Галина Мирослава
ҐРУНТОЗНАВСТВО
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
Ніщо так не виправдує людину, як традиція. “Так заведено”, — кажете ви. Гість ніяковіє і підкоряється, бо він лише гість, він не має морального права на руйнування чужих засадничих речей. “Мабуть, – думає він, — у цьому є свій потаємний зміст.” І робить спробу його віднайти. ,,У чужий монастир зі своїм статутом не лізь,” — згадує. І, поки не зірвався з гальм, не лізе. А що з того, що поліз би?! Перед традицією він безсилий. Правда завжди на стороні господаря.
Микола у себе вдома – пуп, він відчуває родове коріння в усьому ще з того часу, як засвоїв, що в українській абетці рівно тридцять три літери, не якихось 29 чи 35, а 33. Не дивно, що своїми улюбленими числами він завжди вибирає симетричне 11, пам’ятаючи, як “Отче наш”, що одинадцять земних років — циклічний період активності Сонця, а ще обирає шляхетну трійку. Його не обдурити — зі школи навчений множити, Микола на весь вік затямив, що в результаті перемножування трійки на одинадцять виходить 33. 33 — вік самого Христа. Отож бо! До того ж, улюбленою літерою Миколи є самовпевнена, ставна, з досконалою виправою, пишна літера М, саме вона торкається неба стоячи, як то робить справжній чоловік, укорінений твердо на своїй землі. То вона, він повністю впевен, заправляє усім, осівши рівно посередині українського алфавіту. М, безумовно вона, і є та цариця, що просто народжена бути на троні, з висоти якого не маєш права на втрату рівноваги, урівноваженості, що дозволяє пильно приглядатися до своєї свити і по ліву руку, і правобіч. Побожно виписуючи М на ніжному аркуші канцелярського паперу, Микола мантрично раз за разом про себе десятки раз одзавжди повторює склад ма, бо це, щодо цього він незворушний, не просте поєднання двох звуків, а подарований небом відрізок, який явно, трохи не з першим виразним звертанням новонародженого до світу, надає надію на щасливе подолання простеленого від дитячого ліжечка до арки переходу в інший світ подарованого Богом хідника життя.
Микола добре бачить, що буква М має аж дві вершини. Не піки, бо, кинувши те слово Миколі, вловите на собі такий погляд, що затріщить у вашому тілі по швах пік Кому-ні-зму, якщо навіть його там ніколи не було, буцімто посаджений на піку. Зрештою, годі, кому призначене слово ні, то хорошого чоловіка не дуже хвилює, завжди хочеться знати кому дістанеться так. Так от, оскільки вершин у М дві, то з точки зору Миколи, “МИ” в цьому світі значно важливіше за якесь там Я, що займає упосліджене місце в ієрархії цінностей, якщо не врахувати однієї речі — Я і є те саме А, першеньке, з невеличким доважком Й для кругообігу, для кола, яке вкрай потрібне, щоб вийти на Ми.
Микола страшенно тішиться, що рідне йому М, як велике, так і мале, як письмове, так і друковане, однакові, не те, що латинське. Те їхнє m, таке схоже на верблюда (верблюдів він любив лише на малюнках – там вони не плюються), мало би бути літерою т, на долю якого випала роль бути татком, себто перти ціле життя воза, горбом заробляючи на сім’ю. Щодо лам, Микола їх до категорії верблюдів не заносив. Інколи йому сни снились про лам, які пасуться на розкішних луках, а випасають їх не прості вуйки з гір, а самі Далай-лами. А те m, взагалі-то, чесно кажучи, гарний задочок більше, ніж м, куди, як кожна людина, що себе шанує, він зовсім не хотів бути відправленим.
Прізвище у Миколи звучить Телеса, з наголосом на другому складі. І професія, як на Телесу, доречна – перекладач. Постійно доводиться щось перекладати з одного місця на інше: то течку з паперами, то валізу, а буває, і стільці переставляє. Усе ж воно в житті відносне: одне туди віднеси, друге сюди. Дещо й додому треба віднести, а чого маніритися: в господарстві все знадобиться, йому це щось просто конче може бути колись потрібне, а тут, на роботі, воно не при ділі, то чого добру пропадати?! Тим більше, що вдома дітей орда завалиста, трохи з ніг не збивають, ще й жінка невмовкна з оком ласим. І всі свята чекають, дарів царських, ніяк призвичаїтись не можуть, що навіть Різдво один раз у році. Особливо старшенький — підліток (Микола його „тимчасово підлий” називає), добре крівцю попиває, проте любить його Микола, чорт забирай, син таки, потомство, бусурман він, паском недогощений, а подарунками, на лихо, дуже вже перегощений…
Щодо самого Миколи, він неабиякий любитель попоїсти. От допаде до страви, направду не встигнеш отямитись, як миски вареників нема. Для перекладача це таки дивно, бо перекладати з тарілки ніколи нічого не залишається. Хоча якщо його грішний син, “sin”, такими темпами ростиме, то доведеться Миколі на барабанщика найближчим часом перекваліфіковуватись. Точно б синові сподобалось, бо все йому, чого гріха таїти, по барабану. Мудрі люди радять подібне подібним проганяти. Він же ж, син, як синець на коліні, а рід у Миколи має бути славний, чого гріха набиратися.
У вільний від перекладацької роботи час, якби на десерт, Микола пише дисертацію. Метою його наукових пошуків є дві кардинальні проблеми: проблема визначення, якою з шістьох з чимось тисяч наявних на нинішній день самостійних мов, а також так званих мертвих, написаний той чи інший текст, і проблема розпізнавання на слух різних мов з точним встановленням, якою мовою ведеться оповідь. Слово — це все, — каже Микола, — арамейською мовою воно записується кількома простими ієрогліфами: מילה , проте івритом та сама низка знаків — מילה — означає клітинний, бо так воно і є – слово міцно сидить у кожній клітині тіла та простору. Тільки шукай. Тому й не поспішає. Його безмежно тішить сам процес дослідження. Після того, як Микола виявив для себе, що англійський текст різко вирізняється від інших завдяки частому вживанню трьох неймовірно коротких слів: the, and і of, кожне з яких належить до іншої частини мови, точніше — артикля, сполучника і прийменника, – почуває себе на сьомому небі. Це підтверджує його теорію золотої трійки. По-перше, його Бог – триєдиний. По-друге, найінтригуючою фігурою серед усіх відомих фігур, на думку Миколи, незаперечно є рівносторонній трикутник. Відколи себе пам’ятає, стіл на трьох ніжках викликає у ньому таку енергію, що хоч в гречку скачи. Ще тоді, коли креслив перший свій трикутник, в уяві тримав тінь від старого улюбленого триногого стола – досі приємно згадувати. По-третє, три — це сума двох попередніх чисел, воно їх вбирає у себе, як мудра людина минулий досвід. Так от, ця золота теорія надихає Миколу постійно десь щось відшукувати для своєї дисертації, кличе його рухатись, усім своїм єством рухатись і не сміти опускати руки — його нутро чітко відчуває, що навіть смерть існує лише заради того, щоб жити, не просипати життя, щоб діяти, ловити й виловлювати неводами невідь-звідки хоч якусь “рибиноньку”.
Коло сім’ї, коло роботи та коло науки — три кити, на яких тримається Миколине життя. Інколи вони вписуються одне в одне, іноді перетинаються, наносячи одне одному рани, а деколи, що трапляється чи не найчастіше, розбігаються хто куди. Вони не тільки не бувають рівними, їхні розміри почасти змінюються. Час від часу якесь коло буває більшим, виразно насиченим “елементами безконечності, що надають явищу визначеності, характеру”*. Микола чітко стоїть на вичитаній у Бориса Пастернака позиції, що “все на світі повинно перевершувати себе, щоб бути собою”.
Цю теорію прийняла на озброєння після довгих суперечок і прохань про відкладення філософії вбік хоча б удома його єдина, як сам Всесвіт, мила дружина Людмила – втілення можливої на землі гармонії, яка тримається на принципі тріадності резонансу – сигнал, луна, резонанс. Саме вона уособлює для Миколи цілий людський рід.
“Ми повинні знати на якому ґрунті стоїмо”, — любить повторювати Микола Телеса, сідаючи до сніданку, а ввечері, після напруженого дня від думання та перекладання, задоволений собою, підморгує дружині та доповнює: ”І на якому лежимо”.
----------
* — цитата Б. Пастернака.
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
Галина Мирослава, у дитячій літературі часто підписувалась як Галка Мир, родом з Червонограда. Пані Галина — з родини вчительки української мови, що фанатично любила свою професію та українську літературу, Мирослави Козак, і дизайнера одягу, шанованого у Червонограді закрійника невеличкого ательє, до якого приїздили шити костюми та плащі навіть зі столиці, Івана Козака. За життя навчалась на різних курсах, як потрібних, так і таких, що були даремною тратою часу, змінювала види діяльності, та єдине, що завжди залишалось незмінним — безмежна любов до української мови та поезії.