Галина Мирослава
ПОТЯГ
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
Вони дивились на мене так, ніби хотіли увійти. Просто в мене. Потяг рівномірно гойдало, ложечка у склянці чаю постукувала. Араб під два метри, заледве не мокрий від напруження, поперемінно то щільно стискав ноги докупи, то розпружував, дозволяючи їм розходитись у сторони. Його очі бігали з одного кутка в інший, ніби боячись провалитись у мене. Місця в купе було надто мало, щоб не помітити, що він не має куди себе подіти. З рухом потяга очевиднішало, що якби в купе не виявилось більше нікого, мені б не вдалось уникнути його рук. Підходила ніч. Ніч розхитаного вагона. Балакучий в’єтнамець з кожним свавільним кидком потяга вбік ближче підсувався до мене, частіше дихав, продовжуючи наполегливо розповідати мені про досягнення в’єтнамської медицини та про здобуту ним медичну освіту в Індії, про дуже потрібний йому для праці диплом нашого медінституту, позаяк він дає ази європейської медицини, примітивної, якщо порівнювати з китайською. Він пильно намагався вичитати в моїх очах відповідь на своє внутрішнє запитання — до кого з них трьох я прихильніша, кому надаю перевагу. Він наливався фарбами слів, щиро сподіваючись, що не витримаю натиску і віддамся, віддамся добровільно хоча би одному з них. Усе було ніби для цього підібране — шість жагучих чоловічих очей, затемнене приміщення з рідкими стеблами м’якого білого світла, розгойдування, що тягнуло до когось прихилитись, і одна, тільки одна на трьох, особа жіночої статі.
Араб час від часу наослаб рухав масними вустами, наче змащеними якоюсь пахучою олійкою, і повільно вставляв якесь своє не зовсім доречне речення. Тоді купе чомусь зненацька більшало і матраци, розстелені на нижніх полицях, починали скидатись на пісок пустелі, на якому завмирали верблюди подушок. Лише угорець мовчки дивився на мій рот, як дивляться на вітрила, що надимаються від вітру. Мої коліна судомно стискались у той самий час, як внутрішні кості стегон до божевілля викручувала якась незнана мною раніше сила, викликаючи нав’язливе бажання розсунути ноги. Просто розвести, абсолютно не думаючи про те, що буде потім. З кожною хвилиною все тяжче ставало керувати своїм тілом. Воно мовби текло притулитись до якогось тепла і розтанути у ньому, тілу було нарівно до кого, його просто тягнуло до ласки, обіймів, йому потрібно було, щоб його пестили. Я не могла зрозуміти, що зі мною відбувається, точніше, я не мала сили думати взагалі. Кожної миті міг наступити момент повної капітуляції мого я.
Я була на межі, наче крізь сон відчуваючи, що мені загрожує цілковита втрата рівноваги. Перед очима плили тягучі погляди чоловіків, які силувались якщо не витягнути мене з мене, то заковтнути, чи просто увірватись у моє тіло, як проривається налетілий вітер через шпарину в схованку.
Якби зненацька поїзд не зупинився, миттю розсіявши дурман, що обійняв купе, навряд чи моє життя круто не змінилось. Крикнява пасажирів, що торохкотіли по вагону, дозволила вдихнути повітря і спокійно відхилитись на стінку. Молоді люди теж поприходили до тями. Швидкий в’єтнамець, уже віддалено та гордовито, спритно дістав з бічного закапелка полиці над дверима свою невеличку валізу і витягнув звідти коралі, зроблені з тихоокеанських блідо-рожевих мушель під колір моєї шкіри. Вони пахнули морем і вабили до себе. Юнак простягнув їх мені як живу рухому істоту, попрохавши приміряти, що я одразу з захопленням зробила. Одягнувши, на якусь мить відчула себе берегинею моря, здатною поберегти морський світ. І яким було моє здивування, коли він, уже майже по-батьківськи, сказав: “Це вам буде пам’ятка, що є така країна… В’єтнам”. Не встигла я подякувати в’єтнамцю, як до мене простяглась волога рука довгов’язого араба — він, ніби вибачаючись, намагався вручити мені листівку, яка при нахилі змінювала зображених верблюдів, що велично йшли пустелею посеред місячної ночі, на кокетливу японочку, яка раз за разом підморгувала. Не залишалось нічого іншого, як з вдячністю прийняти новий подарунок і усміхнутись, однак, цього разу абсолютно вільно, незалежно. Угорець, який під час отримання мною подарунків щось кілька разів перекладав з однієї кишені до іншої, теж посміхнувся до мене і, як вишколений добре солдат, вручив мені маленький, проте дуже символічний, зшитий із матерії, привабливий капець. На згадку, як він промовив, про Угорщину та зичливих угорців. Не вистачало тільки військового оркестру, який би виконав туш.
Потяг ще трохи постояв, а потім, ніби хизуючись перед тими, хто залишився на пероні, рушив з місця, назирком тягнучи за собою зацікавлені погляди. Мої ж співкупейники після процедури обдаровування мене подарунками стишились, мов виснажені, та, як сліпі кошенята, тихо розбіглись по своїх полицях і повсинали як коти після нічних походеньок. А я, геть звільнена від надокучливих пристрастей, з дивним піднесенням, цілу ніч з задоволенням гортала сторінки на пероні купленої несерйозної книжки, думаючи про своє. Чому ж так, — крутилось у голові, — те, що виповнило мене по вінця, спорожнило їх, а те, що спустошувало мене, надавало їм величі та сили. Що було причиною? Юність (через тиждень мені мало виповнитись 16)? Моя простота? Сердечна теплота до людей, яку в мені виховували з дитинства? Чи не надавала їм сміливості очікування моя погоджувальна мовчазність? Що відкрило зелене світло для усіх цих чоловіків одночасно? І чому галас, свиснява, шарудіння виявились кращими для нас усіх ліками, ніж би пузирі з льодом?!
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
