Галина Мирослава. "Маю вам сказати": "Червоний мак" — незабутнім борцям за вільну Україну присвята


Костянтин Маковський. Волинянка.

 

 

Галина Мирослава

ЧЕРВОНИЙ МАК

 

 

Пам'яті брата мого батька і його коханої, 
а також тих невідомих мені хлопців, 
які разом з молодою парою загинули 
у криївці села Хоробрів Сокальського району 
Львівської області 15 лютого 1945 року;

присвячується також Володимирові Вецю, 
сину січового стрільця, двоюрідному братові 
мого батька, якому я понад десять років тому 
обіцяла написати про цю подію, на жаль, 
зробила це лише зараз, коли стрийка давно нема.

 

                                                          

Фрр! Здійнялись круки в небо. Зі свистом:"Ф'ю, ф'ю"... "Кра"... До кісток. Ти б теж хотіла так легко відірватись від землі, розправити крила рук і, вихитуючи пір'їнами пальців, кистями, відчувати пучками доторки повітря, чути кожен м'яз і нерв, що здіймає й опускає передпліччя, плечі, розрухуючи обидва горбики лопаток і викривлений часом рів поміж ними, що весь мав би служити віссю. Весь.

Але не втечеш, бо вони заполонили все село. Вчора стояла фукавиця*, нанесла снігу, кожен крок тепер на всі боки видно.

А у стрій який зодягнутися?

Хоча ти знаєш, що з усіх сорочок ця, з вишитими густо рукавами, чорним по білому, з широкими поясами манжетів на зап'ястках, хрестик за хрестиком тобою при тьмяному світлі в кутку найменшого покою хати шита, тобі пасує найбільше. Лише ти знаєш, що твою голку вела не ти, а ти лише довірилась своїм відчуттям, не малювала на папері жодного взору, не рахувала, не прикидала, як зазвичай робиш. Все, до найменших дрібниць, поставало раз за разом в очах, ніби ти поволі розгортала сувій родової пам'яті. У твоїй сорочці стільки незбагненного самій тобі. Стільки краси... Ти ще маєш її відчитати, то ж чому ти не відчуваєш зараз землі під ногами?! Коли ти закінчувала свою вишиванку, голка, несподівано, майже наполовину ввійшла в палець, без жодного опору, наче ти без кісток. Ти миттю її дістала, не встигнувши скрикнути, лише перед очі, які заступили сльози, постав Петро. Він так часто перед очима. Найболючіше, що саме в той пам'ятний скриком момент, коли іржавий цвях, який видерся з-під старої дошки, моторошно пройшов навиліт крізь його ступню. Чому? Нічогісінько ж поганого не було ні в серці, ні в думках. Лише ступили крок за клуню, бо обоє стікали ласкою, вам треба було побути на самоті, аби душами дивитись в очі одне одному навперейми подихам...
Ти вийняла зі скрині червону, мов кров, хустку. Вона ще пахне, як і сама скриня зсередини, свіжою живицею. Потребуєш накрити голову, заховати коси, не тому, що лютує зима, тобі ніби соромно вийти непокритою. А чого тобі має бути соромно?! 
Спідниця. Яку обрати? Хіба теж чорну. До червоного чорний пасує найбільше. Хлопці навіть без слів здогадаються.

Важко прощатись. Хоч на коліна падай і всіх у ноги цілуй...

Мамо!

Обійми. Які вони! Як останні. Сльози.

— Тату! Не плачте, витешіть мені коника, такого, як колись, коли я була маленька. З коліщатками... 

— Што ви там шепчєтєсь? Пашлі. Бистра.

Приклад торкнувся спини. Позаду хата. Дивно — вона пахне квітами, хоч зима навколо. Волошками. Ні, ромашками. І уздвір'я позаду. А попереду хто? Звірі?!

Впєрьод.

Ноги підкошуються, очі скляніють.

Здєсь?

Ні, отам... 

Робиш крок до самих сходів. І раптом тобі доходить, що вони не знали. Тебе, як малу дитину, обвели навколо пальця. Використали. Яка ти дурна... Скільки ти наслухалась про їхні підступи, підлість, оманливість. Як ти могла бути такою сліпою?! Що ти наробила?! Боже, прости. Боже, прости. Боже, прости. 

— Хлопці! То я.

— Заходь, сестро.

— Петре, Петре, коханий... Що я наробила?! Нема мені прощення на цій землі. Я скуплю свою вину смертю. Дайте мені пістоль. Вони казали, що все знають. Що вчора знайшли вашу криївку. Казали одягнути найкращий одяг і спуститись до вас, передати, що за згоду співпрацювати з ними вам подарують життя. Люди шептались, що вони все обшукали, а не могли знайти схрону. Як я могла повірити?! Це я їх вивела. Я. Але я не здогадувалась. Боже!!!

— Сідай, кохана. Будемо співати. Нічого, крім пісні, у нас не залишилось. То не твоя вина. Прийми нас, Боже....

— Ой у лузі червона калина похилилася... Підтягуйте, хлопці. Ой у лузі червона калина похилилася...


--------------

 


Гранати враз стишили пісню. Від розривів тремтіла кожна душа в селі. Солдати гнали усіх з хат на лютий мороз, сподіваючись, що хтось впізнає хлопців і назве імена. Штовхали, били прикладами, кричали. Ніхто не відповідав, не плакав. Німими пам'ятниками мовчанню вмерзли в землю батьки хлопців і дівчини, не подаючи ознак, що кого-небудь з вояків колись знали. Наче у схроні були якісь чужі, з іншого краю. Пробачте нас, рідні. Вгрузли в сніг, як забиті палі, сестри, мовчав з ними й Івась, який так любив старшого доброго брата, що пішов боронити Україну. Ніхто не хитнувся, ніхто не видав жодним жестом, жодним словом. Наче Бог позакривав печаттю усім вуста. 

Фіра** з тілами повільно рухалась засніженим селом. Червона хустина розвівалась на вітрі над чорною спідницею. А на білих грудях сорочки з чорно-білими рукавами цвів червоний мак, промальований кров'ю.

----------
*Заметіль
**Підвода  

 

Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

Ілюстрація вгорі: Костянтин Маковський. "Волинянка". 

 

 

 

Читайте також на "Малій Сторінці":

Галина Мирослава. Дорослі поезії. "...єдине, що завжди залишалось для мене незмінним, - безмежна любов до української мови та поезії... Щоправда, пишу рідко, а от коли самі вірші приходять будь-де та будь-коли, то, якщо вдається не забути, кладу їх на папір, якщо не маю можливості записати, гублю, іноді назавжди..." (Галина Мирослава)

 

 

Дитячі поезії Галини МирославиГалина Мирослава,  у дитячій літературі часто підписувалась як Галка Мир, родом з Червонограда. Пані Галина - з сім'ї вчительки української мови, що фанатично любила свою професію та українську літературу, Мирослави Козак, і дизайнера одягу, шанованого у Червонограді закрійника невеличкого ательє, до якого приїздили шити костюми та плащі навіть зі столиці, Івана Козака. За життя навчалась на різних курсах, як потрібних, так і таких, що були даремною тратою часу, змінювала види діяльності, та єдине, що завжди залишалось незмінним - безмежна любов до української мови та поезії.


Останні коментарі до сторінки
«Галина Мирослава. "Маю вам сказати": "Червоний мак" — незабутнім борцям за вільну Україну присвята»:
Дарина , 2020-08-08 13:35:22, #
Микола , 2020-08-08 17:44:30, #
ГалинаМирослава , 2020-08-08 23:14:26, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 3     + Додати коментар
Топ-теми