На відео: Галина Мирослава. «Зірка» (оповідання з книги «Маю вам сказати»).
Картина Віти Сергієнко (фрагмент).
Галина Мирослава
ЗІРКА
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
Скільки себе пам’ятаю, хотіла бути паяцом. Щоб ото в цирку виступать, так сказать, на арені. “Буду кловуном,” — сповіщала кожного нового гостя нашого селища, що міським значиться. І от нарешті-таки сьогодні, розширивши рот по самі вуха усмішкою царівни жаби (хотіла сказати анаконди, ге-ге), приїхала брати ваш Київ штурмом. Настрій вловлюєте? Так і є — окупаційний! Моє гасло знаєте?! Просте: “Не можу не бути”.
Перша барикада — подати папери на розгляд комісії.
Розказую. Слухайте уважно — потім всім розказувати будете, що з зіркою тет-а-тет розмовляли. Ге-ге. Сидить панок, животастик у вигляді акули, грубший, ніж за довший, вдвічі, мабуть. Такий собі засмальцьований овал з заплилим лицем. А міна яка? Точно, кисла.
Капуста переквашена. Даю йому документи. Просто в руки. А він: “Тобі не світить. Ти ж ніхто!” Тямлю: не час ляпасами бавитись, відважую німецькою: “Nicht verstehen”… Ще підморгую. Взяв. Вийшла на двір – веселка розпірилась, хоч руками бери. Глянула — повилітали з мене жала, забула про них начисто. Зрештою, справді, хто ми усі? Та ніхто. І він ніхто, тільки цього ще не вловив, не розкусив, не зіштовхнувся з реальністю, ге-ге.
Рушаю далі. Гарно ж у вас у столиці, просторо, якби не будинки, то як у селі!
Друга точка — гуртожиток. Хоча дістатись до неї важче, ніж до самого Києва.
Уже як на останнього буса сідала, заспокоїлась, як коза після доїння. Наморочишся добряче, так і забути можна, що ти людина, чуєш себе валізою, напівпорожньою, яку з пункту А перетягують у пункт Б по навмисно заплутаному маршруту, певно, замітають сліди від агента ЦРУ, що десь з вертольота патронує, ге-ге, щоб на коменданта гуртожитку вийти. Ой, а комендант — бабка з-під осики. То треба бачити – велика шапка та витягнене під лінійку тіло, висушене на прасувальній дошці, чесне слово!, та ще на підборах. Кричить півнем: “Нема місця. Понаїхало село. Їм би коровам хвости крутить, а вони до столиці пруть, ледацюри”. А на ній лахміття побабчене, 50 років тому як куплене, та перука на майже лисій макітрі, мало не зі сміттєзвалища. Думаю: “Нащо вона мені свою біографію розповідає?!”
І з нею собі порадила. А часу шкода. Мені ще головне зробить треба — себе комісії показати. Купила ватман. На три смуги подерла, більш-менш рівновеликі. На одній пишу: “Ніхто”. На другій: “Ледащо”. На третій: “Село”.
Поприклеювала на футболку. Йду містом. Всі розступаються. Дійшла навіть раніше, ніж треба було. Заходжу. Ко-місія… Компанія місії. Усі п’ятеро наперинені — три вуйки та дві (як би то їх влучно назвати… щось як “стре-кози”, бабки, але ласкавіше від бабки… о, бабочки). Перед кожним комісіантом чи комісаром по пляшці мінералочки.
А треба, щоб від сміху булькнули, не від води, аж залились, злетіли. Еге. Я ж зірка. Майбутня. Запливаю павою. З торбою. Звідти шинка виглядає, яйця та ковбаска кільцями. І пахне — ніс зриває. На стіл ставлю та кажу: “Стрічайте, любі мої. До вас село приїхало. Там у нас одні ніхто та ледащо живуть. Причащайтесь, причащайтесь. А я вас гуморити буду”.
— А далі що?
— Вітайте. Прийняли. Квіти в студію! Перед вами майбутня зірка цирку!
— Як? Без спецшколи?
— Та що ви, браття, зажурилися. Вони ж самі з села усі. Хіба ви не знаєте?!
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)