Галина Мирослава. «Він» (оповідання з книги «Маю вам сказати»)

Картина художника Олега Шупляка.

Галина Мирослава

ВІН

(оповідання з книги «Маю вам сказати»)

Крапля борщу упала на шкіру. Абищиця, а він здригнувся. У мозку щось знову рвонуло, мовби порох розсипався по тілу і якимось дивним чином вийшов через усі м’язи одночасно назовні укупі з потом. Вдихав повітря через рот, а видихнув через шкіру. Ще трохи — й усе спокійненько. Розшарувався, розсипався, а тоді знову докупи, як віяло — з’єднаними частинами у крило.

А коли його триблисте тіло розслаблене, він відчуває себе маленьким хлопчиком, у якого, як при створенні світу, все — одне ціле, єдино правильне, таке, що не викликає жодних сумнівів. Тим біленьким синьооким хлопчиком, який ще не здогадується про двозначність світу, не те, що про багатовимірність, який щиро не підозрює про поділ на позитивне і негативне, не мастить собі голову думками про кордони між взаємно протилежним, йому анітрохи не важливо, величні вони чи не величні, адже попереду до сприйняття багатовекторності ще так далеко. Добре бути світлячком, у якого є лише один вид часу, що зветься тепер, йому невтямки, що усе буває складніше, що час може витягатися, спочатку у трикутник, у якому майбутнє — рух догори, стрімкий, перпендикуляром до поверхні, через верхній шар якої проходить минуле. Добре, бо не переобтяжуєш себе думками, летиш перекотиполем і радієш, що вітер взяв зі собою у мандри, поки не опинишся в якомусь занедбаному кутку. А що має відчувати той, чиє теперішнє котиться за інерцією, хоча могло б піднімати, віра у нього насправді є, вона сильна, надія — наполеглива, любов — щира?! Його часовий трикутник мав би рухатись навколо майбутнього, не завмирати, видовжуватись, крутитись дзиґою, яку він би усіма внутрішніми силами тримав, щоб не впала. А він втомився, йому хочеться одного — спокою, одновимірності, незаперечної простоти.

Палата повниться голосами, тільки вони говорять не з ним, яким він зараз є, а з іншим ним, він хоче їм відповісти наослаб, а звук сам себе ковтає, не виривається назовні, він тужиться — виходить якесь ричання. Сльози заливають очі. Крізь ті сльози все одно усе бачить, а повіки відкрити не може. Якісь постаті бігають довкруж, лопочуть, повторюють, що ділянки мозку, яка відповідає за мову, не залишилось, утворилась впадина, що до кулі не бажано торкатися. Голоси то наближаються, то відходять, залишаючи у його голові якусь абомовню, що не тримається купи, відокремлену, не до нього, не про нього. Він піднімає руку, вона трясеться, ложка розхитується, не йде до рота. Піт тече струмками, хтось стукає за дверима, заходить, інші виходять, товчуться, підсобляють. Усі, як один, змінюють вираз обличчя біля дверей: при вході — на сум, при виході — на спокій, якого нарешті дочекались. Театр. Він сильний. Він воїн. Він хоче до хлопців. Як вони там? Він схожий на великого птаха, який вже вилетів у ирій, а ще не долетів до місця, де складе крила. Повистріпуваний по нитках, висмалений, хоче сну, ласки, тільки безмовної, дитинства, далекого-далекого, ніжного-ніжного, з розтягненою до вух усмішкою.

У сні до нього приходить вона. М’яко пестить волосся і відходить. Він її чекає. Цю жінку в білому, з волоссям, у яке хочеться зануритись, як у хутро на животику пінгвіна. Раніше вона ніколи не приходила ні наяву, ні у сни, а тепер кожного разу, як тільки він заплющує очі. Щось є у ній від його мами: така ж усмішка, такі ж очі. Він її не питає нічого — так краще, вона його — теж. Він не хоче висповідуватись їй, йому треба забути ті вибухи, ті постріли, ті… Відсунути у закамарки пам’яті, звідки ніколи ніхто не дістане. Другий раз може стати останнім. Вона рухається — і він теж йде за нею у сні, готовий, як дурне каченя, вирватись за першим побаченим рухомим об’єктом і йти далі до кінця життя, байдуже куди, аби не лежати, не сидіти, не човптися на місці. Вона кружляє, до́раз віддаляється і поступово стає схожою на рушницю, він бачить ту рушницю зсередини, наче сам став патроном, що намагається вирватись із тісняви, вилетіти, а як не вдасться — рознести саму рушницю, вона знову нахиляється над ним, заколисує співом. Голова розколюється, а сон лише на півдорозі.

Чує: “Він ніколи не зможе говорити”. Мамине: “Що ж робити?”,, Та нічого не робити. Пів країни у нас не може ні говорити, ні думати, хоч і голови ніби цілі мають”. Йому здається, що він скрикує, ніхто не чує, а його знову розриває до пороху крізь шкіру. Вже нічого немає — ні лікарні, ні людей. Нічого. Лише вона — його дівчина,  її пісня, що зупинилась десь у горлі й ніяк не може вирватись звідти. Україно-Україно… “А жити буде?” — чує. “Хтозна, трапляються люди, у яких відсутній мозок, а організм працює, ми ніколи не знаємо, чи інший орган зможе звалити на себе чужі обов’язки”.

Він здригається. Якась нова сила починає бігти по ньому, прокидається потуга, яка залишила його живим, а тепер змушує боротись. Він не здасться. Він повинен. Хто, як не він.

Картина художника Олега Шупляка

Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".