Галина Мирослава
ХІБА МОЖНА ЗАБУТИ?
(історичне оповідання з книги «Маю вам сказати»)
Передмова:
Оповідання постало зі спогадів моєї мами. В основі лежать реальні події. Справжнього імені вчительки, пам'яті про яку присвячене оповідання, не пригадую. А от ім'я другої вчительки дійсно було Рая, цього не в стані забути. Трагедія сталась у Лопатині, тепер Радехівського району Львівської області, кінець 40-х -початок 50-х.
Осінь вгризалась у шкіру. Ще тиждень тому до сказу пахло травами й безтямно смачним свіжим сіном, пригортало й обіймало душу листям. Не встиг натішитись — обірвалось, підступно, раптово. Сипонуло скаженими дощами, застугоніло, по-осиному вжалило настояною на сльоті квашею. Повітря загусло, начебто його затиснули кукурудзяним чипом у здоровезному бутлі, важко вдихати на повні груди, намагаєшся, а повітря не вистачає, інколи здається, що от-от і задихнешся.
До вчора цінькали до щему синички, запевно прагнули відспівати безтурботність, а тепер що? Ледь не зносить з місця. Стукає по голові, наче Василь — ніщо інше для вітру, як дерево, а сам вітер — дятел. Зрозуміло, що природа настирно, то з наміром, то мимоволі намагається пояснити потребу шанувати те, що маєш, щомиті змінюючись, вона безупинно нагадує, що все врешті-решт минає, і кожна людина відходить за край, а відведене тобі життя вартує жити лише заради чогось ціннішого за тебе самого. "Цінь-цінь". Цінуй.
Зненацька Василь втратив рівновагу, в'язка млість запанувала над усім тілом. Хотів було схопитись за стовбур обламаної грушки, а той гойднувся як маятник перед очима, рипло, підвиваючи. Відшарпнувся, позаду десь грюкнуло, забряжчало, не вистачало тільки, аби щось придавило, машинально проказав "Отче Наш", вийшло якось самовільно, вже й не пригадає, коли останній раз молився з остраху, ще й так глибоко, по-справжньому, врізаючись у тіло кожним складом вимовленого слова, як ото зараз. Гнітиться у ньому непрощення, вимучує, хоч і ховає його в собі якнайдалі, аби вивільнитись від того вантажу, жене від себе будь-який натяк на нього як настирну муху, з радістю запхнув би у наплечник та й випхнув за спину, якби тільки міг. Знає, що проститься і йому, коли сам нарешті пробачить. Та не може, як не намагається. Десятки літ позаду, а жаль далі розпанахує.
— Спочивай, кохана, з миром, — і знову в сльози.
Давно їм пробачив знущання з себе, а було їх ген-ген скільки. Усі ті буцегарні, побої ногами, руками, дротами, усім, що навколо, катування струмом, простив, Бог з ними, і скажений голод, спрагу, обмороження, гниття тіла, шахти, на яких один за одним спускали дух його товариші. Розмив у пам'яті обличчя своїх катів, зрештою, вони й були ніякі для нього, начисто позбавлені душ костурляві тіні, тортури згадуються до деталей, страждання, а виконавці — ні. Оленки їм вибачити не може. Не в стані. Перед очима її прибране в пучечок ніжне волоссячко, Василь і далі пестить його у снах, коралі губ, зібраних у морські хвилі, до яких мав щастя торкнутися кілька разів, великі карі очі з такими смішними цяточками всередині, незабутні очі, у яких він плавав, топився, з яких досі не годен виплисти.
Погладив рукою великий хрест над зрізаною майже під вершком правильною чотирикутною пірамідою, опертою на невеликий квадрат основи, трохи менший, ніж у надгробних пам'ятниках в інших селах, втішився, що нарешті йому вдалось вилити точнісінько таку саму фігуру, яку ставили в його селі ще до війни* та під час, таку самісіньку, на яку вона, чарівна кияночка, яку направили після закінчення педагогічного інституту сюди, до Лопатина, вчити бандерівських дітей української мови за новими підручниками, завезеними зі сходу, заворожено задивлялась, не раз повторюючи, що такі речі занурюють у глибини незнаної історії. Залишалось покрити фігуру білою фарбою. Мама білила погашеним заздалегідь вапном. Іноді підсинювала. Але він не знає, скільки йому залишилось, фарба триматиметься довше. На днях когось з односельців візьме до спілки, та й поставлять на місці клятої радянської ''звєзди'', якою його Оленку, мовби каменем на шиї, притисли. Аж могила запалася. Нема вже тої ганьби! Нема. Нарешті. Поглумилися — і досить. Юрми дітей, як псів на ланцюгу, водили сюди десятками років, змушуючи повторювати щоразу, як страшне заклинання: "Тут похована радянська вчителька, вбита бандерівцями''.
— Пробач мені, люба. Не міг я раніше, моя ріднесенька. Не відпускали мене на наші терени, коло з сотень кілометрів довкола мене окреслили. І не мав я права з нього виїхати. І мучився, розривався між думками про дім і життям у світі за його межами. А тримала мене віра, що прийде день, коли подолаю відстань між чужиною та домом. Неймовірне щастя, що часи змінилися. Хто б раніше дозволив ''совєцький'' міф зруйнувати! Ще не вся правда на світ вилізла, хай поступово відкривається, по крихточках, та двигун вже запрацював, колись усе осправжниться... Скільки сліз я виплакав! Думав, що вимию себе до дна, росиночко, а дожив. І ось я тут, біля тебе, зозулько. Можу нашими слідами пройтись. Подекуди вже поля, жаль, але ліс здебільшого зберігся, інший зовсім, проте живий, є! Наш ліс, який з пристрастю щиро і так невтомно ховав нас від тих здичавілих яструбів, як ніхто беріг наше палке кохання, про яке не можна було навіть у сні вибовкнути. Люба Оленочко, а знаєш, рибко, я так і не зміг збудувати нову сім'ю без тебе, усі жінки, які б гарні й добрі не були, мені чужими здавались, я їх цурався, все за тобою тужив, у найважчі миті відігрівався спогадами про наші зустрічі. Але за що нам ці муки, серденько? Не розумію. У чому ми винні? У чому твоя вина, голубонько? У любові до свого? У тому, що ти горнулась до наших людей усім серцем, що вивчала нашу говірку, ба більше, вчилась говорити по-нашому, записувала пісні, перемальовувала хрестики вишивок? Чи в тому, що закохалась у хлопця з лісу, який присвятив своє життя боротьбі за Україну, за право існувати як народ, за право бути господарем на своїй землі?
Василь ще раз торкнувся хреста. Пора рушати.
— Вітер притих. Чуєш?! Йтиму вже. Залітай до мене у сни, пташечко, з тобою життя світлішає... До завтра. Пройдусь до Мокрини.
А Мокрини давно нема. Хата лишень стоїть під самим лісом. Перекособочена. Найстрашніше місце, як на нього, пекуче, гнітюче, чорне. З воронням. Тут мешкала його чарівна Оленка, відколи прибула з Києва. Тоді й хата жила, і квіти навколо не переводились. Тягне його сюди, як кота, який звідусюди повертає до своєї хати.
Оленка жила у Мокрини разом з іншою дівчиною з Великої України, теж вчителькою української мови, але геть не такою. Та мала ім'я Рая, Раїса. Як на глум, бо була пропащою комуністкою, повною ненависті до місцевих українців, може, й до всіх, крім тих, від кого залежала. Чи не єдина вчителька у школі, що явно не любила предмет, який викладала. Вона не мала сорому і без жодного страху вчила сприймати українське як несуттєве, дозволяла собі зневажливо говорити про українську мову, часами відверто глумилася над словами, яких раніше не чула, діставалось і традиціям. От чого вона справді навчала, так це бездумно й беззастережно покладатись на свою партію, буцім то церква. Мерзотна баба, таким палець у рот не клади, Райка знала, як найболючіше зачепити, як нашкодити, була з тих, що на будь-що заради своїх поглядів і намірів підуть. Чому саме до Оленки її підселили? Може, ще в Києві зауважили, що Олена не така, як вони?! А школярі боялись Раїси, тремтіли, як бачили, та й від страху робили все, що вона наказувала, без будь-яких зволікань. Хіба може Василь тій худобині та її нічному полюбовнику, клятому енкавееснику, пробачити?! Василя пронизав якийсь незрозумілий нутряний біль, мить — і попустило. Тож він продовжив йти.
За кілька кроків від лісу виднівся Мокринин перелаз. Від перелазу добре проглядалися двері тої злощасної хати. Через ці двері Оленку виносили. Він так і не побачив її тіла тоді, не попрощався, тільки Мокрина та сусіди через паркан встигли угледіти. Від них і чутка селом притьмом побігла. Від хати до хати. До години, мабуть, усі встигли почути страшну звістку — Оленку винесли з хати задушеною. Удушення ні з чим не сплутаєш, люди знають, хоча убивці поспіхом за собою поприбирали, гадаючи, що ніхто не посміє заїкнутись, якщо й здогадається, вони ж — влада. Казали, що в школі того дня замість уроків вишикували учнів на подвір’ї, і просто під різким дощем, який теж не шкодував недоодягнених і напівголодних дітей, Раїса зі штучними сльозами на рум'яному обличчі оголосила: "Бандерівці вночі вбили найкращу, найулюбленішу вчительку нашої школи''. Шкільний оркестр, створений з учителів, заграв ''Прощальний марш'', а старшокласники, почувши ще перед школою, що сталось з їхньою вчителькою, хто з переляком в очах, хто зі сльозами, кілька разів хором вигукнули завчене: ''Не пробачимо''. Один молодий активіст навіть обіцянку дав вірно служити режимові. Але Василь і цього не міг бачити, бо того дня у Лопатині була сила-силенна радянських військових, які готувалися прочісувати ліс.
Painting by Vincent van Gogh (fragment).
Оповідання люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті:
