Картина художника Бориса Сердюка.
Галина Мирослава
НЕ В НОГУ
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
У класі я була найменшою. Донині росту в мені лише півтора метра. І кості я тоненької. Мені скоро сьомий десяток піде, а я й досі не розрослась. Колись це муляло добряче, тепер тішить. “До усього дозріти треба,” — казав мені колись лікар, до якого я потрапила на чистку через бурхливий викидень, коли мені було повних двадцять, і я готувалась стати матір’ю. “Знаєте, дорогенька, за розвитком вам лише тринадцять неповних. Не випереджуйте час. Чекайте. Ви ще мене не раз згадаєте,” — додав. А воно так не виходить, коли ти в палаті серед жінок лежиш, які роками родити не можуть. Звісно, у кожної своя причина, але тебе страхом починає охоплювати та відчуттям приреченості. Хоча в тебе і кров резус плюс, і сумісність групи з чоловіком, і з усіма трубами порядок, все ж мучить тебе лікареве: “Матка ваша ще розвинутись має”. А якщо так все й залишиться?!
Авжеж, хіба я могла послухатись. Почалась епопея лікування. Це стало трохи не професією. Аналізи, діагностики, консультації. Від традиційних до експериментальних. Від серйозних до смішних. Від подібних до абсолютно протилежних. Були й бабки, що вишіптували. Трави теж, якісь води заряджені, молитви, коштовні, особливо в ціні, консультації сексопатологів та урологів. Це тривало одинадцять років. Нарешті мій чоловік не витримав і покинув мене разом з усім моїм лікуванням. Продовжувати дослідження вже не мало жодного сенсу. Я змушена була повернутись до реальності. А травма, завдана чоловіковими докорами та приниженнями, розсіялась десь через два роки, коли я зустріла свого теперішнього, який став моєю половиною, навіть більше – майже усім для мене та у мені. Тепер мені видається, що я народилась разом з ним, хоча, мені й самій дивно, коли мені було двадцять, він тільки читати вчився, зараз без нього своє життя вже й уявити не можу. До речі, втративши всі надії на материнство, в сорок два роки я вперше стала матір’ю. Легко, без будь-яких ускладнень, про які стільки начулась, носила, родила, грудьми годувала. Потім ще трьох пташенят у світ випустила, наче тільки для того й роджена була.
От і на собі пізнала, що звичне для одного, для іншого дивне, інколи навіть згубне. Хоча для того, щоб це зрозуміти, теж дорости треба, пожити, потужити, пережити багато.
Ой, дивіться, от мій Василь до мене йде. Так, я знаю, що виглядаю на років десять молодше. Не повірите, але я сприймаю його більше як батька, це важко пояснити. Він ніби живе швидше, а я за ним чимчикую.
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
