаті й кружляв з кутка в куток, несамовито б'ючись у стелю.
От уже три дні, як нашої загадки, а з тим і відгадки, нема. Самотній димар. І ми разом з ним. Важко дається її відсутність. Особливо Іванці. Чекання, непроминальне, тягуче. Ми навіть не здогадувались, що так прив’язались до пташини, полюбивши її такою, якою запам’ятали першого разу, — з усіма рухами й мовчазністю. Ефемерний образ турочки щодня з нами, він продовжує увижатись наяву й у сні. Кожний з нас хотів би лише одного — ще раз її побачити...

***

Після того, як Світозар знайшов розповідь про горличку, тиждень не може себе ніяк заспокоїти. Турківка розбуркала його серце і наче оселилась у ньому.
Запис у знайденому щоденнику лише один, інші сторінки без літер, без малюнків, без жодних ліній.  Пожовклі від часу, ще трохи — і неможливо буде прочитати нічого.
Боляче, що так довго ніхто з родини не здогадувався про цей щоденник. А він лежав поряд і чекав. Разом зі скарбом — п’ятьма золотими монетами. Просто під носом — під підлогою, яку давно потрібно було перекласти. При вході, в сінях. У банці. Кожна монета ретельно загорнена газетою. Щоправда, читати старі статті майже неможливо — папір сиплеться під руками.
І підмога родині, яку сюди мимохіть (бЕзхіть!****) закинули, була б, як на ті часи, ого-го яка...
Як мотлох який вивезли з дому, як нЕздаль***** вигнали. З власного кубельця погнали світ за очі. Повезли, як везуть дрова, якщо не гірше. Урозпаш вітрам, дощам, під удари грому, свист блискавок, надголодь, з затяжними зупинками, перевірками навгадь, постійним приниженням, плювками в душу, шарпанням за руки, а то й копняками. Аби посеред поля викинути.
Ще пішки до села добирались, пам'ятаючи наказ селитися у найближчі хати якомога швидше. Не до вибору було. У перший дім на дорозі заскочили, як до раю. Він дійсно зустрів їх теплом, здивувавши охайно складеними речами, мовби люди тільки-но вийшли й зараз повернуться. Навіть їжа в банячках була. 
Довго чекали справжніх власників, що ніяк не повертались. Розпитувати, кому належить дім, де господарі, боялись, та й не було в кого поспитати. Вони ще з тридцять дев’ятого затямили: як мовчатимеш, може, пощастить  вижити. "Тримайся малої біди, — казали,  —  не накличеш велику"...
Хіба з власної волі горянин на рівнину жити спуститься?! Тільки з примусу.
Вишнево-яблучний садок потрохи ковтав їхній жаль. Річка поруч. Зануришся — як очистишся, забудешся, хай на трохи. Вони ніколи не відчували себе тут господарями — вічні гості. І баба з дідом, і тато з мамою. Літаки, які кружляють над аеропортом, а сісти не можуть. Грілись розповідями про минуле, про щасливий час у далеких горах, і тримались надією туди повернутися. Не повернулись. З неба тепер дивляться...
А для Світозара це найсправжнісінький дім, справжнішого за який не буває.
Як добре, що взявся до перебудови. Пишається собою. Якраз перед власним весіллям. Аби молоду до сучасної господи завести, облаштованої, затишної. А тут така знахідка! Як винагорода за сміливість. 
І мука водночас, бо задача з кількома невідомими. Іванка, Любко... Скільки їх було?
Може, живий ще хтось. Що з ними сталось?! Чому їх теж “серпом вижали” з власного дому, серпівко-тутайко, як і його родину?! Де їхні сліди, турківко-турочко, розтуркала ти моє серце і туром у ньому стала?! Заспівай, пташечко! Хоч з того світу, як не з цього. Затуркай!!!

 

Українська хата - картина Іллі Репіна

Картина Іллі Репіна ​"Українська хата".

 

Примітки:

[1] -  Після Другої світової війни родинне село Хоробрів, що між Першою та Другою світовими війнами було адміністративним центром ґміни Хоробрув Сокальського повіту Львівського воєводства, разом з іншими селами Сокальського Закерзоння опинилося в складі Польщі. 6 травня 1946 р. українське населення села примусово було виселено до УРСР.  До 1951 р. село знаходилось у складі Польщі, після радянсько-польського обміну ділянками територій знову відійшло до УРСР.   

* Турочка, турківка, серпівка, тутайка — інші назви горлички.
** Їра — назва м’якого знака в Галичині до Другої світової війни.
*** ДомЕць — зАмок, символічно — дім. Ходи (повертайся) домцю (домів) - повертайся додому.
**** БЕзхіть — без бажання.
***** НЕздаль — людина, яка ні до чого не надається, нездала, невміла людина.
****** Кружально — кругами, кружалами.

Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

Ілюстрації:

- малюнок авторки (згори);

- картина Іллі Репіна "Українська хата" (внизу).

 

 

Читайте також на "Малій Сторінці":

Галина Мирослава. Дорослі поезії. "...єдине, що завжди залишалось для мене незмінним, - безмежна любов до української мови та поезії... Щоправда, пишу рідко, а от коли самі вірші приходять будь-де та будь-коли, то, якщо вдається не забути, кладу їх на папір, якщо не маю можливості записати, гублю, іноді назавжди..." (Галина Мирослава)

 

 

Дитячі поезії Галини МирославиГалина Мирослава,  у дитячій літературі часто підписувалась як Галка Мир, родом з Червонограда. Пані Галина - з сім'ї вчительки української мови, що фанатично любила свою професію та українську літературу, Мирослави Козак, і дизайнера одягу, шанованого у Червонограді закрійника невеличкого ательє, до якого приїздили шити костюми та плащі навіть зі столиці, Івана Козака. За життя навчалась на різних курсах, як потрібних, так і таких, що були даремною тратою часу, змінювала види діяльності, та єдине, що завжди залишалось незмінним - безмежна любов до української мови та поезії.


Останні коментарі до сторінки
«Галина Мирослава. Оповідання "Знак" (присвята родині по татові, яка пережила депортацію у 1946 році)»:
Надія , 2020-07-16 15:18:33, #
Ольга , 2020-07-16 18:55:50, #
ГалинаМирослава , 2020-07-17 00:14:46, #
Микола , 2020-07-18 11:54:20, #
ГалинаМирослава , 2020-07-19 19:43:40, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 5     + Додати коментар
Топ-теми