Галина Мирослава
КРИВА ЛИПА
На стінах висіли картини з різнобарвними пухнастими котиками. Я все намагалась згадати, де раніше їх бачила, і хто автор цих робіт. Цікавість покусувала, страшенно кортіло зазирнути в кожний закуток кафе, яке чомусь пахло стільниками гарячих брюссельських вафель з карамеллю, яких у продажу не було. Якби не однокласниця, про яку нічого не чула кілька років і випадково в обідню перерву не зустріла її просто на вулиці Січових Стрільців, якраз при арці, що ніби втягує в неймовірний простір мого улюбленого Проїзду Крива Липа, не знати чи завітала б колись сюди, адже у Львові так багато місць, де можна приємно посидіти за столиком, насолоджуючись гарячою кавою, особливо взимку, або молочним коктейлем у спекотний день. Хоча сьогодні я б замовила мохіто. Щось невідоме невідь чому штовхало нас обох сюди. А що саме, я зрозуміла згодом.
Коли ми зайшли у невеличке приміщення на першому поверсі, нікого з відвідувачів там вже не було, може, й ще не було. Ми досить жваво, навіть понад міру голосно, ділились емоціями. Адже стільки всього невисловленого понакопичували за роки, а воно, хоч і глибоко сиділо всередині нас, таки чекало у стисненому стані часу взяти й випорснути при нагоді назовні. А тут така можливість трапилася.
Як сьогодні пам'ятаю: за склом перед касою лежав великий апельсин. Я ще пожартувала, що то справа рук сина Аппеля, бо неподалік, у будинку номер вісім, на другому поверсі пасажу Ефраїма Гаусмана, Мартин Аппель тримав фотоательє, яке назвав ''Рембрандт'' на честь великого майстра світлотіні Рембрандта ван Рейна, і в ньому у далекому 1896 році вперше у Львові почав демонструвати кіно, до речі, презентація затягнулась, здається, на місяць. Ми ще посміялись над тим, що за радянської влади Проїзд Крива Липа, хоч більшовики й переназвали його на честь свого відомого перевороту, залишився зашифрованою згадкою про Аппеля, адже колір раннього жовтня — це апельсин, що може набирати різних відтінків. Від лимонного, яким пишається осіння липа на цій вулиці, до гранатового, що особливо яскраво вибухає на червоних кленах.
На ту мить я ще не знала, що через кілька хвилин теж почнеться щось подібне на кіносеанс. Тут, не в будинку Гаусмана.
— А чи не був Ефраїм родичем Карла Гаусса? — стримуючи усмішку, дотепно поспитала подруга. — Біля кривої липи можна було б гарний пам'ятник поставити математику з математиків, я б сама внесла якусь лепту.
Несподівано я, відволікаючись на стукіт позаду, випустила з рук чайну ложечку. Якраз у той час вхідні двері відчинилися.
На поріг кафе, навстіж відчинивши двері, ступив самовпевнений чоловік під два метри зростом. І коли я вже випросталась з піднятою ложечкою в руці, помітила ще чотирьох чолов'яг, теж досить високих, хоча, чесно кажучи, трохи нижчих, однак підтягнутих, як з картинки спортивного журналу. Вони йшли слідом за поводирем. У баскетбольній формі ця команда виглядала б ще привабливіше. Важко сказати, наскільки вдало я встановила їхній вік, але тоді для себе визначила, що кожному з них приблизно по сорок років, можливо, з похибкою до п'яти років. Всі вони були гарні з лиця, кожен по-своєму, проте риси облич мали розмиті, невиразні, таких людей легко сплутати з іншими. Чоловіки, принаймні так мені здавалось, не прагнули тягнути на себе увагу, як це люблять робити підлітки, коли поруч дівчата, однак розмовляли напрочуд виразно вдало поставленими голосами, відчувалась школа, тож чи вдалось би комусь їх не помітити?! Маю сумнів. Кожен з п'ятірки тримав себе вільно, крім одного, який щулився та вигинався, мовби змія, намагаючись щось нашіптувати сусідам по обидва боки. Всі вони поводились так, ніби ухопили бика за роги. Впадало в очі, що той, який першим переступив поріг кафе, був для них мозковим центром, неспростовним авторитетом. Мабуть, саме він їх сюди привів чи затягнув. Вони розсілись при центральному столику зали. Спілкувались виключно російською. Акання, яке відлунювало від них, аж ніяк не вписувалося у львівську атмосферу, і мене воно напружувало. Наші столики практично торкались один одного. І сиділа я так, що бачила цю групу весь час перед собою, мені не виходило не спостерігати за ними, відповідно мимоволі вловлювала уривки фраз, якими вони пафосно розкидалися. Пози, які четверо з них обирали для розслаблення, попри те, що були розкутими, я б не назвала нахабними. Хіба той п'ятий, змієподібний, що намагався упадати навколо інших або втискатись у плечі. Щодо нахабності, вона таки була, але гніздилась у способі їхнього мислення.
Йшов болючий 2008-й. У той час мій похресник перебував у Грузії. Мрію піднятись на гірські вершини Сванетії він виношував задовго до мандрівки, та якраз саме того літа разом з групою студентів таки вирушив назустріч мрії. Але ж треба так статись, що незадовго до завершення його подорожі по горах Грузії почалась російсько-грузинська війна. Уся наша родина неабияк хвилювалась. Ми невідступно стежили за новинами. З перших вуст знали про ночі без світла, про відсутність транспорту, важкість діставання з одного місця до іншого, про те, що у його групи нема можливості покинути Грузію та вилетіти до України, що квитки на літаки до Вірменії настільки різко підскочили в ціні, що придбати їх нереально. Пішли збої в роботі телефонів, інтернету, банків. Це вже пізніше я дізнаюся, що хлопців візьме додому вантажний літак, один з тих, які прилетять до Грузії з України з гуманітарною місією. Тож хоча ми з однокласницею попивали коктейлі жартуючи, я все одно сиділа як на голках, чекаючи повідомлень про події в Грузії та про хрещеника. Інколи перед очима пропливали обличчя тих грузинів, з якими за життя хоч якось перетиналась. Не всі вартували того, аби їх згадувати ''незлим тихим'' словом. Але мені, як людині іншої національності, важко не асоціювати людей, родом з Грузії, з цією країною, хоча самі грузини від деяких вихідців зі своїх країв відкараскались би відразу, бо хто може назвати своїми чужих по духу?!
Мене бомбила розмова, яка точилася між нашими випадковими сусідами, продірявлювала душу, викликала неабиякий опір.
Становий серед них щоразу підводився, щойно розмова заходила про території, які на їхню думку мають належати Росії.
— Наш Кавказ, — вдарило по моїх вухах.
О! А я пам'ятаю розмову журналістки з дагестанкою, яка дивом вціліла, прориваючись через засніжені гори в легкому одязі з немовлям на руках, часом плазом по гострих каменях, аби її не засікли. Лише їй одній вдалось дістатись кордону. Лише їй одній з усього поселення пощастило врятуватись від смерті. Лише їй одній. Дитина замерзла.
— Чорне море наше, — долив масла в вогонь ще хтось з них.
— Дивіться, щоби не захлиснулися, — трохи не вискочило з мене.
— Середземне море наше, — не вгамовувався третій.
— Ага, Mare Nostrum. Слава Римської імперії не дає спокою, — роз'їдало мене.
Вони по черзі виголошували тости. Хоча випивки було на кінчик язика, хіба пригубити. Це одержиме товариство відчувало піднесення без алкоголю.
— Краще були б вуличними п'яничками, шкоди менше, — кричала в серцях я.
Обличчя у старшого божевільно світилось.
Видавалось, що кожен з групи вже у своїй голові володіє сам усіма тими землями, про які говорить, і десь у підсвідомості бажає, аби в усі сторони від місця, куди стане, не було видно горизонту. Бажано також, аби інших людей, крім них самих, теж не було. Тільки шир і пустота. Тим часом Грузія скрапувала кров'ю, зрубані голови використовувались для гри у футбол, а по селах гуляв червоний півень, перетворюючи їх у попелища.
— Чортові володарі, — застигало у мене на язиці. Для цих чоловіків не існувало нічого, крім ідеї. Одержимі нею, заради величі російської імперії вони готові були втоптати все і вся на своєму шляху, йдучи напролом вперед.
— Хто вони? Що роблять у Львові? Чому ходять тут безперешкодно, вважаючи нас ніким і нічим? — мучилась я запитаннями без відповіді.
Атмосфера, яку вони створювали навколо себе, нестерпно витискала чимшвидше вибратися на повітря. До того ж, закінчувалася моя обідня перерва. Навіть найсмачніші вафлі ''Гофре'' не мали б сил затримати мене в кафе. Подруга, здається, не особливо переймалась присутністю по сусідству такої компанії, але вона теж мала свої плани. Ми вийшли з кафе й рушили в сторону кривої липи, старезного свідка процвітання фотоательє ''Рембрандт'', єдиного з дерев ботанічного саду Маєра, що дожило до нашого часу, переживши не одну імперію. Заквітчана листям, липа прикрашала себе й проїзд зеленим дзвінким віночком.
— Скільки імперій вона бачила... — замислено промовила я, вказуючи на липу. Подруга на ту мить була вже далеко в своїх думках, та я не мала сили втримувати потік емоцій і довела думку до кінця: — Аби тільки Грузія вистояла!
Лише шість років минуло з того часу. Під загрозою опинилась Україна. Ті чоловіки досі стоять перед очима як передвісники біди, а їх розмова висить наді мною, час від часу вдаряючи у дзвін. Важкий дзвін.
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
