Юлія Дмитренко-Деспоташвілі. «Калинові історії» (збірка гумористичних оповідань з Полтавщини) — читати та слухати, відео

 

 

На відео: Юлія Дмитренко-Деспоташвілі. «Калинові історії. Сом-мутант» (гумористичне оповідання).

 

 

Юлія Дмитренко-Деспоташвілі

КАЛИНОВІ ІСТОРІЇ

СОМ-МУТАНТ

(гумористичне оповідання)

Є в Україні невеличке село Калинівка. Та, мабуть, й не одне. От тільки саме в цьому росла стара-престара калина. Під її гіллям хтозна-коли чиїсь роботящі руки змайстрували і встановили широку лавку. Там здавна і збиралися селяни потеревенити про все на світі. Ця традиція тягнулася з покоління в покоління, і навіть найменші діти знали: під калиною можна почути найсоковитіші історії.

От, як завжди, дід Панас, знаний вигадник, почав розповідь:

— Був я оце в місті… І що ви думаєте? В автобусі мене спитали, чи я з Англії!

— Та ну, діду, з чого б це? — здивувався його сусід.

— Бо в мене нові черевики блищали, а в руках була англійська газета! Правда, я не знав, що вона англійська. Окуляри забув, от і взяв не ту.

Сміялися всі. Аж тут баба Марина додала:

— Та це ще що! Хіба історія? От пам’ятаєте, як торік Микола вирішив спекти хліб удома? Додав борошна, води, дріжджів, поставив у піч… А як витягнув — то замість хліба вийшов цілий бетонний блок! До цих пір у нього той «хліб» за стільця стоїть!

Дід Панас не міг залишити за кумою останнє слово, то ж таємничим голосом проголосив новину: «А ви знаєте, що у нашому ставку завівся сом-мутант! Казав мені Микола, що бачив, як та рибина хвостом човен ледь перекинула!»

— Та що ти, діду, кажеш? — знову з недовірою поглянув на нього сусід. .

— Кажу правду! — Панас аж тростиною по землі вдарив. — Вчора Петрович хотів того сома зловити, а в нього не гачок, а цілий кілограм ковбаси з’їв!

Село загомоніло. Баба Марина схопила кота і веліла чоловіку закрити курник, бо «сом до всього здатний». Безстрашний сусід Василь, який мав рибальську снасть, вирішив перевірити, чи не стане він тим легендарним героєм, що переможе водяного монстра.

Наступного ранку всі зібралися біля ставка. Василь закинув вудку. Минуло хвилин десять, двадцять… Раптом щось так смикнуло, що він мало у воду не полетів! Люди ахнули, дід Панас аж капелюха схопив.

— Та це ж він! — крикнув хтось.

Але замість сома на гачку виявився… старий чобіт. Панас кашлянув і сказав:

— Ну, може, то й не сом-мутант, але чобіт точно з якогось доісторичного періоду! Може навіть англійський!

Всі сміялися, а Панас на тому не зупинився. Наступного дня він розповідав про білку, що вміє співати гімн, і про картоплину, схожу на голову голови сільради. Тільки про сома більше ніхто не згадував…

Хоча, подейкують, якось вночі Петрович таки чув, як щось здоровенне хлюпало у ставку. Може, то був вітер… а може, й ні…

Так і текли розмови під калиною. І кожен знав: хто скаже правду, а хто добряче прибреше — розрізнити буде непросто! Головне, що сміху вистачало на всіх.
(25.02.2025)

 

 

 

 

 

На відео: Юлія Дмитренко-Деспоташвілі. «Калинові історії. Сом-мутант» (гумористичне оповідання).

 

 

Юлія Дмитренко-Деспоташвілі

КАЛИНОВІ ІСТОРІЇ

КІТ, ГІПНОЗ ТА КОВБАСА

(гумористичне оповідання)

Під старою калиною, як завжди, зібралися селяни. Дід Панас сидів насуплений, руки склав на животі, а перед ним, наче переможець у бою, розлігся рудий кіт Медочок. Народ відразу запідозрив, що тут щось сталося.

— Діду, чого ви такі невеселі? — спитала баба Ганна.

— Та що ж тут веселого… — тяжко зітхнув Панас. — Я став жертвою підступної афери!

— Ого! — присвиснув Василь. — Гроші вкрали?

— Гірше! Фарш!

Селяни загомоніли: це ж треба, такий злочин!

— Бач, сидить, наче ні в чому не винний! — дід тикнув тростиною в бік Медочка. — А я ж пам’ятаю, як дістав той фарш, щоб котлети наліпити…

— І що далі? — підсунувся ближче Петрович.

— А далі… от тут і починається страшне! Сиджу я, значить, за столом, фарш переді мною, і з’являється бозна-звідки ОН ВІН! — дід знову грізно тицьнув у кота.

— Що, прямо ось так нізвідки з’явився? — спитав Василь.

— Ну, як... Спершу тихенько скрадався, потім став неподалік. І як гляне на мене… Отак! — і дід вирячив очі.

Народ принишк.

— Дивиться… дивиться… а очі світяться, наче дві лампочки! І так глибоко, так проникливо!

— І що?

— А далі я відчув… щось дивне! Наче думки мої заплутались! Фарш переді мною, а я вже й не розумію, навіщо він мені!

— Гіпноз! — зі знанням справи констатувала баба Марина.

— Точно! — гаряче підхопив дід. — Бо в голові раптом голос: «Дай котику! Медочок хороший! Медочок заслуговує!»

— І ти що?

— Та як що?! Встаю, беру миску, ставлю перед ним і кажу: «Їж, синку!».

— Оце так! Ще й "синку"!!!?

— А далі — провал.

— Який провал?!

— Та отакий! Розплющую очі — кота вже нема, миски нема, фаршу нема! Я сиджу, мов дурний, і не розумію, що сталося. Лишень ранком, коли побачив у холодильнику одну цибулю та яйце, зрозумів як мене ошукали!

Селяни зареготали.

— І де ж доказ? — скептично спитав Петрович. -Може то ти сам усі котлети з'їв, а тепер перед дружиною та онуком виправдовуєшся?

— Доказ ось! — Панас вказав пальцем на Медочкове пузце.

Усі поглянули на кота. А той спав собі безтурботно, розвалившись на лавці, а його живіт — повненький, круглий, наче кавун.

— Ну-у… — Василь почухав потилицю. — Якщо судити по животі, то фарш таки в ньому.

— Та він ще й хропе! — вигукнула баба Ганна.

Справді, Медочок мирно похропував, час від часу облизуючись уві сні.

— Це ще що! Я на свої очі бачив, як цей ледацюга лапкою двері холодильника відкриває! Як вам таке?

— Де це бачено, щоб коти холодильники відкривали? — здивувався хтось із гурту.

А от і бачено! Бо вранці того дня ковбаси не було!Віднесена була під ліжко і ретельно погризена. Не я ж там її гриз!

Люди знову засміялися, мабуть, уявляючи діда під ліжком з ковбасою. А рудий котик тим часом прокинувся, і вже сидів на колінах у господара, хитро мружачи очі.

— То що ж, діду, робити будете? Виженете котяру?

— Та перехрестися!Наступного разу я хитрішим буду! Окуляри дзеркальні одягну, от якраз онук привіз. Хай спробує тоді повторити свій гіпноз! Сам себе загіпнотизує! Може мені ще ковбаси та фаршу принесе... Бо пенсія в мене невеличка...

І хоч як баба Марина та Василь насміхалися з діда Панаса, але на наступний день холодильники у всьому селі почали закривати на додаткові замки.

Бо хто його знає? А може, дід Панас цього разу казав правду?
(27.02.2025)

 

 

 

 

 

На відео: Юлія Дмитренко-Деспоташвілі. «Калинові історії. Як окупанти через Калинівку від ЗСУ тікали» (гумористичне оповідання).

 

 

Юлія Дмитренко-Деспоташвілі

КАЛИНОВІ ІСТОРІЇ

ЯК ОКУПАНТИ ЧЕРЕЗ КАЛИНІВКУ ВІД ЗСУ ТІКАЛИ

(гумористичне оповідання)

 

Зібралися односельці під калиною, та щось не так, як завжди. Сміху нема, балачки не в’яжуться. Війна. У кожного болить. Навіть пес Бублик, що завжди носився між лавкою та воротами, ганяючи кота Медочка, тепер тільки важко зітхав і головою на лапи ліг.

— Ех, тяжко на серці, — сказав Василь.

— Еге ж, — кивнула баба Марина, витираючи очі хусткою.

Аж тут дід Панас, що ніколи довго в смутку не сидів, випростався, махнув тростиною та гучно заговорив:

— Слухайте-но, люди! А пам’ятаєте, як ми окупантів із села прогнали?

— Аякже! — озвався Петрович. — Тих, що, мов голодні шакали, до села забігли та їсти вимагали?

— Зброєю тицяє мені межи очі! — підхопила Марина. — «Давай єду!» — кричить. Наче без автомату з бабцьою боїться розмовляти. Тьфу. Що за сатана!

— Та не з того починаєте! — втрутився дід Василь, — Спочатку ж у Бублика миска пропала з кашею на кістках!

— Точно! — підтвердила баба Марина, — Воно ще потім верзло, що ми тут жируємо — собаку, як людину годуємо.

Ніяк не допетрають, що то у них людей , як собак годують.

— А що у нас село елітне якесь, бо асфальт є. Пам'ятаєте?.Генералів тут вишукували. — додав хтось з гурту.

— Та хіба забудеш? — почулося чиєсь зітхання..

— Ми й дали. "Єду". А головне — горілочку поставили! — хихикнув Панас, продовжуючи почате, як усі знову примовкли. — Отої, що у мене торік від неї кури повиздихали , коли Петро діжку перекинув, та хліб нею замочив.

— Ох, і хитрий ти, діду, приберіг таки! — легенько ткнула його ліктем баба Марина.

— Не хитрий, а далекоглядний! — підняв вказівного пальця дід Панас. — Першу чарку — пирхали, другу— очі вилупили, третю уже хиталися… А ще трохи — і почалося! Один «Ми ж братья» кричить, другий плаче, третій Бандеру по кутках шукає. А кінець один — похропли хто де.

— А краще б як кури подохли. — не втримався Василь.

— Габарит не той. — знаюче пояснив Петрович. — Горілка не взяла, та зате всі ми як добре постаралися! — змовницьки підморгнув .
— Один спить під лавкою — йому на лобі тризуб, другий на паркані повис — йому на спині «Воля України!», третій у машині заснув — жовто-блакитним балончиком авто й пофарбували! Не знав, до тієї пори, що у нас такі талановиті художники у селі.

Скуйовдив волосся онукові, що засоромився від такої раптової уваги до нього.

— І рушили вони вдосвіта нашою дорогою, як справжні патріоти! — додала баба Марина, пирснуаши у край хустини.

— Швидше зомбі. Бо після того питва ранок недобрий. Головне, не прийшлося нам і руки бруднити, бо їм на зустріч їх справжні "собратія" налетіли, — зареготав, згадуючи, Панас. — Біжать, очима вертять, дронів над головою вишукують, а тут — жовто-блакитна машина, з неї двоє в вишиванках (ну, майже, бо ми їм сорочки розмальовані зробили), ще один із тризубом на лобі!

— Ой, що тут почалося! — Марина захитала головою та сплеснула в долоні.

— Вони подумали, що справжніх бандерівців, нарешті, зустріли! — дід Панас у вуса всміхався. — Як давай по своїх же палити! Ті кричать: «Своїііііі!» А ті їм: тратататата! Перебили один одного ні за цапову душу! Машину підірвали! А один,що залишився, на переляці далі побіг, аж поки його там наші хлопці не перестріли!

— Тааак. Що було, то було... — протягнув Петрович, потираючи коліна, та соваючись на лавці, наче готовий був знову у бій.

— То ж я до чого? Рано сумувати! — підсумував дід Панас. — Це ж ми, старі та малі, отаке вчудити змогли. А наші хлопці такого перцю їм дадуть, що назавжди нюх аідіб'є до чужих мисок лазити.

На цих словах Бублик підняв голову і гавкнув.

Українська смекалка, друга зброя, де вона жива — там ворогу біда.

(07.03.2025)

 

 

 

На відео: Юлія Дмитренко-Деспоташвілі. «Калинові історії. Шаховий турнір» (гумористичне оповідання).

 

 

Юлія Дмитренко-Деспоташвілі

КАЛИНОВІ ІСТОРІЇ

ШАХОВИЙ ТУРНІР

У Калинівці справжнє шоу! Дід Панас і баба Марина вирішили спробувати себе у новому виді спорту — шахах. Онук подарував їм їх на золоте весілля, з побажаннями, аби всі свої суперечки вирішували виключно на ігровій дошці.
Сусіди, тут як тут! Ніби ні в кого справ своїх немає. Соняшникове насіння з долоні в долоню кочує. Перешіптуються. Чекають на видовище.

— Давай, Панасе, покажи, на що здатен! — сказала баба Марина, сідаючи за стіл, і обережно розставляючи фігури.

— Сама правила пам'ятаєш? — хмикнув у відповідь той.

Баба урочисто поклала на стіл книжку.

— Аякже. Всі при мені. Не обдуриш. .

Панас помацав кишеню:

— Тьфу. Окуляри забув!

І підтюпцем побіг до хати. На його місце одразу скочив пес Бублик, з цікавістю обнюхуючи фігури. Ще мить, і його мокрий ніс посунув пішака на дві клітинки уперед.

— Ти диви! Ще й правильно ходить! — хихикнув кум Микола.

Дід Панас повернувся, вже з окулярами на носі, і зігнавши Бублика знову сів за дошку.

— Бублик справу знає! — висунув вердикт, — Ходи, бабо! .

Ага, ага, — підсунулася Марина ближче. — Зараз, зараз.

Розгорнула книжку. У цей час на руки їй скочив Медочок, його в'юнкий хвіст, піднятий догори, торкнувся однієї з пішок, встановивши прямо навпроти дідової.

— І цей клепаний! — хіхікнула сусідка.

— Приймаєш хід? — запитав дід.

— Люди ж кажуть... То хай буде.

Наступні хвилини дві у повній тиші та максимально зосереджено дід та баба совали фігурами. Аж ось Марина захитала головою.

— Так, Панасе, конем ти не туди пішов! — притулила пальця до книжки, примружуючи одне око. — Ось тут чітко написано: коні скачуть прямо і на бік!

— А де це бачено, щоб коні боком скакали? — обурено бурмотить дід, потираючи лоба. — То, може, й корова у танок піде?

Баба лише махнула рукою, та, раптом, схопилася і кинулася на кухню.

— Йой, пиріжечки мої! Як пригорять, то й без шахів світ темний стане!

Доки баба вовтузилася на кухні, дід сидів за столом, суплячи чоло. Його рука зависла над шахівницею, мов яструб над полем.

— Е-е... А що я хотів?.. Ага, пішак! Чи не пішак? — бурмотів він собі під ніс. — Га, Бублику, що скажеш?

Бублик, почувши своє ім'я радісно заплигнув на стіл, під вагою його тіла ферзь пересунувся вперед.

— Діду! Та в тебе Бублик уже з десяток ходів зробив! — регоче сусід Петро, спершись на тин.

— Доки баба у книжці сидить, наче дисертацію пише, Бублик розігрує світову партію.

— Я вам покажу дисертацію! — баба, вибігла з кухні, виносячи трохи підгорілі, але все ж ароматні пиріжки.

Тим часом Медочок подався на стіл за Бубликом, пересуваючи лапою туру.

— Мат тобі, діду! — вигукгув Степан, вдаряючи долоню об долоню. — Медочок таки тебе зробив!

Баба Марина тим часом усіх частувала пиріжками, промовляючи:

— Діду, пропоную визнати нічию. Між Медочком та Бубликом.

Усі зааплодували, а хвостатіі винуватці налякавшись такої надмірної уваги побігли з двору, перекинувши наостанок дошку з шахами на землю.

— Тепер точно партія завершена! — вдавано гірко зітхнув Панас, нишком посміхаючись у вуса.

— Треба було одразу їм фігури довірити, тоді б і пиріжки не підгоріли! — констатувала баба Марина, піднімаючи дошку.

Всі погодилися, адже у Калинівці найголовніше не виграти, а добре провести час, тому і сміху там завжди вдосталь.

(02.04.2025)

 

Матеріали люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".