Картина Віктора Зарецького (фрагмент).
Національний художній музей України.
Галина Мирослава
ПЕРЕДВЕЛИКОДНЄ
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
Виглядало на те, що дощ вщух остаточно. Узбіччями доріг збігала, подекуди пінячись, остання вода. Хоча вдалині за забризканими хатами згуста роїлись білими суцвіттями нові хмари, день відчайдушно раз за разом підморгував сонячними променями, з усіх сил підтримуючи благословенну атмосферу в домі. У духовці пеклись паски. Орися сиділа за столом навпроти духовки, втупившись очима в журнал, привезений колись дочкою, старалась не шарудіти, аби нічим не порушити тишу, у якій мають вирости й випектись чарівні бабки. Але щойно з духовки вирвався разом з парою запах, знаний з дитинства, вона, затягнена ніжними спогадами, розмірено попливла в інший час. Згадала маму й випечені нею паски, що стояли вишикуваними, як почесна варта, під рушниками на підвіконнях, виповнюючи простір святочним духом. Пригадала, як вона, Оринька, час від часу забігала на кухню, звідки випурхували та розлітались потоками пахощі, заманюючи її з подвір'я, де вона так любила бавитись. На столі могли лежати щойно випечені коржі для солодких перекладанців* та купки з андрутами**, тоді Ориньці слід було вичекати, поки пляцки й торти будуть готові, саме відтоді починалось найприємніше — вона могла забирати по одній майже порожні бляшанки з-під згущеного молока і шкрябати на ґанку всередині них ложечкою, отримуючи надзвичайне задоволення. Ласо вилизавши до останку, Оринька щоразу з надією питала: "А ще є?". Мама хитала головою і подавала Орисі нову, проте практично порожню, бляшанку. Щастя ховалось на дні, при стінках. Брат Омелян, старший від Орисі на сім років, не особливо любив солодощі, а найстарший, Остап, приїжджав з міста лише на самі свята, тож конкурентів на ласощі у неї не було. Який дорогий той незабутній смак передвеликоднього причащання...
— О! — видихнула Орися, а опісля зауважила: — Навіть моє ім'я починається з літери радості.
З іменами в їхній родині взагалі цікава історія. Мамина родина для села — Іванилові, хоча прізвища у всіх різні. Іванилові прикріпилось до них здавна, а все через те, що більшість чоловіків у роді покоління за поколінням мали ім'я Іван (прадід — Іван, дід — Іван, тато — Іван...), Орисина мама теж вийшла заміж за Івана, і сталося то само собою — вона закохалась саме в Івана, по батькові — ТерЕшковича, з сусіднього села. А хіба тепер зустрінеш записаних у метриках як: Терешко, Тимко, Левко, Федько, Яцько, Юсько, Луць, Кость... Нема більше Левковичів, Леськовичів, Тимковичів з Федьковичами, Ільковичів та Костевичів, є лише підчищені під офіційні: Левович, Федорович, Терентійович, Тимофійович... А шкода — у простоті ховається щось таке дороге, таке своє, таке рідне, таке, що не перестає щеміти роками. Колись Орисю дивувало, що мама знічується, як чує звернене до неї: ''Іванилова''. Бо Орисі завжди приємно, коли її запитують, чи вона часом не з Іванилових, якийсь солод розливається по тілу й там затримується. Чому мама з батьком жодного з синів не назвали Іваном, хоча бабуся просила зберегти традицію?! Чого усіх трьох дітей нарекли іменами, що починаються з літери ''о''?! Тато казав, що шукати пояснень не слід, позаяк дітям пасували лише такі імена. Та й вона, Орися, заміж не за Івана пішла. Так склалося.
Чи не той смак дитинства, те ''о!'' навколо, вплинуло?! Повінчалась з Орестом. Має двох дітей — Олексу й Олену, але на відміну від батьків, імена вони з Орестом не один день разом підбирали, сперечались, доводили, не погоджувались, непросто було до злагоди дійти.
Останні роки в Орисі традиція з'явилась — скільки в родині ''о'', щонайменше стільки пасок для дому має бути, а ще треба кілька подарувати, разом ого-го назбирується.
Сусідові Наумові занесе. Той ледь ходить. Загублений. Скоро сотня стукне. Відлюдьком, бідака, тримається. Всіх своїх поховав, а сам не впокоїться. Дочку свою, старшеньку, найулюбленішу, колись прокляв, коли вона за хлопцем у дванадцять років з дому зірвалась. Хотів покори, а воно не все так, як хочеш, частіше по-іншому складається: як вийде. Сам впертий, то впертості й вчив, собі на сльози. Дочка ніколи йому не написала і пів слова. Від людей чув, що того хлопця не зайшла, за якогось бабія заміж вийшла, скоро той жевжик її покинув, а вона мала череду дітей на ноги ставити. Її вже, певно, на світі нема, а Наум тут ще мордується, все чекає, що вона відгукнеться.
Бабі Тодорці мусить. Тітка. Старість — не радість. До вісімдесятки як коза бігала, всюди її було видно. Ще ходить, але дуже подалася. Кажуть, що другий раз заміж виходила, бувши в шлюбі. Одні шепчуться, що перший чоловік кудись повіявся, інші стверджують, що пропав безвісти. Але вона не дуже журилася, що чоловік зник, не довго думаючи скочила за вісімнадцятилітнього. Їй самій вже під сороківку було. Його батьки так і не змирились, переповідають, гризло їх, — рано з життя пішли, шкода, і майже разом. Дітей Тодора ніколи не мала. Може, хто прокляв. А Орися навідується до Тодорки раз-два на тиждень, та розмов з тіткою уникає — не може чути, як та бурчить, нарікає на все, плаче. Однак Орися пообіцяла собі не забувати про тітку, старається дотримуватись взятого на себе зобов'язання, нема кому її замінити, пустіє село.
І діда Тадея з бабою Мокриною треба почастувати. Баба, певно, пектиме, але Орися віддавна звикла їх на свята провідувати. Хоча й не родина. У них весело, цікаво. Тадей такий кумедний — то про політику мову веде, йому б книжки писати, детективи, то про сусідів, а знає мало, бо печі тримається. Чого лише не напридумує. Казала Мокрина, що останніми роками такий балакучий став, ледь його витримує. Орися вже з десяток років до них вчащає. Тадей завжди був з тих, що люблять показати, що знають про все на світі, що все розуміють, а коли чоловік мало знає й не відчуває небезпеки, то що робити, як не вигадувати?! Добре, що позаду ті радянські часи, коли балаканина була небезпечна, і вбити могла, і на Сибір відправити. Тепер легко Тадею чутися безтурботною дитиною, тим паче, що захищений любов'ю, опікою. То Мокрина весь час на варті. Якби не вона, пропав би, напевно.
Ще до церкви треба пасочку занести. З крашанками. Цибулиння от наготувала, ще сьогодні зварить. На Великдень священник має і до їхнього села приїхати. Хоч у таке велике свято. Колись тут життя вирувало, з кожним роком село тихшає. Люди до міст перебираються, спішать якомога ближченько до вигод дістатися, до можливостей. Тут лише один раз на день автобус повз проїжджає, здебільшого переповнений, щоразу стояти доводиться. Але який ліс навколо! Де вони в місті таку красу візьмуть?! А повітря... Ні, Орися звідси нізащо не поїде, навіть як діти кликатимуть. Що в тих набитих коробках за життя?! Хоч з балкона скачи. Чим там дихати?! Хімією?!
Дітям по пасочці приготує, якщо приїдуть. Від мами. Минулого року Олекса не зміг — у Швеції на сільськогосподарських роботах працював. І нащо було на фізика вчитись?! Щоби важко заробляти руками?!
Олена аж на Провідну неділю торік приїжджала, до батьків чоловіка на Великдень їздили, а ті ''Олів'є'' на стіл виставили, магазинної ковбаси понарізали, паску та торт теж десь купили. Ще й хвалились, що паска не яка-небудь, а італійська. Навіть для крашанок магазинні яйця брали. Таке-от у них великоднє частування. Без своєї паски, шинки, полядвиці, кров'янки, сальтисону, голубців, холодцю, білого хрону чи з буряками. Слів нема. А свати зовсім не бідні, Орисі до них як до неба. На Єгипет щороку їм вистачає.
І Орися заходилася виймати спечені паски. Літати й мріяти хотілось від пахощів, здавалось, благодать спустилась на хату. Аж тут задзеленчав телефон.
— Мамо, — кричала в трубку дочка, — Не гнівайтесь, нас не чекайте. Ми виїжджаємо до Канади, я вам потім поясню. Спішимо. Виграли Зелену карту. Веселих свят! Люблю вас. Бувайте, — і Олена поклала трубку.
Орися ледь не впала, врятувала шафа, на яку встигла опертись. Трішки посиділа на стільці, заспокоїлась. Взялась до коржів. Хіба годиться без випічки?!
За день вона добряче втомилась. Як лягала спати, знову почула телефонні гудки. Цього разу сигнал був від сина:
— Мамо, — почав Олекса, — Того року я... — не закінчив, замість розмови ввірвалися шуми, годі було щось вичути.
Орися присіла на ліжко й сперлась на подушку.
— Нікого не буде, — проговорила сама до себе. — Порожніє хата.
Вдарила млість. Потягнулась за валідолом, поклала його під язик і накрилась ковдрою.
Через пів години запікав телефон. Вона ще не спала.
— Мамо, чуєте?! Чуєте?! — допитувався здалеку син.
— Чую, дитино, — покірним голосом відповіла Орися.
— Нас приїде десятеро. Мій музичний гурт та наші дівчата. Всі хочуть побачити справжній Великдень. Я вже домовився з Лідою Клим, що нам відкриють клуб. Згадаємо старі традиції. Щось вам привезти?
Орися не відразу змогла отямитись. Спочатку мовчала, лише слухала Олексу, але з кожною хвилиною жвавішала. А як розмова закінчилась, вона зіскочила з ліжка, ніби їй двадцятка, та й побігла на кухню поратись, не відчуваючи аніякої втоми. І хоча тієї ночі Орися не зімкнула очей, енергії їй вистачило на цілий день. Під вечір вона навіть до плащаниці в сусідньому селі сходила.
На ранок суботи святочне стояло не лише на столах та підвіконнях, вся лава була ним заставлена, дещо довелось примостити на підлозі, бо не було куди ставити.
------
*Солодкий перекладанець — торт з багатьох коржів, перемазаних різною начинкою.
** Андрути — тонкі вафлі, а також торт з перемазаних начинкою таких вафлів.
Картина Ігоря Роп'яника "Великдень на Гуцульщині".
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
Галина Мирослава, у дитячій літературі часто підписувалась як Галка Мир, родом з Червонограда. Пані Галина — з родини вчительки української мови, що фанатично любила свою професію та українську літературу, Мирослави Козак, і дизайнера одягу, шанованого у Червонограді закрійника невеличкого ательє, до якого приїздили шити костюми та плащі навіть зі столиці, Івана Козака. За життя навчалась на різних курсах, як потрібних, так і таких, що були даремною тратою часу, змінювала види діяльності, та єдине, що завжди залишалось незмінним — безмежна любов до української мови та поезії.
Вам може бути також цікаво:
Великдень. Святкування та народні звичаї
Великдень — одне з найсвітліших та найбільших християнських свят, яке з нетерпінням чекають люди по всьому світові...
Останній тиждень перед Великоднем називається білим або чистим. На цьому тижні віруючі люди дотримуються посту так само суворо, як і на першому тижні Великого посту. Найважливішим днем цього тижня є четвер, який називається чистим, світлим, великим, страсним або живним. У Страсну п'ятницю віруючі люди нічого не їдять до виносу плащаниці з вівтаря на середину церкви; а це звичайно бувало коло другої години по полудні. У Великодню суботу роблять крашанки або, як кажуть на Київщині, «галунять яйця», а в Карпатах — «сливчать сливки». Про походження звичаю готувати на Великдень писанки та крашанки існує багато легенд. Наведемо деякі з них...