Галина Мирослава. «Дірочки» (оповідання з книги «Маю вам сказати»)

 Картина художника Юрія Журки.

Галина Мирослава

ДІРОЧКИ

(оповідання з книги «Маю вам сказати»)

      Не забула. Вона таки пам'ятає село, усі його вершки й ровені* з кривульками доріг, усі його крайчики. Саме зараз вони стали прикутками** її хворих очей, якими вона так гостро бачить у своїй уяві. Високі порости навколо вузької річечки з викрутами, раптові верниводи, глухий бір з місцями опалин і погарів усередині нього, зрубанки*** зі мшаними**** пнями. Мочарі, ті жабокряківки в сосновому ліску за кілька метрів від старої хати. Крини***** перед очима — бери й рви. Вона обережно обходить їх знову, хоча не підіймається з місця, і, як колись, заплутується у виприннику****** довкола. Теплим світлом проскакує на обличчі усмішка. Які ж ті дитячі остроги рідні! Невисокі пагорби за селом, звідки з сестрою пильнувала за дорогою, остерігаючись несподіваної появи порушників спокою. Там, біля старезного, верхами коріння по піску, дуба приховане цілюще джерело, така дорога серцю студня в жолобі... У цьому місці колись, як розповідала їм бабуня, розчахнулась земля і сховала церкву, мовби велика кишеня копійку, а потім закрилась, залишивши тільки кілька горбиків швів від зшивання землі докупи. Вода у джерелі й досі має легенький квасний присмак. Сюди, як до Кальварії, несла їх якась невидима сила. Як на прощу. До цього місця мало хто ще навідувався. І навіть коли дощ збирався поміж ребрами полів, що лежали як праники зусібіч, тут можна було сховатись на сходах глибочезного льоху без дверей. Він їх теж сюди притягував, але й проганяв, бо строго відмірював час перебування у цьому місці. Темний, холодний, все холодніший з кожною сходинкою донизу. Вони лише одного разу спустились до самого долу підземища. Безмаль, на мить. Тільки й того. Їх зупинила якась тінь нагорі й те жахне відчуття, ніби хтось готується перекрити величезним каменем вхід. Секунди бігу вгору пригадує чіткіше, ніж десятки проминулих років. 

     Вона спокійно продовжує спускатись донизу. Чого їй боятися? Що їй втрачати? Перша сходинка зовсім тепла — ніби самісінький початок життя, коли аніяк не підозрюєш, що у світі існує зло. Друга — світла до половини, роздвоєння світу, мовби язик змії, який раптом висувається у напрямі до тебе. Нарешті третя. Тепер між мінусом і плюсом є щось, що ні до плюса, ні до мінуса не зарахуєш. Нижче темніше, бо глибше. Коли йдеш повільно, очі звикають, тіло пристосовується, вловлюєш, що те щось, що панує між чорним і білим, розсипається на відтінки й відляски, які поперемінно змінюють довжини, силу, напрям. Зору й вухам відкривається те, що неможливо зауважити бігом. І от вона вже розрізняє смуги на безвіконній стіні, на долівці. Та ж ось де її загублена каблучка до волосся з дірочками на трьох квіткових пелюстках! Дірочок теж три. Все тоді за нею обшукала, а вона весь час ховалась тут.

     Їй не раз снились ці три рівновіддалені одна від одної дірочки. Був ще в її житті триокий камінець, колись знайшла його на березі Радославки, але ті дірочки не вимальовували в уяві рівносторонній трикутник.

     Каблучка потьмяніла. Тоді вона виблискувала. Як сонечко. І в жовтій сукеночці з жовтою каблучкою з трьома дірочками — очками догори, носиком додолу — сама була схожа на сонечко.

     Вона нахиляється, щоб підняти каблучку, а не може. Аж тут лунає голос, який обриває думки й почуття: "До вас відвідувачі". "Мабуть, діти прийшли", - думає. Але до палати заходить незнайома молода жінка. Наближається до неї. На її обличчі стільки радості й тепла. Її хочеться обійняти. Однак хто вона? Широко розставлені очі й центр маленьких губ виписують рівносторонній трикутник. Жінка йде просто до неї. Але вона не може втямити, слова жінки ніби з-поза дзеркала. Вона їх відчуває, але не знає жодного. Жінка щось намагається пояснити. Аж ось вона вихоплює з її вуст ім'я, від якого скрикує:"Міню! Сестро!" 

    Сльози душать її. До них наближається якийсь чоловік, який намагається перекласти слова жінки мовою жестів, міміки, щось говорить, але вона не в стані слухати. Ніби крізь фіранку марева починає розуміти — перед нею дочка її сестрінки, сестрички, з якою востаннє бачилась 70 років тому...  

Примітки:

* - рівнини.
** - прИкутки - місця, до яких прикута увага.
*** - місця, які залишились після вирубки лісу.
**** - вкриті мохом.
***** - лілії.
****** - кущі ожини.

Ілюстрація - картина художника Юрія Журки "Раймістечко".

Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

Читаймо також на нашому сайті:

"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)