Галина Мирослава. «Шоколадні палітурки» (оповідання з книги «Маю вам сказати»)

Painting by Oksana Stratijchuk.

Галина Мирослава

ШОКОЛАДНІ ПАЛІТУРКИ

(оповідання з книги «Маю вам сказати»)

Старі книги, особливо томові видання, енциклопедії, з якими мені доводилось працювати, здебільшого мали коричневі палітурки. І не просто коричневі, а кольору шоколаду. І ті, що я маю вдома, теж шоколадні. Та й стоять вони у мене хоч і серед різнокольорових видань, проте в оточенні шоколадистого кольору меблів, які тепло налаштовують на щось притягально приємне, просто, без зайвих зусиль, вводять ув особливий стан своїм дуже відповідним для такого типу літератури темним кольором, спроможним віддаляти в бік тіні від жару червоного — улюбленого кольору маленьких дітей і первісних народів. Саме шоколадність надає того спокою, коли поверховість, за яку так тримається жовтий колір, розсіюється, а пасивність, притаманна схильному до пихатості зеленому, затягується зосередженістю і, до того ж, не відволікає та не стягує, як це робить самозаглиблена у себе синя барва. Дивишся на полицю — тут же мимоволі тягнешся до цього шоколаду, який на певний час допомагає тобі забути про мирське та таке суєтне. Іноді достатньо лише потримати книгу в руках — і від тихої коричневизни, що не дуже поривається наступати на тебе, як інші, і не особливо обороняється від твого наступу, пальці наповнюються якоюсь дивною магічною силою, щоб ти міг входити у текст, захований за палітуркою.

Одного ранку, який, як завжди, абсолютно не рахувався з моїм бажанням поспати трохи довше, я витикнулась з-під ковдри, зачепивши ненавмисно тихо завиваючого у сні побіля моїх ніг муркотика і ковзнула поглядом по кімнаті. Щось було не так, хоча всі речі чемно залишались на своїх місцях. Світло вливалось через привідчинене вікно звичним способом — не допікаючи. Тонкий запах ранку, принесений вітром, теж не мав у собі нічого незвичайного, а кімната перебувала у тому стані охайності, в якому знаходилась перед вимкненням світла на ніч — жодний павучок не виплів собі помітної павутинки, жодний стільчик не пересунувся бодай на трохи видну відстань. Та все ж щось відбувалось. Аж раптом я здригнулась від пробираючого тіло відчуття, що це щось ховається за моєю спиною. Мить завагавшись, я таки наважилась дізнатись — і рвучко обернулась. Те, що я побачила, приголомшило. Якби хтось раніше мені таке оповів, не повірила б нізащо. Перед мої абсолютно несонні очі постав образ, зітканий зі світла, шоколадного кольору чоловіка - чітко видимий, хоча і був повністю прозорий. Людини як такої не було. Від цієї прозорої сутності котилося тепло, від чого приміщення хвиля за хвилею ріднішало, по вінця наливаючись неймовірним затишком, а душа осягала спокій та поринала в довіру. Як тільки я відчула себе у повній безпеці, мій гість завів розмову. Вона відбувалась подумки. Про себе я чула його оксамитовий лагідний голос, який тепер супроводжує мене повсюди. На превеликий жаль, досить часто швидко забуваю зовнішність одного разу баченої людини, навіть якщо вона мені припала до душі, почасти буває важко вирізнити її з-поміж інших у натовпі, з якихось невідомих мені причин потребую добре звикнути до людини, щоб відкарбувати її риси для себе, а тут відбулись дивні речі - від першого моменту зустрічі з незнайомцем я запам'ятала і його вигляд, і його своєрідний м’який ледь басуючий голос. Ми довго ненав'язливо розмовляли, легко перетікаючи з однієї теми на іншу, наче перебігали від літери до літери енциклопедії. Це була відверта насичена розмова без набридаючих думок двох дуже споріднених душ, бозна відколи знайомих. Тривала вона, як тоді здавалось, неймовірно довго. Час таки відчутно розтягнувся, бо коли видиво поволі розтануло, виявилось, що минуло лише кілька хвилин. З того моменту я вже знала, що солод, який залишило це спілкування, не лише буде постійно зі мною, а я підсвідомо весь час буду шукати нової нагоди побути в оточенні щойно знайденого друга. Саме так — друга.

Минуло три дні, видиво не з’являлося. Душа ж моя тяглась до зустрічі. Я намагалась зрозуміти, що відбулось, чому, де знаходиться цей чоловік, дорогий моєму серцю, певний час мені навіть здавалось, що він мене зрадив, хоча я не мала би мати до нього жодних претензій, адже між нами була лише недовга в сенсі реального часу розмова. Що привело його саме до мене? — думала я. І, не знайшовши відповіді, ще пильніше починала приглядатись до людей, які мене оточували, прислухатись до голосів. Я пробувала витлумачувати сни, які інколи пригадувала, а також слухати свій внутрішній голос. Четвертого дня в книгарні навпроти свого дому випадково побачила низку оголошень про розшук пропалих безвісти. Погляд ковзнув по обличчях зі світлин. Одна з них, я не могла помилитись, була його. Телефон розшукувача надавався. Набирання номера не забрало і трьох секунд. На другому кінці почувся чоловічий голос. З інформації, яку вдалось випитати, стало зрозуміло, що мій шоколадний друг — індус, тридцять років тому народжений в Україні, що має останні п’ять років українське громадянство і живе тут постійно десь років сім, а кілька днів тому вийшов з дому і не повернувся. Чоловік, до якого я телефонувала, повідомив мене, щодо нього приходили з міліції і попрохали взяти участь у впізнанні тіла мулата, яке знайшли при в’їзді в місто. Є припущення, що зниклий був у машині, коли водій не впорався з керуванням. Я напросилась сходити теж. Отож — через годину ми стояли біля бездиханного тіла, чомусь без явних ознак смерті. Так, це було саме те тіло, що навістило мене того дивного ранку, у крайньому разі, його досконала копія. На запитання: ким він мені доводиться, я не замислюючись відказала: „Друг". Мені повірили, нічого не намагаючись уточнювати. Може тому, що з моїх очей ручаїлись сльози. Не встигла я прийти до тями, як мені вручили тіло та якісь папери для якихось оформлень, запитали адресу і разом з індусом завезли до мене додому, ще й занесли в квартиру та поклали на канапу у вітальні, при цьому підбадьорюючи і нагадуючи, що у житті кожного є випробування, і що моїм обов’язком є поховати тіло якнайшанобливіше, бо це не простий смертний з України, а людина з корінням, що веде до іноземної держави. Хтось з них, мабуть найстарший за званням, нагадав мені про відповідальність кожного свідомого громадянина за міжнародний імідж своєї держави і пригрозив на прощання пальцем.

Вийшовши із заціпеніння, я певний час ще відходила від упізнання тіла, їзданини по місту і сусідства трупа, а потім кинулась до паперів. У наданих мені довідках вичитала точне ім’я індуса, телефони батьків, що перебували на той час в Індонезії, розшукала міжнародні коди і зателефонувала. Для себе вирішила сказати так, як було насправді, і прохати допомоги, звісно. Не встигла набрати номер, як почула: „Дякую, донечко, можеш не переповідати. Вчора Вікрам нас відвідав. Ми про все знаємо. Дуже просимо до нашого приїзду не ховати тіла, оскільки наш синочок живий”. Я хотіла продовжити розмову, однак на другому кінці поклали трубку. Не залишалось нічого іншого, як змиритись. Потім були дзвінки від його друзів, знайомих, близьких і далеких родичів, з турагенства, де він працював. Всі співчували і питали, коли похорон і чим допомогти. Я записувала номери і обіцяла дати знати, як тільки точно стане відомо, наразі благала не приходити, обґрунтовуючи своє рішення проханням його батьків дотримуватись їхніх місцевих традицій — без них нікого не підпускати до тіла. Індуса я теж, не знаю чому, не мала за мертвого. Єдине, що мене насторожувало, звідки геть усі знають про мене: хто я, чим займаюсь, мої приватні номери телефонів, адресу врешті-решт. Це мені, одверто кажучи, аж ніяк не подобалось — жила собі тихо, непомітно, серед книг, а тут маєш тобі!

До вечора я не могла зосередитись, спорадично бралась до якоїсь роботи та не доводила її до кінця. Потім спокійно присіла біля Вікрама і почала йому жалітись на себе, дурну, та на ситуацію ще дурнішу. Заспокоюючись, цілу ніч розповідала йому то одне, то друге. Він тихо вислуховував — і мені ставало легше. Під ранок я протерла вологим рушником Вікрамові обличчя і шию, бо мені здалось, ніби він трошки впрів, навшир відчинила вікна, а не лише кватирки, підклала йому під ноги валик, щоб було зручніше лежати. Він мовчав, але мені біля нього було добре. Потягло на поезію. Я читала йому вголос дещо з „Махабхарати” та „Рамаяни", а він уважно слухав. Мені забаглось розшукати збірки з віршами індійських поетів, серед своїх книжок познаходила усе, що лише могла, починаючи від Калідаси, і продовжила читати. Були тут і Валі, і Мірза Галіб, Ікбал, Тагор, Аббас, і мій улюблений Вікрам Сет. Коли мені привиділось, що мій друг втомився, я ввімкнула один з індійських фільмів, який дивом зберігся у мене. Насправді ж не особливо люблю індійські стрічки, але йому, я була того певна, вони до душі. Не знаю, як довго тривало моє спілкування, одначе я часом провалювалась у дрімоту, а потім знаходила себе у незвичній позі біля ліжка, усміхалась, стріпувала з себе знетямлення і читала далі.

Невдовзі приїхали його батьки, вони відвели мене в іншу кімнату, поклали спати, тому нічого не можу пригадати. Коли я прокинулась, його не було, вони пояснили мені, що його душа час від часу покидає тіло. Цього разу вона заблукала, і тому вони забирають Вікрама з собою, бо душа ще мала би навідати рідний дім. Якщо ж за найближчі три дні вона не повернеться, доведеться тіло спалити, а попіл розвіяти. Якщо ж навернення відбудеться, то оскільки вже минуло більше, ніж три дні, він ніколи не буде такий, яким був. У вас, сказали вони мені, це називається божевілля.

Тепер я живу разом з батьками Вікрама, щодня відвідую його у будинку для психічно хворих. Його кімнату я обставила меблями кольору шоколаду. Нанесла сюди книжок з шоколадними палітурками. Вивчила малаяльську мову, якою тут спілкуються. І до нього теж доводиться говорити його рідною, бо мою він не завжди розуміє як слід. Зрештою, взагалі він мало що розуміє правильно. Хоча інколи і мені важко себе зрозуміти. Може, я теж не зовсім здорова?! Може тому він саме до мене тоді приходив?!

Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".