Галина Мирослава. «Розширюючись» (оповідання з книги «Маю вам сказати») — читати та слухати, відео

На відео: Галина Мирослава. «Розширюючись» (оповідання з книги «Маю вам сказати»)

Галина Мирослава

РОЗШИРЮЮЧИСЬ

(оповідання з книги «Маю вам сказати»)

Я задихалась від самотності. Однак з кожним днем все сильніше зживалась з нею. Хто я така, щоб розраховувати на щастя у тридцять з хвостиком, коли навколо повно молоденьких звабливих дівчат? – думала собі. На що може розраховувати пересічна людина без особливих здобутків у житті у маленькій квартирі на п’ятому поверсі на околиці маленького провінційного містечка? Низенька, худенька, без пишних форм та виразного обличчя… Я підходила до дзеркала, сумно констатувала свої можливості. Хоча, – казала сама собі, – роки мене поки не псують, навпаки, з часом набираю королівської постави, витонченості, тільки її треба зауважити. Одного разу я таки спромоглась зареєструвати себе у кількох соціальних мережах, про які багато розповідали мої знайомі.

Там він мене і знайшов. Високий, стрункий, помітний, судячи з фотографії, з глибокими виразними очима. Він не міг не справити на мене враження, зрештою,  на інших жінок він теж справляв враження. Спочатку я досить обережно відповідала на його листи, та це не тривало довго – непомітно для себе швидко втратила почуття самозахисту і довірилась випадку. Коли людини не бачиш перед собою і знаєш, що вона тебе на вулиці навряд чи впізнає, а як впізнає, то навряд чи наважиться підійти,  спілкування стає  досить простим, невимушеним. Я жартувала, кокетувала, ділилась найбуденнішими враженнями та фотографіями, кілька разів ми приємно поспілкувались у Скайпі. Наш обмін повідомленнями пришвидшувався і якось став щоденним, звичним, як сніданок чи обмивання тіла перед сном. Він писав красиві слова про його рідну Нормандію та почуття до мене. Кільканадцять разів на день я перечитувала, яка я запаморочливо гарна, неповторна, своєрідна, миловидна, витончена, делікатна, тактовна. Жодного разу в листах не зустрічались використані раніше епітети. Я починала вірити, що можу бути щасливою. Прикрі події життя, які до того постійно виринали з пам’яті, ховались під пеленами слів і втихали. Навіть та загрозлива ніч, коли я, отримавши на руки генетичний аналіз, від страху стати колись калікою чи народити таку дитину, молитовно благала Бога забрати мене з цього світу, та чорна  ніч, коли враз відчула, що моя душа вже вирвалась з тіла, а воно залишилось лежати на канапі, та божевільна ніч, коли я не у сні бачила під собою внизу своє тіло і відчувала, як піднімаюсь над ним і лечу кудись крізь густу темінь, та важка, як камінь на шиї, ніч, коли в одну мить я втямила, який гріх беру на себе. Та страшна ніч, коли, усвідомивши всю свою дурість, почала просити у Бога прощення, обіцяючи навчитись покори, та милостива ніч, коли моя душа ударом завалилась назад у зраджене нею тіло, втямивши, що самогубство існує не лише фізично, його можна стягнути на себе думками…  Я забувала про все, писала та писала йому листи, дарма, що світ від мене  не раз відвертався, дарма, що не раз ганив, дарма, що не раз відкидав. Я хотіла відчувати себе запаморочливо гарною, неповторною, своєрідною, миловидною, витонченою, делікатною і тактовною, знаючи, що ці епітети — велике перебільшення. Хіба мені багато треба? Мало, дуже мало. Теплих чоловічих слів, навіть мовчань, простого тепла  чоловічої долоні на плечах, обіймів міцними ніжними руками — та й досить. Щоб хтось міцно-міцно просто притулив мене до своїх грудей…

Якось він написав мені, що не уявляє свого життя без мене, щоб я їхала,  і вже, що ми повинні одружитись негайно, він мусить мене бачити щодня. Лист заскочив — у ньому не було епітетів, яких я завжди чекала, вступних слів, смаку незгасимої ніжності. Мене переповнювали протирічливі почуття, вагання, я хотіла їхати й не їхати одночасно. А може це лише розигри чи бажання використати мене в своїх інтересах? Попри все я ще не була готова до кардинальних змін у своєму житті, не могла  розібратись у  своїх почуттях, зважити всі за і проти. Тиждень, цілий тиждень, я мовчала. Він теж мовчав. А через тиждень щиро написала, що не знаю, чи можу йому повністю довіряти, що нам варто спочатку зустрітись, а вже потім щось вирішувати. Відповідь не надійшла.

Я звикла, що доля до мене не особливо прихильна. Ще дужче занурилась у роботу, клопоти, обов’язки. Десь за місяць отримую листа. Він пише, що за той час все про мене довідався, отож знає мою біографію, коли та де я була, починаючи з дитячого садочка. А найголовніше — він неприємно шокований тим, що мій батько — каліка з дитинства. Пише, що не продовжуватиме підтримувати зі мною жодних стосунків, бо зацікавлений мати здорове потомство. І дуже жалкує, що витратив на мене стільки свого дорогоцінного часу, він ніколи не припускав, що хтось посміє підсунути йому таку свиню. “Ти ж бачила мою фотографію”, – написав. Читаючи, я вгрузла в стілець. Сама собі видалась такою маленькою-маленькою, майже невидимою. Як росла, наповнюючись його підбадьорюваннями, так і змаліла, страчена звинуваченнями, які він мені висунув.

Ніколи не знаєш, чим будеш себе відчувати через хвилю: простором, що розширюється, чи крапкою, що кожної миті може щезнути. А я ніяк до цього не можу звикнути.

Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".