Галина Мирослава
БАТЬКО
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
— Святий Отче, що мені робити? Я свідомий того, що то зле, та я над собою не владний, як тюхтій який. Мої руки так і тягнуться туди. Ну, ви мене розумієте. Я тоді не є я. Я навіть того не хочу. А воно тільки мені треба до виходка – знов те саме. Та річ, щиро кажу, висмоктує мене зсередини. Я до жінки не можу приступити. Спершу сам з собою мушу. Гріх. Боюсь гріха. Я не молодий чоловік, серце маю хворе, гупає, як кінь, відійти можу з дня на день, а ту біду з собою ношу, як хлопчисько непутьовий, що баби не знає. Що?.. Ні-ні, то не від ледарства. Цілий час працюю, спочинку собі не даю. Не помагає. Ви гадаєте, я маю час на телевізор, коби ж то! Що кажете?.. Та де, яке там, яка випивка, я, щоб ви знали, ні-ні. А після операції про цигарки навіть забув. Га?.. Люблю, я, знаєте, як на ній женився, інших обминаю. Вона в мене гарна, господарна, чотирьох маємо. Старший на осінь женитися надумав. Готуємось. Найменшенька при нас, через рік школу закінчить. Відмінниця, викапана мама. Чого?.. Хіба можна, я б не дозволив. Я б йому ноги поперебивав. Карк скрутив заразі. Що?.. Та я за дочку життя б поклав. Ви знаєте, як я її люблю?.. Ні, того ніхто не знає. Вона нам найважче далась – жінка ледве виносила. Вагітні, буває, слабують, та щоб так, не чув. Мені щодня здавалось, що назавтра похорон у хаті буде. Як її нудота вимучувала, як докучала! Я тільки побачу, що з нею робиться, біжу світ за очі. Потім остигав, вертався, чим міг спомагав. Часто у виходку закривався і сам починав з себе усе виривати. Як ми то витримали, один Бог знає. Її в лікарню тоді раніше забрали. Я метався як риба на нерест, місця собі не знаходив. До того було трохи не пузанем був, а тут перетворився на кістяка в шкірі. Щодня до будинку пологового бігав, як заклятий, а ще мав про старших дбати, вони тепер дорослі, а тоді ще опіки потребували. І от телефонують мені. Дівчинка. Я ладен був телефон цілувати. Ви знаєте, як лікарка, чи то сестра, яка різниця, тільки сказала, з мене вибухнуло. Стою – чую біда. До виходка – воно аж з кров’ю. Я там і знепритомнів. Що?.. Так, з того часу. А ви думаєте, таке безслідно минається? Люблю?.. Та я її понад усе люблю. Я жінці не давав купати, все сам. Ні з ким так не бавився, як з нею. По хаті повзав наввипередки, коли вона рачкувати почала. Уявляєте, дядище під два метри на чотирьох бігає. Вона в нас швидко росла. Я її на руках все носив, підкидав, щоб тішилась. Нема більшої радості для мене, ніж коли вона сміється. Якось так підкидав – вона вже трохи важкенька була, – що надірвався. Тепер от шкутильгаю часом, хапає, знаєте, інколи. Що-що? Дівує?.. Що завгодно, але не це?! Як вона може – у неї ж батько є! Батько, розумієте?!
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
