Галина Мирослава
КОЛОБОК
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
Мені стало смішно. Не міг не розсміятись – перед очима якось зненацька постало життя. Моє життя! Виявляється, його можна намалювати на одній маленькій картинці однією маленькою фігурою. Я не знав, як це сприйняти – реготати, а може ридати?! Таки кумедно – цілісіньке життя працювати на одному місці та ще й вчителем географії, який нічого, крім рідного села, не бачить. І часи минулись, коли несамовито несло бажання вирушити в незнані світи. Коло завжди замикалось – дім, робота, робота, дім. Заледве на проплати необхідного вистачало. І з думкою змирився, що втілити в життя мрію бачити світ навряд чи вдасться – не та держава, не ті батьки, не та посада, не ті клопоти. Сиди й не рипайся. Довелось вгрузати по вуха у вчителювання, вибравши світ віртуальних фантазій. І що воно, зрештою, принесло?!
Родина?! Питання. З коханою не склалось, і дітей ніби шкода було, щоб з дружиною розлучатись. Насолода все одно ж потрібна. Шукав. Як без цього?! Коханками перебивався, на випивку налягав… Було, було… Здавалось, от-от своє щось знайду, а воно ж, як посмакую однією жіночкою чи пляшечкою, наче відріже – іншу починаю шукати. Догрався.
Усе занедбав. Добре хоч, що якраз у переддень катастрофи приїхав. Найстрашніше, що я батьків майже не знав. Як виїхав з села у свої сімнадцять, так і не повертався. Діти просились до них – пускав, дружина туди навідувалась, рідко, правда. Чому батьки відійшли на задній план для мене?! Були ж найріднішими! А я ж один у них був! Один…
Тепер і в мене жодної душі рідної. Всі насмерть – батько, діти, дружина. Чого я з ними не поїхав?!
У малого книжечка в руках була, от вона. Колобок. Хто її не знає! І я гадав, що знав, та ні. Не добачив ці попередження… А форма ж яка дохідлива! Раджу перечитати. Колобок… Простенька історія про сина, блудного, якому не вистачило розуму завернути назад.
От і виявилось – найпростішої казки не зумів я подужати… І що з того, що дітям своїм переказати слово в слово міг параграфи з підручника географії, якщо суті “Колобка” не вловлював?!
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
