Галина Мирослава
ЗВІДКИ?
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
— А звідки ви знаєте, що мене звуть Олею? Я ж ніде не обмовилась.
— Гм… Відчуття… Відчуття Вас. Ви не можете не бути Олею, навіть маючи інше ім’я.
— Ви мене, чесно кажучи, лякаєте… Таки мусите признатись, звідки Вам відоме моє ім’я? Не пам’ятаю, щоб ми десь зустрічались. Звідки ви зчитуєте інформацію?! Дійсно, маю ім’я Оля, проте лише для родини, за документами я Олена. Охрестили Ольгою, бо запропонував дідусь, а він у нас священиком у підпіллі був, це ще тоді, коли греко-католицька церква переслідувалась. А Ви, може, в органах тоді працювали чи на органи?
— Дитино-дитино… А ще кажеш, що дід твій священиком був… Можеш сприйняти море як велику медузу?
— Можу.
— Світ — це теж у певному сенсі чутлива медуза. І коли в одному місці її глибоко поранити, медуза реагує вся, кожна здорова її частинка отримує повідомлення про проблему теж.
Я це на своїй шкурі відчув. Після втрати найдорожчого. Оголився до відчуття світу кожною клітиною. Як тварина.
Багато чого тоді прочулось, привідкрилось.
Якось я просто сидів за столом, нахилившись над книжечкою, яку було почав читати, та тільки й того, що почав. Думки порозбігались десь далеко. Заземлило різке відчуття, що на руку впала крапля дощу. Дощ пішов, — пробігло в голові. Та сам здригнувся, усвідомивши, що сиджу в кімнаті з зачиненими вікнами. І що рука моя скута гіпсом. Я відчинив вікно. На дворі яньчив собака і щось квичало. Та моєму здивуванню край не наставав, бо через хвилин п’ять почулось гурчання грому, за яким з усієї сили люрануло, нестримно вдаряючи по вікнах та підвіконнях.
Іншого разу я спокійно вичитував якусь статтю, як відчув, що починаю пашіти. Якась сила змусила мене підвестись і попрямувати до кухні. Глянув на плиту, аж там чайник, про який я зовсім забув. Води в ньому майже не залишилось. Ще б трохи, мав би проблеми.
Згодом такі речі, ніколи не втрачаючи несподіваності, стали звичними у моєму житті. Вони повторювались і повторювались. Я став звикати до нового стану — стану провісника. Але все має даватись для чогось великого, — думав, — а не для побутових дрібниць. І радо очікував попереджень та передбачень. Зрозуміти головне — для чого вони мені, спочатку взагалі не вдавалось. Зрештою, і зараз я ще на роздоріжжі. Хоча можу вам згодитись, не згірш, як циганка на дорозі.
— Вибачте, ворожіння мене не цікавить.
— Вважайте, що я жартую, — і в його очах заблимали бісики.
— От і добре.
— Тільки не замовляйте чай.
— З якої речі ви мені будете вказувати, що робити?
Оля-Олена швидко підвелась зі своєї полиці та рушила на пошуки провідника.
Через лічені хвилини склянка окропу з пакетиками чаю та цукру на тарілочці стояли на столі купе.
Оля автоматично розірвала пакетик чаю та опустила його в воду. Мить — і поїзд різко загальмував, відкинувши пасажирів зі своїх місць. З третьої верхньої полиці звалилась подушка просто на стіл і перекинула склянку. Краплі гарячого чаю траснули по шиї, кілька потрапило на обличчя, кілька на руки дівчини. А залишки чаю струмочком потекли по ногах. Олена зойкнула і здригнулась усім тілом. З верхніх полиць до них нахилились дві інші пасажирки, намагаючись допомогти порадами. Двері купе були відчинені. На крик хутко прибіг провідник з аптечкою.
Коли все позаспокоювалось, Оленка притулилась до стіни та задрімала сидьма.
Вранці, перед самим виходом з вагона, дівчина повернулась до сусіда по купе і тривожно промовила:
— До вас питання. Не відмовите?
— Прошу.
— Маю сьогодні дуже важливу зустріч, від якої залежить моя майбутня доля. Чого мені не слід робити?
— Відштовхувати людей, які до вас з теплотою.
Оля зіщулилась, а він продовжив:
— Я вже не молодий чоловік, от візьму і скористаюсь правом дати пораду. Не на один день. Не діліть людей на потрібних і зайвих.
Підморгнув і додав:
— І буде вам щастя.
Через дві години Олена з трепетом відчинила двері потрібного кабінету і почула дуже знайомий голос:
— Заходьте.
Перед нею сидів не хто інший, як її дивний попутник у ранішньому потязі.
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
